Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

СЕНС, СЕНСОТВОРЕННЯ, СЕНСОЖИТТЄВІ СТРАТЕГІЇ ЯК ДИНАМІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ОСОБИСТОСТІ





                Олена Легун, кандидат психологічних наук, докторантка Інституту психології ім. Г. С. Костюка НАПН України

ББК 88.52

 

Статтю присвячено аналізу понять сенс, сенсотворення, сенсожиттєві стратегії. Вивчення закономірностей розвитку внутрішнього світу людини є важливим і складним завданням психологічної науки, а зміст зазначених феноменів недостатньо чітко сформульованим. Сенс життя, ціннісні орієнтації особистості впливають на вибір життєвих стратегій в процесі здійснення самореалізації.

Ключові слова: сенс, сенсотворення, сенсожиттєві стратегії.

 

Статья посвящена анализу таких понятий как смысл, смыслообразование, смысложизненные стратегии. Изучение закономерностей развития внутреннего мира человека - это очень важное и сложное задание психологической науки, а содержание данных феноменов недостаточно четко сформулированы. Смысл жизни, ценностные ориентации личности влияют на выбор жизненных стратегий в процессе осуществления самореализации.

Ключевые слова: смысл, смыслообразование, смысложизненные стратегии.

 

The article is devoted to analysis of such conception as sense, sense formation and strategies of meaning of life. The study of development rules of the inner person's life is an important and difficult task of psychology and the content of mentioned phenomena is insufficiently formulated. The sense of life, valuable orientations affect the choice of life strategies during the process of self - actualization.

Key words: sense, sense formation, strategies of meaning of life.

 

Постановка проблеми. Сенс - це ставлення відношення суб'єкта до явищ об'єктивної дійсності. І принципово новий підхід у розумінні сенсу був здійснений саме у радянській психології (Л. С. Виготський, О. М. Леонтьєв). Характерним для цього підходу є те, що проблема сенсу як конкретного психологічного поняття була розкрита в результаті аналізу явищ, що належать не стільки свідомості, скільки життю і діяльності суб'єкта, його реальній взаємодії з навколишнім світом.

Мета даної роботи полягає у з'ясуванні понять «сенс», «сенсотворення», «сенсожиттєві стратегії».

Завдання - проаналізувати різні підходи до визначення понять «сенс», «сенсотворення», «сенсожиттєві стратегії», більш чітко їх сформулювати.

Аналізуючи структуру людської діяльності, встановлюючи об'єктивні залежності між її компонентами, О. М. Леонтьєв показав, що сенс створюється в результаті віддзеркалення суб'єктом взаємодії між ним та діями, спрямованими на безпосередній результат (мету). Саме відношення мотиву до мети, вказує О. М. Леонтьєв, породжує особистий сенс, підкреслюючи при цьому, що сенсоутворююча функція належить мотиву. Виникаючи в діяльності, сенс стає одиницею людської свідомості. В рамках свідомості сенс співвідноситься, зокрема, із значеннями, виражаючись через останніх [2].

Концепція О. М. Леонтьєва поклала початок дослідженню системи особистих сенсів, міжмотиваційних стосунків, які характеризують будову особистості. (Леонтьєв О. М. 1966, 1975). Найсильнішим регулювальником життєвих процесів психолог вважав особистий сенс. У цьому контексті саморегуляція розуміється як особлива діяльність, «внутрішня робота» або «внутрішній рух душевних сил», спрямований на скріплення систем особистих сенсів.

Подальшу конкретизацію ідеї Л. С. Виготського, С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьєва отримали в концепції смислових утворень особистості (О. Г. Асмолов, Б. С. Братусь та ін., 1979). Смислові утворення визначаються як цілісна динамічна система, яка відображає взаємодію усередині пучка мотивів, що реалізовують те або інше ставлення до світу, вони народжуються і змінюються в діяльності та виконують у ній регулюючу роль (О. С. Мазур, 1983). Регулююча роль смислових утворень виявляється при усвідомленні і прийнятті їх як цінностей (Ф. Є. Василюк, 1984).

Вивчення закономірностей та механізмів внутрішнього світу людини як особистості, що реалізовує себе, в основному, в професійній діяльності, соціальній сфері, взаєминах з оточенням, є важливим і складним завданням. Спрямованість особистості, як прояв структури і вмісту її сенсожиттєвої концепції, впливатиме на вибір її життєвих стратегій у процесі здійснення самореалізації.

