Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

МЕТОДИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВИКЛАДАННЯ ДИСЦИПЛІНИ «МЕДІАБЕЗПЕКА»





               Володимир Владимиров, доктор філологічних наук, професор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка

 

Стаття присвячена розгляду проблем навчання медіабезпеці першокурсників спеціальності «Журналістика». Зокрема, досліджено методичні прийоми, з допомогою яких викладачі передають контент студентам під час викладання дисципліни «Медіабезпека», та основний зміст цього контенту.

Ключові слова: медіабезпека, методики викладання, поєднання навчання та виховання, співпраця викладача і студента, самостійна праця студента - першокурсника.

 

Статья посвящена рассмотрению проблем начального периода обучения первокурсников специальности «Журналистика». В частности, исследованы методические приемы, с помощью которых преподаватели передают контент студентам во время преподавания учебной дисциплины «Медиабезопасность», и основное содержание такого контента.

Ключевые слова: медийная безопасность, методики преподавания, сочетание обучения и воспитания, сотрудничество преподавателя и студента, самостоятельная работа студента.

 

This article examines the problems of the initial training period freshmen n the Journalism. In particular, it is explored methods that are used to refer the content to students during the learning of the class «Media Security» as well as the main content of it.

Key words: media security, teaching methods, a combination of training and education, teacher and student cooperation, self studying of students.

 

Актуальність даної теми полягає у необхідності поглиблювати рівень викладання дисципліни «Медіабезпека» як однієї із найважливіших у практичній підготовці майбутніх

фахівців ЗМІ. Мета публікації - висвітлити прийоми та методи, з допомогою яких викладачі передають студентам зміст цієї дисципліни, однієї із найбільш важливих на спеціальності Журналістика».

Як показують співбесіди з абітурієнтами цієї спеціальності та, особливо, з їхніми батьками, у громадській думці досі існує стереотип стосовно небезпечності роботи у редакціях засобів масової інформації.

Чи це так насправді? У світі щороку вбивають близько сотні наших колег. Такий злочин завжди викликає гнівний осуд урядів і міжнародних організацій, у тому числі журналістських. Однак людей інших професій гине набагато більше: водіїв автотранспорту, моряків, поліцейських, військових. Якщо порівняти статистику, вийде, що працювати в ЗМІ цілком безпечно.

Так, але ж не лише «цензура кулі» становить небезпеку для людини нашої справи, хоч і вона лишається, на жаль, актуальною. Є інші небезпеки: позбавлення здоров'я, волі, роботи, посади, зароблених грошей, доброго імені - та ще чимало іншого. І отже, ці небезпеки треба знати, бачити та бути готовими їх здолати - але краще уникнути.

Неприємності чатують щосекунди на будь - яку людину, а отже, і на журналіста. Тому все, що стосується загальних правил і вимог безпеки життєдіяльності, відноситься і до нас. З однією поправкою: ми завжди на роботі, а тому будь - яка неприємність, яка з вами сталася, означатиме невиконання редакційного завдання, планів тощо. «Моя нежить вартує двісті тисяч доларів», - сказав якось відомий тележурналіст: за контрактом, саме він мав вести важливу телепередачу у відкритому ефірі, а нежить (як результат його непередбачливості чи необережності) зробила б неможливим його вихід в ефір.

Приклади вмілого долання журналістами небезпек різного роду чимало в історії журналістики. З ними треба знайомити творчу молодь. Випускова бригада російської «Правди» везла на машині картонні відбитки полос завтрашнього номера газети - матриці. Запізнювалися на аеродром, до літака на Владивосток, передати на борт, щоб із матриць там друкували завтрашній тираж. Водій редакційної «Волги» порушив правила руху, за ними кинулася навздогін міліція, довелося тікати нічними вулицями, потім на трасі за містом, і аж в аеропорту, коли випусковий редактор побіг до трапа літака віддавати матриці, водій «здався» міліції. Цей випадок було описано в одному із номерів популярного в ті часи журналу «Журналист».

Подібні приклади показують, що, на відміну від людей інших професій, ми маємо бути і особливо обережними, і беззастережно відповідальними щодо виконання професійних обов'язків.

