Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Україна в енергетичній геополітиці Європи та Каспійського регіону





Валерій Бебик, доктор політичних наук, професор,

Сергій Таран, аспірант кафедри глобалістики, політології та паблік рилейшинз

Університету «Україна»

УДК 327.51+061.1 НАТО:355.4(581)

 

Оскільки енергетичний чинник у геополітичній стратегії України має надзвичайно важливе значення, розгляд найбільш гострих і суперечливих питань, що заважають проведенню ефективної енергетичної політики України у Каспійському регіоні та позиціюванню України як важливої транспортної держави між Сходом і Заходом,

 є особливо актуальним на сучасному етапі українського державотворення.

 

Ключові слова: енергетичний ринок, енергетична залежність, транспортування енергоресурсів, диверсифікація імпорту нафтогазових ресурсів, проект NABUCCO, Каспійський регіон.

 

Каспійський регіон із кінця ХХ та на початку ХХІ ст. займає важливе значення на геополітичній мапі світу. Цей регіон привабливий насамперед своїми прогнозними та розвіданими запасами енергетичних ресурсів - нафти і газу. Але між державами, які мають вихід до Каспійського моря, існує низка розбіжностей у вирішенні юридичного статусу регіону, що, своєю чергою, заважає законно розпоряджатися сконцентрованими нафтогазовими ресурсами і не дає змоги говорити про високий ступінь міжнародної безпеки цієї території.

Каспійські енергоресурси приваблюють багатьох гравців світового енергетичного ринку. Серед них насамперед виокремлюється Європейський союз, який прагне знизити ступінь своєї енергетичної залежності від Росії і диверсифікувати шляхи імпортування вуглеводів.

Цікавить цей регіон і США, котрі намагаються виступати захисником ЄС та власних нафтогазових компаній, що прагнуть надійно закріпитись у перспективних прикаспійських країнах.

Видобуток нафти та газу в Росії зростає швидше за їх збут, тому Росія прагне не тільки посилити свій вплив на енергетичні ринки Європи і світу, але й розширити їх. Звідси й намагання РФ не допускати на прикаспійські території будь - які інші держави, оскільки це суперечить її власним інтересам.

Україна разом з Європою теж намагається знизити ступінь своєї залежності від російської сировини і бажає виступати транспортних коридором, по якому ресурси Каспійського басейну транспортувалися б до Європи. Для цього Україна має ідеальне географічне положення та достатньо розвинену трубопровідну систему.

 

Енергетичні запаси Каспію

На сьогодні не існує достовірних даних про обсяги нафти та газу, що містяться у водах Каспійського басейну та на прикаспійських територіях. Одні експерти прирівнюють ці запаси до рівня запасів Північного моря, а інші беруть на себе сміливість порівнювати їх із запасами Перської затоки, але більшість схиляються до того, що запаси нафти та газу у Каспійському регіоні більші, ніж у Північному морі, але менші, ніж у Перській затоці.

У монографії А. М. Батуєва [1] наводяться дані, що, за оцінками російських геологів, розвідані запаси вуглеводневої сировини (нафти, газу та газового конденсату) регіону становлять 12 млрд тумовного палива, зокрема 7 млрд т нафти. За іншими оцінками, запаси нафти у надрах Каспію становлять відповідно 13, 22 і 50 млрд т. Цифри, як можна переконатися, достатньо строкаті.

Зокрема, в доповіді Державного департаменту США зазначалося, що, маючи потенційні запаси, що сягають 27,5 млрд т нафти, Каспійський регіон може стати найбільш впливовим новим гравцем на світовому нафтовому ринку. Якщо ці оцінки і прогнози є адекватними, запаси нафти Каспійського регіону складають п'яту частину світових запасів і прирівнюються до запасів Ірану та Кувейту разом узятих.

Експерт журналу «Світова енергетика» В. Джидді зазначає, що підтверджені запаси нафти Каспійського регіону коливаються у межах 203-235 млрд бар. Відомості про запаси газу також суперечливі. Підтверджені запаси можуть становити 232 трлн фут3 (9,29 трлн м3), що становить менше 10* світових запасів. Крім того, витрати на розвідку, добування та транспортування нафти та газу з Каспійського регіону вищі за показники Перської Затоки та вимагають більшого вкладення капіталу і часу [2, с. 52].

Як би там не було, зрозуміло одне, що ресурси Каспійського регіону є досить значними і в найближчому майбутньому саме тут розгорнеться боротьба між західними країнами та транснаціональними компаніями за можливості розвідки, видобутку та транспортування вуглеводневих ресурсів на світові ринки.

