Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНО - ПСИХОЛОГІЧНОЇ ДЕЗАДАПТОВАНОСТІ ДІТЕЙ ІЗ ЗАТРИМКОЮ ПСИХІЧНОГО РОЗВИТКУ





                Антоній Мельник, кандидат психологічних наук, старший викладач кафедри медичної психології та психодіагностики Волинського національного університету імені Лесі Українки

УДК 169.922.76-056.34

 

Однією із надзвичайно значимих проблем у психології особистості є здатність індивіда бути включеним у навколишній соціум. Дана властивість психіки залежить від багатьох чинників, як зовнішніх, соціальних, так і внутрішніх, індивідуально -типологічних. Великою мірою це стосується дітей, що мають певні вади психічного розвитку.

Ключові слова: адаптація; дезадаптація; соціалізація особистості; онтогенез; дезонтогенез; затримка психічного розвитку дитини; депривація.

 

Одной из чрезвычайно значимых проблем в психологии личности есть способность индивида быть включенным в окружающий социум. Данное свойство психики зависит от многих факторов, как внешних, социальных, так и внутренних, -

индивидуально"типологических. В большой мере это касается детей, которые имеют определенные отклонения в психическом развитии.

Ключевые слова: адаптация; дезадаптация; социализация личности; онтогенэз; дезонтогенэз; задержка психического развития ребенка; депривация.

 

One of extraordinarily meaningful problems in psychology of personality there is ability of individual to be plugged in surrounding socium. This property of psyche depends on many factors, both external, social and internal, - individually tipologichnikh. In a large measure it touches children which have certain defects of psychical development.

Key words: adaptation; desdaptation; socialization of personality; ontogenesis; desontogenesis; delay of psychical development of child; deprivation.

 

Постановка наукової проблеми. В сучасних умовах становлення національної освіти у спеціальній психології та корекційній педагогіці визначились певні підходи до теорії виховання, розвитку та корекції дітей із затримкою психічного розвитку. Однак багато питань психосоціальної адаптації залишаються мало вивченими.

Розвиток адаптаційних процесів необхідно розпочинати із раннього дитинства. Важлива умова ефективної адаптації - стимуляція соціальних умінь та навичок, необхідних у новому соціальному середовищі. Так діти, які перебувають у закладах інтернатного типу, внаслідок об'єктивних причин не можуть відчути повноту соціальних стосунків, а тому набувають асоціальних схильностей. У зв'язку із цим зростають прояви соціальної непристосованості, що поступово переходять у дезадаптаційні процеси.

Дезадаптація, як поняття, є антагонізм адаптації, тому неможливо зрозуміти суть дезадаптаційних процесів, не деталізувавши поняття «адаптація». Поняття «адаптації» (лат. adaptatio - пристосування) вперше введено Аубертом і використовується в медичній і психологічній літературі, де визначає зміну чутливості аналізаторів під впливом пристосування органів чуття до діючих подразників. Надалі це поняття почало використовуватись у широкому значенні як будь - яке пристосування живого організму до існування в навколишньому середовищі. Адаптація забезпечує рівновагу між впливом організму на середовище і зворотним впливом середовища, тобто рівновагу у взаємодіях суб'єкта та об'єкта.

В сучасній психології «адаптація» вживається, з одного боку, для позначення сукупних властивостей людини, що характеризують її стійкість до умов середовища, виражаючи рівень пристосованості до нього. З іншого - адаптація - це процес пристосування людини до змін, що відбуваються в навколишньому середовищі [2. с. 29].

Так, Ф. Б. Березін виділяє в єдиному адаптаційному процесі три аспекти психічної адаптації: власне психічну, соціально - психологічну і психофізіологічну, які тісно взаємозалежні єдністю сфери практичної діяльності людини. Розглянуті аспекти він оцінює як підсистеми в загальній системі психологічної адаптації. При цьому, системоутворюючими факторами для реалізації власне психічної адаптації слугують підтримка психічного гомеостазу і збереження психічного здоров'я, соціально - психологічної організації адекватної мікросоціальної взаємодії, психофізіологічної адаптації, оптимальне формування психофізіологічних співвідношень. Порушення гомеостатичної рівноваги особистості призводить до дезадаптованості.