Слід передати молоді, що за екстремальних умов перша вимога до журналіста у зоні небезпеки - він не має права загинути. Не можна не виконати завдання редакції - це друга вимога. Поєднати їх буває вкрай важко, але професіоналу треба щоразу знаходити єдино правильний вихід, щоб і лишитися живим та неушкодженим - і виконати редакційне завдання.

Студенти першого курсу вже знають із курсу «Вступ до спеціальності», що найбільша честь для журналіста - першим узнати те, чого не знають інші. Відтак, найбільша ганьба - не знати те, про що вже відомо всім. Неінформований журналіст - поганий журналіст, і тоді не має значення, вміє він добре писати чи ні. А пошук інформації часто пов'язаний із небезпеками, небажанням людей надавати необхідні дані, і тоді від професіонала вимагаються особливі навички, і про них треба теж розповідати молоді.

Тим більше актуальним є питання про небезпечність нашої професії та про вміння працювати з інформацією про екстремальні події. У наш час, згідно із дослідженнями, від половини до трьох четвертих новин у телесюжетах мають саме екстремальний зміст: щось вибухнуло, десь землетрус, когось убили, хтось із кимось зіткнувся - і завжди є жертви. А ще сталися заворушення, було розігнано мітинг, страйк закінчився сутичками із поліцією, рейдерське захоплення заводу призвело до поранення кількох людей, міжконфесійний конфлікт перетворився на масову бійку...

Усе це означає, що люди нашої професії повинні вміти миттєво реагувати на відомості про надзвичайні події, якомога швидше діставатися місця події, вміло входити в зону небезпеки, отримати інформацію, відділити її від чуток і пліток, неодмінно передати її до редакції і вийти неушкодженим із небезпечної зони. Ті, хто робить це повсякчасно, є своєрідною кастою всередині журналістського корпусу, як спецназ серед звичайних солдатів у війську. Вони нерідко ризикують життям, але роблять це із власної волі, адже мають особливий досвід, чуття небезпеки і вміння миттєво знаходити єдино правильне рішення і втілювати. Цим вони викликають заздрість у «мирних» колег.

Не опанувавши досконально методикою поведінки у зоні небезпеки, не можна піддавати ризику себе і оточуючих. Командир взводу «Альфа», нині начальник охорони комерційного банку, розказав авторові цих рядків історію із бойового минулого. У першу чеченську війну до підрозділу спецназу пристав кореспондент московської газети. Розпочався марш, передбачалося, що боєзіткнення не буде - але раптом взвод попав під обстріл бойовиків. Командир швидко організував бій, спритні бійці почали відтісняти ворога із його засідки - і раптом виявилося, що кореспондент заховався у ненадійну схованку. Гірше того: це угледів і ворожий кулеметник. Легка здобич привабила його, він став пересувати точку ведення вогню, кулі щоразу ближче лягали до бідолахи. Жити тому лишалося кілька секунд. Командир змушений був міняти задум бою, переставляти сектори ведення вогню снайперам, гранатометникам, щоб змусити замовчати ворожий кулемет. Згодом послали двох спецназівців до того хлопця, щоб перевести його у більш безпечне місце - тобто довелося ризикувати життям солдат. Врешті все обійшлося добре, кореспондент уцілів, але свої ж спецназівці потім добре провчили його, щоб не ліз, куди не треба, поки не навчиться не гірше їх укриватися від раптового обстрілу, снайперського вогню, передбачати напрями і міру небезпеки ще до початку стрілянини.

Перша теза, яку мають засвоїти майбутні журналісти - екстремали, - журналістові під кулями, бомбами, на мінних полях робити нічого, це справа військових. Обидві воюючі сторони не люблять журналістів на своєму боці. Війна - справа кривава, жорстока, підступна, тому витік інформації про її перебіг зашкодить або режимам секретності, або іміджу борців за справедливість, який критично важливий для обох воюючих сторін. В усякому разі, по обидва боки лінії фронту добре буде отримати від військових адміністрацій перепустки, посвідчення або інші документи, які засвідчують дозвіл журналістові перебувати там, де він є.

