Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Взаємозв’язок політичних та соціально - економічних цінностей як фактор консолідації українського суспільства





 

Федір Семенченко, кандидат політичних наук, доцент, завідувач кафедри політології і права Херсонського національного технічного університету

УДК 32.019.5 - 057.857

 

Досліджується взаємозв'язок політичних та соціально - економічних цінностей, визначається роль ринку та приватної власності в формуванні системи політичних цінностей, розглядається становлення населення до проведення ринкових реформ.

Ключові слова: політичні цінності; соціальноекономічні цінності; ринкова ідеологія; ринкові реформи; національна ідея.

 

Сьогодні в Україні система політичних цінностей виявилась у функціонально - інструментальній залежності відносин до ринкової економіки і тісно взаємопов'язана з процессом формування соціально - економічних цінностей. Такі цінності, як свобода, справедливість, рівність перебувають у прямій залежності від ринку і приватної власності. Більш того, ринок і приватна власність стали тією ідеологізованою метою - цінністю, спираючись на яку Влада намагалася і намагається побудувати свою легітимність. Це обумовило селективний підхід до вказаних цінностей, підпорядкування їх критерію доцільності з точки зору реалізації ринкового (власницького) ідеалу. У результаті ті, хто сприймає ринок як ідеологізовану мету, стали апелювати до свободи, по - перше, протиставивши її рівності (часто і справедливості), а по - друге, звівши її до економічної свободи. У свою чергу ті, хто заперечує ринок у якості цінності і самодостатньої мети, виводять (так само функціонально) зі свого заперечення думку про примат рівності, який протиставляють свободі і зводять, по суті, знову ж таки до рівності економічної. Цей економічний редукціонізм двох головних ідеологій, які протистоять в українському суспільстві, - проринкової і антиринкової - виступає яскравим виразом загальної кризи цінностей, що не дозволяє визначити сенс буття людини як морального і політичного (а не просто господарюючого) суб'єкта.

Соціологічні дослідження засвідчили, що економічне реформування суспільства сприяло переосмисленню громадянами нашої країни багатьох основних цінностей. Тривалий час значення рівності в ідеології і суспільній психології було гіпертрофованим. З позиції «зрівнялівки» у розподілі благ трактувалася, наприклад, соціальна справедливість. Порівняльний аналіз результатів досліджень ставлення населення України, Угорщини, Чехії та Польщі до ринкових засад економіки, які були проведені наприкінці 90 - х років, свідчать, що сьогодні стало поширюватися розуміння соціальної справедливості як принципів «рівних можливостей» і «досягнень». 93% українців, 90% угорців, 80% чехів, 82% поляків згодні з тим, що люди, які сумлінно працюють, заслуговують заробляти більше, ніж інші. Більшість респондентів у всіх країнах погодились також із твердженнями, що «деякі люди є справедливо багатшими за інших, але тільки за умови рівних початкових можливостей у житті» (63% українців) і «люди мають право на все, що вони заробили, якщо це означає, що вони будуть багатшими за інших» (88% українців) [1].

Якщо розглядати в цілому тенденції економічного розвитку в Україні та їх вплив на формування ціннісних уподобань, то слід зазначити, що двадцять років, які пройшли з моменту проголошення незалежності, обернулися для України однією із найтяжчих і найтриваліших у новітній історії депресій.

Одним із найвідчутніших наслідків економічної кризи є суцільне зубожіння населення. Сьогодні українські громадяни вимушені житии на прибутки, які в кілька раз менші від тих, на які вони жили до проголошення незалежності, що безперечно пов'язується з характеристикою соціального самопочуття. Цей момент є свого роду підсумковим, результатуючим компонентом дослідження процесів формування і функціонування комплексу політичних цінностей. Так, Р. Інглехарт вважає, що «стабільність демократії значно сильніше пов'язана із задоволеністю життям взагалі, ніж із задоволеністю життям політичним, тобто з показником, який, здавалося б, має більш очевидний політичний сенс і ставлення до існуючого суспільного порядку» [2].

Як свідчить аналітик Міжнародної фундації виборчих систем Томас Карсон, коментуючи результати дослідження, проведеного фірмою «Соціс - Геллап» ще у 2001 році, переважна більшість українців - 95% - незадоволені існуючою на даний момент ситуацією в Україні. 85% опитаних заявили, що події останніх десяти років дуже сильно вплинули на їхнє життя; 76% вважають себе постраждалими від таких соціальних змін, причому жінок більше, ніж чоловіків - 80% проти 72%. Лише 7% опитаних вважають, що зміни пішли їм на користь.