Особистісним рівнем аналізу причин соціальної дезадаптації є вивчення емоційної сфери, механізмів самосприйняття особи та вивчення, чому саме ці причини є психотравмуючими. В сучасній психології виділяють три рівні психічної адаптації, які дозволяють визначити, який саме рівень призводить до соціальної дезадаптації. Адаптація, незалежно від її виду (біологічна, соціальна, психологічна), допускає наявність того, хто адаптується (адаптуючої системи чи індивіда, що адаптується), і того, до чого адаптуються (середовище). Індивідом, на думку Н. Б. Оконської і Г. Д. Волкова, може бути названа будь - яка система, що володіє індивідуальністю. Індивідуальність пов'язана із відособленістю, автономністю й самоорганізацією. Індивід відокремлюється в самостійний аспект тільки в протиставленні зовнішньому середовищу, що розуміється як будь - яка «інша» система того або вищого порядку, при взаємодії з індивідом. Під адаптацією в широкому значенні, звичайно, розуміють і будь - які види взаємодії індивіда і системи, при якому відбувається узгодження їх структур, функцій та поведінки.

Адаптація - явище двостороннє, де об'єкт адаптаційного аналізу не індивід сам по собі і не середовище, а їх взаємодія. Порушення цієї взаємодії в будь - якому напрямку призводить до дезадаптації. При цьому психологи виділяють самостійну одиницю аналізу - систему, що складається одночасно із структури і функціональних характеристик обох взаємодіючих сторін, тобто індивіда та середовища. Таку систему (на зразок «особистість - колектив», «учений - установа», «людина - машина», «людина - наукова і трудова діяльність») називають адаптемою. Усі адаптаційні поняття допускають існування таких адаптем.

Під адаптемою, як одиницею адаптаційного аналізу, розуміють не бінарну взаємодію систем «індивід - середовище», а цілий ряд незалежних взаємозв'язків, їх автономних підсистем. Таким чином, адаптаційна система в цілому залежить від характеристик окремих адаптем, які базуються на певних соціальних взаємодіях та розвиваються, ускладнюються протягом онтогенезу людини.

Адаптаційні можливості організму - важлива основа для формування фізичного, психічного, соціального та духовного розвитку повноцінної особистості. Системний підхід до вивчення психічної адаптації дозволяє визначити її основні характеристики - чітку динамічність та ієрархічність. Ієрархія психічної адаптації випливає із системи, розробленої О. Р. Лурією, який визначав три основні складові, необхідні для психологічного аналізу дезонтогенезу: активуючу підсистему регуляції психічного тонусу та когнітивну підсистему, що забезпечує пошук, сприйняття та переробку інформації. Система психічної адаптації відрізняється динамічністю, вона постійно розвивається. Функціональні можливості різних підсистем реалізуються під впливом біологічних та соціальних факторів, які сприяють або, навпаки, гальмують адаптаційні механізми дитини.

Аналіз останніх досліджень. Таким чином, вітчизняні і зарубіжні автори відмічають комплексний характер адаптації і підкреслюють особливу значущість соціальних факторів у детермінації індивідуальної адаптації. Залежно від спрямованості та рівня активності особистості, що адаптується, виділяють різні типи адаптації. Розвиток індивідуальних механізмів адаптації (дезадаптації) у більшості випадків залежить від генетичної основи та факторів середовища. Відповідно до цього твердження всі поведінкові прояви визначаються не одним, а кількома генами, тобто полігенетичною спадковістю. Тому соціальна дезадаптація, як і більшість психосоціальних порушень, залежить від генетики поведінки, конституційно - спадкової обумовленості, а також здатності дитини адаптуватися в онтогенезі. Як відомо, прояви соціальної дезадаптації залежать, передусім, від типу темпераменту, невротичної або психопатичної схильності особистості, тривалості впливів соціально дезадаптуючих факторів.

На взаємодію спадковості та середовища вказують три основні важливі сфери: інтелект дитини, індивідуальні особливості та порушення психосоціального розвитку. Отже, можна визначити два головні фактори соціальної дезадаптації: спадковість та несприятливе соціальне середовище. Так, результати досліджень близнюковим методом (Г. Ліндер, А. Робінсон), а також вивчення осіб, які мали певну полігенетичну близькість у різних соціальних умовах, доводять, що психосоціальні порушення спостерігаються у сорока відсотків дітей, які перебували в умовах сімейного благополуччя та у дев'яноста шести відсотків дітей, які перебували в умовах інтернатних закладів.

