Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Релігія і держава: світовий досвід





А. М. Мучник, кандидат політичних наук, доцент Полтавського інституту

економіки і права Університету «Україна»

УДК 2-1 (0,75.4)

 

У статті досліджуються ставлення держави і релігії в контексті світового досвіду;

визначені тенденції секулярних аспектів держави у відношенні до конфесій,

подана класифікація політичних режимів держави та світський і релігійний

погляди на ці процеси.

 

Ключові слова: держава, релігія, взаємини, тенденції, політичні режими, моделі.

 

Із незапам'ятних часів релігія є найважливішим чинником державної політики і міждержавних відносин. Фундаментальне протиріччя між небесними і земними порядками» [1; 5], між жрецтвом і царями, між релігійним істеблішментом і мирською владою виникло дуже давно. До кінця XVIII ст. релігія була домінуючим компонентом самосвідомості особистості, громади і соціуму. Царі правили «милістю Божою», а релігійні війни були звичайним явищем. І в XX столітті релігія все ще залишається однією з головних складових національної самосвідомості цілого ряду народів, у тому числі поляків, ірландців, росіян, сербів, хорватів, турків, арабів, а також євреїв, і чимало держав (наприклад Ірландія, Польща, Іран, Бірма, Пакистан) розглядають себе як політичні утворення, пов'язані з панівною конфесією. У багатьох країнах релігійні установи, релігійні ордени, релігійні рухи і партії посідають важливе місце в розташуванні політичних сил. Священнослужителі - християнські пастори у Південній Африці, буддійські ченці у В'єтнамі або шиїтські аятоли в Ірані відіграли істотну роль і в політичних процесах XX століття. Релігія дає «священні символи, що мають політичне значення» [1; 6], і в ім'я неї уряди, опозиційні сили і народні рухи ведуть за собою маси.

У сучасних державах знову і знову відбуваються зіткнення між прихильниками тих чи інших конфесій (мова йде про майже всі існуючі релігії), їх устремліннями, інституціями, керівниками, з одного боку, і світськими концепціями, партіями, організаціями, лідерами - з іншого. Процес секуляризації, спрямований проти властивої релігії схильності до збереження і навіть посилення свого впливу, має кілька аспектів. Дослідник релігії Д. Сміт розрізняє в сучасному світі п'ять секуляризаційних тенденцій:

1. Заперечення релігійного характеру держави й інституціональне розмежування держави і церкви (polity separation secularization - секуляризація шляхом відділення релігії від держави).

2. Поширення впливу держави на сфери, що перебували під контролем церкви (на думку Д. Сміта, останнім бастіоном релігії завжди є шлюбно - сімейне право), - це такі, як юстиція й освіта (polity expansion secularization - секуляризація шляхом експансії держави).

3. Зміна політичної культури, самосвідомості цивільного суспільства, його фундаментальних цінностей, способів легітимації існування держави (political culture secularization - секуляризація політичної культури).

4. Зменшення впливу релігійної ідеології з її лідерами і партіями, а також релігійної проблематики на політичне життя та їх значення в ньому (political process secularization - секуляризація  політичного процесу).

5. Радикальний переворот світського зразка (наприклад, Велика Французька революція, революції в Мексиці, Росії та Китаї), спрямований на повне усунення релігії з політичної системи і викорінювання всіх автономних релігійних центрів впливу (political dominance secularization  - секуляризація шляхом досягнення політичної переваги).

Не в кожній сучасній державі мали місце всі зазначені тенденції, однак частина гострих політичних баталій, що розгорнулись у новий час у більшості країн, була, поза всяким сумнівом, пов'язана принаймні з деякими секуляризаційними процесами зі списку Д. Сміта.