Відповіді на запитання «Що хорошого відбулося в Україні за останні десять років?» Теж не були оптимістичними. 57% українських громадян вважали, що «нічого». Лише 14% назвали одержання Україною незалежності, по 4% - збільшення особистої свободи і створення умов для розвитку підприємництва. Серед поганих подій 54% назвали зниження рівня життя, 28% - безробіття, 13% - економічну кризу, по 7% - зростання злочинності і зниження соціальної підтримки [3].

Сьогодні, за даними соціологічного моніторингу, рівень бідності становить 26,4 %, або 12,5 млн. осіб [4]. Маса громадян не отримують достойну заробітну плату, багато кому вона виплачується із запізненням. Велика частка не може дозволити відвідувати театри, кінотеатри, виставки і т.д., тобто не має можливості духовного розвитку через нестачу коштів. На 10 робочих місць претендує 83 людини ( на 1 січня 2010 року - 82 людини ). Про це повідомили у Державному комітеті статистики України. При цьому, за даними Держкомстату, кількість українців, які перебувають на обліку в Державній службі зайнятості з початку 2010 року збільшилася на 0,3 % - до 547 тис. чоловік ( на 1 січня 2010 року - 542,8 тис. осіб, на 1 січня 2009 року - 930 тис. осіб ) [5].

Тобто, значні культурні зрушення, загибель одних культурних форм і породження нових надають суспільній кризі ще більш глибоко внутрішнього, особистісного характеру, породжуючи так звану «кризову свідомість». До неї належать зазвичай свідомість, яка характеризується такими ознаками, як стурбованість, тривожність, страх, аномія, невпевненість у завтрашньому дні, явно виражене песимістичне сприйняття дійсності. Ці характеристики свідомості розглядаються як ознаки деморалізації суспільства, яка особливо небезпечна, будучи симптомом «далекодіючих» негативних ефектів [6].

Аналіз структури конкретних соціальних потреб виявляє одну досить важливу тенденцію. За останній період зростає питома вага людей, яким бракує достойної роботи і можливості підробляти [7; 8]. З одного боку, це свідчить про посилення напруженості у сфері зайнятості і загострення проблеми безробіття, а з іншого - дуже важливо, що люди зараз більше налаштовані інтенсифікувати свої трудові зусилля, ніж у минулому. Цей процес може стати однією з важливих психологічних передумов поступового подолання соціально - економічної кризи [9].

Перехідні процеси, що відбуваються сьогодні в Україні, особливо гостро поставили проблеми сприйняття соціального часу, і, зокрема, проблеми сприйняття взаємовідносин теперішнього з минулим і майбутнім. Сучасні дослідники дійшли висновку, що трансформаційні процеси породжують так званий «презентизм». Люди живуть сьогоднішнім днем, не беручи до уваги майбутнього і не ставлячи перед собою якихось важливих цілей. З явищем презентизму пов'язаний також стан соціуму, коли його можна назвати «суспільством, яке очікує», що означає граничну громадську пасивність, зневіру у власних силах і можливостях. Формується також специфічне ставлення до майбутнього, яке виражається у почутті невпевненості і непередбачуваності. Кризове теперішнє, таким чином, обумовлює оптимістичне перетлумачення минулого і песимістичне переживання майбутнього.

Вітчизняні соціологи О. Злобіна і В. Тихонович, досліджуючи цю проблему, дійшли висновку, що тема нового тисячоліття, така популярна на Заході, не викликала в Україні особливого інтересу. Людей більше хвилювали актуальні події сьогодення: президентські вибори, стабільність національної грошової одиниці тощо. Таке світосприйняття, коли люди своє власне життя відчувають як невід'ємну частину поточних соціальних перетворень, є суттєвою рисою масової свідомості. Причому у ній присутній і певний, здебільшого, негативний образ найближчого майбутнього, в якому перспективи індивідуального життя тісно пов'язані з перспективами нашого суспільства [10].

Дані дослідження фіксують, що сьогодні емоційне розмаїття почуттів, які виникають у людей, коли вони думають про майбутнє, мають два полюси. Позитивні переживання концентруються навколо почуття надії (52% опитаних), негативні - навколо відчуття тривоги (51%). Ця палітра особистісних переживань відтворюється і тоді, коли йдеться про майбутнє України. Серед респондентів, які з надією думають про своє майбутнє, 84% також з надією дивляться у майбутнє України. Одночасно 72% тих, хто чекає свого майбутнього з тривогою, також з тривогою прогнозує майбутнє України.

Слід зазначити, що молодь серед усіх вікових груп налаштована найбільш оптимістично. Якщо своє життя вважають цілком нормальним 12% респондентів, то серед молоді у віці від 25 років таких 33%. У молодіжному середовищі багато таких, хто демонструє активну життєву позицію. Тут переважають ті, хто включився до ринкових відносин або шукають у них своє місце (66%), і набагато менше тих, хто не бажає пристосовуватися і живе як випадає (20%). Таким чином, чим довшою є в людині особистісна дистанція минулого, тим більш складним їй видається сьогоднішній час і перспектива майбутнього [11].