Військовому кореспондентові треба бути ближче до джерел інформації, а це штаби, офіцери зі зв'язків із громадськістю, вищі командири, врешті бойові офіцери у вільну хвилину в тилу, а не під час управління боєм. Цим правилом часто нехтують адреналінозалежні репортери - екстремали. Їм треба не забувати просту істину: поранення чи й загибель журналіста означає автоматично невиконання редакційного завдання, а це неприпустимий результат за будь - яких обставин.

Чималі небезпеки чекають на журналіста у мирний час за звичайного збирання інформації. Люди не хочуть її давати, а якщо дають, то перекручену ними задля власної користі. Довірливий репортер напише напівправду, і йому доведеться відповідати за ту половину, де брехня. Надмірно недовірливий взагалі нічого не напише, він буде перевіряти інформацію, аж поки мине редакційний «дедлайн», а це також безжальна річ.

«Слово не горобець: впіймають - вилетиш!», - так перефразує відоме прислів'я редакційний фольклор. Однак людям нашої професії часто - густо доводиться відповідати не лише за написані нами, а й за ненаписані слова: «А чого ж ти не згадав про оте?», - не раз доводиться чути у будь - якій редакції. Законодавство Сполучених Штатів Америки звільняє журналіста від відповідальності, якщо під час судового засідання не буде доведено, що він знав певні дані, але навмисне їх приховав. Тобто, якщо не знав, то й невинуватий. Але ж звільнення від відповідальності по суду не звільняє наших колег від професійної відповідальності: попереду у невдахи має бути важка розмова із босом, який захоче достеменно розібратися, чому його «newsgatherer» не дізнався певних важливих деталей. Результатом виграного судового процесу буде, цілком можливо, звільнення із роботи.

Як відрізнити інформацію звичайну, відкриту, від такої, що містить у собі державну чи комерційну таємницю? Якщо журналіст не знає відповіді на це запитання, у нього є два шляхи. Перший - і правильний - оперативно звернутися до компетентних джерел із запитом про статус даної інформації. Другий, вимушений, скажімо, через брак часу, - відмовитися від використання сумнівних даних. Третій шлях («надрукуємо, а там подивимося») є цілковито хибним, непрофесійним. У найгіршому випадку це приведе до засудження такого невігласа до восьми років ув'язнення через зраду Батьківщині шляхом розголошення державної таємниці.

Коли виникає небезпека судового переслідування через вторгнення репортера у приватне життя? Треба знати не лише закони нашої країни із цього приводу, а й практику Європейського суду з прав людини, чиї позиції дещо відрізняються від наших. Зокрема, йдеться про висвітлення приватного життя так званих публічних осіб, що є дуже привабливим для «акул пера».

Як убезпечитися від звинувачень у наклепі? Журналіст має бути справжнім юристом, починаючи роботу над матеріалом, який зачіпає інтереси інших людей, особливо впливових осіб. Він має заздалегідь убезпечитися від усіх можливих ускладнень на кожному із етапів підготовки матеріалу, вміти відбити спроби зупинити публікацію, що було б, безсумнівно, творчою невдачею і його, і редакції. Для цього мало знати закон, треба вивчити всі дотичні казуси правозастосування: коли такі дії вживалися журналістами чи їхніми противниками - і з якими наслідками для преси?

Як передбачити ризики зміни вашими джерелами інформації даних, якими вони з нами поділилися? Такі випадки бувають. За кількома листами, що свідчили про хабарництво серед медичних працівників, міська газета зробила матеріал «Пляма на білому халаті». Однак автор не пересвідчився у достовірності цих листів, не об'їхав перед публікацією всіх адрес, указаних на конвертах, не зустрівся з людьми. Відразу після публікації особи, чиї інтереси було зачеплено, почали тиснути на авторів листів. І ті - всі! - відмовилися від свого авторства. Редакція опинилася у вкрай важкому становищі.