Спостерігаючи за поведінкою та психічними станами дитини, можна виявити ряд певних типів, передвісників соціальної дезадаптації, а саме: порушення сну або засинання; часті соматичні хвороби; швидка втомлюваність; гіпоактивність або, навпаки, часті зміни настрою; немотивований негативний стан, напади ейфорії, гіперактивність та багато інших ознак, які допомагають психологам помітити певне перевантаження організму дитини та своєчасно визначити причину порушень [4. с. 32].

У вивченні факторів соціальної дезадаптації дітей дошкільного віку продуктивний онтогенетичний підхід, важливим методологічним принципом якого є необхідність визначення функціонування психічних підсистем адаптації, динамічних механізмів розвитку та їх взаємозв'язку, аналіз факторів соціальної дезадаптації.

Онтогенетичний підхід до вивчення психічних розладів у дітей продуктивно застосовується вітчизняними та зарубіжними клініцистами. Найбільш інтенсивний психічний розвиток припадає на дитячий та підлітковий вік, коли формуються окремі психічні функції та сама особистість.

Дослідження у галузі вікової фізіології показують, що в онтогенезі змінюються різні етапи функціонування та реагування головного мозку, при цьому нові форми не замінюють старі, а підпорядковують їх [5. с. 32].

Психічний розвиток дитини нерівномірний, різкі кількісні та якісні зміни спостерігаються під час вікових криз:

2 - 4 роки - перша вікова криза: самосприйняття, становлення самостійних дій дитини, перші статеві орієнтації;

6 - 8 років - друга вікова криза: зміна ігрової мотивації на навчальну, оволодіння новими соціальними ролями, формування відповідальності та набуття певних значущих обов'язків;

12-18 років - третя вікова криза: самоактуалізація, перші спроби самовиховання, самовизначення як особистості [3. с. 58].  

У певні кризові періоди у зв'язку із порушенням відносної фізіологічної та психофізіологічної рівноваги особливо часто виникають та проявляються психічні порушення (В. В. Ковальов).

У 1927 році Швальбе вперше запропонував поняття «дезонтогенезу» для визначення порушень на етапі формування організму дитини. В. В. Ковальов використовував поняття «дезонтогенезу», як порушення психічного розвитку в дитячому та підлітковому віці внаслідок розладів у формуванні, дозріванні структур та функцій головного мозку.

Важливий момент у вивченні як нормального онтогенезу, так і дезонтогенезу дітей дошкільного віку - біологічна здатність мозку до сприйняття нових умов. Досить часто в практиці спостерігаються приклади ситуативного дезонтогенезу, коли батьки дитини, яку навчили читати та писати, віддають її до школи в 5 - 6 років, не враховуючи психологічної та біологічної готовності дитини до шкільного навчання. Внаслідок цього виникає штучна затримка  психічного розвитку. Подолання цього порушення не потребує особливих психологічних процедур. Необхідно лише повернути дитину в умови перебування, які відповідають її віковим особливостям. На необхідність урахування середовища та біологічного розвитку звертає увагу у своїх працях Л. С. Виготський.

В. В. Ковальов визначає ще й третій тип дезонтогенезу, пов'язаний із механізмом вивільнення та фіксацій більш ранніх онтогенетичних форм нервово - психічного реагування. В основу цього типу дезонтогенезу покладена фізіологічна незрілість, а також повернення до недорозвинених форм нервово - психічного реагування. Під впливом несприятливих як біологічних, так і соціальних умов середовища може виникати затримка в дозріванні структур та функцій мозку. Звичайно, у кожної функціональної системи і окремих її частин своя програма розвитку, однак головний мозок працює як єдине ціле.

У вітчизняній та зарубіжній патопсихології описані різні варіанти психічного дезонтогенезу. Наприклад, Г. Ю. Сухарєва виділила три види цього відхилення: затримка, враження, викривлення розвитку. Л. Каннер називає два види: недорозвиток; спотворений розвиток.

