Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Місія НАТО в Афганістані: перешкоди та протиріччя





 Віра Бурдяк, доктор політичних наук, професор,

Олеся Покорна, студентка Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

УДК 327.51+061.1 НАТО:355.4(581)

 

У статті досліджено розвиток військових операцій НАТО в Афганістані в контексті війни

США проти світового тероризму. Проаналізовано їх вплив на міжнародну безпеку, розкрито основні

чинники і теоретичні засади місії Альянсу в цій країні, визначено перешкоди та протиріччя між

країнами - членами НАТО, які заважають досягненню стабільності в суспільстві.

 

Ключові словамісія НАТО в Афганістані, Міжнародні сили підтримки безпеки, світовий тероризм, миротворці, цивільно - військова співпраця.

 

Збереження миру на Землі - завжди актуальне питання для кожної людини, тому зрозуміле занепокоєння викликають будь - які військові дії, в будь_якому куточку планети, включаючи вступ США у війну проти світового тероризму, після вересневих подій 2001 р. Операції військ США на південному заході Азії й Афганістані розпочались услід за нападом на Світовий центр і Пентагон. Військову операцію, розпочату 7 жовтня 2001 р., назвали «Незламна свобода». Згодом назву «Безмежне правосуддя» змінили як потенційно образливу для мусульман (безмежне правосуддя може стосуватись лише Аллаха). Хоч назву «Незламна свобода» вживають щодо військової операції в Афганістані, вона включає ще чотири операції, спрямовані на антитерористичні дії: на Філіппінах, півострові Африканський Ріг, у Західній Сахарі і грузинській Панкістській ущелині. Тому операцію «Незламна свобода» слід розмежовувати з Міжнародними силами підтримки безпеки (МСПБ) - операцією країн - членів НАТО і США. Альянс очолив командування, координацію і планування дій МСПБ у серпні 2003. До жовтня 2006 р. ці дві операції діяли паралельно, а далі НАТО офіційно взяло контроль над силами США в Афганістані.

Мета статті - аналіз військової операції в Афганістані, її впливу на міжнародну безпеку, розкриття основних підвалин і теоретичних засад місії НАТО в цій країні, визначення основних перешкод ведення війни та протиріч, які виникли між країнами - членами Альянсу.

Роль НАТО в системі безпеки досліджували В. Кременюк, В. Тибрат, В. Баймуратов, С. Толстов, О. Новикова, П. Кірпенко та ін. Розширення поля безпеки НАТО, інтернаціоналізацію висвітлив В. Грубов, вказуючи, що «становлення НАТО-центричної моделі безпеки та інтернаціоналізація НАТО як військово - політичної структури відбувається на тлі багатьох чинників, але основний з них - це єдність і солідарність країн_учасниць» [2, с. 39]. Більшість учених критично оцінюють вплив нового зовнішньо - політичного курсу США на стан міжнародної безпеки. В. Пироженко проаналізував нові підходи президента Дж. Буша до завдань національної безпеки, ототожнення національних інтересів США з поширенням євроатлантичних цінностей і вказав, що проблема втручання в суверенні справи держав для США - це просування лише цінностей демократії, прав людини і гуманістичних ідеалів, а й прав держави на самооборону. Це посилює позиції США, які декларують своє право на втручання в певних ситуаціях у внутрішні справи інших держав і може розглядатись, як виняток із правил. Так сталось із Афганістаном. «Одержана спецслужбами країн НАТО інформація про тіньову сторону діяльності талібів, - пише В. Піроженко, - заяви лідерів Талібану про підтримку Аль - Каїди, виявлення каналів фінансування Аль - Каїди і баз підготовки терористів на території Афганістану об'єктивно дали достатні підстави для збройного втручання в дії афганського керівництва в контексті права США на самооборону. У цій ситуації проблема демократизації політичного режиму в Афганістані та завдання забезпечення безпеки США і справді виявилися взаємозумовленими» [7, с. 125].

У грудні 2001 р. на конференції в Бонні вирішили створити міжнародні сили, які будуть діяти за мандатом ООН у підтримці зусиль нового

тимчасового уряду Афганістану, створенні безпеки в Кабулі, прилеглих районах і відбудові держави. Ці домовленості лягли в основу партнерства між тимчасовим урядом Афганістану, Місією допомоги Афганістану (ООН) і силами МСПБ, створеного з метою подолання наслідків майже 40 - річного авторитарного режиму, іноземної окупації і громадянської війни. МСПБ - І створили за Резолюцією 1386 Ради Безпеки ООН 20 грудня 2001 р. Мандат МСПБ - І передбачав надання допомоги в діяльності сил уряду й особового складу контингенту ООН, створенні та підготовці сил безпеки Афганістану, у відбудові цивільних об'єктів.