Перевірка інформації значною мірою убезпечує журналіста, редакцію від неприємностей. А. З. Москаленко сформулював правило трикратної перевірки отриманих даних. Це можна визнати як мінімум, адже насправді треба перевіряти інформацію з незалежних джерел стільки разів, скільки треба, щоб остаточно переконатися у її правдивості чи облудності. Ось приклад. Відповідальний секретар Сєвєродонецької міської газети поставив до блоку оголошень цілком невинний текст: «Пропав песик». Далі йшли ознаки тваринки, номер телефону - і приписка про те, що сліпий хлопчик дуже любить свого хвостатого друга і сумує за ним. Оголошення принесла достойного виду пані, чемна і добре вдягнена, вона навіть розчулилася й пустила сльозу, розказуючи про дружбу між песиком і сліпим хлопчиком: вони разом грали у дворі... Секретар передзвонив за вказаним номером і запитав, чи дійсно песик пропав. «Так...», - на тому кінці лінії здивувалися цікавістю редакції до такої події. А у працівника редакції забракло духу спитати, чи дійсно хлопчик сліпий - або, може, не спало на думку перевіряти таку деталь. Песик дійсно зник, головне нібито було з'ясовано. Наступного дня після виходу свіжого номера газети гримнув скандал. Песик дійсно пропав, але хлопчик, виявилося, зовсім не був сліпим! Та пані перебувала з його батьками у вкрай ворожих стосунках, от і вирішила у такий спосіб змусити їх нервувати.

Отже, слід прояснити для майбутніх журналістів думку про те, що небезпека причаюється для нас не так у екстремальності подій, як у надзвичайній відповідальності авторів за поширювану ними інформацію. Поряд із надзвичайністю подій ця екстремальність притаманна звичайним редакційним будням. І знання медіабезпеки мають стосуватися не лише поведінки журналіста на мінному полі (де йому нічого робити), а під час роботи над кожним матеріалом.

У чому найперша причина потрапляння журналіста у небезпечні ситуації? Багаторічні спостереження за випадками, які призводили до сумних наслідків для журналіста, переконують: у «проколах» завжди є критична частка провини самих журналістів. Чогось вони не врахували, щось вони не так оцінили, якихось важливих деталей не помітили. А результат вийшов сумний. Життя, професія не пробачають недосвідченості, безвідповідальності, зарозумілості, непередбачливості, легковажності, а особливо невігластва - найбільш небезпечної хиби, цілковито несумісної з нашою професією.

Студентам треба розповісти історію про загибель Дмітрія Холодова, молодого московського журналіста, одного із тих, хто розпочали сумний мартиролог наших втрат у 1990 - ті роки. Він розслідував тему корупції у російському міністерстві оборони. Напевно, вкрай небезпечний матеріал вимагав особливої обережності та стовідсоткової безпомилковості. Та саме цього забракло. Одного дня журналісту невідома особа повідомила по телефону, що матеріал, який його дуже цікавить, міститься у камері схову на одному із вокзалів. Назвала номер бокса, код замка валізки. Тут би й замислитися кореспондентові над питанням власної безпеки і скажімо, прийти на митницю на тому ж вокзалі й пропустити валізку через багажний рентген - контроль. Він би побачив усередині приготовану для нього бомбу. Натомість він приніс «дипломат» до редакції й у присутності колежанки клацнув замками і підняв кришку. Сам загинув на місці, вибухом скалічило молоду жінку. Потім слідство звинуватило у цьому злочинові фахових десантників - диверсантів.

Подібних помилок в оцінці реальної ситуації припустилися, на превеликий жаль, й інші наші загиблі колеги. Список їх є на будинку Національної спілки журналістів України. Звернімо увагу, один рядок там незаповнений... Необхідно звернути увагу на те, що найбільший професійний гріх журналістів (і, на жаль, досить поширений) - невігластво. Найгірші наслідки воно має для нас у справах юридичних. Численні справи, програні редакціями у судах із цієї причини, є неспростовним доказом такого висновку. І це за тої умови, що ми маємо досить прогресивні та досконалі закони щодо ЗМІ. Знати їх (а їх, які прямо чи опосередковано регулюють сферу масової комунікації, є близько 15, та підзаконні акти), і приклади правозастосування - вже убезпечити себе від більшості кризових ситуацій. Можна навести численні приклади, коли працівники редакцій, відповідаючи в судах за позовами з відшкодування і моральних, і майнових збитків, показували цілковиту необізнаність із діючим законодавством.