Спеціальні дослідження питання про зв'язок між політичною орієнтацією та соціальним самопочуттям окремих людей і соціальних групп переконливо доводять, що соціальне самопочуття пов'язане з політичною орієнтацією. Фактором, який підвищує ступінь впевненості і дозволяє подолати наростаючі кризові явища в умовах трансформації, а значить і закріплення демократичних політичних цінностей, може стати консолідуюча національна ідея.

Національна ідея, так само, як і будь - яка інша, могла би сприяти подоланню стану аномії та пригніченості, створити ілюзію перспективи і конструктивності конкретної програми діяльності. Наявність такої ідеї, здатної об'єднати найрізноманітніші сили суспільства для досягнення спільних цілей та цінностей, що ними поділяються, істотно обумовлює успішність модернізації. Але для української держави майже після двадцяти років досягнення незалежності проблема пошуку ідеї, яка могла б консолідувати суспільство, залишається актуальною, адже досі відсутня чітко сформована система державних пріоритетів, ідеологічних цінностей, основних принципів національної ідеології.

Спроби еліти в якості об'єднавчого фактора використати етнонаціональну ідею виявились неефективними. Дослідники зазначають, що народившись унаслідок «революції зверху», вона не набула підтримки знизу, певного духовного злету [12]. Тобто вона не була поєднана з ідеєю соціальною.

Слід відмітити, що інтерпретація змісту національної ідеї професійними політиками і суспільствознавцями у межах спеціалізованої ідеології є далекими від консенсусу. Так, А. Фартушний наполягає на тому, що національна ідея є породженням певних умов життя саме даного етносу [13], вона відображає глибинний рівень національної свідомості, сукупність ціннісних установок нації. М. Пірен вважає, що національна ідея як прояв української психології є тим стрижнем, навколо якого згодом сформується соціальна ідеологія української політичної нації [14]. Для політика Ю. Костенка «національна ідея - ідея створення, формування і утвердження держави з цілісною національною економікою, усвідомленням національних інтересів в економічній, інформаційній, фінансовій, військовій, культурній та інших сферах» [15]. Гуманітарій Іван Дзюба доводив, що це ідея не просто незалежної України, а незалежної України «без холопа і пана» [16]. Український політолог Ф. Рудич вважає, що національна ідея - не ідеологія у вузькому значенні слова, а проект спільного життя громадян даної держави, це те, до чого прагне нація відповідно до своїх здібностей і можливостей [17]. Ці приклади свідчать про існування державницьких, етнічних, егалітарних та інших акцентів в інтерпретації національної ідеї. Це викликано, мабуть, тим, що ідея державної незалежності, актуальна для українців із часів національно - визвольної війни під керівництвом Б. Хмельницького, є тільки однією з складових частин національної ідеї, одним із шляхів здійснення національної української мрії про власну землю і волю.

Можна погодитися із твердженнями тих авторів, які вважають, що національна ідея - це ядро, навколо якого інтегрується поліетнічна чи моноетнічна спільнота. Її не слід ототожнювати з крайнім націоналізмом або моноетнічною державою [18; 19; 20]. Сьогодні, в умовах трансформації суспільства, національна ідея повинна базуватися на ідеї консолідації нації як соціально - етнічного і політичного, а не тільки етнічного утворення і виступати як консолідуюча сила, сприяючи всебічному зміцненню українського народу як спільноти громадян України всіх національностей.

Національна ідея - це духовна першооснова, джерело національного виховання та особистісного розвитку людини; соціально - психологічний механізм інтеграції соціальних груп, етносів, релігійних конфесій, партій, рухів; механізм урівноваження та гармонізації життєдіяльності народів, які населяють певний ландшафтно - кліматичний простір і мають спільну історико - політичну долю, орієнтацію на майбутнє. Національнаідея - це сукупність політичних, економічних, соціальних, правових цінностей, система поглядів на спільну мету, основоположних принципів даної держави, які відображають довготермінові і зовнішні інтереси народу, орієнтовані на зміцнення державності та її подальший розвиток.

Необхідно звернути увагу на те, що прибічники деідеологізації у сучасній Україні вважають, що існування будь_якої ідеології, пріоритетної ідеї неминуче рано чи пізно призведе до ідеологічного моноцентризму. Так, дослідник І. Гавриленко пише: «Ідеологія - це логічно впорядкована система поглядів, в якій відображається інтерес певної соціальної групи. У нормальній ситуації етнос не потребує ідеології» [21].

