Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

КОНТЕКСТУАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ШКІЛЬНИЦТВА УКРАЇНИ ДОБИ БАРОКО: РАКУРС МІЖКУЛЬТУРНИХ ВЗАЄМОВПЛИВІВ





               Лариса Корж-Усенко, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки вищої школи та педагогічного менеджменту Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка

Дар'я Мартиненко, аспірантка Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка

УДК 37"16/17"(477)

 

У статті досліджуються контекстуальні особливості розвитку української освіти у добу бароко, конкретизуються вектори діалогу різних культур, висвітлюється досвід поєднання національних та загальнолюдських цінностей.

Ключові слова: національне шкільництво, міжкультурні взаємовпливи, європейська цивілізація, діалог культур, епоха бароко, етнічна ідентичність.               

 

В статье исследуются контекстуальные особенности развития украинского образования в эпоху барокко, конкретизируются векторы диалога разных культур, освещается опыт соединения национальных и общечеловеческих ценностей.

Ключевые слова: национальное образование, межкультурное влияние, европейская цивилизация, диалог культур, эпоха барокко, этническая идентичность.  

 

The contextual features of the development of Ukrainian education in epoch of baroque are investigated in the article, the vectors of dialogue of different cultures are specified, experience of connection of national and common to all mankind values is under review.

Key words: cross-cultural influence, European civilization, dialogue of cultures, epoch of baroque, ethnic identity.

 

Україна геополітично, економічно та ментально розташована на перетині різних культур і цивілізацій. Орієнтація на «Болонський маяк» та євроінтеграційні процеси сьогодення спонукають до глибоких роздумів над витоками і трансформацією світоглядних засад, досвідом налагодження комунікацій між Сходом і Заходом, що виразно позначилося на всіх сферах культурного життя, особливо освітній. Вихідці із України, впродовж століть залучаючись до аксіологічних домінант Європи, виховуючись на ідеях гуманізму і просвітництва, культивованих у провідних університетах, активно ретранслювали здобуті знання на інші слов'янські країни. Саме ці вектори міжкультурних взаємовпливів потребують уточнення і ретельного аналізу на основі комплексного вивчення масиву джерел, широкого спектра підходів і думок фахівців з історії України, історії педагогіки, етнопедагогіки, філософії, культурології, філології.

Тож питання діалогу культур у формуванні духовного обличчя України, його освітніх аспектів належить до пріоритетних, гостро актуальних і дискусійних у науковій літературі. Одні вчені роблять акцент на високому рівні української культури, науки і освіти у часи бароко, як результаті саморозвитку автентичних традицій, закладених ще в княжу добу (Д. Федоренко, М. Левківський, О. Любар, М. Стельмахович), інші - вважають «козацьку педагогіку» унікальним феноменом, квінтесенцією всього найкращого у виховній практиці свого часу (В. Кузь, Ю. Руденко, З. Сергійчук). Частиною дослідників українське суспільство інтерпретується як посередник між східними і західними цивілізаціями та сприятливе середовище фактором для розвитку полемічної думки, ідей демократизму, відкритості, толерантності, існування різноманітних навчальних закладів за відносно незначного тиску з боку місцевої церкви і гетьманської влади (Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, І. Огієнко, О. Субтельний). На важливість міжкультурної взаємодії в історії вітчизняної освіти звертають увагу А. Алексюк, В. Андрущенко, М. Євтух, Я. Ісаєвич, О. Сухомлинська та ін. Тривалі традиції діалогу української та західноєвропейської цивілізацій є предметом наукового інтересу О. Вінтоняка, І. Крип'якевича, В. Литвинова, В. Нічик, М. Поповича, В. Січинського, Я. Стратія. У контексті дослідження українсько-російських взаємин заслуговують на увагу праці Б. Корчмарика та монографія В. Кременя, Д. Табачника, В. Ткаченка, де констатуються сильні інтелектуальні впливи українців у Московській державі у XVII-XVIII ст. Натомість у російській історіографії із XIX ст. і до сьогодення домінує визнання «північного каналу» як основного у процесі поширення просвітництва із столиці Російської імперії до «провінційних регіонів Малоросії». Неупередженість мислення сучасного науковця має ґрунтуватися і на врахуванні особливої думки вітчизняних класиків та свідчень іноземних авторів. Так, ще Г. Сковорода і Т. Шевченко зневажали плазування української еліти перед «іноземщиною», що не сприяло збереженню національних духовних надбань. Італійські та американські слов'янознавці вказують на панєвропейські риси української культури і культуртрегерську місію України у добу бароко. Величезний джерельний масив міститься в Центральному державному історичному архіві у м. Києві, Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського та державних обласних архівах, матеріали яких активно опрацьовуються авторами.