Ось приклад, водночас і смішний, і сумний. На місцевій телестудії вирішили зробити сюжет щодо небезпеки ВІЛ - СНІД. Задумали - роблять. Звукоряд швидко записали із санітарних бюлетенів. А от із відеорядом виходила проблема. Де шукати кадри «групи ризику»? Попрямували до вокзального ресторану, у барі зняли півтори хвилини панорами на камеру: люди, танці, світломузика. У кадрі три молоді жінки, перед ними пляшка вина, наїдки. Побачивши телекамеру й що їх знімають, вони навіть всміхнулися і помахали привітно руками. Телевізійники повернулися в студію, монтують сюжет. Кадри з жінками лягли якраз на слова «до групи ризику належать повії, наркомани, гомосексуалісти». Сюжет вийшов у ефір у вечірній час. А зранку до місцевої телестудії одна за одною стали приходити ті самі молоді жінки. Одна сказала, що то був її день народження і вони з подругами вперше в житті зайшли до ресторану. Вона є вчителькою молодших класів, і тепер її виганяють з роботи, бо по телевізору показали, що у неї СНІД. Друга зайшла заплакана: у неї за тиждень мало бути весілля, та його, вже сказали і свекруха, і жених, не буде, бо виходить так, що вона повія, про це й по телевізору показували. А замість третьої зайшов її розлючений чоловік кремезної статури.

Залишимо невдах - телевізійників у важку для них годину. Однак зробимо головний висновок: у проблемах із безпекою журналіста найбільшим винуватцем є сам журналіст.

Є окремі зони небезпеки, де журналіст від початку ні в чому не винен, бо не винен ніхто. Це - зони природних катаклізмів. Необхідно навчити творчу молодь поводитися за таких умов і як звичайній людині, і як професіоналу. Якщо журналіст випадково опинився у таких обставинах, треба негайно виконувати всі дії, необхідні для власного убезпечення. Збирання матеріалу для редакції треба відкласти на потім, коли небезпека мине. Якщо є змога, з наближенням стихійного лиха (тайфуну, урагану, цунамі чи торнадо) слід вимкнути електрику, газ, забрати документи, гроші, апаратуру, медикаменти. На це немає часу в умовах землетрусу: із першим поштовхом треба негайно залишити приміщення. А це означає, що в зоні небезпеки землетрусів усе потрібне має бути заздалегідь приготовлене до негайної евакуації і поставлене коло дверей. Під час повені, крім цього, добре встигнути зробити саморобний плавзасіб із порожніх пластикових пляшок, захопити запас води, їжі. Під час лісової пожежі краще не гаяти на все це час: усе одно все піде за полум'ям. Поширення лісової пожежі у хвойних лісах та ще у сильний вітер відбувається так швидко, що краще зосередитися саме на власному рятуванні та допомозі слабшим від себе. І, безумовно, слід думати про те, як негайно передати до своєї редакції інформацію, фото, відео стихійного лиха.

Боєзіткнення, бойові дії, військові дії, повномасштабна війна - робота у цих умовах становить найбільшу небезпеку для журналіста, особливо телевізійного, бо він і його оператор камери мусять узяти «картинку» із поля бою. Війна перевертає життя, і не можна підходити до нього з нормальними, звичними мірками. Убивство зі злочину стає тут справою доблесті й геройства, за нього не засуджують, а нагороджу ють. Тут журналіст може виступати у двох якостях: або він підтримує з певних міркувань (власні переконання, завдання редакції) одну із сторін, або виступає неупередженим спостерігачем, рівновіддаленим від усіх учасників збройного конфлікту. Ця різниця викликає до життя зовсім різні способи дії, ставлення до подій, інтерпретування й коментування. В усякому разі, журналістові необхідно визначитися, ким і яким він є за таких надзвичайних умов. Не слід забувати про існування міжнародних стандартів висвітлення таких подій, зокрема в них міститься заборона давати слово лідерам озброєних терористів, рядовим членам їхніх груп. Необхідно також добре знати організацію військ воюючих сторін, їх озброєння, цілі, особливості тактики - словом, бути трохи військовим. Неточності й помилки різко зменшують довіру читачів до переданого матеріалу. Так, у радіорепортажі з подій навколо Норд - Осту московський кореспондент Бі-Бі-Сі, почувши гучний постріл посеред автоматної стрілянини, сказав, що з башти БТРа вистрілила гармата. Але БТР (бронетранспортер) озброєний не гарматою, а крупнокаліберним кулеметом, на відміну від БМП (бойова машина піхоти) з гарматою «Гром». Відразу стало зрозуміло, що автор не компетентний, не в матеріалі, і віри йому не може бути.

