Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Геополітичні та історичні передумови євроатлантичного покликання України





Ігор Тодоров, доктор історичних наук, професор кафедри міжнародних відносин

та зовнішньої політики Донецького національного університету

УДК 327.51+061.1 НАТО:355.4(581)

 

Автор обґрунтовує євроатлантичне покликання України з позицій українського та

загальноєвропейського історичного процесу; зосереджує увагу на певних перешкодах,

 що існують на шляху євроатлантичної інтеграції сучасної України - рисах української

національної свідомості, прагненні Росії збільшити рівень залежності від неї України тощо.

 

Ключові словастратегічні інтереси України, євроатлантичне покликання, інтеграція, розширення ЄС, НАТО, відновлення європейської ідентичності України.

 

Євроатлантична родина народів - це надійний дім демократії. Це партнерство, яке витримало випробування на міцність і здатне відповісти на нові виклики. Демократична Україна убачає себе його частиною. Коріння України - в Європі. Її історія невіддільна від хроніки континенту. Її культура творилася у єдиному європейському процесі, у ній залишили слід і грецькі поліси на берегах Чорного моря, і постмодернізм кінця ХХ століття. Поглиблення співробітництва з НАТО є невід'ємним елементом європейської інтеграції України. Неможливо говорити про євроінтеграцію, не розвиваючи партнерство з Північноатлантичним альянсом, який залишається важливим фактором європейської та світової політики. Це співробітництво спрямовано також на гарантування безпеки та оборони нашої держави політичними засобами, маючи на меті, зокрема, нейтралізацію потенційних і наявних загроз національним інтересам України. За роки наших відносин з НАТО українська дипломатія, працюючи в тісному контакті з іншими державними структурами, пройшла шлях від встановлення перших обережних контактів до особливого партнерства на основі конкретного співробітництва, націленого на конкретний результат.

Євроатлантичний простір є унікальним і найбільш складним із сучасних геополітичних утворень. Він як певна цілісність виник в останні роки, об'єднав колишніх основних антагоністів - «Захід» і «Схід» і увібрав у себе складні проблеми пост - конфронтаційних геополітичних трансформацій. Сучасний етап і реальні можливості співробітництва України з її природними партнерами - країнами Центрально - Східної Європи - не здатні запобігати поглибленню між ними якісних відмінностей, що випливають із різної спрямованості й результативності суспільних трансформацій. Зберігається загроза нового розмежування Європи внаслідок «випадання» окремих країн з загальної парадигми розвитку. Наявне небезпечне відставання України від процесів розбудови нової Європи, перспектива погіршення геополітичного, а відтак і міжнародного становища держави. Україна об'єктивно потрібна новій Європі, новій системі континентальної безпеки. Реальне просування України шляхом інтеграції в Європу потребувало глибокої політичної та економічної трансформації, тобто її перетворення в демократичну, правову, дієздатну державу з відповідними стандартами внутрішньої та зовнішньої стабільності. Поширення ЄС та НАТО на Схід відповідало основним стратегічним інтересам України, а саме: інтеграції в європейські економічні та політичні структури, а також структури безпеки; отриманню надійних міжнародних гарантій безпеки; нормалізацію стосунків з Росією шляхом ствердження авторитету України в європейських структурах.

Для України питання європейського вибору не є риторичним. Наша вітчизняна історія наводить чимало яскравих прикладів, які переконливо свідчать, що за своїми історико - культурними, ментальними джерелами Україна завжди належала до Європи. Саме уроками історії та прагненням України повернути свою ідентичність як повноправної європейської держави насамперед керувалося політичне керівництво держави при визначенні стратегічної мети зовнішньої політики Української держави - євроатлантичної інтеграції.