Проте низка найважливіших компонентів смислової сфери залишається недостатньо вивченою. Загальноприйнятим фактом є те, що розвиток смислової сфери збігається із періодом інтенсивної індивідуалізації, але при цьому психологічний компонент цього процесу недостатньо вивчено. Необхідно дослідити процес трансформації соціальних контекстів в особове, смислове, сутнісне, тобто все те, що дає можливість самореалізуватися. Досить очевидним є те, що смислова сфера осіб із різним рівнем самореалізації, представників різних соціальних груп відрізняється якісною своєрідністю, що дозволяє говорити про різні сенсожиттєві стратегії, динамічність компонентів сенсу життя особистості, індивідуальний спосіб осмислення і прийняття світу.

На думку більшості вчених, які досліджували проблему сенсу і сенсотворення, особливості протікання життєдіяльності визначаються рівнем смислової регуляції, здійснюваної системою смислових утворень і зв'язків між ними (І. В. Абакумова, О. Г. Асмолов, Б. С. Братусь, Д. О. Леонтьєв та ін.). Тому, обговорюючи проблему сенсу та сенсотворення, для чіткішого розуміння процесів, що відбуваються в смисловій сфері людини, необхідно детальніше зупинитися на її структурі і психологічних особливостях. Важливо з'ясувати, які смислові структури представлені в психіці людини, як вони пов'язані між собою та яким чином беруть участь в процесах сенсотворення. Розглянемо точку зору Д. О. Леонтьєва.

Д. О. Леонтьєв зазначає, що у пошуках сенсу, у процесі сенсотворення основну увагу слід приділяти мотивам цього пошуку. «Мотив діяльності - це предмет, включений у систему реалізації відносин суб'єкт - світ як предмет потреб і як такий, що набуває в цій системі властивостей спонукати і спрямовувати діяльність суб'єкта» [3, с. 193 - 194]. Вчений виокремлює дві характеристики мотиву: 1) мотив, прив'язаний до конкретної діяльності: в кожній діяльності лише один мотив; він виникає одночасно із нею і припиняє своє існування разом з нею; 2) мотив відповідає багатьом потребам, тобто є релевантним одночасно цілій низці потреб. «Життєвий сенс мотиву визначає особливості спонукання до діяльності як в якісному, так і в кількісному співвідношенні» [3, с. 198].

Пояснюючи особливу значущість цінностей у структурі смислової сфери особистості, Д. О. Леонтьєв робить акцент на тому, що їх мотивуюча дія не обмежується конкретною діяльністю, конкретною ситуацією, вони співвідносяться із життєдіяльністю людини загалом і мають високу міру стабільності; зміна в системі цінностей є надзвичайною, кризовою подією в житті особистості. На підтвердження цього він додає, що цілий ряд авторів незалежно один від одного запропонували розрізняти два класи цінностей - цінності - цілі життєдіяльності або термінальні цінності, з одного боку, і цінності - принципи життєдіяльності або інструментальні цінності, з іншого боку [3].

Розглядаючи цінності і потреби особистості як стійкі мотиваційні утворення, Д. О. Леонтьєв акцентує увагу на тому, що через потреби людина переживає свої стосунки зі світом «один на один», через цінності вона переживає свою приналежність до соціального цілого; у своїх потребах людина завжди самотня, а в цінностях, навпаки, вона завжди не сама. Якщо потреби представляють у структурі мотивації живе, динамічне, ситуативно мінливе, то цінності - стабільне, незалежне від зовнішніх обставин, абсолютне. Ієрархія особистих цінностей незмінна, вони виступають як внутрішні носії соціальної регуляції, вкорінені в структурі особистості [3].

Говорячи про вищі сенси, Д. О. Леонтьєв приходить до висновку, що на рівні найзагальніших смислових орієнтацій, до яких ми відносимо такі психологічні утворення як потреби, особисті цінності, світогляд, сенс життя і ставлення до себе, сенсотворення неможливе, бо смислові структури цього рівня не наповнюються сенсом із якоїсь ще вищої сенсотворної інстанції - такої інстанції немає. Процеси сенсотворення визначаються загальними смисловими орієнтаціями із змістовного боку, але не визначають їх [3].