Отже, мета нашої статті полягає у дослідженні контекстуальних особливостей розвитку української освіти в добу бароко у ракурсі діалогу культур.

Географічне положення України та історичні умови її існування суттєвим чином позначилися на перебігу культурно-освітніх процесів. Провідним засобом міжкультурної взаємодії було навчання української молоді в європейських університетах, що пожвавилося із XV ст. Деякі вихідці з українських земель стали активними учасниками і співтворцями європейського культурно-освітнього простору, відомими гуманістами та просвітителями, вченими, ректорами навчальних закладів (Юрій Дрогобич-Котермак, Павло Русин, Станіслав Оріховський-Роксолан та ін.). Саме гуманісти та їхні учні з України були провідниками нової системи цінностей західноєвропейського суспільства, що включала демократизм, суспільно-корисну діяльність, служіння батьківщині, захист автентичності рідної культури. Так, ще С. Оріховський, підкреслюючи своє українське походження, наголошував на важливості пізнання культурних особливостей різних народів, що сприятиме налагодженню порозуміння між ними. Пізніше цю думку гуманістів про важливість мандрів розвинув Я. А. Коменський.       Тривалий час культурно-освітня ініціатива належала західноукраїнським землям (Львів та Острог), де із XVI ст. почалося національне відродження. Серед представників вищих верств населення України польська мова, література та мистецтво користувалися повагою та визнанням; одночасно українська тематика займала помітне місце в польській художній літературі та мистецтві. Використовуючи кращі досягнення передової європейської культури, українська інтелігенція намагалася поєднати їх з національними надбаннями [8, с. 387-388]. Проте поступово культура значної частини української шляхти втрачала національний грунт і зрощувалася з польською, особливо після навчання українців у єзуїтських школах, що загрожувало втратою національної ідентичності. Новацією глобально-історичного значення було відновлення значення Києва як історичної столиці. Активний наступ католицизму викликав занепокоєння в українських інтелектуалів, певну «захисну реакцію», включно до відмови від досягнень європейського шкільництва. Як зазначає академік О. Сухомлинська, потужний громадський рух на чолі з братствами і козацтвом, що виник у цей час, був спрямований на захист православ'я як основи культурної самобутності, підвищення ролі церковно-слов'янської мови як запоруки етнічного самозбереження, інструментами долучення до якої виступали братські школи, де прищеплювалася українськослов'янська православна ідентичність [7, с. 45].

На українській території збиралися, синтезувалися, переосмислювалися і поширювалися на інші слов'янські землі суспільно-політичні, культурні та наукові ідеї Західної Європи. Перебуваючи в орбіті духовного життя західноєвропейських країн, Україна виступала оплотом європейської цивілізації на Сході. Водночас історичні пам'ятки часів Гетьманщини виразно свідчать про риси самобутності українського світосприйняття, тяглість національних культурних традицій. Найвищим виявом цього стало утвердження на українських етнічних теренах самобутніх культурно-мистецьких стилів - українського (козацького) бароко та українського Просвітництва.