Інтеграція України до трансатлантичних структур дедалі впевненіше, особливо з кінця 1990-х рр., синтезувалася як суспільно -політична ідея. Ідея євроатлантичного покликання, за прикладом країн Центрально - Східної Європи, на наш погляд, принципово відрізняється від доволі аморфної ідеї «європейського вибору»‚ «європейської України»‚ України як «невід'ємної»‚ «споконвічної» частини Європи. Попри те, що на практиці всі ці терміни вживаються як синоніми, саме євроатлантичне покликання є найбільш доречним. Євроатлантичне покликання адсорбує самоусвідомлення України в контексті модерної Європи‚ поєднуючи його з практичною настановою‚ яка і полягає в організації процесу набуття членства в європейських та євроатлантичних структурах. Спорідненість завдань давала змогу об'єднувати цілі європейської (Євросоюз) та євроатлантичної (НАТО) інтеграції в межах однієї суспільно - політичної ідеї. Висловлення підтримки європейським та євроатлантичним прагненням України на початку ХХІ століття свідчить про певний консенсус серед більшості політичної еліти. Певною мірою всі ці прагнення мали суттєву тенденцію на трансформацію як новітня українська національна ідея.

Національна ідея складається з чітко сформульованої мети, до якої прагне національна воля. Національна ідея є потужним чинником життя, в ній органічно поєднані інтелект з народним інстинктом, національне світовідчуття з національною психікою, «душею нації». Національна ідея відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних настанов нації, визначає напрямок мислення народу, його здатність відчувати і діяти співзвучно національним інтересам. Проявляючись як своєрідний духовний склад народу, його менталітет, формуючись під впливом традицій, культури, соціальних структур, усього історичного середовища національного буття людини і водночас впливаючи на них, національна ідея стає джерелом культурно - історичної динаміки нації, визначальним чинником її політичного життя. Національна ідея як найбільш проста і доступна форма суспільного об'єднання людей самоутверджує націю, забезпечуючи їй єдність, свободу та незалежність. Зростання соціальної ролі національної ідеї пояснюється секуляризацією сучасного життя, розширенням демократії, відродженням духовності і культури нації.

Національна ідея - ідеологічне підґрунтя ідентифікації народу. Без національної ідеї не може сформуватися нація, а без нації - держава. Європейські нації довели, що завдяки національній ідеї формується дух нації, спрямований на творення власної держави - держави самодостатньої, яка розвивається на базі внутрішніх джерел самотворення. Національна ідея в сучасних європейських країнах ґрунтується на самодостатності, засадах внутрішнього розвитку. Важливо усвідомлювати, що Україна може ствердитися у світі лише на основі саме такої національної ідеї.

Стрижень будь - якої нації - національну свідомість - можна визначати як складну модернізовану систему духовних феноменів та їх утворень, які сформувались у процесі історичного розвитку нації, відображаючи основні засади її буття та розвою [1]. Найвагомішими у формуванні національної свідомості духовними феноменами є етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, історична свідомість (пам'ять), національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер та національні психологічні комплекси. У разі етнічної ідентичності вирішальну роль відіграють «об'єктивні» ідентитети: расові (антропологічний тип), культурні (мова), психологічні (менталітет) та ін. Тому етнічна ідентичність завжди носить об'єктивний характер, тут спрацьовує принцип «батьківщину не обирають». У процесі етнічної ідентифікації відбувається ототожнення індивіда з певним етносом. Згідно з концепцією Л. Гумільова, етнос - це сталий колектив людей, який сформувався в результаті природного розвитку на основі специфічних стереотипів свідомості і поведінки, внаслідок поведінкової адаптації в певному ландшафті [2].

