Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Буття особистості: онтологічна сутність, структура і темпоральність





               Мирослав Савчин, доктор психологічних наук, професор, завідувач кафедри психології Дрогобицького державного педагогічного університету імені івана Франка

УДК 159.923:111.1

 

Аналізуються сутнісні та динамічні характеристики буття особистості в єдності з повсякденністю та неповсякденністю, темпоральність буття, зміни особистості в катастрофічних ситуаціях.                                                                           

Ключові словабуття, зміна особистості, катастрофічна ситуація, неповсякденність, повсякденність, ситуація, темпоральність.

 

Анализируются сущностные и динамические характеристики бытия личности в единстве повседневности и неповседневности, темпоральность бытия, смена личности в катастрофических ситуациях.

Ключевые слова: бытие, смена личности, катастрофическая ситуация, неповседневность, повседневность, ситуация, темпоральность. 


                Essential characteristics of being the person are analysed in unity of everyday life and not everyday life, temporality of being, personality changes in catastrofic situations.      

Key words: being, life-giving situation, change of personality, catastrofic situation, everyday life, not everyday life, hope, situation, temporality.

Важливим аспектом дослідження особистості та її здоров'я є вивчення буття, в якому проявляється сутність особистості, де вона набирається сил, виявляється, стверджується, виражається і розвивається [1; 2; 3; 7; 8; 9; 10; 11; 12]. Буття особистості - це сукупність внутрішньої і зовнішньої, активності людини у просторі, часі та у ціннісно-смисловій сфері. Людина живе, щоб бути (виражати, стверджувати, реалізувати, розвивати себе). Своїм буттям особистість «занурюється у життя», яке завдяки цьому набуває фактичності, сили та міцності. Особистість не тільки керує, оволодіває собою в діянні, але й виражає своє буття в подіях, створюючи історію свого життя.

Буття людини - це її дії, переживання подій свого життя, постійне намагання зрозуміти його сенс, вихід за його межі. Воно характеризується не тільки спрямованістю в майбутнє, але й зворотністю («поверненням» в колишню життєву ситуацію). Буття особистості відкрите, долучене до буття Іншого, постійно перетинається з буттям інших людей. В результаті виникає соціальна психіка (стосунки, норми, ідеали), моральна свідомість і самосвідомість, духовні стани.  Життю особистості притаманні такі онтологічні рухи: 1) людина не виявляє суб'єктності (зливається із життям, існує, живе за інерцією, дотримується норм, не виходить з потоку життя); 2) особистість активно реалізує своє буття - виявляє суб'єктність (волю, інтелектуальні зусилля, рефлексує, активно шукає сенс життя);

3) у житті виникають життєстверджувальні та катастрофічні ситуації, що спричинено зовнішніми і внутрішніми чинниками, коли з небуття людина знову входить у буття [4; 5; 6; 7; 10; 13; 14].  

Фундаментальною характеристикою буття є його темпоральність (перебіг), в якій виокремлюють два аспекти екзистенційності (буттєвості) часу людини - переживання і проживання, які взаємопереходять, створюючи сфери переходу. Переживається час у свідомості, а його проживання відбувається в реальному житті як екзистенційний, здійснюваний, фактичний час.

              Вирізняють час - зовнішній і внутрішній, універсальний, однорідний (фізико-математичний - одновимірний «час-тривалість»). Психологічний час має горизонтально-вертикальну будову, у ньому поєднано вічне, нетварне, неперехідне, незмінне буття і тимчасове, мінливе, перехідне, тварне становлення. У християнстві є вертикальний час - трансцендентний, вічний час. Виділяють сфери можливостей, неможливостей (неможливого) - сфери «нечасу» особистості. Часовий момент має значення «сприятливого випадку», яким людина може скористатися чи ні. Нечас - людина не переживає і не проживає час, бо життя не наповнене подіями.

