Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Аналіз факторів електоральних процесів в Україні





Ганна Пилипенко, аспірантка кафедри філософських і соціальних наук

Севастопольського національного технічного університету

УДК 321.1

 

У статті аналізуються фактори електоральних процесів

в Україні в умовах перехідного періоду.

 

Ключові словаелекторальні процеси в Україні, демократизація, партійна система, перехідний період.

 

Стратегія розвитку України спрямована на здійснення подальшої демократизації політичних інститутів і суспільних структур. Процес демократизації припускає появу якісних змін у функціонуванні партійної системи, розвитку громадянського суспільства, а також формуванні активістської політичної культури. Усі позначені аспекти демократизації перехідних політичних систем зумовлюють характер і зміст електоральних процесів.

У західних демократіях електоральний процес перебігає в межах правової системи, отже, характеризується більш високою степінню визначеності, ніж в перехідних системах, де електоральні процеси слабко підтримуються правовою базою, характеризуються високою степінню фрагментованості та використанням деструктивних технологій. У перехідних системах кожен електоральний цикл має свої особливості та не є подібним до попередніх виборчих кампаній. Ця обставина зумовлює складність дослідження електорального процесу в перехідних політичних системах, зокрема в Україні.

Проблематика електорального процесу, виборчих кампаній загалом та застосування окремих електоральних технологій в Україні знайшли відображення в роботах С. А. Бєлоусова, Т. В. Джиги, Н. В. Лікарчук, Г. М. Малкіної та ін. Проте степінь розроблення цієї проблеми не може вважатися достатньою і насамперед через те, що існуючі роботи не дають змогу сформувати повну картину електоральних процесів в умовах демократизації політичної системи.

На думку автора, доповнити й розкрити особливі риси електоральних процесів в умовах перехідного періоду уможливлює аналіз факторів, які визначають їх динаміку. До основних факторів, що визначають електоральний процес у перехідних системах, належать тип партійної та виборчої системи, стан правової системи, степінь розвиненості політичної культури, тип політичної участі та ін. Проаналізуємо вплив означених факторів на електоральні процеси в Україні.

Отже, партійна система України характеризується багатопартійністю. Однак відмітною рисою багатопартійності в перехідних системах, зокрема в Україні, є її нестабільний характер, внаслідок чого функціонування такої партійної системи не відповідає критерію ефективності. Партійна система України може вважатися неефективною принаймні тому, що в ній слабко подані впливові партії лівого спектра. Без лівої противаги неможливе створення партійної системи західного зразка, яка являє собою конфронтаційну модель маятника і передбачає чергування при владі лівих і правих політичних агентів. Наявність цієї умови функціонування політичних партій у межах будь - якої національної системи дає змогу стверджувати, що вона досить стабільна, а процес представництва інтересів соціальних груп у ході електоральних процесів є адекватним соціальній структурі суспільства. Утім, зазначена умова дотримується лише у функціонуванні партійних систем у розвинутих демократіях.

Характеризуючи сучасний стан партійної системи України, український політолог А. Єрмолаєв виокремлює чотири основні сегменти, які можуть послужити підгрунтям для структуризації українського політикуму. На його думку, перше, що видно вже навіть недосвідченому спостерігачеві політичного життя в країні, це наявність тих кайданів, пут, що заважають злитися в природному союзі ПР і бізнес_частині НСНУ. «Великий капітал активно шукає спосіб домовитися між собою. Інвестори прагнуть миру, політменеджери жадають війни», - зазначає А. Єрмолаєв. Подібні позиції обстоюють такі політики, як Р. Ахметов, Ю. Бойко, П. Порошенко. Суть цих позицій зводиться до зміцнення державності, сприяння концентрації капіталу як виразника національних інтересів і захисту прав власників і громадян від бюрократичної сваволі та корупції. Їх ідейним опонентом може стати псевдосоціалістична ідеологія, яка базується на «скривджених» верствах населення, що мають претензії до перерозподілу суспільного багатства. Такий електорат може масово підтримати на виборах «твердий порядок», «сильну руку», тверду регламентацію великого бізнесу. Отже, мова йде насамперед про БЮТ. Що ж стосується «старих лівих» в особі СПУ та КПУ, на думку А. Єрмолаєва, найбільш перспективною ідеєю для СПУ буде ініціатива комуністів по створенню «лівиці», яка стане «своєрідним чистилищем» для модернізації ідеологічної бази й відновлення лідерського потенціалу [1].