Зіткнення можуть бути і беззбройними. Це трудові конфлікти (страйки), масові протестні акції, зіткнення на ґрунті міжнаціональної, міжрасової, міжконфесійної ворожнечі, політичні протистояння. Це не означає, що журналіст під час таких подій може розслабитися. По - перше, ознакою конфлікту є непередбачуваність його розвитку. Опинитися посередині раптової бійки і отримати травми теж е реальною загрозою. Тому треба вміти визначати небезпечні зони в натовпі й займати таку позицію, яка була б безпечною і дозволяла би бачити перебіг подій та розвиток ситуації. По - друге, на таких подіях, як правило, працює велика кількість представників різних редакцій. Виникають відносини конкуренції: хто швидше передасть матеріал до редакції, хто більше побачить, взнає, краще проб'ється до джерел інформації. Це не становить прямої загрози здоров'ю чи життю, але містить у собі іншу, професійну небезпеку: програти творче змагання. Від давніх часів є у журналістів термін: «фітіль». Поставити конкурентам такий «фітіль» означає здобути над ними переконливу перемогу, обійшовши їх або в оперативності, або в глибині аналізу, яскравості викладення - а краще і в тому, і в іншому, і в ще багато в чому. Якщо це відбувається на тлі масових заворушень, справа набуває особливої гостроти і вимагає від нас особливої вправності. Тут вирішальними є величезне бажання перемогти - і досвід досягання такої перемоги, навички випереджати конкурентів.

Студенти мають зрозуміти, що техногенні аварії за ступенем небезпеки можуть перевищувати стихійні лиха. Отруєння повітря, води хімічними речовинами, висока радіація, загроза поширення небезпечних мікробів вимагають від кожного якомога швидше залишити небезпечний район. Уже за його межами слід находити компетентних людей, бажано офіційних осіб, щоб не поширювати чутки. Якщо ж за, браком точної інформації, доводиться користуватися неперевіреними даними, у повідомленні про це має бути чітко зазначено.

Крім того, все викладене наводить на думку, що журналістові в екстремальних умовах буде потрібна і велика фізична сила, і витривалість, і моральна стійкість, і вміння сконцентруватися на головному, тобто навичка відразу за зміною ситуації виділяти головне: чи розпитувати, чи знімати, чи вже рятуватися. Тому треба тренуватися, загартовуватися, як фізично, так і морально та психологічно. Працювати в обстановці, коли кругом кричать поранені, лунають постріли або вирує полум'я, зовсім нелегко.

Ще одна сфера небезпеки у нашій роботі - спортивні змагання, передовсім з екстремальних видів спорту. На ралі, на альпіністських підйомах чи спусках з гір на лижах, на палубі яхти під час регати, всюди є більша чи менша небезпека. Особлива увага власній безпеці повинна приділятися нами на стадіонах під час заворушень серед футбольних фанатів. Знати небезпечні трибуни, вміти знайти місце, з якого все буде видно, але куди не зможе сягнути розігрітий емоціями натовп - це теж складова професійних навичок журналіста.

За будь - яких обставин журналіст має думати наперед і якомога точніше знати, які небезпеки можуть завадити йому у виконанні його професійних обов'язків. Відтак треба мати точний план із чотирьох основних пунктів: як входити до зони небезпеки, як отримувати там інформацію, як її передавати до редакції та як залишати такі місця після закінчення роботи.

Входити в небезпечні зони необхідно законним шляхом, з дозволу влади або тих сил, які є панівними на цій території. Наявність на руках у журналіста документів, які такий дозвіл підтверджують, значно зменшує ризики під час перебування в таких зонах - і збільшує шанси на допомогу людей журналістові.

Отримувати інформацію краще відкрито, не приховуючи цього, показуючи своє посвідчення, інші документи. Застосування прихованих камер, таємних зустрічей значно збільшує для журналіста ризик покарання за ведення ним шпигунських дій.