Історико - психологічні коріння української виваженості у прийнятті рішень, толерантності міжособистісних та міжнаціональних взаємин, української господарності з певною заощадливістю і запопадливістю ми знаходимо в особливостях життєдіяльності нашого народу. Відповідно формувались багато в чому подібні психічні особливості національного характеру абсолютної більшості українців. Українському народові властива індивідуальна форма цілепокладання та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно с передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянського суспільства. В умовах становлення нової європейської держави - України до нас, до народу, до особливостей характеру, звичок, уподобань пильно придивляються народи інших країн. Одні намагалися об'єктивно пізнати наші сильні і слабкі сторони, інші - вишукували у нас один негатив, щоб посіяти недовіру до нашого народу і перешкодити державотворчим процесам. На думку академіка О. Киричука, держава постає там, де сильно розвинуте волевиявлення, де є відповідна динаміка, яка б зуміла пов'язати рівнобіжні «або й розбіжні» змагання сильних індивідуальностей, як це ми бачимо в Європі, або там, де пасивний та байдужий загал не вміє протистояти волі деспота і кориться його волі, як це ми бачимо в Росії. Ми, належачи до Європи, надто віддалилися від неї, щоб розвинути в собі вольовий потенціал, потрібний для побудови власної держави, але й не наблизились настільки до Азії, щоб віддати себе власному деспотові [3].

Основний принцип життєдіяльності українця - «свій до свого по своє» - дуже влучно віддзеркалює прадавнє прагнення бути власником, господарем, хазяїном. До речі, варто підкреслити одну характерну особливість: відновлення української ментальності не залежить від чистоти етнічного походження.

Сучасну українську націю слід трактувати передусім у загальноприйнятому європейському сенсі - як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території власне України і усвідомлює себе як український народ незалежно від етнічного походження, як спільнота саме українських громадян. Проте це не суперечить більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти осіб української національності, які проживають на території України та поза її межами. Тобто йдеться про органічне поєднання політико - юридичного та культурно -  гуманітарного вимірів української нації.

Водночас українська національна свідомість виявляє такі характеристики, як консерватизм та інерційність, як здатність зберігати усталені настанови та цінності національного буття, неквапливо «придивлятися» до всього нового й оцінювати його в національному вимірі. Український консерватизм став не лише характеристикою національної свідомості, а й окремим напрямом вітчизняної політичної думки. Однією із суттєвих характеристик української національної свідомості є поєднання суперечливих поглядів, оцінок, думок, орієнтацій. Так, можна констатувати паралельне співіснування теорій про пріоритет загальнолюдських цінностей і, навпаки, національних вартостей, комплексів меншовартості і «богоосяяності» українців. Своєрідним різновидом амбівалентності є маніхейство - схильність ділити світ на добро і зло. Проте сутність маніхейства в широкому значенні полягає не в самому розумінні опозиції «добро - зло», а в абсолютизації цих начал щодо осмислення світу. Маніхейський тип мислення жорстко орієнтує особистість на відтворення раніше сформованих ідеалів. В її основі - тяжіння до трактування суспільства як такого, що раз і назавжди націлене на освячені істини й цінності. Цей масовий психоз маятникового мислення в нашому суспільстві, що стало на шлях модернізації, може призвести до національної катастрофи [4]. Усі ці характеристики національної свідомості перебувають у діалектичній єдності, взаємодоповнюючи одна одну і утворюючи ту своєрідну цілісну картину української національної свідомості, яка стає конститутивною основою нації як людської спільноти.

Етнокультурними характерологічними вимірами української національної свідомості, які можуть сприяти реалізації євроатлантичного покликання є універсальність, цілісність, системність, інноваційна сприйнятливість та відкритість, висока адаптивність, вибірковість, геополітична врівноваженість, толерантність, компенсаторність і мобільність, здатність до саморозвитку на засадах самоосмислення та самоствердження. Водночас глибинна рефлексивність, інтровертність, консерватизм та інерційність, маніхейство вочевидь навпаки гальмують інтеграційні процеси. У зв'язку з цим на порядок денний постають завдання, пов'язані з піднесенням тих особливостей національної свідомості, які сприятимуть реалізації стратегії модернізації що неможлива без просування до європейської та євроатлантичної спільноти.

Свого часу В. Липинський зауважував, що «основною відміною між Україною Москвою є не мова, не плем'я, не віра ... а інший, витворений віками, устрій політичний, інший ...метод організації правлячої верстви, інше взаємовідношення верхів і низів, держави і громадянства» [5]. Вагомою деструктивною складовою сучасного так званого «євразійства» є й авторитаризм, який фактично панує в Росії та Білорусії.