Людина не тільки переживає своє існування у тривалості, але й перетворює тривалість. Переживання існування («є» тривалість) виявляється в тому, що людина зливається зі своїм життям, переживає безперервну, нерозривну, процесуальну, якісну тривалість часу, рухаючись в ногу з життям, з часом. Переживання часу визначається з точки зору досвіду - форми, структури перетворення події, фактичності людини у світі. Перетворення тривалості (тривалість «повинен бути») - це прагнення особистості до якісної тривалості. У душевній роботі особистості тривалості «є» і тривалість «повинен бути» - не збігаються, а взаємно переходять. Чим повніше і глибше людина хоче заглибитись у момент, тим вона повинна уважніше заглянути за його горизонт (трансцендентувати у часі).

У структурі проживаючого (екзистенційного) часу виокремлюють такі аспекти:

1) забезпечення якісної тривалості - наповнення часу подіями. Час набирає якості, бо він невіддільний від подій життя та досвіду людини. Тривалість (темпоральність) конкретизується, наповнившись життєвим досвідом і становленням наповненої та живої тривалості. Чистого часу, чистого переживання часу не буває: людина схоплює перетин різноманітних власних проявів, актуалізованих явищ, змін. Перехідність часу невіддільна від подій життя, де відбувається взаємопроникнення суб'єкта і часу. Особливо виразно тривалість виявляється у розривах, у розділенні. Це вимагає від людини зв'язування життя та часу у цілісність;

2) перехідність минулого в теперішнє, а теперішнього в майбутнє, між якими існують взаємозв'язки. Так, минуле особистості виявляється в теперішньому як досвід, майбутнє - як плани, наміри, які вона реалізує зараз. Минуле відповідає колишній особистості, нинішнє - нинішній, майбутнє - грядущій. Минула людина, теперішня людина і майбутня людина взаємопроникають одна в одну;

3) з'єднування минулого, теперішнього і майбутнього в подіях (реалізація ідеалів, планів, смислів). Людина непросто проживає у часі, а працює з ним: економить, зупиняє, прискорює перебіг, навіть повертає у зворотний бік. Часові моменти переходять один в одний - завершення однієї фази тривалості переходить у початок іншої тривалості. У різних часових потоках особистість виявляється різними своїми гранями. Онтологічно відбувається синхронізація послідовних, розділених у часі різних особистостей однієї людини і зв'язування різних часів. Існує протилежна тенденція у темпоральності (тривалості) - «розрізнення, творчий розрив часу: час розгортається, відбруньковуючись, дублюючись, коли особистість одночасно живе у різних буттєвих потоках.

Перехідність часу існування людини виявляється у розгортанні, диференціюванні, фрагментуванні, створенні лакун нечасу, несвоєчасності, відсутності часу. Розриви існування можуть бути двоїстими: одні з них створюють розрив буття-учасі, що зумовлює психічні травми, а другі - забезпечують збереження, розвиток, зростання досвіду особистості, розширення часу (наповнення подіями).

Людина постійно «переходить» від одного часу до іншого. Є живе минуле особистості, яке ніби помирає, хоч залишає сліди в особистості, живе теперішнє і живе майбутнє з його ситуаціями, подіями, повсякденністю та неповсякденністю. Особистісний час зрозумілий і безпосередньо відкривається та схоплюється в екстремальній ситуації. На краю часу, в екстремальній ситуації найгостріше переживається час як обмаль часу (людина вигукує: «Зупинися, мить!», «Дай мені

ще час», «Дай мені ще шанс!»). Буття-до-кінця не тільки забирає можливість, але й дає нову можливість - відкриває буття можливості.

Отже, темпоральність часу - сукупність об'єктивного часу, його відображення, переживання і проживання часу, перехід часів. Хронометричний час вимірюється, а прожитий час триває - починається, продовжується і завершується, і тільки зовнішньо його можна співвіднести з об'єктивним часом. Досвід роботи особистості з часом, перебіг існування, фактичності особистості виявляються в єдності переживання, проживання та існування людини в подіях життя.

Перехідність буття людини. Час особистості зароджується в події, між її розпочинанням і завершенням, між різними потоками буття, між Я та Іншим, між одним часом та іншим часом. У подіях конкретизується буття окремої людини (розкривається єдність життя і проживаного часу). Динамічність є фундаментальною характеристикою буття людини. Особистість існує в межах початку і кінця події, початку чи кінця життя загалом. Перехід - не просто зміна станів, процесів, а розгортання цілої події людини (зміна суті і перебіг часу). Перехідними є життєві ставлення, людські стосунки, позиції, діяльності людини.