Очевидно, що більшість впливових партій України зорієнтована на захист інтересів представників великого капіталу, а не середнього класу. Крім того, відсутність функціонального лівого політичного сегмента відсуває перспективи побудови повноцінної партійної системи на невизначений строк. Домінування інтересів великого капіталу на вищих позиціях системи політичної стратифікації під час відсутності лівої противаги не сприяє розвитку демократичних тенденцій у ротації політичної еліти. Мається на увазі, що за допомогою електорального процесу здійснюються легітимація та відтворення того самого типу політичної еліти, що обстоює інтереси соціальних шарів, які займають вищі позиції в системі економічної стратифікації.

Поряд із типом партійної системи визначальну роль у формуванні технологічної картини електорального процесу має тип виборчої системи. На різних етапах політичного розвитку виборча система України набувала різних форм. За період незалежності України історично першою формою виборчої системи, відповідно до якої здійснювалися парламентські вибори, була мажоритарна система. У 1998 р. вибори у Верховну Раду України проходили вже за змішаною виборчою системою (225 депутатів обираються за партійним списком, 225 - по одномандатних округах). Використовуваний на той момент 4%-й бар'єр нижчий, ніж бар'єри, встановлені в Росії, ФРН, Туреччини та низці інших країн.

У 2002 р. парламентські вибори також проводилися за змішаною системою. За результатами голосування за партійними списками у Верховну Раду були вибрані 3 партії та 3 виборчих блоки: виборчий блок В. Ющенка «Наша Україна», КПУ, виборчий блок «За Єдину Україну!», виборчий блок «Блок Юлії Тимошенко», СПУ, СДПУ(о). Депутати Верховної Ради у 2000-2003 рр. наполегливо прагнули в новій редакції закону про вибори збільшити частку «спискових депутатів» до 75% або навіть 100% депутатів Верховної Ради, однак Президент щоразу накладав вето. При цьому наявність 50% депутатів, що обираються за мажоритарною системою, давала можливість фінансово-економічним і регіональним групам, що не пройшли в парламент за списками, використовуючи різні важелі, в тому числі фінансові, утворювати з «одномандатників» свої депутатські групи та фракції. На велику кількість фракцій і депутатських груп у Верховній Раді також впливають ліберальні вимоги Регламенту Верховної Ради до їх реєстрації [2].

У 2006 р. вибори у Верховну Раду проходили повністю за пропорційною системою, крім того, був знижений електоральний бар'єр з 4 до 3%. За підсумками виборів мандати одержали депутати від таких партій і блоків: ПР, БЮТ, «Наша Україна», СПУ, КПУ. Електоральний парламентський процес 2006 р. відрізнявся низкою унікальних рис. По_перше, вибори проходили за новим виборчим законодавством, в основу якого була покладена пропорційна модель. По-друге, парламентські вибори проходили в період введення в дію політичної реформи, яка передбачала перерозподіл владних повноважень по лінії «Президент_Парламент» на користь останнього. Очевидно, що пропорційна система в Україні довела свою працездатність, а її впровадження стало певним кроком на шляху модернізації політичної системи.

Є. Кушнарьов писав, що для України, яка перебуває на етапі активного інституційного оформлення конституційно - політичної реформи, існує атрибутивний, майже сімбіотичний, зв'язок між розвитком ефективної представницької демократії та впровадженою пропорційною системою представництва. Застосування пропорційної системи в Україні створило сприятливі умови для партійного будівництва, структурування суспільства щодо визначення головних напрямів державного розвитку та забезпечення максимальної репрезентативності виборчих органів влади [3].