Класик українського відродження минулого століття М. Хвильовий висунув досить гучне гасло: «Геть від Москви, дайош Європу!» [6]. У цьому гаслі спостерігалося іманенте бажання нарешті позбавитися споконвічних комплексів притаманних нашому північному сусідові. Багатовікова історія Росії свідчить, що її завжди супроводжувало вічне хитання, роздвоєння та неприйняття ні західних, ні східних стандартів та цінностей.

Зважаючи на те, що Україна новітньої доби є молодим суб'єктом політичних і економічних відносин на геостратегічному просторі Європи і світу, варто зробити невеликий історичний екскурс стосовно європейського коріння України. Побіжний перегляд карти доісторичної Європи переконує, що протягом тисячоліть, іще від пізнього палеоліту і неоліту, приблизно сучасним українсько - російським кордоном проходила межа між різними цивілізаційними типами буття людини. Інакше кажучи, від прадавніх часів у геопросторі Північного Причорномор'я формувався специфічний ментальний, етнічний, культурний і геополітичний тип суспільства. Всі пізніші тутешні протодержавні полі етнічні утворення - кімерійські, скіфські, сарматські, праслов'янські (І тис. до Р. X. - І тис. по Р. X.) виникали на тому ж самому цивілізаційно - геополітичному стрижні. Постання Київської Русі було вінцем того складного процесу. Умовно цю протоукраїнську цивілізацію (від III тис. до Р. X.) можна назвати «Понтійською». Вона завжди расово та культурно була пов'язана з Балканами і Малою Азією [7].

З античних часів сучасні українські землі були невід'ємною складовою європейської цивілізації. Наприкінці VI ст. до Р. Х. скіфам вдалося зупинити експансію Персидської держави Дарія І. Перший докладний опис вітчизняної території був здійснений «батьком історії» Геродотом у V ст. до Р. Х. Античні поліси на півдні сучасної України були впливовим чинником тодішньої модернізації Північного Причорномор'я. Саме скіфським хлібом був забезпечений розквіт класичної еллінської цивілізації. Вихідці зі Скіфії здійснювали функції охорони громадського порядку в Афінах за часів піднесення демократичної системи правління. Понтійські царі боронили східні кордони Римської держави, а Сарматський легіон захищав інтереси Риму в далекій Британії. Тобто можна впевнено стверджувати, що українські землі з прадавніх часів були невід'ємною складовою євроатлантичної цивілізації.