У багатьох країнах предметом запеклої боротьби стало питання про відносини держави і релігії. У цій боротьбі протистоять одне одному прихильники релігійної держави (теократії) та їхні опоненти, котрі виступають за повне відділення релігії від держави. Між названими полярними моделями розташовується чимало проміжних; серед них найбільше значення мають моделі офіційної церкви і держави, яка визнає численні конфесійні громади і надає таким «визнаним» громадам допомогу і підтримку. Суто теократична модель з єдиною «державною релігією», релігійним правом як державним законодавством й ототожненням релігійного та політичного керівництва в сучасному світі трапляється рідко. Близький до неї був Іран під владою аятолли Хомейні; схожі тенденції мають місце й у Саудівській Аравії (одна релігія, заборона інших конфесій, принцип, відповідно до якого закон не може суперечити настановам Корану).

Найвідоміша модель відділення релігії від держави - це  політичний режим Сполучених Штатів Америки (США). Перша поправка до Конституції цієї країни говорить, що «Конгрес не може видавати жодні закони, які проголошують ту чи іншу релігію офіційною або забороняє її вільне сповідування» («Congress shall make no law respecting an establishment of religion or prohibiting the free excercise thereof») [5, 36]. У цій поправці знайшло відображення характерне для США уявлення про те, що держава не має права нав'язувати своїм громадянам хоча б яку конфесію і повинна утримуватися від втручання у вільну релігійну діяльність. В американській моделі втілилася мрія графа Камілло Кавура, котрий об'єднав Італію на основі принципу «вільна церква у вільній державі». Принцип відділення церкви від держави діяв в Італії з моменту її об'єднання в 1860 р. і до 1929 р., коли за так званими Латеранськими угодами, підписаними главою фашистського режиму Б. Муссоліні і папою римським Пієм XI, католицька церква одержала статус, близький до офіційного: була визнана її частка в національній спадщині, введені уроки закону Божого в державних школах. Після Другої світової війни Латеранські угоди залишилися чинними, і тим самим церква зберегла свій статус; лише в 1984 р., з укладенням нового договору між Італією і Ватиканом, знову було встановлено, що католицизм не є державною релігією, а католицька церква - державною церквою.

Принцип відділення релігії від держави означає в США, що держава не віддає перевагу хоча б якій конфесії, що уряд країни не бере на озброєння хоч б яку релігійну доктрину, а будь - які види дискримінації за ознакою віросповідання заборонені. Згідно з «розширювальним» юридичним тлумаченням принципів невтручання держави в релігійні питання, вона також не повинна використовувати гроші платників податків для фінансування релігійних установ, а уряд не має права бути залученим у культові справи і ніяк не повинен заохочувати хоча б яку релігію або секту.

Тому в США вирішили скасувати молитви у школах (як пов'язані з конкретним культом, так і загальні), утримуватися від зображення релігійних символів (наприклад, хреста) на марках, використання таких символів у громадських місцях і фіксації зведень про віросповідну приналежність у реєстрі населення. Разом з тим у Сполучених Штатах також виникають розбіжності щодо розмежування релігії і держави. Так, відбувається суперечка щодо того, чи варто дозволити молитву в школах або ввести замість неї хвилину зосередженого міркування. Інша дискусія розгорнулася навколо пропозиції виділити особливі ділянки пляжу для суворо релігійних євреїв.

Відділення релігії від держави у США не є свідченням якоїсь ворожості щодо релігії, а лише говорить про прагнення запобігти переважанню однієї конфесії, захистивши тим самим свободу віросповідання прихильників усіх релігій і сект. Американське суспільство досить набожне, а войовничий атеїзм і антирелігійні погляди завжди випадали на долю незначної меншості, що не мала жодного впливу. Саме в Сполучених Штатах, де практикується розмежування між релігією і державою, на кожній банкноті і монеті значиться «In God We Trust» («На Бога мы уповаем»), засідання Конгресу відкриваються молебнем, а президент знову і знову повідомляє про дні молитви й спокути. Саме в цій країні діє плюралістична система приватної релігійної освіти - від дитячих садків до університетів (різні штати надають певну підтримку приватним релігійним школам, але лише за умови, що вони відкриті для всіх дітей, а не тільки для тих, чиї родини ведуть спосіб життя, який пропонується певною релігією). В американській армії служать військові священики і рабини. Таку практику не можна уявити в державах, ворожих релігії. Звільнення церков від податків, що поширюється і на нерелігійну діяльність, також свідчить про доброзичливе ставлення до релігії. Наразі час різні релігійні кола (мова йде переважно про фундаменталістські протестантські церкви, католицьку церкву й ортодоксальний юдаїзм) стали розглядати крайні спроби розмежування між релігією і державою як прояв ворожості щодо першої. «Батьки» американської конституції, котрі встановили цей принцип не мали, напевно, на увазі нічого подібного.