Силами МСПБ - І у складі контингентів та ресурсів 18 країн керувала Велика Британія. 12 країн - члени НАТО: Бельгія, Чехія, Данія, Франція, Німеччина, Греція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія і Туреччина. 5 інших країн - Австрія, Болгарія, Фінляндія, Румунія та Швеція - члени програми «Партнерство заради миру». Єдина неєвропейська країна у цьому складі - Нова Зеландія. З початку операції до МСПБ входили сили країн НАТО, і це пояснює розширення його ролі після того, як у лютому 2003 р. Німеччина і Нідерланди взяли на себе командування МСПБ - III [3, с. 32]. Передача в серпні 2003 р. командування МСПБ в Афганістані НАТО - перше його завдання за межами Європи. Так, відпала потреба двічі на рік обирати нову країну для командування миротворцями. Представник НАТО М. Лайті вважає, що це допоможе виробити стратегію безпеки Афганістану на довший термін. У складі МСПБ було 5000 військових, переважно - з країн_членів НАТО.

Очевидно, що розвал СРСР змусив НАТО шукати новий сенс існування. На саміті у Празі 2008 р. лідери країн НАТО визнали, що в Європі стратегія захисту національних рубежів застаріла. Сферою турботи НАТО, в умовах загрози глобального тероризму, став весь світ. Тож, порятунок Афганістану від повного колапсу виглядає гідним Альянсу. Хоч зона його відповідальності в Афганістані менша ніж на Балканах, де в Боснії і Косово служать сили НАТО, але завдання значно складніші. Все необхідне доставляють літаки. Ускладнюють завдання міжетнічна ворожнеча і постійні збройні напади. Контингенту важко воювати і навіть жити через специфічні умови рельєфу та клімату. Більшість території країни - високогірний хребет Гіндукуш. Інфраструктура відсутня. Мало доріг, круті схили ущелин і печери в горах, високі стіни будинків, підземні водоходи - керизи в долинах роблять місцевість ідеальною для засідок і диверсійних дій. Відмінність рельєфів Афганістану і європейського полягає у тому, що тут легше захищатися, робити засідки, збивати літаючі об'єкти, перешкоджати руху військ, уникати вогню артилерії і переслідування, ніж наступати.

Чинників, які заважають успішному наступу, багато: важко маневрувати і виконувати марші навіть відносно невеликим контингентом військ, більшим посиленого батальйону; на великій висоті через брак кисню знижується потужність двигунів бойових і транспортних машин; важка бойова техніка (танки, самохідна артилерія, інженерні машини) може рухатись лише вздовж небагатьох доріг, можливості посилення піхоти дуже обмежені [8, с. 3]. Успішна окупація Афганістану неможлива через його специфіку: досить слабку основу державності країни, північ якої заселена переважно таджиками, узбеками, хазарейцями тощо, а центр і південь - пуштунами (майже 50% населення), більшість яких мешкає в сусідньому Пакистані. Точної кількості населення та окремих груп ніхто не знає (оцінюють у межах 15-25 млн. жителів.). Кордон між Афганістаном і Пакистаном (лінія Дюранда), проведений у час розвалу колоніальних володінь Британської імперії, існує лише на карті. Пуштуни його не визнають і традиційно мігрують між країнами. Тож, контингенту доводиться брати на себе тягар бюрократичного управління державою, при цьому невдячні місцеві жителі намагаються окупантів якомога швидше вигнати [9, с. 5].

Центральна влада в Кабулі контролює столицю і великі населені пункти, але не всю країну. В останні 30 років, коли міжплемінні війни припинялись лише на період боротьби з радянськими шураві, значно загострилися взаємини між пуштунами, які складають основу руху Талібан, та іншими племенами, зосередженими переважно під егідою НАТО. Проте перший рік після падіння режиму талібів пройшов в Афганістані спокійно. Єдиною помітною військовою подією була битва в долині Шахикот (район Гардеза), куди таліби відступили з Кабулу і Торабори. У березні 2002 р. війська міжнародної коаліції провели в долині операцію «Анаконда». Опір талібів був набагато сильнішим, ніж очікували, і операція переросла у найбільшу з початку війни битву. Після окупації долини військами коаліції уцілілі загони бойовиків відійшли у гірські райони на півдні країни чи втекли до Пакистану. Влітку війська США і сили ISAF, продовжуючи операції на півдні, практично не зустрічали сил супротивника. Бойові акції талібів обмежувалися подекуди обстрілом баз і конвоїв іноземних військ. Про стабілізацію ситуації свідчили, зокрема, низькі втрати контингенту США - за квітень_грудень 2002 р. загинуло 10 американських військових [6].