На всіх етапах розвитку людської цивілізації економічні чинники відігравали вирішальну роль у взаємовідносинами між країнами і народами; формували живу тканину міждержавних відносин, наповнюючи їх реальним змістом; створювали можливості для широкого взаємообміну надбаннями матеріальної і духовної культури. Неупереджений аналіз подій останнього тисячоліття засвідчує, що українська присутність в Європі була явищем цілком природним і органічним. Домінуюча роль при цьому належала економічній складовій. Слід зазначити, що, в силу свого географічного та геополітичного положення, Україна зазнавала і по - різному інтегрувала перехресні впливи азіатсько - кочового, орієнтально_візантійського та західноєвропейського світів. І все ж вирішальним вектором соціокультурної і політичної орієнтації країни була європейська цивілізація. Порівняльна характеристика соціально - економічних і політичних структур, створених українським народом на всіх етапах історичного розвитку, свідчить, що за багатьма напрямами Україна йшла схожим з країнами Центральної та Західної Європи шляхом. На це вказують подібність внутрішніх соціально_економічних устроїв Київської Русі і країн Європи того часу та розгалужені торгові зв'язки між ними. Після розпаду Київської держави численні контакти з країнами Центральної і Західної Європи підтримувало Галицько -Волинське князівство, яке об'єднало частину земель Київської Русі і протягом середини ХІІІ - середини ХІV ст. в окремі періоди існувало як єдина держава. Київське князівство середини ХІV - другої третини ХV ст. під егідою Гедиміновичів, до складу якого входила значна частина українських земель, також вписується у західноєвропейський політичний та економічний контекст. У цей період на українських землях розвивається велика торгівля, що велася традиційними торговими шляхами. Насамперед слід відзначити такі торгові центри, як Київ, Львів, Кам'янець, Луцьк. Від Києва суходолом через Володимир - Волинський, Краків, Прагу проходив шлях до Баварії, Рейнської землі, Англії, Франції та Іспанії. Через Прип'ять, Буг і Німан лежав шлях до Балтійського моря і Саксонії. У Львові зосередилася діяльність численних представників купецьких родин Генуї, Флоренції, Венеції, багатьох торговельних і банківських підприємств. Яскраву сторінку у прилучення України до європейських цінностей вписало козацтво. До того ж слід додати, що південь України, зокрема Крим, був об'єктом різноманітних інтересів середньовічних італійських торговельних республік, особливо - Генуї. У кінцевому підсумку за Україною, незалежно від форми правління, суспільного ладу чи історичного етапу, міцно закріпився імідж європейської держави. Ідеологи Кирило -Мефодіївського братства, до якого належав також і Тарас Шевченко, починають говорити про історичне покликання України, яке, щоправда, в їхній інтерпретації, не виходить за межі політичного акту - збирання слов'янських земель на підставах республіканізму та федералізму. У «Книзі буття українського народу» Миколи Костомарова це формулюється так: «І встане Україна зі своєї могили, і знову озветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа - ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у - хорутан, ні у сербів, ні у болгар». У Шевченка підкреслено не так соціальні чи політичні аспекти відродження, як сотеріологічні, пов'язані зі спасінням.

Проте відновлення власної європейської ідентичності після отримання незалежності виявилось вкрай складним. Для всього періоду, що досліджується, в зовнішній політиці України домінувала так звана багатовекторність. Варто зазначити, що вона значною мірою була пов'язана із внутрішніми чинниками. В Україні існувала проблема забезпечення національної єдності та соборності Української держави, вирішення якої ускладнювалося ціннісно - світоглядним розшарування українського суспільства, яке зумовлювалося культурно - історичними відмінностями окремих регіонів України і поглиблювалося внаслідок спекуляцій на цій проблематиці з боку певних внутрішньо - і зовнішньополітичних сил. Проблема української влади полягала не в розчленованості зовнішньої політики між Сходом і Заходом, бо, по суті, вона мусила бути активною та різною на західному і на східному напрямок. Україна виразно знаходиться поза Росією, а її географічна, історична і культурна приналежність до Європи доповнюється чимраз новими політичними та економічними складовими. Причому це не лише не суперечить інтересам демократичної Росії, й сприяє розвитку рівноправних добросусідських відносин Російської Федерації з Україною [8].

Україна ввійшла до світового співтовариства як велика незалежна демократична держава, геополітика та стратегія розвитку якої мають важливе значення для долі і подальшого розвитку не тільки європейських націй, але й для усього світового співтовариства. В реалізації ідеї інтеграції України в Європейський Союз та Організацію Північноатлантичного Договору особливо важливим був пошук стратегічних партнерів серед європейських держав. Як це не парадоксально, але головним «лобістом» інтересів України в Європі, особливо ж у євроатлантичних структурах, виступали Сполучені Штати Америки. Однак, беручи до уваги зростаючий політич ний та економічний вплив ЄС у світі, прагнення європейців перебрати на себе лідерство у вирішенні проблем безпеки континенту, а також зважаючи на розвиток «конфлікту інтересів» між Європейським союзом і США, американська підтримка не завжди задовольнятиме ключові потреби України в Європі.