Характеризуючи особистість із динамічного боку Д. О. Леонтьєв використовує термін «динамічна смислова система» (ДСС) - це відносно стійка і автономна ієрархічно організована система, яка включає низку різнорівневих смислових структур і функціонує як єдине ціле. Головна характеристика ДСС - її окремість, неувімкненість в інші системи. Як правило, у більшості людей можна виокремити ДСС, пов'язані із роботою, сім'єю, спортом, дозвіллям тощо. В той же час різні ДСС не розділені жорсткими кордонами. Навпаки, практично завжди ДСС перетинаються між собою і мають загальні підсистеми. Наприклад, підсистема, що регулюює сферу професійного навчання, може входити одночасно в ДСС професійної діяльності і в ДСС пізнання, тобто перетинатись [3].

Підбиваючи підсумок, можна сказати, що смислова сфера людини складається із трьох рівнів смислових структур. До першого рівня належать особисті сенси і смислові установки, які безпосередньо впливають на діяльність. Другий рівень складають мотиви, смислові конструкти та смислові диспозиції. Ці структури відповідальні за сенсотворення і безпосередньо впливають на структури першого рівня. Третій рівень - вищі сенси, до яких належать цінності особистості. Особисті сенси, смислові установки та мотиви є нестійкими утвореннями, які існують і реалізовуються у межах однієї окремо взятої діяльності. Смислові конструкти, смислові диспозиції та цінності позаситуативні, їх зміна можлива лише в якій - небудь критичній ситуації. Смислова установка і смислова диспозиція складають площину наочно - практичної і психічної діяльності; особистий сенс і смисловий конструкт являють площину свідомості суб'єкта, його образ світу; мотив і цінність - визначають кордони діяльності і задають її спрямованість.

Проведений аналіз смислових структур дозволяє побачити складну організацію смислової сфери, зрозуміти механізми формування різних життєвих стратегій і, як результат, причини виникнення і закріплення різних форм поведінкових реакцій.

Кажучи про стратегію, зазвичай мають на увазі своєрідний розумовий акт, «згорнуту усередину» операцію можливої дії, побудовану в думках реальність можливої дії. Інколи йдеться про несвідомі механізми виникаючих дій, які розкривають стратегію як мистецтво планування, керівництва, заснованого на правильних і перспективних прогнозах [4].

Ідея сенсожиттєвої стратегії історично пов'язана із проблемою мотивації (А. К. Маркова, В. Е. Мільман, В. Ф. Моргун, X. Хекхаузен), а також знаходить своє підтвердження в дослідженнях про співвідношення типу цінностей особистості і її успішності, про своєрідне ставлення до діяльності, до життя і особливе світосприймання.

Отже, концепція сенсу життя - це індивідуальна узагальнена система поглядів на цілі, процес і результат свого життя. В основі цієї концепції лежать цінності і потреби, стосунки і конструкти конкретної особистості. Смисложиттєва концепція починає складатися до підліткового віку, може змінюватися і трансформуватися впродовж життя людини, але на певному етапі онтогенезу є досить стійкою. Таким чином, можна сказати, що сенсожиттєва концепція є стрижнем у визначенні спрямованості особистості, її сенсу життя. Вона містить у собі ті життєві смислові універсали, ті цінності, які є основою особистості.

Механізм формування сенсожиттєвих стратегій визначається низкою чинників: особливостями мотиваційної сфери, хронологічним віком, життєвим контекстом, соціокультурними й економічними умовами. Тому можна вважати, що смислові стратегії - це динамічна складова смислової сфери.

Факти динаміки сенсотворення демонструють наростання сенсу, смислове збагачення свідомості. Це один вид смислової стратегії, проте має місце і зворотний варіант, наприклад, згасання сенсу, його поглинання іншим, витіснення, регресія. При цьому, залежно від конкретного змісту сенсів, розвиток смислової сфери особистості може оцінюватися як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус, а також невизначеним чином.

Природний, закономірний характер формування смислових стратегій умовно можна звести до моносмислового (одноактного) варіанта. Якщо ж урахувати, що діяльність і поведінка людини регулюються зазвичай безліччю чинників, їх складною взаємодією, то представлений повною мірою процес сенсотворення буде мати складний і невизначений характер. Досить уявити собі ситуацію, що у людини змінюються життєві пріоритети, стосунки, виникає ситуація інсайту, все це перевертає її свідомість та ілюструє феноменологічну невизначеність сенсожиттєвих стратегій.