У наступні три роки йшла активна партизанська війна. Уникаючи зіткнень з військами після «Анаконди», Талібан відновлював сили, використовуючи племінну зону на афгано - пакистанському кордоні як тилову базу. Пакистан цей район не контролює (спроба контролю у 2004 р. викликала збройний конфлікт, що тривав два роки), тому тут створені тренувальні табори. Відновлення структури командування, що зазнала втрат восени 2001 р., та створення п'яти оперативних зон з новими польовими командирами [7] посилило Талібан у 2003-2004 рр., і він розпочав бойові дії у південних районах Афганістану.

Першим свідченням його сили став бій у січні 2003 р. під час проведення американської операції «Мангуст». Загинуло 18 бойовиків Талібану і угруповання Хиб-і-ісламі. Це був найбільший бій із часів «Анаконди». Відновилися терористичні акції в містах. У Кабулі терорист - смертник на замінованій машині протаранив автобус з військовими німецького контингенту ISAF. Загинули чотири солдати і один мирний афганець. До осені 2003 р. таліби так зміцнили позиції на півдні країни, що призначили своїх тіньових губернаторів у провінціях Пактіка, Пактія, Нангархар і Кунар [8, с. 62]. На партизанську війну Рада Безпеки ООН відповіла розширенням зони відповідальності ISAF за межі Кабула. Незважаючи на активізацію бойових дій, проводилось економічне і політичне відновлення країни. У січні 2004 р. в Кабулі прийняли нову конституцію, а 9 жовтня провели перші в історії країни вільні вибори президента, на яких переміг Хамід Карзай.

У 2005 р. спротив значно зріс, у боях загинуло 1500 чол. - найбільше з часу повалення режиму талібів, зросли втрати контингенту США і сил ISAF, зросло число атак із застосуванням саморобних вибухових пристроїв [9]. Але у вересні уряд Х.Карзая зміг організувати і провести вибори до парламенту. У січні 2006 р. війська ISAF передислокувались на південь країни (британська 16-та легко-штурмова бригада, посилена канадським, голландським та іншими контингентами). 1 серпня НАТО прийняло від США командування міжнародними силами на півдні країни. Ця нова місія НАТО - найнебезпечніша за 57 років існування організації [1]. Із середини травня сили ISAF почали операцію «Гірський прорив», яка відновила активні бойові дії в Афганістані після чотирьох років затишшя. Операцію за участі 11 тис. чол. контингенту провели у провінціях Гільменд, Забуль, Кандагар, Пактіка, Урузган. Таліби чинили жорсткий опір. «Гірський прорив» завершили в липні. Далі провели операції «Медуза» (вересень) і «Гірська лють» (вересень 2006 - січень 2007). Результати наступу оцінювались неоднозначно. ISAF повідомило, що талібів вибили з ряду районів з істотними втратами (знищили 1100 чол. у «Гірському прориві» і майже 500 чол. у «Медузі» [13]). Цілковитого успіху не досягли, а втрати контингенту були значні. Про інтенсивність боїв свідчить факт, що канадський контингент улітку 2006 р. втратив 21 чол. - більше ніж за 4 роки перебування в країні [11].

У лютому 2007 р. відбувся бій у провінції Гільменд. І таліби, і сили НАТО виявили високу активність. Таліби зайняли місто Мусакале (центр провінції), ввели закони шаріату, закриті школи, а місцевих жителів змусили платити високий податок. У відповідь на дії талібів війська НАТО провели в провінції масштабні операції «Ахіллес» і «Ластай Куланг», в якій загинув відомий польовий командир, командувач сил Талібану на - півдні, мулла Дадулла. Місто залишалось у талібів до грудня. Його звільнили в ході триденної операції за участю нової афганської армії. Хоч в інших районах ситуація була спокійніша, але восени на півночі Афганістану також провели великий наступ проти талібів. У двоетапній операції «Харекате Йоло» активно боролись німецькі, норвезькі і афганські підрозділи. Було розгромлено цивільні об'єкти і мирні села. Значний резонанс мав інцидент 4 березня 2007 р. в окрузі Шинвар (Нангархар), коли спецпідрозділ морської піхоти США атакував терорист - смертник і була відкрита безладна стрілянина, що призвело до загибелі 20 мирних афганців [15].