Одним із потенційних факторів сприяння інтеграції України в Європу була «стратегічна відкритість» обох партнерів. І Україна, і європейська та євроатлантична спільнота (інституції та національні держави) формували стратегії свого розвитку, намагалися визначити свої специфічні ролі та моделі виживання в майбутньому. Ці пошуки ідентичності у швидко змінюваному середовищі надавали можливість партнерам брати активну участь у визначенні цілей та пріоритетів один одного. Однак стратегічна відкритість, з іншого боку може стати головним бар'єром на шляху інтеграції України у європейську та євроатлантичну спільноту. Внутрішні загрози безпеці України (насамперед - конфліктогенний процес формування та посилення національних і місцевих політичних і економічних еліт, нехтування у повсякденному житті демократичними нормами української влади й суспільства тощо) могли відволікти увагу від «зовнішніх» зносин з Європою, яка не пропонує адекватних рішень для розв'язання гострих внутрішніх протиріч України. Створення прийнятних умов для залучення європейських інвестицій вимагало найбільш серйозних зусиль, адже йшлося про кардинальні зміни в українському економічному житті.

Особливе місце у взаєминах із євроатлантичною спільнотою займала Росія, яка, на відміну від інших «великих гравців», не належала до усталеної системної спільності західного зразка. Більше того, її цивілізаційна окремішність, або, як кажуть росіяни, «инаковость», що була і залишається системоутворювальною парадигмою російської державності, в поєднанні з амбітними намаганнями перебрати на себе міжнародну роль колишнього СРСР, всіляко заважала Росії увійти у системну спільність Європи. Україна, у свою чергу, становила геополітично значущий фактор як для Російської Федерації, так і для країн Європи. Маючи теоретичні можливості входження як у нову Європу, услід за центральноєвропейськими державами, так і в геополітичну зону пострадянських країн з Росією як центром такого угруповання, Україна залишалася державою, стратегічно важливою як для першої, так і для другої із сторін. Що стосується американського підходу, то на сьогодні вже досить відомою стала думка З. Бжезінського: «Україна здатна бути частиною Європи і без Росії, натомість Москва може зробити це тільки через Україну» [9].

Найболючішим питанням української зовнішньої політики була реалізація ідеї «входження в Європу» без будь - якої явної чи неявної конфронтації з Росією. З іншого боку - наскільки можливе зближення з останньою без істотних втрат на європейському векторі? Відповідь на це питання означало для України визначення збалансованого зовнішньополітичного курсу як на сучасному етапі, так і в довгостроковій перспективі. Аналіз тенденцій розвитку українсько - російських відносин за досліджуваний період доводив, що небажання Росії бачити Україну в колі європейських держав набуло рис цілеспрямованої політики з метою включення її в більш жорстку систему залежностей від Москви - аналогічно «білоруському варіанту».

Особливо зацікавленою у неконфронтаційному перебігу подій була Україна. Трактування Росією НАТО як загрози, підтримання нею в особі Організації Північноатлантичного Договору стереотипу «образу ворога» - це безумовний рудимент «холодної війни», що жодним чином не відповідав національним інтересам української сторони. Бо якщо Росія прагне утвердитись як самостійний і самодостатній трансконтинентальний (євразійський) центр тяжіння, для якого вигідне будь - яке послаблення іншого «гравітаційного поля», то Україна, навпаки, не претендувала на роль такого центру впливу. Та оскільки вона розташована на лінії контакту геополітичних центрів, то життєво зацікавлена у зміцненні трансконтинентальної системи безпеки. Росія об'єктивно зацікавлена у вирішенні тих самих гострих і актуальних політичних проблем, які стоять і перед західноєвропейськими партнерами. При цьому Росія розглядала Євросоюз «як один із ключових елементів багатополюсної системи світового порядку» [10].