 

Юридичний статус Каспію

Юридична належність Каспійського шельфу не менш заплутана, ніж інформація про його енергетичні запаси. Із розпадом Радянського Союзу замість двох прибережних держав (СРСР, Іран) з грудня 1991 р. їх нараховується п'ять (Росія, Іран, Казахстан, Туркменія, Азербайджан).

До розпаду СРСР режим Каспійського моря визначався Договором між РРФСР та Персією 1927 р. та Договором про торгівлю і мореплавство між СРСР та Іраном 1940 року [7, с. 68].

Названі документи передбачали свободу мореплавству та риболовству для обох держав, включаючи лише десятимильну берегову зону. Одночасно визначився і морський кордон між СРСР та Іраном, який проходив по лінії Астара (Азербайджанський населений пункт біля західного радянсько - іранського сухопутного кордону) - Гасанкули (Туркменський населений пункт біля східного радянсько - іранського кордону). Таким чином, СРСР міг розглядати Каспій як внутрішню водойму. Питання про користування надрами і розподіл моря по його дну (про що нині ведуться гострі суперечки між прикаспійськими державами) взагалі не мав сенсу.

Росія, Казахстан, Туркменія, Азербайджан та Іран почали перемовини щодо нового статусу Каспійського моря у 1991 р., але й дотепер не можуть знайти консенсусу у підходах по розподілу моря на національні зони [8, с. 30].

І сьогодні Каспій є внутрішнім водним басейном з невизначеним юридично географічним статусом - «море», «озеро», «море - озеро».

Уся справа в тому, що правовий статус морів відрізняється від озер. Оскільки Каспій безпосереднього виходу до Світового океану не має, його по праву можна вважати внутрішнім морем (тобто озером), яке належить оточуючим його державам.

Міжнародні закони, що стосуються внутрішнього моря, не дозволяють прикаспійським державам використовувати його ресурси одно -, дво - чи багатосторонньо. Будь - яке використання внутрішнього моря повинно використовуватися при консенсусі всіх сусідніх держав. А у відносинах між державами, стосовно внутрішніх морів, діють чинні закони, допоки їх не змінили нові. Тому на основі міжнародних норм і законів Каспій вважається озером і будь - яка домовленість по його правовому статусу повинна бути ратифікована усіма державами - сусідами.

Із 1997 р. Казахстан і Росія виступають спільно у глобальних проблемах Каспію. По - перше, поверхня та товща вод повинні знаходитись у загальному користуванні. По - друге, розподіл моря на національні сектори потрібно проводити по середній лінії, яка рівновіддалена від протилежних точок берегів.

У 1997 р. було прийнято взаємне рішення між Росією і Казахстаном про «делімітацію» російсько - казахської частини дна на основі принципу рівновіддалених від протилежних берегів точок. Відтоді і азербайджанська влада почала слідувати цьому прикладу. Відповідна угода була підписана спочатку між Азербайджаном і Казахстаном (листопад 2001 р.), а згодом між Азербайджаном і Росією (вересень 2002 р.). Рік потому Москва, Астана та Баку закріпили двосторонні домовленості з розподілу дна Каспію, уклавши відповідну угоду у тристоронньому форматі.

Юридично оформлена тристороння угода домовленості між Росією, Казахстаном та Азербайджаном певною мірою наблизила вирішення питання про правовий статус Каспію загалом, оскільки приблизно 2/3 морського дна були вже розподілені (за Казахстаном закріпилось 27%, за Росією - понад 19%, за Азербайджаном - понад 18%). До того ж і Туркменія почала пом'якшувати свою позицію, не наполягаючи на повному розподілі національних секторів моря.

Головною перешкодою щодо створення універсального підходу до рішення каспійської проблеми залишається непримирима позиція Тегерана, який наполягає на розподілі моря на п'ять рівних частин, де на кожну країну припадало б по 20% території водної поверхні [7, с. 70].

3 жовтня 2008 р. віце - прем'єр міністр Росії В. Зубков на саміті прикаспійських держав у Астрахані заявив про те, що необхідно визначити новий правовий статус Каспійського моря [11]. Це новий крок Росії у бажанні остаточного вирішення спірних питань щодо поділу Каспійського моря та до оформлення його юридичного статусу, оскільки така невизначеність породжує і міждержавні протиріччя у питанні освоєння природних багатств.

З іншого боку, Росії вигідна невизначеність статусу Каспію, оскільки невизначеність статусу не дає змогу одній чи кільком країнам приймати рішення про побудову нафто- чи газопроводів по дну моря. І Росії вигідно, щоб згадані нафтогазопроводи проходили по її території. Це дає їй додаткові важелі впливу на Захід.