І все - таки відділення релігії від держави не завжди було зумовлено доброзичливим ставленням до неї. Траплялося, що джерелом цього принципу ставала ворожість щодо релігії, бажання «підрізати їй крила»; прикладом тому служить Франція. Поза всяким сумнівом, революція, що розпочалась у цій країні 1789 року, була спрямована, зокрема, і проти церковного істеблішменту. У дореволюційній Франції король панував «милістю Божою», католицизм був державною релігією, а конфесійні меншості перебували в нерівному становищі. Революція все змінила. У ході неї була проголошена свобода віросповідання, демонтована католицька церква, а натомість під егідою держави створена нова, священики якої в обов'язковому порядку складали їй присягу на вірність. Із 1791 р. у Франції запровадили цивільний шлюб; вживалися також заходи для секуляризації освіти. У 1795 р. було заборонено привселюдно демонструвати релігійні символи і встановлено, що республіка не визнає жодної конфесії і не фінансуватиме надання хоч яких би послуг релігійного характеру. Однак уже 1801 р. Наполеон підписав з католицькою церквою конкордат (угоду), де зазначалося, що католицизм - це релігія переважної більшості французів. Після повернення на престол скинутої революцією династії Бурбонів (1814) католицька церква одержала нову хартію, у якій констатувалося, що вона є державною церквою. Така ситуація зберігалася, за винятком незначних змін, що діяли протягом короткого часу, до 1905 р., коли відбулося повне відділення релігії від держави, і остання перестала фінансувати церкву та надавати платню священикам. Католицизм повернув собі офіційний статус у період Віші (маріонеткового режиму, утвореного після розгрому Франції гітлерівською Німеччиною в 1940 р., що проіснував до 1944 р.), однак конституції Четвертої (1946) і П'ятої (1958) республік знову позбавили церкву цього статусу і декларували світський характер держави (що не перешкоджає проведенню офіційних державних церемоній і свят у католицькому соборі Нотр - Дам). Церкві було в основному повернуто її майно; частина релігійних шкіл стала одержувати субсидії. Спроба уряду скоротити їх фінансування, здійснена президентом Ф. Міттераном наприкінці 1980-х рр., зазнала невдачі в результаті бурхливих масових демонстрацій протесту [5, с. 266].

Слід зазначити, що відділення релігії від держави, незалежно від доброзичливого чи ворожого ставлення до першої, націлене на забезпечення свободи особистості, рівноправність конфесійних і нерелігійних меншостей, їхньої відданості державі, а також на запобігання конфліктів на релігійному ґрунті. Разом з тим у деяких випадках розмежування, проведене в дусі ворожості, трансформувалося у придушення релігії та у порушення елементарних прав віруючих. Це відбувалося переважно після насильницьких переворотів (у 1789 р. - Франції, у 1911 р. - у Мексиці, 1917 р. - у Росії, у 1949 р. - Китаї і т. д.).