 У зв'язку з цим Є. Кушнарьов подавав деякі рекомендації щодо подальшого впровадження й пристосування пропорційної виборчої системи до українських реалій. Перше: для того, щоб місцеві вибори були менш політизовані й більш прагматичні, він пропонував обирати місцеві ради за змішаною системою - 50% місць за пропорційною, 50% - за мажоритарною системами. Це давало б змогу і зберегти принцип політичного представництва, і, разом з тим, підсилити зв'язок між виборцями й депутатами місцевих рад. Друге, безумовно, потрібно робити розбіг у часі виборів у Верховну Раду й місцеві органі влади, інакше вибори в органі місцевого самоврядування й надалі матимуть присмак вторинності.

Слід також зазначити, що у світовій практиці на місцевому рівні широко використовуються змішані виборчі системи, реалізація яких припускає, що одну половину депутатського корпуса обирають за мажоритарною, а другу - за пропорційною виборчою системою. Передбачається, що така змішана пропорційно - мажоритарна виборча система відповідає перехідному етапу становлення та розвитку українського суспільства, вона дає можливість психологічно підготувати виборців до політичного плюралізму й різноманіттю. Крім цього, вона уможливлює пошук компромісного розв'язку щодо об'єднання та задоволення інтересів прихильників різних виборчих систем, різних підходів до модернізації виборчого права [4, с. 57].

Наступним етапом розвитку електорального процесу в Україні можна вважати дострокові вибори у Верховну Раду, що відбулись у 2007 р. За результатами позачергових виборів конфігурація основних політичних сил у парламенті суттєво не змінилася. Як і в парламент минулого скликання, пройшли також п'ять політичних партій і блоків, з тією лише відмінністю, що СПУ не змогла подолати 3%_ний бар'єр, який вдалося пройти Блоку Литвина.

Використання пропорційної виборчої системи може супроводитися викривленням принципу представництва інтересів виборців через те, що в умовах багатопартійності багато політичних партій, за які віддають свої голоси виборці, не долають електоральний бар'єр і, відповідно, не проходять у парламент. Сукупність відсотків голосів відданих за такі партії, розподіляється відповідно до певної виборчої формули між партіями, що здолали електоральний бар'єр.

Видається можливим розрахувати індекс пропорційності для останніх чергових і позачергових парламентських виборів. Дані для розрахунків індексу пропорційності виборчої системи за формулою:

 

Іp = 100 - ((V1 - S1) + (V2 - S2)+...+(Vn - Sn)),

де V - відсоток мандатів, отриманих партією,

S - відсоток голосів, відданих за партію, представлені в табл. 1-2.

 

 

Талбиця 1

 

з/п

 

Назва партії

(блоку партій), яка подолала

електоральний бар'єр

Голоси, віддані

виборцями за партію (блок партій), %

Кількість мандатів,

отриманих партією

(блоком партій)

Мандати, отримані

партією (блоком

партій), %

1

Партія

регіонів

32,14

186

41,33

2

БЮТ

22,29

129

28,67

3

«Наша Україна»

13,95

81

18

4

СПУ

5,69

33

7,33

5

КПУ

3,66

21

4,67

 

 

Дані для розрахунків індексу пропорційності виборчої системи чергових виборів у Верховну Раду 2006 р.

[Іp = 100 - ((41,33 - 32,14) + (28,67 - 22,29) + (18 - 13,95) + (7,33 - 5,69) + (4,67 - 3,66)) = 77,73]

 

Таб. 2. Дані для розрахунків індексу пропорційності виборчої системи позачергових виборів у Верховну Раду 2007 р. [Іp = 100 - ((38,89 - 34,37) + (34,67 - 30,71) + (16 - 14,15) + (6 - 5,39) + (4,44 - 3,96)) = 88,58]

 

Таким чином, одержуємо ступінь пропорційності виборчої системи для конкретних парламентських електоральних циклів. Очевидно, що коефіцієнт пропорційності системи був вищий у 2007 р. На наш погляд, це пов'язано з тим, що виборці визначилися з основними політичними орієнтирами, в результаті чого відбулося зниження фрагментації партійної системи України. Коефіцієнт пропорційності, що дорівнює 88,5, перебуває в межах середнього показника для партійних систем західноєвропейських країн, що свідчить про ефективність пропорційної системи на технологічному рівні.