 

Транспортна політика та безпека регіону

Зрозуміло, що енергетично - транспортна політика країн каспійського регіону прямо пов'язана з його юридичним статусом. Визначеність Каспію як внутрішнього моря (озера) не дає право одній, двом або кільком країнам приймати рішення щодо побудови нафто- чи газопроводів через водну територію. Це питання має бути узгоджене між усіма країнами, що мають вихід до водної акваторії.

Європейський Союз, захисником інтересів якого виступають США, намагається зменшити залежність від російських постачань, а Росія, будучи основним постачальником вуглеводневої сировини на експортні ринки, хоче зберегти та зміцнити своє положення основного експортера.

Західні держави максимально намагаються ввійти до нафтогазових проектів Прикаспійських країн. Прикладом реалізації такої їх політики є будівництво та експлуатація нафтопроводу Баку - Тбілісі - Джейхан (БТД), який зданий в експлуатацію у 2006 р. і побудований в обхід російської території. Він постачає нафту з родовищ Азербайджану через Грузію в Туреччину - до Середземного моря, а далі на енергоринки Європи. Цей проект сформуваввся як засіб підтримки безпеки Туреччини, члена НАТО, яка має стратегічно - важливе значення для США і НАТО на Близькому Сході.

Після південно - осетинської війни влітку 2008 р. на Південному Кавказі склалася нова політична ситуація, яка вплинула на безпеку та транспортування енергоресурсів. Питання безпеки транспортування енергоресурсів знову стало актуальним і насамперед для Європи, що заходилася шукати нові шляхи експорту енергоносіїв з басейну Каспійського моря. Південно - осетинська війна суттєво змінила думку європейців в енергетичних питаннях. Зрозуміло, що наразі азербайджанський газ не може бути альтернативою російському через теперішню нестабільність у Грузії.

Натомість зростає роль Ірану - як держави, що володіє достатніми обсягами енергоносіїв і спроможна стати єдиною альтернативою у справі послаблення енергетичної залежності Європи від Росії.

За таких умов дедалі більшого значення набуває проект NABUCCO, який повинен постачати природний газ із родовищ Азербайджану, Туркменістану до Європейських країн, насамперед до Австрії та Німеччини.

Газопровід NABUCCO будується дуже повільно і до нього почала виявляти інтерес Росія, яка готова направити по газопроводу російський газ [4]. Хоча це і більш прагматична альтернатива, але в цьому випадку не вирішується основне завдання - створення альтернативи російським енергоносіям. При цьому залежність Європи від російських ресурсів тільки збільшиться, і тоді проект NABUCCO втрачає політичний сенс. Єдиною можливістю нейтралізації російського чинника є приєднання до проекту Ірану, який у змозі надати необхідний газ до трубопроводу та забезпечити реалізацію проекту в обхід Росії.

Але цим, своєю чергою, не дуже задоволені США, які всілякими шляхами намагаються обмежити участь Ірану у політико - економічних проектах на континенті. США наполегливо просувають ідею створення військово - морського угруповання під американським командуванням під умовною назвою «каспійська охорона» (Caspian Guard). Остання передбачає формування мережі підрозділів спеціального призначення і поліцейських сил, які могли б швидко реагувати на виникнення надзвичайних ситуацій, включаючи загрози нападу терористів на нафтові об'єкти, зокрема й трубопроводи [7, с. 74].

Суть російської ідеї - створення «змішаних сил швидкого реагування для забезпечення безпеки на Каспії» - полягає у тому, щоб сформувати спеціальний військовий контингент зусиллями всіх держав «каспійської п'ятірки», без участі військових сил «поза регіональних» держав. Москва пропонує запровадити заборону присутності в регіоні військових формувань тих держав, які не мають безпосереднього виходу до Каспійського моря, а також заборонити плавання по ньому кораблів під прапорами не каспійських держав [8, с. 5].

У разі реалізації цієї програми Росія залишиться переможцем у цьому каспійському «протистоянні». Зрозуміло, що вона прагнутиме не допустити в Каспійський регіон держав, які не мають до нього географічного відношення і в такий спосіб намагатиметься забезпечити захист своїх безпосередніх кордонів та монопольне становище на розміщення військових сил на території Каспійського моря.

 

 

 

Участь України у каспійських відносинах

Через територію України та Білорусії проходить близько 90% російського газу до Європи. Як показали події «газової війни» між Україною та Росією взимку 2009 р., Україна займає ідеальне географічне положення зручного коридору для транспортування нафти та газу. І попри будь - який тиск збоку вона цілком може протистояти прагненню інших держав нав'язати їй політику, що не відповідає національним інтересам України.

Утім, звичайно, є й чимало технічних проблем, які послаблюють позиції України у геополітичному енергетичному протистоянні з Росією. Зокрема, слід зазначити, що Україна володіє трубопровідними потужностями, які, хоча й є одними із найбільших у світі, але всі вони були побудовані ще в радянські часи і потребують модернізації.

