Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Особливості усвідомлення інвалідності дівчаткам - студентками: гендерний аспект





 

Надія Петруняк, старший викладач кафедри психології Рівненського інституту Університету «Україна»

УДК 376.2

 

У статті розкрито змістове наповнення терміна «інвалід», проаналізовано гендерні особливості переживання інвалідності дівчатами студентського віку, розглянуто сексистські прояви щодо жінок-інвалідів у сучасному суспільстві, визначено основні принципи роботи викладачів. 

Ключові слова: гендер, гендерні відносини, інвалід, інвалідність, пригнічення, сексизм.

 

В статье раскрыто смысловое наполнение термина «инвалид», проанализированы гендерные особенности переживания инвалидности девочками студенческого возраста, рассмотрены сексистские проявления по отношению к женщинам-инвалидам в современном обществе, определены основные принципы работы преподавателей

Ключевые слова: гендер, гендерные отношения, инвалид, инвалидность, угнетение, сексизм.

                                                                      

The article deals with the content of the term invalid, the gender peculiarities of students age girl's disability problems and their overcoming are traced, women invalids sexism displays in the modern society are studied, the basic principles of teachers' work are defined.

Key words: gender, gender relations, invalid, disability, depression, sexism.

 

Постановка проблеми На сучасному етапі розвитку педагогіки спостерігається посилена цікавість до проблем гендерних категорій (О. Вороніна, І. Горошко, І. Жеребкіна та ін.). Науковий інтерес також викликають праці, пов'язані з медико-фізичною та соціальною реабілітацією інвалідів (Б. Ананьєв, Д. Батлер, С. де Бовуар, І. Кон та ін.). Усе це пояснює актуальність дослідження, спрямованого на визначення моделей поведінки соціального працівника у ставленні до жінок з обмеженими можливостями.

Мета даної розвідки полягає у визначенні інвалідності в контексті гендерної віднесеності.

Об'єктом дослідження є жінки з обмеженими можливостями, інтегровані в студентське середовище.

Предмет вивчення - особливості соціалізації таких молодих жінок.

Соціальні працівники протягом тривалого часу щонайбезпосереднішим чином сприяють процесам гноблення інвалідів, зокрема маркуючи їх найрізноманітнішими способами, в результаті чого життєва ситуація людей з інвалідністю піддавалася стигматизації [8, с. 98]. Стигматизація трактується як процес нав'язування людині або  групі людей негативної соціальної ролі. Стигматизованими бувають погляди та дії; стигми виявляються у словах, підкріплюються невіглаством і страхом. Їх стан розглядається в медикалистських термінах, а послуги - як такі, що не відповідали їхнім потребам. Донедавна тема інвалідності фактично не піднімалася в практиці соціальної роботи в аспекті усунення гноблення. Упродовж останніх десятиліть інваліди піддали критиці погляди соціальних працівників, прагнучи сформулювати альтернативні визначення свого становища, добитися шанобливого ставлення й отримати доступ до послуг, які б відповідали їхнім реальним потребам.

Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975), «інвалід» - це будь-яка особа, яка не може самостійно забезпечити повністю чи частково потреби нормальної особистості та соціального життя з нестачі, чи то природженої, чи набутої, їхніх фізичних або розумових можливостей [3, с. 12].

Студенти з особливими потребами мають певні проблеми, які сформувалися в попередні періоди життя і навчання молодих людей та суттєво впливають не тільки на їхню пізнавальну активність, а й на інтеграцію в освітнє середовище. Серед них:

- прогалини в знаннях;

- труднощі у подоланні бар'єрності навколишнього середовища, зокрема освітнього; труднощі у сприйнятті навчального матеріалу у загальноприйнятому вигляді;

- знижена працездатність, підвищена втомлюваність та виснажливість, порушення концентрації уваги;

- підвищена вразливість до інфекційних захворювань і в зв'язку з цим проблеми з відвідуванням занять;

- низький рівень фізичної підготовки;

- дефіцит комунікабельності;

- недостатня орієнтація в соціумі, низька соціальна активність;

- звичка до невимогливого, поблажливого ставлення, завищені уявлення про свої можливості;

- низький рівень мотивації досягнення мети, відчуття втрати майбутнього;

- низький рівень самоактуалізації, нерішучість, переважання інтровертності поведінки;

- низька самооцінка, нерозвиненість самоконтролю, підвищена тривожність, вразливість, емоційна нестійкість, депресивні стани та багато іншого.