У бутті людини є розриви, фрагменти: поєднання героїчного і трагічного, радощів і страждання, здобутків і втрат, успіхів і невдач, стійкості і безпорадності, щастя і відчаю, мужності і ницості, мудрості і нерозумності, зростання і збереження, трансцендентності (вихід із ситуації) та іманентності (наявність, присутність у ситуації). У житті особистості ситуація, подія може блокувати прибуття нового буття.

Феноменологічно динамічність буття особистості виявляється в існуванні, житті та здійсненні свого буття в конкретних ситуаціях. Ситуація - це модус буття особистості у життєвому світі, де відбувається інтеграція життєвих подій, існування та діяння людини в даному місці і в даний час. Психологічно ситуація характеризується як зустріч особистості з подією, яка розгортається у просторі, часі та смисловій сфері. Вона характеризується: 1) емпірично (фактично) як стан справ, як обставини, випадок, як настанова, як передумова, як умова, оточення, соціально-культурний контекст тощо; 2) психологічно ситуація - це не тільки стимул, що впливає на людину і викликає у неї певну реакцію-відповідь, але й виклик; 3) буттєво ситуація - це ситуація, яку людині треба пережити; 4) «просторово»: як фактор «тут» (те, що знаходиться «тут»); 5) темпорально: фактор «тепер», «розміреність» того, що відбувається в часі; 6) аксеологічно - ситуація має сенс для людини. Кожна окрема ситуація особистості є теж перехідною, вона тільки умовно виділяється із життя людини як взаємодія інших ситуацій.

Розрізняють ситуативність як об'єктивність ситуації і ситуаційність - як співвіднесеність ситуації з особистістю. У бутті людини ситуативність і ситуаційність не збігаються. Особистість може бути просто присутньою у ситуації (фізіологічно існувати, психологічно функціонувати), що в принципі не є буттям.

У ситуації особистість може фактично бути (діяти, стверджувати, виражати, змінювати себе, перетворювати ситуацію). Діяння особистості - це її заступання в певний спосіб буття (рішучість бути), що супроводиться душевною роботою, спрямованою на утвердження буття в конкретних ситуаціях. Ця душевна робота особистості виявляється в осмисленні, рефлексуванні, прояві вольових зусиль, переживанні.

Ситуація стає життєвою ситуацією людини, коли вона: 1) займає певне місце на її життєвому шляху; 2) у ній людина розв'язує певні життєві завдання; 3) у цю ситуацію людина прибуває з іншої, а з неї вона воліє, переходить в ще іншу; 4) ситуація перетворюється просторово, темпорально й онтологічно (сутнісно). Зумовлено це способом буття людини і способом здійснення життя.

Взаємодія ситуації та особистості стає подією життя. Події людини утворюють драму життя. Драматургія події - єдність модусів позитивності, нейтральності й негативності. Кожна подія особистості розпочинається, продовжується (триває), завершується і відновлюється в житті людини. У житті людини взаємодіють два потоки подій: потік подій світу і потік подій людини. Тому життя особистості - це не просто діяння, а цілісна подія.

Людина постійно перебуває в ситуації переходу. Факт перехідності буття виражається у двох аспектах (модусах): повсякденності та неповсякденності [7]. Повсякденність - спосіб людського існування, що розгортається в горизонті буття, коли небуття взагалі відсутнє чи зовсім віддалене. У повсякденності люди живуть

звичним, одноманітним, розміреним існуванням, що не виходить за межі власного світу. Людина переживає стан символічного безсмертя, вічності, фундаментальної невразливості та заперечення фундаментальної відсутності у ньому смерті. У життєстверджуючій ситуації смерть зовнішня (експліцитна), особистість переживає фундаментальну невразливість, символічне безсмертя.