Формування культури бароко в Україні є частиною процесу опанування українцями світового досвіду на власній етнічній основі. Зусиллями П. Могили, М. Смотрицького, К. Саковича та інших реалізовувалися західноєвропейські програми освіти на базі латинської вченості із використанням слов'янських мов. Символами консенсуальних рішень у діалозі культур стали діяльність Острозької та Києво-Могилянської академій. Була розроблена концепція синтезу західноєвропейської та східнослов'янської культур, унаслідок чого утвердився перехід від візантійської вченості до європейських культурних стандартів. Так, від середньовіччя засвоювався символізм, від Ренесансу - гуманізм та звернення до античності, від Реформації - динамізм та прагматизм, від раннього Просвітництва - прагматизм. Завдяки цьому бароко стало першим синтетичним, універсальним напрямом нової європейської культури, що допускав співіснування різних поглядів. Проте, незважаючи на могутній інтеграційний потенціал барокової культури, вона не була ідейно однотипною [2, с. 67-68].                                                                                                Компаративістський аналіз освітнього простору періоду розбудови національного шкільництва у другій половині XVII - XVIII ст. дозволив констатувати, що в цій царині відбулися зміни, зумовлені переходом від Середньовіччя до Нового часу, від Реформації до Контрреформації та Просвітництва. На думку С. Йосипенка, діалог із західноєвропейською цивілізацією позначався взаємообумовленим характером: з одного боку, запозичення загальноєвропейських моделей ученості сприяло розвитку світоглядної толерантності в українському суспільстві; з іншого - вітчизняні інтелектуали долучилися до розробки інструментів для подолання існуючої «кризи європейської свідомості» [3, с. 18-19]. Саме в цей час педагогіка виокремилася в самостійну науку, з'явилися релігійні та світські концепції навчання і виховання, що тісно перепліталися між собою, зріс обсяг світських знань, домінували раціональні методи навчання.

Сучасні дослідники сходяться на думці про вельми високий рівень української культури у XVIII ст. Це був період становлення та інституційного оформлення різнорівневої мережі навчальних закладів, окреслення автентичної структури національного шкільництва, що охоплювала початкову (січові, полкові, церковно-парафіяльні, монастирські, школи мандрівних дяків), середню (колегіуми) і вищу ланки (Києво-Могилянська академія, Львівський університет), а також заклади професійної освіти (цехові, музичні, художні школи).

Неперервний діалог української та західноєвропейської культур позначився на оновленні змістового компонента навчальних закладів вищого та підвищеного типу (Києво-Могилянська академія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колегіуми, Полтавська слов'янська семінарія). Так, крім класичних (грецької та латини) і «сакральних» мов (церковно-слов'янської та староєврейської) вводилися французька і німецька. Прикметно, що завдяки використанню латинської і польської мов, вони перестали сприйматися винятково як атрибут католицько-протестантської освіченості. Ряд авторських курсів засвідчує обізнаність професури із передовими ідейними течіями доби Відродження і Просвітництва, прагнення поінформувати студентство про новини тогочасної науки й освіти.

Багато іноземних мандрівників, які перебували в Україні у XVII-XVIII ст., висловлювали своє захоплення «цивілізованістю і освіченістю українців», зауважуючи, що козаки - «люди вчені, кохаються в науках та законах, гарні знавці риторики, логіки і всякої філософії». Найвідомішим джерелом є щоденник сирійця

Павла Алеппського, який засвідчує досить значну кількість письменних людей в Україні. Італійський історик і юрист Бісачіоні Майоліці в книзі «Історія громадянських воєн» (Болонья, 1653 р.) також підкреслював, що українці - це «найшляхетніші лицарі» і «вмілі хлібороби», яким властивий великий потяг до освіти. Подібні свідчення висловлювали датський мандрівник Ю. Юст, німецький дипломат Ф.Х. Вебер та ін. Німецький філософ та етнограф І. Гердер пророкував українське велике майбутнє в європейській спільноті, як «новій Елладі» [6].