У контексті забезпечення власних національних інтересів США орієнтувалися на створення «європейської України» (тобто такої, яка протистоятиме «євразійській Росії») - східного форпосту євроатлантичної безпеки. На такі наміри офіційного Вашингтону щодо України вказувала низка аналітиків американських ЗМІ [11]. Демонстрація США своєї підтримки незалежної, демократичної та орієнтованої на ринкові відносини України, сприяння інтеграції її в євроатлантичне співтовариство, помітне намагання зорієнтувати Україну на Захід, в Європу, в Північноатлантичний альянс були зумовлені посиленням занепокоєності США щодо можливого різкого повороту України у бік Росії. Мається на увазі, зокрема, економічна реінтеграції обох країн. Такий небажаний для США розвиток подій в Україні, на думку американських аналітиків, міг становити реальну загрозу безпеці США. На думку низки експертів, «український вектор» американської зовнішньої політики базувався на доктрині стримування російського втручання у справи України. Водночас поступове розширення НАТО і ЄС на схід перетворювало Україну, як уже зазначалося, на своєрідну «буферну» державу, яка, з одного боку, межує з країнами - членами НАТО і ЄС, а з другого - з Росією. Тим часом більш реальним видавалося, що Україні за такого розвитку ситуації відведена не стільки функція буфера проти Росії, скільки роль гаранта безпеки союзників США по НАТО, зокрема Польщі і Туреччини. Активізація американсько - українського співробітництва у військовій сфері, проведення міжнародних військових навчань тощо свідчили на користь саме такого підходу.

Можливе входження України в Північноатлантичний альянс значною, якщо не вирішальною мірою залежало від позиції США, від того, як вони визначали свої пріоритетні інтереси в цьому регіоні. На визначення цієї позиції останніми роками починали впливати нові чинники, зокрема комплекс проблем, пов'язаних із розбудовою транспортно_енергетичних магістралей в Чорноморсько - Каспійському регіоні, зростанням потоків міграції з країн Сходу та боротьбою з наркобізнесом, поширенням ісламського фундаменталізму та появою нових конфліктонебезпечних зон у цій частині світу тощо.

З огляду на важливість вирішення цих проблем зацікавленість США й західних країн у стабільності та безпечному розвитку нашого регіону зростала, а одним із важливих й ефективних механізмів тут мала стати євроатлантична система безпеки. Зона відповідальності НАТО вже включала Балкани, де країни Альянсу виявили готовність до рішучих й активних дій. Через Чорне море Україна межує з Туреччиною - традиційно ключовою країною південно - східного флангу НАТО та довготривалим стратегічним партнером США. Дедалі більшу увагу Північноатлантичний альянс починав приділяти й транскавказьким країнам, з якими він підтримував систему партнерства.