Яскравий приклад моделі офіційної церкви спостерігаємо в Англії (подібний устрій існує також у Швеції і Норвегії). Тут релігія не відділена від держави. Англіканська церква офіційно має високий і почесний статус. Король або королева Англії (так само, як і шведські і норвезькі монархи) завжди очолюють державну церкву; це означає, що англіканству офіційно відведено особливе місце у британській політичній системі. Більше того, той, хто не є англиканином, не може зайняти королівський трон. Британський монарх за рекомендацією глави уряду призначає двох архієпископів англіканської церкви, що посідають місця в палаті лордів. Усі інші єпископи також призначаються державою. Через те, що панівна церква має у Великобританії особливий державний статус, на парламент покладений обов'язок приймати найважливіші церковні закони і навіть затверджувати текст офіційного молитовника. Нещодавно через британський парламент було проведено настановлення, яке дозволяє призначати жінок на нижчі церковні посади. Разом з тим офіційне переважання англіканської церкви не завдає збитку свободі віросповідання представників інших релігій і сект, що діють у країні. Отже, можлива система, в якій одна конфесія символічно має більш високе становище, однак дискримінація інших релігій офіційно не проголошується; подібним чином може встановлюватись устрій, який зовні передбачає рівний офіційний статус для всіх релігій, але фактично не виключає наявності дискримінованих конфесій [6, с. 20-23].

Модель «визнаних громад» прийнята в кількох країнах Західної Європи. Так, у Німеччині жодна з існуючих церков не є державною, однак будівництво частини церковних будинків оплачується з державного бюджету, а деякі священики є державними службовцями з особливим статусом. Одне із джерел фінансування релігійних установ - так званий церковний податок, стягуваний з населення країни. Громадянин може оголосити про те, що він не належить до жодної конфесії (хоча значна більшість цього не робить), і тоді він не повинен платити відповідний податок, але водночас може скористатися послугами релігійного характеру (стати парафіянином церкви, укласти церковний шлюб, бути похованим за церковним обрядом і т. ін.). Заради задоволення релігійних потреб і надання відповідних послуг у Німеччині заведено визнавати всі основні конфесії, що існують у країні; вони фактично являють собою своєрідні «визнані громади». До таких тут належать католицька, протестантська, юдейська, а останнім часом і мусульманська громада [6, с. 28-29].

Офіційної державної релігії в Ізраїлі не існує, хоча і не доводиться сумніватись у тім, що юдаїзмові наданий тут особливий, найбільш високий статус. Ізраїльська ситуація трохи нагадує ту, що має місце в низці європейських країн: релігійна громада, визнана державою, у принципі користується внутрішньою автономією і правом фінансувати свої інститути й оплачувати працю священнослужителів відповідно до неї ж установленими нормами.

Можна виявити розбіжності не тільки між визнаними і невизнаними громадами, але й між тими визнаними громадами, інститути яких були створені відповідно до законів (єврейської, мусульманської, друзської, грецької православної), і більшістю визнаних християнських громад, що утворили свої установи в силу власних звичаїв і настановлень своїх організацій, що відмовляються від державного фінансування священиків та їхньої діяльності. Міністерство у справах релігій займається будь - якими питаннями, пов'язаними з нестатками та запитами всіх релігійних громад, з роботою їхніх інститутів і посадових осіб.

Повсюдно прийнято описувати проблему протиріч між релігією і політикою як питання про «релігію і державу» (або «церкви і держави»). В Ізраїлі це теж практикується, однак тут точніше було б говорити про «релігію, націю і державу». Євреї являють собою моно конфесійну націю, і чимале число проблем, що постає перед Державою Ізраїль у релігійно - політичній сфері, випливає з даного факту. Можна також сказати, що юдаїзм є національною релігією, конфесією, властивою лише одній нації, що ставить найважливішим не особистість, а єврейський народ як спільність.

Відносини між релігією і державою можна класифікувати й іншим способом. Наприклад, на думку. Ш. Айзенштадта, варто розрізняти три види режимів:

1. Держави, що придушують релігію (комуністичні країни, Туреччина часів Ататюрка) шляхом арештів або знищення духовних лідерів, націоналізації релігійних установ, антирелігійного виховання та пропаганди;

2. Держави, що співпрацюють з релігією і визнають статус конфесійних інституцій та їхніх керівників в обмін на підтримку з боку релігійного істеблішменту;

3. Держави, що виступають за «приватизацію» релігії та відносять релігійну проблематику до сфери приватного життя, а не до суспільнополітичної [1, с. 13].