 

Талбиця 2

 

з/п

 

Назва партії

(блоку партій), яка подолала

електоральний бар'єр

Голоси, віддані

виборцями за партію (блок партій), %

Кількість мандатів,

отриманих партією

(блоком партій)

Мандати, отримані

партією (блоком

партій), %

1

Партія

регіонів

32,14

186

41,33

2

БЮТ

22,29

129

28,67

3

«Наша Україна»

13,95

81

18

4

КПУ

5,69

33

7,33

5

Блок Литвина

3,66

21

4,67

 

 

Однак виходить, що, незважаючи на ефективні інституціональні зміни в межах електорального процесу (впровадження пропорційної виборчої системи), у політичному плані коаліція, сформована за результатами позачергових виборів, виявилася такою ж нежиттєздатною, як і попередня. Отже, проблема криється не в технологіях електорального процесу, а в характері національної політичної еліти.

Іншим важливим фактором електорального процесу є характер виборчого законодавства. Основним призначенням виборчого законодавства є регламентація діяльності суб'єктів і партиципації об'єктів електорального процесу. Говорячи про джерела виборчого законодавства, слід зазначити, що мається на увазі закони України «Про вибори Президента України» і «Про вибори народних депутатів України». Нова редакція Закону України «Про вибори Президента України» була прийнята парламентом у березні 2004 р. На думку фахівців, виборчий закон відповідно до якого проводилися вибори Президента 1999 р., значно кращий за нову редакцію, тобто нагальної потреби в прийнятті нового Закону не було.

Застосування Закону України «Про вибори Президента України» на практиці показало, що вдосконалення вимагають як система виборчих комісій, їх правовий статус і порядок створення, так і процедура встановлення результатів виборів. Скажімо, Законом установлюється така процедура формування виборчих комісій, аналогів якої немає в жодній країні світу. Проведення повторного голосування 26 грудня 2004 р., після формального завершення виборів, що передбачають двотурову реалізацію, змінило правове регулювання виборчих процедур загалом.

Заслужений юрист України М. Рябець пише, що тільки в нашій країні кандидати на пост Президента України відповідно до Закону мають виключне право не лише брати участь у виборчих перегонах, але й організовувати вибори й спостерігати за їхнім проведенням, оскільки і члени виборчих комісій, які організують вибори, і офіційні спостерігачі, які спостерігають за їхнім проведенням, є виключно представниками кандидатів на пост Президента України. Звідси випливає, що Закон поклав на кандидатів на пост Президента України всю відповідальність за організацію підготовки та проведення в Україні чесних, прозорих і слушних виборів. До того ж більшість кандидатів на пост Президента України рекомендувало до складу виборчих комісій осіб, які не мали ні досвіду організації та проведення виборів, ні необхідних для цього знань виборчого законодавства, що призвело до того, що замість двох турів виборів глави держави, передбачених Законом, в Україні проводилося три, а це, по суті, є новелою у світовій практиці [5, с. 6].

Що стосується нового Закону України «Про вибори народних депутатів України», відповідно до якого проводилися парламентські вибори 2006 р., то його зміст також недосконалий. Передусім новий Закон не вирішує низку проблем, що виявились у ході проведення попередніх виборів. Це стосується відсутності діючих механізмів відповідальності учасників і суб'єктів електорального процесу за порушення встановлених Законом багатьох обмежень і заборон.