Як офіційні визначення, так і ті, що сформульовані рухом інвалідів, говорять про інвалідність безвідносно статі, і гендерно-специфічна природа досвіду інвалідності залишається в тіні. Тим самим означені підходи маскують природу досвіду інвалідів, диференційовану залежно від різних соціальних підрозділів, таких як «раса», національність, релігія, клас або вік. У результаті існує узагальнене особа з інвалідністю, а не, наприклад, молода жінка з інвалідністю, або літня жінка з інвалідністю, або студентка з інвалідністю. Крім того, ці визначення інвалідності ігнорують диференційований характер ідентичності і статусу, адже саме ці чинники є ключовими для динаміки гноблення інвалідів. В умовах інвалідизуючих соціальних відносин інваліди відчувають пригнічення, їхній життєвий вибір обмежується, оскільки суспільство недооцінює фізичні і когнітивні сторони їхньої ідентичностей.

Інвалідність виникає, коли порушення фізичного, сенсорного, розумового типу зіштовхуються з реакцією суспільства та відсутністю необхідних технологій або послуг. В Україні проблема гендерної ідентичності у зв'язку з інвалідністю практично не зачіпалася в соціальних дослідженнях, а на Заході ця тема потрапляє в поле академічної дискусії в 1980-ті рр. під впливом соціальних рухів (Oliver; Fin, Asch; Morris; Murphy; Ярська-Смирнова). З одного боку, суспільство відмовляє інвалідам у статевому вираженні, і найпростіша ілюстрація того - це знаки на туалетах у громадських установах на Заході. Відзмітимо, що в Україні інвалідам на візках взагалі відмовлено у громадській діяльності, зважаючи на велику кількість фізичних бар'єрів, відсутність спеціально обладнаного транспорту, в'їздів у будівлі, ліфтів та місць громадського користування. Гендер виступає найважливішим чинником переживання людиною інвалідності, про що свідчать такі факти зі статистики Всесвітньої організації охорони здоров'я:

1) жінки з інвалідністю становлять соціальну групу з найнижчим рівнем життя;

2) жінки і діти з інвалідністю часто зазнають жорстокої (фізичної, сексуальної, емоційної) експлуатації;

3) в Україні дівчатка з інвалідністю практично не представлені серед учнів шкіл, а серед дорослих жінок-інвалідів практично 90% безробітних;

4) спеціалісти, що працюють з інвалідами, отримують низьку зарплату, тому серед них переважають жінки;

5) академічне співтовариство, включаючи представників феміністських напрямків, не цікавиться питаннями інвалідності, а в соціальній політиці у відношенні до інвалідів ігноруються гендерні аспекти.

Чоловіки, чинячи опір стигмі інвалідності, все ж можуть придбати очікуваний статус, якому відповідатимуть владні соціальні ролі, тоді як жінки в багатьох випадках позбавлені такої можливості. Стереотипні образи жіночності та інвалідності як пасивності, поєднуючись один з одним, лише підсилюють патріархальний вигляд конвенціальної фемінності, пропонуючи асоціації з жалістю, безглуздою трагедією, болем, святістю. Незважаючи на те, що демографічна реальність характеризується переважанням серед інвалідів літніх жінок, подібні репрезентації дуже рідкісні і переважно негативні: жінки-інваліди вважаються неадекватними як для економічного виробництва (традиційно більш відповідного для чоловіків, ніж для жінок), так і для традиційно жіночих репродуктивних ролей. У свою чергу, на перетині смислових полів популярних образів маскулінності та інвалідності утворюються рольові невідповідності і формуються конфліктуючі ідентичності. Саме цей конфлікт потрапляє в центр уваги масової культури, що апелює до іміджу інвалідності в пошуках метафори слабкості, залежності, вразливості, втрати мужності. Життєва реальність чоловіків-інвалідів часом дуже відрізняється від стереотипних репрезентацій. Тут варто говорити не тільки про відмінність інтелектуальних і фізичних характеристик чоловіків, але й про те, що ці характеристики часто пов'язані з додатковими потребами, наприклад, ресурсами незалежного життя.