Тому, безперечно, політична та ідеологічна сфери повинні залишатися плюралістичними, будь - яка ідеологія - справа вільного вибору індивіда або певних соціально - політичних груп. Така позиція повністю відповідає «Загальній декларації прав людини» і статті 15 Конституції України, в якій визначено: «Соціальне життя України базується на основах політичного, економічного та ідеологічного розмаїття. Жодна ідеологія не може бути визнаною державою як обов'язкова» [22].

Однак, слід погодитися з В. Корнієнком, що будь - яка країна, незважаючи на домінуючий у демократичних суспільствах принцип ідеологічного плюралізму, проголошує свою державноправову ідею, яка об'єднує народ, має загально - національний характер [23]. Більш того, саме цей соцієтальний консенсус із приводу певних «базових» принципів суспільного устрою є тією точкою відліку, без якої неможлива ідейно - політична диференціація суспільства. Вона може здійснитися тільки на підставі певного ставлення різних груп людей до існуючої інституціональної системи і до орієнтації (стратегічним пріоритетам) діючої в рамках цієї системи політичної влади [24].

Визначаючи основні характеристики національної ідеї, необхідно підкреслити, що вона має бути:

- раціональною, прагматичною, органічно гуманною, такою, що бачить у людині і суспільстві свої цілі, але ніяк не засоби. Достоїнства особистості визнаються як вищі цінності;

- такою, що базується на демократичній системі цінностей, політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці і рівності громадян перед законом;

- такою, що ґрунтується на базових, природжених елементах національної самосвідомості, які визначають самий дух, менталітет, характер українського народу;

- відкритою всьому історичному досвіду, конструктивним елементам минулого і теперішнього;

- відкритою системою, орієнтованою на невідворотність і необхідність розвитку суспільства і людини, самої себе як системи;

- терпимою до інших ідеологій і поглядів, до нового і нестандартного, максимально застрахованою проти перетворення на ще один різновид релігійного, політичного або наукового фанатизму.

До цього списку слід додати ще одну дуже важливу характеристику будь - якої національної ідеї. Щоб вона дійсно стала національною, необхідно, щоб ця доктрина вийшла за рамки тільки теоретичного або публіцистичного застосування, перетворилася із досягнення професійних політиків і політологів у надбання широких верств населення. Добре відомо, що ідейно - політичні орієнтації масової свідомості не виробляються стихійно нею самою, але виникають у результаті розподілу індивідуальних та групових симпатій між різними комплексами цілей і цінностей, які пропонуються політичною та інтелектуальною елітою. Для того, щоб цілі і цінності увійшли до свідомості громадян, вони повинні набути якості соціальних уявлень, таких, що «об'єктивують» ціннісно - ідеологічні та політичні поняття, перетворюють їх на символи певних реалій, конкретної соціально - політичної практики. Можна погодитись з І. М. Поповою, яка вважає, що консолідуюча національна ідея утверджується у повсякденній свідомості і може повести за собою людей тільки у тому випадку, якщо вона відповідає їхнім інтересам та потребам і якщо з нею все населення країни буде пов'язувати реальні, соціально практичні поліпшення якості життя [25].

Тобто, можна сказати, що негативна оцінка абсолютною більшістю українців результатів сучасних економічних перетворень - прямий наслідок їхнього сприйняття населенням не крізь призму оптимістичних статистичних звітів, а з позиції власного матеріального добробуту та реалізації своїх ціннісних орієнтацій (охорона здоров'я, освіта, культурний розвиток, особиста і громадська безпека, сприятливі умови трудової діяльності та відпочинку й ін.). А у сфері їх урахування на сьогодні у всіх без винятку гілок влади набагато більше проблем, ніж досягнень. Цінності демократії та ринкового господарювання ще не стали дійсно домінуючими у масовій свідомості, і це значно ускладнює процеси трансформації політичного життя, знижує ефективність процесу формування нової системи політичних цінностей українського суспільства.

Таким чином, проблема зміни політичних цінностей у сучасній Україні - це частина проблеми соціокультурних і економічних трансформацій, оскільки цінності вплетені у соціальнополітичну, економічну і культурну тканину суспільства і, більше того, можуть розглядатися як системоутворюючі. Трансформаційний процес охоплює всі основні структури та процеси системи і тому не зводиться до реформ «зверху», а його хід і результат вирішальною мірою залежатиме від дій масових соціальних груп, від того, яка система цінностей стане домінуючою в їхній свідомості. Незавершеність трансформації системи цінностей усього суспільства є однією із причин невизначеності інституціональних та політичних перетворень у суспільстві, причиною болісних ускладнень на шляху модернізації українського суспільства. А це, в свою чергу, здійснює зворотний вплив на процеси перетворення ціннісної сфери українців, тому необхідні взаємодія і взаємовплив змін у політичній системі і у сфері соціально - економічних цінностей суспільства.



Номер сторінки у виданні: 34

Повернутися до списку новин