Недосконалість виборчого законодавства в перехідних політичних системах стає однією з перших передумов застосування деструктивних електоральних технологій з боку суб'єктів електорального процесу. Реалізація технологій такого роду здатна тією чи іншою мірою нівелювати зміст виборів як процедури волевиявлення виборців. Розвиток електоральних процесів в умовах слабкої правової забезпеченості, властивої перехідним політичним системам, додає певної специфіки не тільки процесу проведення виборчих кампаній суб'єктами електорального процесу, але й на якість і характер партиципації об'єктів електорального процесу.

Для того щоб охарактеризувати партиципацію об'єкта електорального процесу в Україні, потрібно не тільки встановити мотивацію й особливості електоральної участі українського виборця, але й визначити риси та степінь розвиненості політичної культури в суспільстві.

Головний редактор журналу «Соціологія: теорія, методи, маркетинг» Є. І. Головаха, характеризуючи політичну культуру України, зазначає, що вона багато в чому відрізняється від політичної культури сучасних демократичних суспільств. По-перше, сьогодні в Україні, порівняно з 1992 р., людей, що займаються суспільною діяльністю, стало менше. І попри те, що багато говориться про громадянське суспільство, лише 13% громадян України беруть участь у діяльності добровільних громадських організацій. Для порівняння: у США й державах Західної Європи більшість населення в тій або іншій формі зайняте суспільними справами. По-друге, сучасній політичній культурі України властивий ізоляціонізм. Дослідження з методики, що вимірює соціальну дистанцію, показали, що в нас за роки незалежності підвищується дистанційність щодо інших національностей. Тобто відомий принцип «Моя хата скраю» залишається однією з домінант масової психології як у Західній, так і в Східній Україні. Це багато в чому є історичним надбанням, адже ми ніяк не можемо пройти етап дефеодалізації й десовєтізації нашого суспільства. Рік по тому у рамках міжнародного проекту «Європейське соціальне дослідження» громадянам 26 країн Європи (зокрема й України) задавалося питання: чи потрібно забороняти діяльність партій, що ставлять за мету знищення демократії в країні? У країнах Європейського Союзу позитивно відповіло на це питання більшість населення, у Росії - тільки 18%, в Україні - 38%. Із цього випливає, що громадяни України, хоча й меншою мірою, ніж росіяни, схильні виявляти терпимість щодо повноправної участі в політичному житті суспільства радикальних антидемократичних організацій [6].

З іншого боку, Україна показує зразки достатньо високої політичної культури. Насамперед слід зазначити ставлення до соціального протесту: тоді як у пострадянських країнах протестні настрої виливалися в кровопролитні конфлікти, в Україні такого роду політичної конфронтації не було. Тому як відмітна риса української політичної культури виступають орієнтація населення на легітимні форми протесту, осуд будь-яких форм насильства. Подальше нагромадження досвіду мирного вирішення соціальних проблем і конфліктів у перспективі здатне створити ґрунт для демократичних перетворень.

Утім, активістські та раціоналістичні риси в політичній культурі українського виборця не є домінуючими. Характер української політичної культури визначається зовсім іншими рисами. Якість сучасного етапу розвитку політичної культури значною мірою визначається тією обставиною, що громадяни втомлені політикою й повторюваними із частою періодичністю електоральними циклами. Крім цього, українська політична культура характеризується відсутністю масової гордості політичними інститутами країни; відсутня поінформованість про політичні процеси в країні та за рубежем; має місце небажання брати участь у політичних кампаніях; слабке почуття обов'язку та скептичне ставлення до демократичного ладу.

Підіб'ємо підсумок викладеного. У перехідних політичних системах розгортання електоральних процесів характеризується специфічними рисами. Слабка правова забезпеченість процесу, невисокий рівень політичної культури громадян, нестабільна багатопартійна система та низка інших факторів визначають особливості електоральних процесів загалом, і виборчих кампаній зокрема. Широкий масштаб і успішність застосування деструктивних електоральних технологій є наслідком дії перерахованих факторів.

 

В статье анализируются факторы электоральных процессов в Украине

в условиях переходного периода.



Номер сторінки у виданні: 52

Повернутися до списку новин