Особливої важливості набуває роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії відродженню Російської імперії, яка під назвою «Радянської» нещодавно загрожувала всьому світу. Hе слід забувати про пересторогу Збігнева Бжезінського, яку він уперше висловив у 1994 р: «Неможливо досить рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною, заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією» [12]. Адже понад трьох століть тому Російська імперія почалася саме з «возз'єднання» з Україною. Ось чому політика самозбереження і самоствердження України, насамперед на пострадянському просторі, ставала особливо важливою у відносинах із Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважали, що «Росія швидше піде на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору і на розвал України» [13] і обґрунтовують геополітичну декомпозицію останньої, виходячи з того, що «існування України у нинішніх кордонах та зі  статусом «суверенної держави» тотожне завданню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію» [14]. Західні дослідники, а від них і значна кількість політиків, неодмінно віддають Україні роль геополітичного центру на теренах колишнього Радянського Союзу, повсякчас наголошуючи на необхідності існування незалежної української держави як «якоря» непередбачуваної Росії. За свідченням відомого англійського аналітика Джеймса Шерра, «коли генеральний секретар НАТО Хав'єр Солана у квітні 1996 р. заявив, що Україна «покликана грати абсолютно унікальну роль у забезпеченні стабільності в Європі», він висловив думку, що вже стала прийнятною і в Північноатлантичному альянсі, і в нових демократіях Центральної Європи. Для західного зовнішньополітичного мислення пов'язувати Україну з поняттями «стрижень» або «ключовий елемент» так само звично і політично коректно, як пов'язувати Росію зі словом «партнерство»... Багато хто бачить зараз в українській незалежності передумову партнерства між Заходом і пострадянською, постімперською Російською Федерацією» [15]. Далі, за логікою Джеймса Шерра, «незалежна і стабільна Україна виконує чотири функції у системі європейської безпеки і дві - за межами Європи, причому значення останніх зростає». Першою є відносно безболісна для Заходу можливість «нейтралізувати» Росію з метою усунення небезпеки для країн Центральної Європи. Друга функція - це саме те, що колишній британський міністр закордонних справ Малькольм Ріфкінд назвав початком усвідомлення Росією факту, що Україна здобула незалежність «всерйоз і надовго». Як очікується, це дасть можливість РФ встановити взаємовигідні стосунки з сусідами, які йдуть на зближення з Європою. З третьою функцією пов'язано питання життєздатності незалежної України, що помітно зменшує значення «російського чинника» у внутрішній політиці Польщі, Угорщини, Чехії та інших партнерів по колишньому Варшавському договору. Через сприйняття Росії як країни географічно віддаленої (буфером виступає Україна), на зміни у Центральній Європі часто дивляться як на остаточні. І нарешті, четверта функція України в системі європейської політики. Стабільність самої України, що межує з сімома країнами, «безумовно виступає конструктивним чинником у регіоні, де зберігається небезпека виникнення конфліктів етнічного, географічного й економічного характеру». Особливою ж зоною напруги є відносини між кримськотатарською громадою і проросійською більшістю Криму, що ускладнює стосунки між Києвом і Москвою. «Будь - яке ж серйозне порушення стабільності в Україні... поставило б під сумнів безпеку «співвітчизників» і навіть могло б переконати поміркованих політиків сусідніх країн у тому, що слід наполягати на droit de regard (праві заступництва) щодо певних меншин». Україна відігравала також особливу роль у зв'язку із двома проблемами поза Європою. По - перше, це аспект розроблення паливно - енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Для Російської Федерації боротьба за контроль над шляхами транспортування енергоносіїв між Європою й Азією набула, окрім економічного, й геополітичне значення. Україна ж здатна надати підтримуваний Заходом альтернативний шлях для транспортування газу й нафти до Європи. Таким чином, йдеться про відлучення Росії від каспійських контрактів, у чому Україні відводиться одна із ключових ролей. По - друге, геополітичне розташування України надає нову актуальність ролі Туреччини в НАТО. По суті, йдеться про заміну виміру «Схід - Захід» новим - «Північ - Південь». Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. Із розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО. Усі ці параметри ролі України в Європі та за її межами не лише забезпечують потужну підтримку незалежності цієї держави. Вони виступають також джерелом великих очікувань і сильного тиску на країну. Насамперед це означає, що до яких би міжнародних економічних клубів не вступала Україна, вона не зможе фактично інтегруватися до Європи, тому що не в змозі виробляти товари і послуги для західних ринків за прийнятними цінами. Це могло бути причиною тяжіння України до інтеграції в межах СНД. А це, у свою чергу, відкривало можливості для тих, хто думає, що послаблення України означає посилення Росії. Проте ще більшу небезпеку становило розчарування Заходу (передусім США) в Україні, яке спричинялося як посиленням її дрейфу в бік СНД, так і рівнем корупції.

Отже, демократична Україна здатна стати тим каменем, який має завершити споруду великого Євроатлантичного дому. Обидва береги Атлантики століттями були поєднані ідеями свободи. Україна довела, що ці ідеї не втратили свою силу і в наші дні. Партнерство у просторі свободи і демократії потрібне і Україні, і всій євроатлантичній спільноті. Воно відповідає інтересам усіх вільних народів.

 

Автор обосновывает евроатлантическое призвание Украины с позиций

украинского и общеевропейского исторических процессов; сосредотачивает

внимание на препятствиях, которые существуют на пути евроатлантической

интеграции современной Украины - отдельных чертах украинского национального сознания,

стремлении России увеличить уровень зависимости от нее Украины и др.



Номер сторінки у виданні: 95

Повернутися до списку новин