У чому ж відмінність і автономність держави та Церкви? Пропонуємо католицький погляд на це питання.

1. «Піклування про людський рід Бог доручив двом владам - церковній та світській, одну зробивши відповідальною за духовні справи, іншу - за земні. Кожна влада є в своїй царині найвищою; кожна має свої чіткі межі, встановлені для неї її природою та її найближчим і безпосереднім об'єктом». Держава і Церква відрізняються одна від одної своїм походженням, метою і структурою. Якщо держава належить до природно_правових інститутів, то Церква входить до царини надприродного порядку: «Божественний Спаситель розпочав побудову містичного храму Своєї Церкви тоді, коли Він проповідував Свої заповіді; завершив тоді, коли був прославлений на хресті; а відкрив і передав її людям, коли зіслав на втіху Своїм апостолам Святого Духа у видимому образі». Метою держави є забезпечення спільного блага, а метою Церкви - надприродне спасіння людей. Будова і форма держави підлягають історичним змінам, а Церква має закладену Богом ієрархічну структуру.

2. Церква і держава є автономними кожна у своїй царині та не підпорядковуються одна одній: ні Церква - державі, ні держава - Церкві. Як Церква «завдяки ласкавій волі Божій, містить у собі всі допоміжні засоби, необхідні для свого повноцінного існування і для виконання своїх функцій», так і держава є самостійною у вирішенні своїх справ, бо «в питаннях, які стосуються спільного блага держави, потрібно більше прислухатися до державної влади, ніж до церковної».

Яка ж взаємопов'язаність держави та Церкви і відносини між ними?

1. Незважаючи на всю відмінність держави й Церкви, вони багато в чому пов'язані одна з одною, тому помилково було б заперечувати наявність «будь - якого зв'язку між цими двома суспільними утвореннями» і вважати «прохолодну й відчужливу атмосферу незнання та байдужості» нормальними відносинами між Церквою і державою. Можна виділити три рівні їх взаємопов'язаності та відносин між ними:

а) держава і Церква мають «однакові витоки, обидві походять від Бога». Весь природно - правовий устрій, внаслідок христоцентричності всього творіння, також пов'язаний з Ісусом Христом;

б) держава і Церква займаються «тією самою людиною», «її особистою природною і надприродною гідністю». З багатьох питань - наприклад, стосовно свят і вихідних днів, або сімейного права, або освіти - сфери відповідальності держави і Церкви перетинаються. Оскільки у вирішенні цих питань, «хоча й під іншим кутом зору, беруть по праву участь і відчувають власну відповідальність» обидві сили, між ними мусить «існувати якийсь впорядкований зв'язок»;

в) особливе напруження у відносинах між Церквою і державою може виникати через завдання Церкви бути берегинею й оповісницею моральних засад. 9 листопада 1903 р. Пій X заявив, що передбачає, «як декого дратуватиме, коли ми оголосимо», що зобов'язані дотримуватись «основ правопорядку, законної влади, справедливості й законослухняності, зокрема «в особистому й громадському житті», а також «у соціальній та політичній сферах». У такому ж самому дусі висловлювався Пій XII: «До недоторканних прав Церкви... входить з'ясування того, чи відповідає конкретно взятий суспільний устрій - у тих проявах його соціального життя, які дотикаються до межі моральності або перетинаються з нею, - одвічному укладові, об'явленому нам через природне право і одкровення Бога - Творця і Спасителя».