У 2008 р. Талібан почав підготовку до контрнаступу, активно формував свої суди та інші органи місцевого управління в південних районах Афганістану, зводячи нанівець дії США і НАТО з відновлення миру в країні і зміцнення авторитету центрального уряду в Кабулі. Талібан призначав неофіційних губернаторів і мерів для постійного контролю над віддаленими районами. Уряд США оцінював це як створення паралельного уряду, незалежного від Кабулу, і наполягав на підтримці та розвитку афганських інститутів влади [16].

Після парламентських виборів уряд Х. Карзая, незважаючи на військові дії, намагався сформувати з поліетнічних спільнот країни стабільне суспільство. «Я б сказав, що сектор безпеки залишається найуразливішим, - вважає Х. Четін, старший цивільний представник НАТО в Ісламській Республіці Афганістан. - Саме безпека, безумовно, є фундаментальним поняттям для стабільності, політичного й економічного прогресу, соціального розвитку і реконструкції країни. Отже, безпека - це головна умова для розвитку країни. Тактика бойовиків змінюється і переходить у більш приховані форми опору - здебільшого з використанням дистанційних мін, фугасів, нападів на патрулі тощо. Проте сьогодні основною проблемою є не військове придушення цих проявів насильства. Головне - створити систему правоохоронних органів, сформувати суди, запустити в дію систему місцевого самоврядування. Лише так можна досягти успіхів у соціальному розвитку. Це означає, що лише військовими заходами не можна забезпечити безпеку і поступальний розвиток Афганістану» [10, с. 7].

Основні міжнародні сили визначили сектори відповідальності в країні: США - за підготовку Національної афганської армії; Німеччина - за створення повноцінних органів внутрішніх справ; Італія - за розбудову юридичної системи; Японія - за демобілізацію і повернення до мирного життя членів численних воєнізованих угруповань; Великобританія - за боротьбу з наркобізнесом у країні, яка є лідером світового виробництва опіумного маку. «У 2004 р. президент Афганістану провів конференцію зі старійшинами релігійними лідерами країни і попрохав розпочати джихад проти наркотиків, покінчити з цією проблемою якнайшвидше, - сказав Х. Четін. - Згодом мені довелося зустрічатися зі старійшинами міста Джелалабада. Вони послухалися президента і припинили виробництво маку у своїх селах, але нічого не одержали натомість і були змушені повернутися до свого бізнесу. Я б запропонував таке розв'язання цієї проблеми: слід встановити квоту виробництва маку. Цей мак збирається і купується міжнародною спільнотою за встановленою ціною - не нижчою, ніж пропонують наркоділки, а потім мак знищують. Так робили у Туреччині і проблему успішно подолали. Модель може діяти в період формування нової економіки Афганістану, коли селянин зможе займатися вирощуванням фруктів, овочів, пшениці» [10, с. 8]. Афганістан - реальний шанс для НАТО довести світу свою життєздатність і ефективність у ХХІ ст., де немає місця спротиву наддержав, де виник горезвісний афганський синдром для мільйонів людей із СРСР. Отже, НАТО активно працює над нормалізацією ситуації в Афганістані.

Вимоги, які висуваються до НАТО у зв'язку з операцією в Афганістані, спонукають його долати власні теоретично обґрунтовані обмеження. Так, постійний представник США при НАТО, посол В. Нуланд виділила три основних завдання, які поставили США у контексті Ризького саміту (листопад 2006 р.). Це розбудова Альянсу щодо забезпечення захисту цінностей його членів не лише в країнах НАТО, а й у будь - якому місці, де виникає загроза, і щоразу, коли НАТО виступає інструментом боротьби із загрозою; розвиток партнерських відносин у глобальному масштабі, тобто НАТО повинне на глобальному рівні забезпечити ефективну співпрацю з партнерами, які мають з ним спільні інтереси, воліють брати участь у його місіях і працювати над спільними проектами; довести спроможність Альянсу до співпраці з країнами трансатлантичного регіону, які готові до виконання складних завдань, що відповідають практичним вимогам вступу в організацію [6, с. 46].