Щорічні новорічні газові війни між Росією та Україною теж не додають Україні авторитету, оскільки від них страждає не тільки Україна, але й європейські країни. Підривається авторитет України як надійного транспортного партнера постачання енергоресурсів до Європи з інших країн. І тут слід підкреслити, що новий Європейський проект NABUCCO буде пролягати в обхідне лише Росії, але й України. І газові події початку 2009 р. найімовірніше лише прискорять його побудову. Тому нині, на нашу думку, Україні необхідно задіяти всю свою політичну волю, дипломатичні та політико - економічні зусилля на міжнародній арені, аби не втратити довіру країн Європи.

Більш - менш сучасним у технічному стані нафтопроводом України є нафтопровід Одеса - Броди, який був зданий у експлуатацію у 2002 р. Цей трубопровід має довжину 670 км і бере свій початок біля міста Броди. Його планується продовжити до міста Полоцьк, а потім до балтійського порту Гданськ. За попередніми планами нафтопровід Одеса - Броди мав транспортувати каспійську нафту до Європи. Маршрут його повинен був проходити через Грузію: нафта мала постачатися у грузинський порт Супса, а далі транспортування в Україну намічено було здійснюватись танкерами до Одеського порту «Південний» [10].

Але й тут щодо транспортування каспійської нафти постійно виникали політичні проблеми. Після завершення будівництва названий нафтопровід не був завантажений і Росія відстояла свою позицію по використанню нафтопроводу у реверсному (зворотному) режимі для транспортування російської нафти «уральської» марки в Одесу, звідки потім вона постачається до країн Середземного моря. Політика Росії зрозуміла, що використання цього нафтопроводу за своїм призначенням посилює її позиції та вплив на європейські країни загалом і на Україну зокрема.

Реверсний потік роботи у цьому трубопроводі не задовольняє жодну зі сторін, окрім Росії, оскільки посилює діючу монополію Росії на транспортування каспійської нафти. І реалізація цього реверсного варіанту використання трубопроводу Одеса - Броди, безумовно, спричинила втрату країн Заходу інтересу до України як до транспортної держави [6].

Позиція ж України спрямована на як найшвидше переведення даного нафтопроводу в аверсний режим. Спеціалісти зазначають, що відкриття українського маршруту для легкої каспійської нафти через нафтопровід Одеса - Броди в аверсному режимі буде спонукати до прискорення модернізації нафтопереробних заводів в Україні та у сусідніх державах. Передбачається, що перша партія каспійської нафти по трубопроводу Одеса - Броди - Плоцьк може пройти у кінці 2010 або на початку 2011 р. [10].

Таким чином, огляд основних проблем Каспійського регіону показує, що будь_яке питання, що стосується Каспійського регіону, перебуває у стані невирішеності через бажання кожної з основних сил регіону перетягти ковдру на свій бік. Кожна із проблем, що стоять перед чинними учасниками Каспійської енергетично - геополітичної гри, вимагає непростого вирішення. І це зрозуміло, позаяк даний регіон дуже багатий на енергетичні ресурси і в ньому переплітаються стратегічні інтереси впливових держав світу, Європи та Азії, що й ускладнює позитивне вирішення існуючих проблем.

Певною мірою практично всім провідним гравцям «каспійської геополітичної гри» на даному історичному етапі вигідна невизначеність зі статусом та характером безпеки в Каспійському регіоні, оскільки це створює можливості для політичного маневрування. А від останнього, зрештою, залежатиме контроль над нафтовими та газовими багатствами регіону, а, відтак, і можливість впливати на геополітичний стан континенту.

І Україні надзвичайно важливо не загубитись у цій «енергополітичній шахівниці» і не перетворитися на пересічного «пішака» у цій «королівській грі», оскільки наші національні інтереси потребують диверсифікації імпорту нафтогазових ресурсів. Маючи вигідне географічне положення, наша країна може стати повноправним учасником експортно - імпортної політики у постачанні енергетичних ресурсів зі Сходу на Захід, що потенційно може принести додаткові політико - економічні дивіденди із забезпечення основ власної національної енергетичної стабільності та безпеки і, безумовно, наблизить її до Європейського співтовариства.

 

Поскольку энергетический фактор в геополитической стратегии Украины имеет чрезвычайно

важное значение, рассмотрение наиболее острых и противоречивых вопросов, которые мешают

проведению эффективной энергетической политики Украины в Каспийском регионе и позиционированию Украины

как важного транспортного государства между Востоком и Западом, является особенно актуальным

на современном этапе украинского государственного строительства.



Номер сторінки у виданні: 109

Повернутися до списку новин