Розвиток смислової сфери людини логічно розглядати через класичні в психології «зони розвитку» Л. С. Виготського. Тим більше, що психічні новоутворення у нашому дослідженні виступають як смислові новоутворення. Експериментальні дослідження смислової сфери особистості (В. К. Вілюнас, Д. О. Леонтьєв, І. В. Абакумова) свідчать, що психологічна модель «вхід у зону розвитку - зона актуального розвитку - зона ближнього розвитку - зона саморозвитку» детермінує процес сенсотворення. «Зони розвитку» в нашій моделі - це перш за все стрижень смислових структур особистості. У цій же послідовності «зон» формуються смислові структури й інших рівнів. Головні рушійні сили процесу розвитку, які розглядаються із позицій смислової нерівноваги, смислових невідповідностей і протиріч, знаходять своє методологічне пояснення в зоні найближчого розвитку смислової сфери особистості. Така зона детермінує певні кордони сенсотворення і є основою динамічної складової смислової сфери сенсотворних стратегій.

На думку низки авторів, які досліджували сенс у психології (К. Роджерс, В. Франкл, Д. О. Леонтьєв, Т. М. Титаренко), вихідною умовою виникнення сенсів, джерелом сенсотворення і формування життєвих стратегій є життєвий світ людини. Він помітно відрізняється від «загального» світу, з явищами, фактами, подіями й іншими фрагментами якого людина переважно не стикається. Загальний світ відчужений від конкретної особистості, представле ний, зокрема, реальною дійсністю і об'єктивними значеннями, які відображають її та зберігають, наприклад, у текстах культури (Л. С. Виготський). Культура функціонує і в нетекстовій формі, як реальне буття, у вигляді дійсних стосунків і норм поведінки людей. При цьому реальне буття культури і реальне буття людини, і вже тим більше буття загалом, як правило, не збігаються, світ дійсного буття виявляється ширшим за буття культури. Особливою частиною культури є її художній сегмент, який утворюється не об'єктивними значеннями, а викристалізованими, опредмеченими суб'єктивними сенсами тих, хто цю частину культури створював. Натомість, текстова художня культура, поки з нею не контактує суб'єкт, може бути кваліфікована як об'єктивна структура значень. На відміну від світу загалом, життєвий світ людини - це світ її стосунків з явно обмеженою частиною дійсності. Одні її фрагменти мають більше значення, тому що на них замикається суб'єктний досвід особистості, її життєві стосунки; інші - меншу життєву значущість, тому що ставлення до них із боку суб'єкта може бути побічним, менш виразним; треті можуть бути представлені лише потенційно. Ці стосунки визначаються в науці як життєві сенси. Їх виникнення, становлення і розвиток здійснюються в суб'єктивній сфері індивідуума, проте детерміновані життям конкретної особи і для неї мають об'єктивний характер.

Вкажемо на два важливі моменти, які стосуються і життєвого світу людини, і пов'язаного з ним життєвого сенсу. По - перше, фрагменти буття, які попали в орбіту життєвих стосунків людини: артефакти культури, явища природи, тим самим набули для неї життєвого сенсу. В об'єктивній дійсності вони не відмежовані від інших її реалій, а значить, особистість відображає світ не лише на асоціативному, але й на смисловому рівні. Сенсотворення і сенсожиттєві стратегії, які детермінуються буденною необхідністю, мають, таким чином, тенденцію до розширення. По - друге, життєвий світ сучасної людини, який включає всі вікові рівні, нестримно розширюється в умовах віртуального середовища, він усе більш ущільнюється і цьому сприяють телебачення, комп'ютеризація, Інтернет. Не будемо стверджувати однозначно, що проникання людини в об'ємніші простори буття є одночасно входом і в ширший життєвий простір, у тому числі в його смислову складову, оскільки в цьому випадку мають місце все ж не реальні, а віртуальні явища. Але, все ж таки, суб'єктивний світ людини виявляється активно задіяним, що не може не відбиватися на процесах сенсотворення.

Подальший аналіз особливостей сенсожиттєвих стратегій призводить до таких висновків. Якщо життєві сенси визначаються логікою життя, розкриваються її обставинами, вони є досить жорсткою структурою, прив'язаною до життєвої необхідності, з неяскраво вираженим психологічним змістом, то на протилежній стороні виявляються глибокі психологічні, стійкі, «ядерні» (О. Г. Асмолов, Б. С. Братусь) сенси особистості, як вищі сенси - цінності. Все це є смисловою стрижневою структурою особистості, з чого складається базове «Я» і реалізується смислова регуляція життєдіяльності людини.