Вирізняють високу, середню і нижню повсякденності. Висока повсякденність - високий темп життя людини з позитивним прискоренням, спрямованість на високе забезпечення та підтримку життя. Так живуть щасливі, симпатичні, здорові та багаті люди. Середня повсякденність - рутина, будні життя, публічне існування, з дотриманням норм, це звичне життя (як прийнято, «як усі люди»), практичне, спрямоване на матеріальні забезпечення і підтримку власного життя та життя інших. Так живе обиватель, споживач. Нижня повсякденність - низький темп життя зі сповільненням, що ніби падає вниз. Людина перебуває у забутті та самозабутті. Так живуть хворі, упалі, бомжі, байдужі, нещасливі люди.

Неповсякденність - це поява в житті екстремальних ситуацій. Неповсякденність знаходиться по інший бік горизонту повсякденності. Входячи у життя, вона руйнує повсякденність (звичайність). Вирізняють життєстверджуючу і катастрофічну неповсякденність. Життєстверджуюча неповсякденність - це входження в життя нових аспектів буття. Вона конструктивна, життєдайна, її найчастіше створює сама людина для опанування своєї природи та свого життєвого світу. Цей тип неповсякденності відповідає намірам і бажанням особистості, вона найчастіше прийнятна для неї.

Виокремлюють такі види неповсякденності (екстремальності). Верхня неповсякденність (поріг смерті, досвід краю життя) - переживання виходу за незвичні, неможливі чи нездоланні межі. Середня неповсякденність - людина має потребу в гострих відчуттях, з власної ініціативи вона прагне випробувати себе  ебуттям, щоб досягти повноти переживання буття в ситуації загрози смерті -  ипробовування у крутих горах, за полярним колом, у могутніх хвилях океану, у тривалому голодуванні тощо. Нижня неповсякденність - переживання  бсолютного спокою, врівноваженості, плато-пізнання, стан нірвани, безтурботності.

Конкретно життєстверджуюча (життєдайна) неповсякденність - це:

1) благословенна ситуація (зустріч з духовною людиною, духовним наставником, просто доброю людиною, порадником, прочитана добра книга, відвідання театру, екскурсії тощо);

2) ситуація великого життєвого переходу (закінчення школи, одруження, вступ до навчального закладу, вдале трудовлаштування, підвищення за посадою, святкування ювілею; одержання диплома про освіту тощо; народження дитини, вступ дитини до школи; закінчення дитиною школи чи іншого навчального закладу; одруження сина чи дочки, народження внука чи внучки);

3) ситуація вдачі, успіху, ситуація, коли людині поталановило.

У катастрофічній ситуації, смерть внутрішньо присутня (імпліцитна). Ця ситуація деструктивна, насильницька, бо руйнує життя, вона небажана і заперечувана. Людина хоче її попередити, а при виникненні - швидко подолати та скасувати негативні наслідки. У цій ситуації особистість переживає свою вразливість, смертність. Екстремальні ситуації вносять у наше життя елементи небуття: 1) виникнення життєвої проблеми, біди, трагедії; незначна суперечка з іншою людиною чи серйозний міжособистісний конфлікт; 2) ситуація вибору (як чинити, проголосувати «за» чи «проти» людини, підтримати іншого чи поставитися байдуже), травма, звичайне інфекційне чи серйозне захворювання;

3) практична життєва проблема - несприятлива зміна місця праці чи посади, розлучення тощо;

4) труднощі, проблеми рідних, суспільна криза чи катастрофа тощо.

Символічна чи реальна смерть входить у життя із потойбічності (щодо повсякденності) та переходить у реальну можливість (ось вона). Тоді змінюється, а нерідко руйнується вся основа життя, на якій до цього моменту вільно і легко розгорталося існування людини, виникає фундаментальна загроза - фізичній, душевній, духовній та екзистенційній цілісності людини. Виникає можливість неможливості життя, яка водночас межує з граничною можливістю життя та небуття.