Теорія і практика українського шкільництва вперше стали джерелом масштабних реформ і перетворень у православних слов'янських країнах у добу бароко, що насамперед пов'язано з ідейним впливом Києво-Могилянської академії та її репрезентативних діячів. На думку відомого вченого, професора Римського університету Санте Грачотті, XVII ст. стало рубіжним для української культури («зустріч грецького світу з латинським»), коли вона набуває панєвропейського характеру і виступає посередником у проникненні західноєвропейських ідей на московський грунт. Водночас це започаткувало традицію «відтоку мізків» з України за її межі, що досі є актуальною проблемою. Адже втрата власної інтелектуальної еліти і елітарної культури загалом згубно позначається на духовному розвитку кожного народу.

Тож, міжкультурна взаємодія українського та російського народів здійснювалась у складних історико-політичних умовах. Неоднозначність цього процесу висвітлюється у монографії «Цивілізаційна історія України», підготованій групою дослідників Інституту політичних і етнонаціональних досліджень та Інституту археології [1]. Деякі вчені, вивчаючи взаємодію українського та російського народів, говорять про «експансію українських інтелектуалів», оскільки їх діяльність посягала на усталені традиції в Московській державі (а потім і в Російській імперії) у ставленні до освіти та системи цінностей взагалі. Саме цим вони пояснюють активізацію руху на захист самобутності російської духовної культури від іноземної агресії у цей період, носіями якої бачилися німецькі вчені, «латиністи», українські просвітники.

Сучасні дослідники В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко у своїй монографії, вказуючи на активну участь представників «київської вченості» у становленні російського національного шкільництва, відмічають і шалений опір з боку місцевого населення проти подібної «інтервенції». Автори наводять думку П. Знаменського про те, що вчителі з України «були для учнів по-справжньому чужинцями», «явно зневажали великоросів як дикунів», та й «сама наука, яку принесли із собою вчителі-малороси, була великою мукою для великоруського юнацтва...» [5, с. 80-81]. Б. Корчмарик у своєму дослідженні також наводить низку фактів неприйняття російським суспільством освітніх нововведень, запроваджених українцями. Це і погром Казанської семінарії (засновник І. Рогалевський), і накази про примусове направлення на навчання, і протидія вищого Московського духовенства [4, с. 115]. Подібна реакція є красномовним уроком в історії українсько-російської міжкультурної комунікації.

Проте вже наприкінці XVIII ст. - на початку ХІХ ст. ситуація різко змінюється - стратегічна ініціатива в освіті переходить до уряду Російської імперії. Внаслідок цілеспрямованої політики український народ перетворився на один із найвідсталіших за рівнем грамотності і був відкинутий на периферію культурно-освітнього життя, хоча нещодавно «країна козаків» славилася своєю освіченістю серед європейців. Відомий історик Д. Багалій вбачав у цьому причини занепаду українського шкільництва і перерваності національних освітніх традицій, адже в подальшому саме Російська імперія визначала шлях розвитку галузі на території України.

Отже, міжкультурні взаємовпливи виступали вагомим чинником розвитку культури та освіти України в період бароко. Українська шкільництво цього історичного проміжку ввібрало в себе педагогічні ідеї західноєвропейського суспільства, поєднуючи їх із власним досвідом, що базувався на глибинних традиціях Київської Русі. У той же час активно здійснювався експорт освітянської теорії і практики в інші слов'янські країни. Потребують поглибленого вивчення зв'язки України із країнами Заходу та Сходу: Австрією, Білоруссю, Болгарією, Італією, Німеччиною, Польщею, Францією, Чехією та ін. Цінним і малодослідженим джерелом є архіви Ватикану, що чекають на українських дослідників.



Номер сторінки у виданні: 383

Повернутися до списку новин