Поняття сенсу змінюється в різних життєвих ситуаціях, що дозволяє включити його в інтегральну модель сенсотворення. Сенс утворює стійку смислову структуру свідомості людини, її базове «Я». З точки зору некласичної психології, яка включає в себе елементи феноменології і екзистенціалізму, сенси одночасно присутні в усіх контурах психіки, утворюючи свого роду сенсосферу, вони одночасно діють, як інтегральна і стійка змінна, сприяють здійсненню процесів регуляції життєдіяльності людини, включаючи її негнучкі генетичні структури. Сама ж людина, як носій психіки, не обмеженої віддзеркаленням реальності, сама є новою реальністю, стає смисловою моделлю світу. А її сенсожиттєві стратегії - це механізм операціоналізації в реальному світі.

Отже, формування сенсожиттєвих стратегій має такі стадії:

1. Смислова дивергенція, або, як її ще можна назвати, - вибір сенсу. Якщо допустити, що суб'єкт бачить сенс свого життя в творчості як творенні нового, унікального, то його творча діяльність і буде прагненням до здійснення смислового вибору (смислової дивергенції). Тому сенси, які розкрилися людині і стали матрицею її свідомості, відкривають шлях до безумовної і множинної перспективи їх реалізації, а, отже, є чинником, спонукаючим до діяльності, і механізмом, який забезпечує існування самої особистості.

2. Розкриття сенсу, розуміння. І психологія, й інші науки бачать ключ до розуміння суб'єктом сенсу в усвідомленні, оцінці значущості об'єкта пізнання, у поясненні «собі» його буття в світі.

3. Реалізація сенсу. Людина протягом свого життя не завжди реалізує всі важливі для неї сенси. Деякі залишаються недосяжними ідеалами, а є такі, які втрачають свою значущість у зв'язку зі змінами у внутрішньому світі людини, на який, у свою чергу, впливають соціальні, психологічні, економічні, екологічні тощо складники зовнішнього світу.

4. Важливим є питання про переживання, оскільки сенс тісно пов'язаний із ним. Переживання є проявом сенсу, його слідом, який установлює зв'язок між попередніми і подальшими моментами сенсотворення.

Із вищенаведеного можна зробити висновок, що динаміка процесу формування сенсожиттєвих стратегій така: смисловий вибір (смислова дивергенція); розкриття сенсу (розуміння); реалізація сенсу (подія); переживання (смисловий слід). Таким є цілісний процес формування смислової спрямованості.

Більшість дослідників говорять про те, що сенсожиттєва концепція не є чимось назавжди застиглим, а змінюється протягом життя. Як зазначав Л. С. Виготський: «особистість розвивається як єдине ціле, і лише умовно, лише з метою наукового аналізу ми можемо абстрагувати ту або іншу сторону її розвитку» [1, с. 316]. Тому, коли ми говоримо про структуру сенсожиттєвої концепції особистості, то виокремлюємо лише основні моменти, які задають вектори розвитку і які будуть безпосередньо пов'язані із структурними елементами смислової сфери загалом.

Отже, кожна людина має свою особливу смислову сферу, яка постійно змінюється і розвивається. Це визначає схильність до тієї або іншої сенсожиттєвої концепції, що у свою чергу, сприяє виробленню особливих смислових стратегій у процесі пізнання і взаємодії із навколишнім світом.

Стратегія самореалізації особистості (Л. А. Коростильова) передбачає те, що людина управляє процесом самореалізації, будує адекватні плани і прогнози, спрямовані у майбутнє, усвідомлює свої сенсожиттєві і ціннісні орієнтації. Механізми самореалізації спрацьовують також у ход інтеграції відчуття дефіциту життєдіяльності, яке відображає мотиваційно - потребова сфера, в прагненні до досягнень, здійснення поставлених цілей і життєвих планів, що відображається у сенсожиттєвих і цінніснісних орієнтаціях. За допомогою мотиваційно - смислових зв'язків ініціюються, а можливо і трансформуються процеси цілепокладання і сенсотворення, які мають ієрархічну структуру: від нижнього рівня суб'єктивних сенсів до верхнього рівня сенсожиттєвих і ціннісних орієнтації.

Стратегії самореалізації особистості більшою мірою зумовлені психічними утвореннями вищого рівня і певною мірою системокомплексами властивостей особистості. Типологія стратегій самореалізації зумовлена особливостями процесу самореалізації, його місцем на життєвому шляху особистості, специфікою основних сфер самореалізації і особливостями індивідуальних переваг.



Номер сторінки у виданні: 277
Автор:

Повернутися до списку новин