Жінки-інваліди на 50% позбавлені можливостей освіти, сексуального самовираження та шансів стати батьками (Fretcher, Hurst, 1995). Оскільки материнство зазвичай сприймається суспільством як найвище жіноче досягнення, жінки з інвалідністю не можуть реалізувати себе через суспільні установки, державну політику та культурні норми, які підтримують дані стереотипи. У світі, де прославляється «тілесна краса» - молоде атлетичне тіло, жінки з інвалідністю відчувають особливу дискримінацію. Їм залишається переживати супроводжуючі їх стан почуття втрати, смутку і страждання, асоційовані з особистою невдачею [ 7, c. 240]. Крім того, жінкиінваліди відчувають сильну дискримінацію у трудовій та сімейній сферах. У світовому масштабі вони найчастіше виявляються на найменш бажаних робочих місцях з низькою оплатою праці і стають бідними серед бідних. Жінки-інваліди, так само більшою мірою, ніж неінваліди, піддаються насильству, будь то фізичне, емоційне чи сексуальне.

Жіночий досвід переживання реальності формується за допомогою соціального конструювання гендерних відносин, які поділяють людей на категорії чоловіків і жінок. Цей досвід маскується гендерно-нейтральною мовою. Гендерні розмежування побудовані на такій соціальної організації, яка нав'язує діаду домінування відносин між чоловіками і жінками. Ці (гендерноспецифічні) бінарні розмежування й зумовлюють той факт, що чоловіки як вища частина діади пригнічують жінок. Дана форма організації відома як сексизм. Сексизм може взаємодіяти і співіснувати з іншими формами гноблення за ознаками класу, «раси» та інвалідності (класизм, расизм і інвалідізм).

У нашій статті сексизм визначаємо як «систему гноблення, базовану на презумції антагоністичних відносин між чоловіками і жінками. У цих стосунках чоловік реалізує свою владу над жінкою, будучи привілейованими або маючи перевагу, а жінок розглядають як нижчих істот. Система, яка організовує соціальні відносинитаким чином, що чоловіки можуть контролювати й експлуатувати жінок на індивідуальному, інституціальному і культурному рівнях, називається патріархатом» [7, с. 140-145].

Сексизм - нормалізуюча ідеологія, що стосується гендеру, яка девальвує атрибути жінок і ту роботу, яку роблять жінки [7, c. 145]. Прославляючи якості та досягнення чоловіків і ущемляючи гідність жінок, сексизм сприяє нерівності між статями. Сексистські соціальні відносини стверджують чоловічі норми та диктують, яку поведінку вважати «нормальною» як для чоловіків, так і для жінок. Ця діада пронизує всі інші соціальні відмінності, включаючи інвалідність, детермінує перевагу інтересів і діяльності чоловіків-інвалідів порівняно з інвалідами-жінками. Крім того, сексистські соціальні відносини діють у трьох вимірах - індивідуальному (установки і переконання), інституціальному (законодавство, політика і повсякденні практики) та культурному (приймаються як належне припущення, цінності і норми). Гендерні відносини, вкорінені в сексистських поглядах на світ, роблять чоловіче нормою і відтворюють нерівність між чоловіками і жінками за допомогою сексистської діади, яка надає привілеї чоловікам, роблячи жінок нижчими істотами і нерівними чоловікам. Отже, сексистські соціальні відносини закріплюють владу чоловіків і роблять їхні якості переважаючими. Це здійснюється таким чином:

- підтримуються установки, форми поведінки та культурні норми, які легітимують і стверджують владу чоловіків над жінками;

- робиться акцент на «відмінності» між чоловіками і жінками; притаманне жінкам розцінюється як менш значуще в суспільстві;

- до інвалідів звертаються як до Інших або незначних, як до тих, хто відрізняється від встановлених або домінантних чоловічих норм;

- жінок виключають з публічного простору.

Сексизм призводить до нерівних гендерних відносин, нападаючи на атрибути ідентичності, самовизначення людини. Гендер по-різному переживається чоловіками і жінками, оскільки одна група опиняється в більш привілейованому становищі, порівнянно з іншою. Крім того, гендер є диференційованим усередині самих категорій чоловіків і жінок, оскільки перетинається з іншими соціальними відмінностями - «расою», віком, інвалідністю, сексуальною орієнтацією і класом. Взаємодія між гендером та іншими підставами соціальних відмінностей це не просто складання кількох підстав, вона інтегрована. Результат цієї інтеграції варіюється залежно від контексту і тієї чи іншої підстави відмінностей між групами.