Отже, основні фактори соціальної дезадаптації у дітей полігенетичні, успадковані особливості (тип ЦНС, темперамент, генетичні хвороби), порушення нормального онтогенезу дітей і біологічної здатності до сприйняття нових соціальних умов (ретордація соціального розвитку, депривація). Крім того, несприятливе соціальне середовище, в якому у дитини гальмується когнітивна активність, здатність сприймати та переробляти нову інформацію, знижується або патологічно змінюється саморегуляція [1. с. 97].

Підбиваючи підсумки теоретичного аналізу факторів соціально - психологічної дезадаптованості, слід відмітити, що надзвичайно важливою є необхідність визначити онтогенетичні особливості розвитку дитини із затримкою психічного розвитку, зокрема особливості соматичного, когнітивного розвитку, афективної та мотиваційної сфери соціально дезадаптованих дітей, їхньої поведінки. Як відомо, дошкільний вік характеризується пластичністю сприйняття, тому зниження впливів негативних факторів на соціально дезадаптовану дитину дозволить збільшити ефективність психокорекційних заходів.

Виділення невирішених частин загальної проблеми та формування цілей статті. Теоретичний аналіз даної проблематики, а також експериментальні дослідження в галузі вивчення соціально - психологічної дезадаптованості дітей із затримкою психічного розвитку ще не в достатній мірі висвітлені сучасною психолого - педагогічною наукою. Ряд проблем, пов'язаних із взаємовідносинами в системі «дитина - дорослий», «дитина - дитина», «дитина - батьки», є актуальними і потребують подальших досліджень. Тому мета статті полягає в теоретичному й експериментальному вивченні питань, пов'язаних із оптимізацією психолого - педагогічних заходів, які б сприяли уникненню в процесі розвитку та формування даної категорії дітей небажаних дезадаптаційних явищ.

Виходячи з цього, нами було визначено такі завдання дослідження:

1) здійснити теоретичний аналіз проблеми соціально - психологічної адаптації та дезадаптованості у дітей з затримкою психічного розвитку;

2) розробити програму психодіагностичного обстеження дітей з затримкою психічного розвитку;

3) емпірично вивчити рівень соціально - психологічної адаптації та дезадаптованості дітей із затримкою психічного розвитку;

4) здійснити розподіл дітей за рівнем соціально - психологічної дезадаптованості.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Теоретичний аналіз сучасних наукових положень щодо проблеми соціально - психологічної адаптації та дезадаптованості дітей доволив узяти за основу емпіричного дослідження модель аналізу соціально - психологічної дезадаптованості дітей із затримкою психічного розвитку. Враховуючи специфіку та особливості контингенту досліджуваних, було підібрано психодіагностичний інструментарій, який дозволив достатньо ефективно виявити основні рівні соціально - психологічної адаптації та дезадаптованості. Психодіагностичне обстеження включало в себе:

- індивідуальну бесіду з кожною досліджуваною дитиною;

- експертну оцінку, де незалежними експертами виступали вчителі допоміжної школи м. Луцька, їхні батьки а також товариші - однокласники;

- для виявлення системи взаємовідносин та рівня задоволеності своїм перебуванням у даному класі було використано модифікований варіант соціометрії та референтометрії.

Діти достатньо охоче й із цікавістю виконували завдання, відверто ділились своїми враженнями про навчання, взаєминами з учителями й однокласниками. Виявлені результати засвідчують, що позитивними факторами соціально - психологічної адаптації в даних дітей є сім'я та учителі - вихователі. Спостерігається сильна прихильність до батьків, зокрема до матері. Велику роль у самотвердженні дітей із затримкою психічного розвитку та формуванні у них соціальної моделі поведінки відіграють старші або молодші братики й сестрички та переважна більшість однокласників. Однак, існує ряд факторів, що дестабілізують внутрішній світ ще не сформованої особистості дитини. До них, у найпершу чергу, необхідно віднести неформальні (вуличні) об'єднання ровесників та старшокласників. Часто діти з затримкою психічного розвитку стають об'єктом глузувань, а іноді й знущань. Враховуючи той факт, що даній категорії дітей часто притаманний неврівноважений характер, завищена реактивність або, навпаки, загальмованість та схильність до депресії, у них виникає відповідна реакція, що в своїй сукупності і формує дезадаптаційний синдром.



Номер сторінки у виданні: 226

Повернутися до списку новин