2. В історичному ракурсі відносини між державою і Церквою набували різноманітних форм:

а) У системі оцерковленої держави, наприклад, у церковних князівствах до Французької революції та в Папській державі, одна й та сама особа володіла духовною і світською владою. Щодо такого поєднання, яке походить від германців, треба висловити суттєві застереження, бо така система веде до стирання розмежування між двома гілками влади, а труднощі та помилки в керуванні державою загрожують підірвати довір'я до папи й єпископів;

б) не витримує критики система теократії (єрократії), бо тоді не визнають і заперечують автономність держави; в) ніяк не відповідає сутності Церкви система, де Церква є одержавленою і тому втрачає свою самостійність (галліканізм, йозефінізм моделі цезаропапізму);

г) так само недобрим для Церкви є вороже відокремлення її від держави, яке часто призводить до переслідування Церкви (Римська імперія до III ст., більшовицькі держави), а також «нейтральне розмежування» цих двох величин, коли Церква і держава існують поруч, але майже не підтримують стосунків і не визнають своїх взаємозв'язків (США). Однак у плюралістичному за світоглядом суспільстві «нейтральне розмежування» за певних умов може бути прийнятним;

д) у країнах, де Церква і держава вже впродовж століть тісно пов'язані між собою, іноді спостерігалося часткове (так зване кульгаве) розмежування, за якого хоч і визнавали незалежність і автономність держави й Церкви, але інституційно вони були пов'язані - наприклад, коли Церкву визнавали юридичною особою публічного права, визнавали право Церкви накладати церковний податок, відкривати конфесійні школи, богословські факультети тощо. Ця система реалізована, наприклад, у Німеччині, хоч дехто не хоче й говорити про «кульгаве» розмежування, а частіше вживає вислів «вільна Церква у вільній державі». Називаючи Церкву «непідкупною совістю держави й економіки», тим самим визнають також суспільне завдання Церкви як берегині й оповісниці моральних засад: вона не «служниця», не «володарка», a «сумління держави і речник суспільства»;

е) Ідеальні випадки гармонійної співпраці Церкви і держави з визнанням самостійності кожної з них в історії людства є дуже рідкісними. А взагалі, впровадження «кульгавого» розмежування має бути плавним, оскільки налагодження стосунків між Церквою і державою в кожному конкретному випадку має бути гнучким [3, с. 263-265].

Україна впродовж своєї історії мала шість моделей державно_церковних відносин, у формуванні яких помітну роль відігравали історичні і національні традиції, співвідношення в країні політичних сил, реальний стан самих суб'єктів відносин - церкви і держави, зовнішній фактор. Попередниками нинішньої моделі були Києворуська (X-XIV ст.), Могилянська і Козацька (XVII ст.), синодальна (XVIII - поч. XX ст.) і радянська (1918-1990 pp.). Ознаками сучасної української моделі державно_церковних відносин є: світський характер і демократизм держави; відокремленість церкви від держави і забезпечення останньою повної свободи буття релігії і церкви, відвернення спроб політизації релігійного життя; світськість державної освіти; закріплення правового статусу релігійних організацій шляхом визнання їх юридичною особою; рівність усіх релігійних організацій, віруючих і невіруючих; утвердження толерантності міжконфесійних і міжцерковних відносин; сприяння держави релігійним організаціям у їх соціальнозначущій діяльності, включенню у громадське життя [4, с. 183].

Слід, усе ж таки, зауважити, що не завжди є необхідність у відокремленні релігії від держави. Такого формального відділення немає, наприклад, в Англії, але там дотримується свобода віросповідання. З іншого боку, існують держави, в яких релігія не має офіційного статусу, але в них існує релігійна дискримінація. Утім, свобода релігії і свобода від релігії вкрай необхідні для здійснення демократичного способу життя.

Свобода релігії є правом кожної людини жити згідно зі своєю релігією і вірою і виконувати її заповіді й обряди без перешкод.

Свобода від релігії - це право не дотримуватись релігійних заповідей і обрядів, і вона знаходить своє відображення в забороні законів, які встановлюють будь - які обмеження, пов'язані з релігією чи вірою.

 

В статье исследуются отношение государства и религии в контексте мирового опыта;

определены тенденции секулярних аспектов государства по отношению к конфессиям;

представлена классификация политических режимов государства, а также светский

и религиозный взгляд на обозначенные процессы



Номер сторінки у виданні: 75

Повернутися до списку новин