Передавати інформацію теж слід відкрито, із тих самих міркувань. Ця частина роботи в небезпечних зонах є водночас і найбільш відповідальною, і найменш забезпеченою. Звичні канали інформації можуть бути пошкоджені або навмисне відімкнуті, так само як і спеціальні журналістські канали, за якими «перекачують» картинку, текст, звук до своїх редакції кореспонденти редакцій світових ЗМІ. Отже, треба повсякчасно думати про альтернативні можливості, шукати їх, навіть екзотичні (наприклад, короткохвильовий зв'язок кораблів, що стоять у порту, або екіпажів яхт, пасажири літака, який відправляться у «спокійний» аеропорт і згодилися передати ваш текст тощо).

Виходити із небезпечної зони слід за двох вирішальних змін у ситуації. Перша: ситуація стабілізується, надходження нової інформації, вартої уваги, не передбачається. Друга: ситуація стає надто небезпечною, слід залишати ці місця і відходити (пішки, авто- чи авіатранспортом, кіньми - чим швидше, чим доведеться і чим безпечніше). Шляхи відходу також можуть містити небезпеку: мінні поля, мародери на шляхах, диверсанти із протилежного боку, що мають наказ убивати всіх.

Методи передавання інформації до редакцій із зон підвищеної небезпеки можуть бути досить обмежені - але без них саме перебування в зоні екстриму втрачає сенс. Події у країнах Північної Африки взимку і навесні 2011 р. показали, що в разі заворушень уряди приймають рішення вимикати стільниковий зв'язок, інтернет, щоб запобігти з'єднанню і координації повстанських сил. Це завдає удару по інтересах журналістів у такій ситуації. Тому продумувати ці методи у їх послідовності слід ще до виходу на таке завдання, причому з участю керівників редакції чи її підрозділу. Передати інформацію треба швидко, оперативність тут має вирішальне значення. Не слід забувати, що сам процес передавання інформації нерідко викликає підозру у учасників подій: журналіста можуть легко звинуватити у шпигунстві - з дуже непевними наслідками.

Отже, чотири заповіти лишають нам екстремальні журналісти минулих часів. Перший: у екстремальних зонах працювати треба, але вміло та результативно. Другий: збереження життя і здоров'я журналіста важливіше за добування інформації. Однак не виконати завдання редакції не можна ні за яких обставин. Третє: вийти із зони екстриму буває важче, ніж туди зайти, але найнебезпечніше - в ній перебувати. Четверте і головне: розраховувати у надзвичайних обставинах треба не так на себе, як на поміч інших людей. Тільки сторонні люди, учасники цих подій, стануть нам помічниками (але і перешкоджатимуть, за інших обставин, виконати завдання редакції). Без такої допомоги, а особливо в інших країнах, годі розраховувати на успіх такої ризикованої справи.

На години самостійної роботи слід давати студентам завдання відшукати публікації із місць екстремальних подій та спробувати відтворити шляхи входження журналіста до цієї зони, отримання ним інформації, її передачі та виходу із зони, якщо він уже відбувся.

У кінці заняття із медіабезпеки слід поставити контрольні запитання. Певна річ, кожен викладач має сформулювати свої, які випливали б із його власного досвіду - журналістського та викладацького. Тому наведена нижче низка запитань може розглядатися як приблизна.

1. Які типи надзвичайних подій ви знаєте? У чому небезпека кожної з них?

2. Які особливі навички потрібні журналістам для роботи в зонах надзвичайних подій?

3. Як забезпечити власну безпеку та виконання редакційного завдання у зонах підвищеної небезпеки?

4. Які головні поради залишили нам у спадок журналісти - екстремали минулих часів?

5. Назвіть зони підвищеної небезпеки різного характеру в нашій країні та за кордоном. Як ви могли б працювати там, якби ваша редакція відправила вас туди за матеріалом?

На останніх практичних заняттях семестру викладач дає ввідну з описом екстремальної ситуації в зоні стихійного лиха, техногенної катастрофи або масових заворушень. Студенти мають знайти правильне рішення для входу в подібні зони, отримання там інформації та передачі її до редакції, а потім безпечного виходу до небезпечного місця.



Номер сторінки у виданні: 137

Повернутися до списку новин