Посол зазначила, що НАТО слід довести здатність до виконання повного комплексу місій, які необхідні для протистояння будь_якій загрозі і для боротьби з будь - яким ворогом, незалежно від того, де ця загроза чи ворог. Операції, подібні до тієї, яку виконують МСПБ в Афганістані, вимагають від Альянсу потужних засобів військового забезпечення: військово - транспортної авіації, інших ресурсів, необхідних для дій та зменшення витрат на військові місії. Операція в Афганістані показала, що трансформація НАТО справді потрібна. Ще п'ять років тому ніхто не вважав, що на відстані 3 тис. миль від території НАТО 30 тис. військових з усіх його 26 держав і 11 країн_партнерів виконуватимуть місію, спрямовану на забезпечення миру та стабільності в Афганістані. Лише три роки тому перед НАТО стояв вибір, який сенатор США Р. Лугар сформулював так: «Або НАТО виходить за межі своєї території, або виходить із гри» [6]. Ця дилема означала, що Альянсу необхідно на виклик Афганістану відповісти, інакше він значною мірою втратить сенс свого існування.

Водночас у цій ситуації є певний парадокс. Документи НАТО свідчать про розбіжності між країнами - членами щодо природи та можливого рівня застосування його сили, практичні вимоги, що висуваються до нього під час операцій, спонукають до швидкого подолання теоретично обґрунтованих обмежень. Так, концепція глобального партнерства НАТО давно викликає суперечки між союзниками, але партнерство - реальне. Партнери НАТО з Марокко розгорнули в Косово підрозділ, що налічує 400 військових. В Афганістані поряд із британцями, французами, голландцями, іншими національними контингентами працюють представники Австралії та Південної Кореї. Тема відносин НАТО з іншими міжнародними інституціями (ООН, ЄС, Африканський Союз) також часто викликає суперечки на засіданнях штабу НАТО. Але в Афганістані, Косово і Дарфурі партнерство між НАТО та іншими міжнародними структурами - реальність. В Афганістані, за словами Х. Карзая, неможливо досягти успіху лише воєнними методами, а слід поєднати безпеку з ефективним управлінням і розвитком країни, тобто ЄС, ООН і НАТО повинні діяти в унісон з афганцями на національному, міжнародному рівні, в практичній роботі, яку виконують Групи з відбудови провінцій (ГВП). НАТО працює з недержавними організаціями, афганськими лідерами, старійшинами племен. У межах ГВП військові працюють із цивільними спеціалістами з питань відбудови. Аналізуючи уроки Афганістану та Косова, НАТО використовує цивільно - військову співпрацю як інструмент виконання операцій.

Зазначимо, що операція в Афганістані змусила НАТО переглянути підходи до питань розбудови військових сил. У холодній війні завдання країн НАТО у разі широкомасштабної війни полягало в тому, щоб забезпечити оборону своєї держави до того, як союзники прийдуть на допомогу. Нині колективна відповідальність пов'язана з проекцією сили на віддалені території, звідки виходить загроза. У Ризі 14 союзників та одна країна - партнер - Швеція підписали угоду щодо фінансування закупівлі літаків C - 17, а інші країни - про оплату поставок комплектуючих для них, щоб мати необхідні засоби військово - транспортної авіації. Суперечки союзників пов'язані з фінансуванням проектів забезпечення Сил реагування НАТО мобільними системами комунікації та логістики. Зазвичай проблему створює політика, яку має проводити НАТО: забезпечити фінансування через спільний фонд чи дотримуватися старого підходу, за яким кожна країна покриває видатки, пов'язані з її власним контингентом у межах місії. В операції в Афганістані задіяні спільні системи логістики та комунікації, адже військові 26 країн НАТО та 11 країн - партнерів не змогли б діяти злагоджено. Доцільність такого підходу обрало командування операції, і Альянс, поділяючи цю позицію, забезпечив прийняття відповідних рішень.

Тривалий час у НАТО дискутують проблему щодо обміну розвідувальними даними, але лише у 2006 р., у зв'язку з операцією в Афганістані, створено Центр збирання й опрацювання та обробки розвідданих, який розміщено поряд із Об'єднаним аналітичним центром командування сил США в Європі (Велика Британія). Результати роботи нового Центру вже принесли відчутну практичну користь.