Антипригнічувані підходи (anti-oppressive approaches) базуються на цінності рівності обох статей, прагнуть зупинити санкціоноване суспільством виключення жінок з публічного простору і знайти спосіб включити їх у центр суспільного життя [4, с. 45]. Ці підходи сприяють формуванню егалітарних відносин між людьми. У таких відносинах взаємодія ґрунтується на взаємному визнанні та затвердженні обома сторонами одне одного у статусі суб'єктів. Тим самим вони ставляться один до одного як суб'єкт до суб'єкта, а не як суб'єкт до об'єкта. Те, що люди діють як суб'єкти, тобто творці власної реальності, - ключовий принцип антипригнічуваних відносин. Працюючи з інвалідами (жінками або чоловіками), соціальним працівникам, необхідно докласти зусиль у напрямі створення егалітарних відносин, які б стверджували суб'єктність тих і тих, упевнитися, що інваліди характеризують інтеракції з фахівцями як суб'єктсуб'єктивні [1, c. 120].

Принципи роботи викладачів і соціальних працівників зі студентками з особливими потребами такі:

- переглядати ієрархії між чоловіками і жінками;

- ставитися до жінок з повагою та гідністю;

- відштовхуватися від сильних сторін (цінувати навички і талант жінок);

- визначати потреби жінок у згоді з їх особистою думкою;

- зосередитися на характері тих послуг, які отримують жінки, а також на їх змісті та способі надання;

- стимулювати жінок розвивати та підтримувати послуги, що здійснюються ними самими;

- вибудовувати союзи між факторами, які впливають на життя жінок (гендер, вік, сексуальна орієнтація та інші характеристики поряд з інвалідністю);

- формувати мережі підтримки та заохочувати обмін вміннями і навичками серед жінок;

- прагнути до виграшу всіх сторін.

Керуючись цими принципами та методами в своїх взаємодіях з жінками-інвалідами, втілюючи в життя практику феміністської соціальної роботи, соціальні працівники та викладачі повинні усвідомлювати, що при цьому вони можуть зіткнутися з цілою низкою труднощів. Мова йде про ті протиріччя, які ускладнюють завдання соціальної роботи та створюють додаткові перешкоди до вирішення проблем жінок. Отже, це:

- створення пасток уявної рівності;

-породження конфліктів між інтересами жінок і дітей, жінок і чоловіків;

-робота з нерівними відносинами всередині сім'ї (хоча сімейні відносини припускають рівність);

- спроби урівноважити домашні обов'язки з оплачуваною роботою;

- прийняття відповідальності за турботу про інших за рахунок ігнорування власних потреб;

- реалізація права жінок піклуватися про інших, не будучи пригнобленими вимогами і труднощами обслуговуючої праці;

- залучення чоловіків в обслуговуючу роботу, догляд за близькими;

- нестача ресурсів і часу;

- чуйне ставлення до особливих потреб особливої групи жінок,ставши природною частиною повсякденної праці соціальних працівників, подвоїть їхні зусилля в прагненні будувати адекватні відносини з жінками-інвалідами.

Отже, можна постулювати, що досвід інвалідності не є гендерно-нейтральним, адже чоловіки і жінки мають справу з різними реаліями, які формують досвід і розуміння інвалідності. Жінки-інваліди, будучи частиною категорії «інваліди» і маючи багато спільного з іншими інвалідами, у тому числі й чоловіками, є самостійною окремою категорією «жінки-інваліди». Жінкиі-нваліди розрізняються між собою досвідом інвалідності, якому притаманні власні унікальні характеристики залежно від класу, «раси», віку, сексуальної орієнтації або інших соціальних відмінностей. Така диференціація робить групу жінок-інвалідів надзвичайно різноманітною, з широким спектром потреб, які слід задовольняти відповідним чином. У перспективі пропонуємо деталізувати потреби студенток-інвалідів у проекції на повсякденне життя.



Номер сторінки у виданні: 442

Повернутися до списку новин