Рівень екстремальності ситуації визначається інтенсивністю впливу обставин (рівнем трагедії, каліцтва), сенсом життєвої ситуації для особистості, фізичним, душевним і духовним потенціалами особистості та її внутрішньою і зовнішньою активністю. Перебування людини в цій ситуації спричиняє не тільки життєпадіння, але й життєсходження, не тільки зумовлює психічну травму, але й зростання особистості, не тільки породжує деструктивність, але й конструкттивність. Людина може впасти, стати нічим, і, навпаки, стати сильнішою, героєм, навіть святою. У катастрофічній екстремальній ситуації людина шукає допомоги, співчуття, прагне долучити до цієї ситуації інших людей, прагне турботи, прихильності. Вона утверджує власне буття та буття іншого. Тоді в житті стикаються людське та нелюдське: мучеництво та стійкість, мужність, святість, солідарність, допомога, любов, з одного боку, насильство і ненависть, протидія, боротьба з іншою людиною. Якщо повсякденність розміщується в горизонті життя, то неповсякденність - у горизонті життя-смерті.

Перехідність особистості - тривалість її існування у часі-діяльності. Перехід розгортається у взаємопроникненні життя і буття, у перехідній сфері між буттям і життям, між суб'єктом та об'єктом, між внутрішнім і зовнішнім, між одним часовим моментом та іншим (однією тривалістю та іншою тривалістю), між одним життєвим

світом, наприклад, сімейним чи іншим, приміром, професійним, між Я та Іншим, відбувається розрив між земним і небесним, людським і божественним. Будь-яка неповсякденність призводить до дезорганізації Я, дезадаптації Я, травми Я (руйнування ідентичності). Екстремальність створює граничну загрозу та граничну можливість неможливості людини - «буття-докінця».

Перехід із однієї ситуації в іншу вимагає зміни самої особистості. Аналіз психологічної практики показує, що найкардинальніші, найсуттєвіші зміни в особистості відбуваються в ситуації переходу від повсякденності до неповсякденності і, зворотньо, від неповсякденності до повсякденності, бо людина не може вічно жити у неповсякденності. Особистість перебуває у змінах: у перебігу діяльностей, мотивів, смислів, зв'язків, стосунків, у способах буття. У кожній ситуації людина доситуативна і післяситуативна, буттєво-темпоральна. Її Я розміщується у просторі, у часі, вбирає в себе сліди своєї присутності у світі, набирає досвіду буття, міцності та стійкості, мужності, духовної сили, людяності чи, навпаки, впадає в деструкцію.

Тільки в екстремальній ситуації особистість відкриває для себе справжній сенс буття. Люди, що перебували на межі життя і смерті, межі повсякденності та неповсякденності, завжди говорять зворушливу правду: «Якщо залишуся живим, то буду жити по-іншому». Так, наприклад, говорять люди, які пережили клінічну смерть, катастрофу чи велику втрату, вважаючи, що їхнє життя до цього було марнотою марнот.

Отже, у катастрофічній екстремальній ситуації відбуваються як позитивні, так і негативні зміни особистості. Позитивні зміни особистості - це зростання, конструктивна зміна особистості, здобування позитивних наслідків із трагедії, екстремальності. У переході для особистості розкривається суще в житті, зароджується новий спосіб буття, повертаються сліди старого буття в події актуального (теперішнього). У переході особистість, віддаляючись від себе, долучається до Іншого. Перехід розтягує, розширює момент часу, виявляючи його відмінність, об'ємність, горизонтальність і зв'язаність. У життєдайній ситуації порушується рівновага в особистісної ідентичності, що вимагає негайної душевно-духовної роботи, щоб вибудувати нову ідентичність, створити нову внутрішню рівновагу й оволодіти новим способом життя. Інколи особистість не справляється з осмисленням та пережиттям цієї ситуації.

У катастрофічній екстремальній ситуації особистість може виявити мотивацію: 1) конструктивного зростання, просвітління; 2) мужності (стійкості), коли людина проявляє волю, терпіння; 3) турботи про іншого, що виражається в допомозі, прив'язаності та любові; 4) мотивацію збереження; 5) мучеництво (страждання), деструктивне буття, що пов'язано з дезадаптацією, травмуванням самоідентичності, байдужістю до Іншого [7; 8].