Варто наголосити й на необхідності координації Сил спеціального призначення (ССП), що є високоефективним засобом ведення військових дій у XXI ст. Невеликі за розміром, гнучкі формування цих сил здатні діяти практично в автономному режимі, а за потреби - вводити в дію потужні високомобільні формування, військову авіацію. Союзники усвідомлюють потребу вдосконалення співпраці між ССП країн НАТО Досвід Афганістану довів, що НАТО слід виробити спільні доктрину, систему підготовки військових і мережу комунікацій. За рішеннями Ризького саміту, НАТО створило Центр координації ССП, й активізувало інформаційну політику. На початку 2007 р. група редакторів провідних ЗМІ і представників аналітичних центрів Угорщини, Італії, Литви, Іспанії і Словаччини провела зустрічі та дискусії у штаб - квартирі НАТО в Брюсселі, відвідала в Афганістані будівництво важливих соціальних об'єктів, побувала у провінціях. Виявили успіхи і труднощі у зміцненні стабільності країни, які вимагають комплексних зусиль афганців і міжнародної спільноти. Водночас аналітики вказали на серйозні проблеми НАТО: більшість країн - членів вичерпали можливості надання контингентів для виконання операцій. Це пояснюється низьким рівнем сукупних витрат союзників на оборону. Не рахуючи США, сукупні витрати союзників на оборону становлять 1,8% ВВП, і лише в 7 із 26 країн вони на мінімальному для держав НАТО рівні - 2% ВВП.

Отже, операція НАТО підтверджує роль тесту на його випробування. Найгіршим роком в Афганістані був 2007 р., коли в боях з повстанцями загинуло 6 200 чол. За час операції коаліційні сили втратили 666 чол. загиблими, з них у 2007 р. - 143 чол. Восени 2008 р. загинуло 46 чол. із складу коаліційних військ, що склало 32% річних втрат. Складна ситуація на Півдні Афганістану, де проблеми створюють активізація талібів; негласна відмова європейських країн - членів збільшити контингент і небажання дислокації на Півдні Афганістану; неефективність операції НАТО без програми відновлення громадського життя; слабкість афганського уряду і нездатність контролювати ситуацію в країні; непідготовленість афганських збройних сил і поліції; низький рівень підтримки НАТО місцевим населенням і зростання підтримки ним талібів [5].

Нормалізацію ситуації в Афганістані ускладнюють сусідні країни. У Пакистані є бази терористів, які провокують зведення муру й мінуванню лінії Дюранда - кордону, не визнаного Кабулом. Тож, афганську проблему не вирішити без Пакистану. Подібна ситуація і з Іраном, який постачає зброю бойовикам з числа непримиримої опозиції в провінціях Німрузі, Фарахі, частково Гельменді. Тегеран прагне перешкодити США створити в Афганістані плацдарм для можливої війни з Іраном. Однак у Кабулі вважають, що головна причина політичної нестабільності - в самій країні. Сучасний Афганістан переживає глибоку кризу - внутрішньої політики, економіки, розбудови національної армії тощо, але головною є криза довіри. Суспільство розділене на талібів і прихильників НАТО, пуштунів і непуштунів, технократів і теократів.

Проте загальні тенденції в Афганістані добрі. У серпні 2008 р. відзначили 5-ту річницю присутності НАТО в країні. Спрямовані проти руйнівного ефекту конфлікту, ці 5 років стали свідками істотного прогресу в усіх сферах життя в Афганістані - від прийнятної стабільної безпечної ситуації в більшій частині країни до значного збільшення кількості шкіл і лікарень, значного піднесення економіки. Із 2003 р. НАТО - МСПБ розширювало свої повноваження, і нині вони відповідають за безпеку по всій країні. Чисельність військовослужбовців серйозно збільшилась із 5 тис. у Кабулі до поточних 46 тис. міжнародних сил. У значній частині країни обстановка відносно стабільна, майже відсутні інциденти, навіть якщо ситуація на півдні і сході країни залишає свої виклики МСПБ. Значним досягненням є й намагання НАТО подолати свої теоретично обґрунтовані обмеження під практичними вимогами, які висуває операція в Афганістані. І хоч концепція глобального партнерства НАТО викликає суперечки у союзників, але практично це партнерство стало реальністю.

 

В статье исследуется развитие военных операций НАТО в Афганистане в контексте войны

США против мирового терроризма. Проанализировано их влияние на международную безопасность,

раскрыты основные факторы и теоретические основы миссии Альянса в этой стране, определены

препятствия и противоречия между странами - членами НАТО, которые мешают достижению

стабильности в обществе.



Номер сторінки у виданні: 103

Повернутися до списку новин