Мотивація зростання - це духовне перевтілення, становлення людського в особистості. Особистість має подвійну можливість: буття чи небуття. Наперекір стражданню людина прагне жити, виявляє мужність буття (А. Маслов). Вихід за межі звичності (нормальності) в ситуацію вторгнення небуття в буття (ненормальності), відкриває іншу сторону патології - проблему зростання, мужності бути, мудрості. Так, у багатьох життєвих ситуаціях (смерть близької людини, травма, хвороба, напруження у спорті, творчості) люди проходять випробування, переживають фундаментальні стани своєї сили і вразливості, виявляють стійкість, волю, мужність, героїзм. Це позитивний модус переходу від небуття до буття. Особистість стає сильнішою, адаптується до складної ситуації, стійко витримує випробування, виявляє мужність, продовжує якісно виконувати професійні обов'язки та завдання, надає іншому допомогу, по-справжньому любить, виявляє героїзм і відповідальність за себе та іншого, реалізує вищі цінності та смисли буття. Людину опановують вищі переживання віри, надії, любові, правди, краси, цілісності, гармонії, унікальності, досконалості, потрібності та необхідності, завершеності, справедливості, порядку і простоти, багатства буття, самодостатності.

Онтично (сутнісно) мотивація самозбереження людини включає такі форми збереження: фізичне, соціально-культурне, душевне, духовно-екзистенційне. Самозбереження спрямовано на відтворення способу існування, включаючи в себе не тільки збереження, а й оновлення, зміну. В екстремальній ситуації особистість може застосовувати стратегії прогресивного копінгу (поведінку, спрямовану на адаптацію до екстремальності) - редукцію (зняття) напруження, оволодіння негативними станами та регресивного копінгу (придушення, уникання деструктивних думок, уявлень, почуттів, імпульсів, пов'язаних із травматичним досвідом), що викликає невротичні проблеми. Це негативний спротив, прояв вразливості.

Негативні зміни особистості в екстремальній ситуації (деградація особистості). У такій ситуації є люди, які припиняють боротися за своє існування, опускають руки, впадають в апатію, поводяться як роботи, стають ніби зомбованими, як мумії, впадаючи у душевну, духовну сплячку, виявляють безсилля, покірність небуттю, змиряються з трагедією, втрачають здатність адаптуватися до нових умов, виявляють неспротив психічнти травмам (алкоголізм, впадають у хворобу), в їх особистості стаються розлади. Вони не орієнтовані на виживання, виявляють безпорадність, малодушність.

У кризовій ситуації виникає травматична ідентичність, що включає два комплекси: жертвимученика і героя-мудреця, який досягає просвітління, зіткнувшись з трагічним. Особистість виявляє такі види мотивації: захисну, мотивація відмови, що призводить до розладу; стійкість - мотивацію збереження існування, терпіння, самозбереження, виживання.

Отже, людське буття - єдиний, більш чи менш впорядкований процес, спрямований на реалізацію власного внутрішнього (психічного) і духовного потенціалів. Онтологічно буття людини характеризується: 1) сутнісною спрямованістю; 2) «темпоральністю» - відчуттям того, як відбувається життя, актуальне переживання «тепер», цілісності буття в єдності минулого, сьогодення і майбутнього; 3) »просторовістю» - орієнтованістю відповідно до бажань і уявлень людини про події, речі, умови чи якості; 3) «причинністю» - зумовленістю одних явищ, подій, процесів життя людини іншими явищами, подіями, процесами. Сфера причинності в людській свідомості виявляється у трьох основних принципах - це: а) детермінізм (зумовленість явищ обставинами, подіями, ситуаціями); б) екстернальність (випадковість) та інтенціональність (спрямованість вчинків та дій), якими суб'єкт пояснює власні вчинки, позиції, дії, ставлення; 4) »матеріальністю» - предметністю (створеними предметами, речами, обставинами), конкретним втіленням у певні думки (настанови, узагальнення, погляди тощо).

Людина по-різному включається у життя: 1) просто існує; 2) здійснює буття (стверджує, реалізує, розвиває себе, наповнює його смислами). Вона по-різному взаємодіє з часом: а) переживає час і б) перетворює час (свідомо і доцільно наповнює подіями). Для неї переживаний час - це не тільки безперервна тривалість, а й переходи.



Номер сторінки у виданні: 87

Повернутися до списку новин