Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Агресивність «Русского мира» в інформаційному просторі України

Тематика: РУССКИЙ МИР




 

Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка,

академік Академії наук вищої освіти України

УДК 007:304:659.3

 

Розглянуто політико!ідеологічні, морально - психологічні засади втручання «Русского мира» у функціонування засобів масової комунікації України. Схарактеризовано методи і форми інформаційної агресіїї в гуманітарну сферу України. Окреслено тематичну концепцію матеріалів, які потрібно готувати для засобів масової інформації України.

Ключові слова: засоби масової комунікації, «Русский мир», інформаційна агресія, гуманітарна сфера, мова, культура, духовність, правдива історія, національна свідомість.

 

Рассмотрены политико!идеологические, морально - психологические основы вмешательства «Русского мира» в функционирование средств массовой коммуникации Украины. Охарактеризованы методы и формы информационной агрессии в гуманитарную сферу Украины, проанализирована тематическая концепция материалов, которые необходимо готовить для средств массовой информации Украины.

Ключевые слова: средства массовой коммуникации, «Русский мир», информационная агрессия, гуманитарная сфера, язык, культура, духовность, правдивая история, национальное сознание.

 

Political ideological, morally psychological principles intrusion of «Russian world» in functioning of mass media of Ukraine are considered.Methods and forms of information aggression in humanitarian sphere of Ukraine are characterized, the thematic concept of materials which it is necessary to prepare for mass media of Ukraine is outlined.

Key words: mass media, «Russian world», information aggression, humanitarian sphere, language, culture, spirituality, a true story, national consciousness.

 

Актуальність теми цієї статті обумовлена загостренням політико - ідеологічної, морально - психологічної, соціально - економічної боротьби за серце і розум українця. Сучасні зовнішні та внутрішні недруги цілеспрямовано застосовують різноманітні методи і форми руйнування традиційного українського життєвого середовища, національної ідентичності, відчуження від рідної мови, культури, вироблення в українців почуття меншовартості, психології угодництва, малоросійства.

Потужний вплив як на формування, так і на «фільтрування» національного духу мають засоби масової комунікації. Спрямування їх діяльності на відторгнення дезорієнтованих політиками громадян від моральності та духовності призводить до денаціоналізації і занепаду соціуму. Адже «денаціоналізація починається з обмеження соціального функціонування національної свідомості: передусім у сфері національної мови, освіти й науки, інформаційній сфері, у сфері права та державотворення. Все це руйнує національну ідею - життєву програму нації та національний світогляд - універсальну систему ціннісних життєвих орієнтирів» [12], - наголошує Олександр Шокало. Він зазначає, що мірилом істинності людського життя є воля серця - духовно - пізнавального центру людського єства. У цьому суть і провідна сила питомо українського кордоцентричного світогляду, що в Григорія Сковороди розкривається у філософії мудрого серця, Памфіла Юркевича - у філософії утаємниченого серця людини та сакральній педагогіці серця, в Миколи Гоголя - у духовній практиці християнського персоналізму, в Пантелеймона Куліша - у хутірській філософії або філософії природи, філософії серця, у Тараса Шевченка - в життєвому принципі щирого серця, в Констянтина Ушинського - у вченні про особисту волю людини, закорінену в серці.

Супроти української волі, закоріненій у серці, любові до рідної мови, культури, землі, національної сутності спрямована також ідеологія і практика «Русского мира», коріння якого у тріаді Російської імперії - «православие, самодержавие, народность». У цій московсько - шовіністичній тріаді як у минулому не було, так і тепер немає місця для розвитку, утвердження і збереження української національної сутності. «Незалежна, але вкрай зросійщена Україна є кращим для нас варіантом, аніж Україна у складі Російської імперії, але з пануванням на її теренах української мови та культури: це ті чинники, що спроможні призвести до повного її виходу з орбіти наших інтересів» [4], - підкреслював відомий російський шовініст Василь Шульгін.

Мета нашого дослідження - розкрити антиукраїнську суть концепції «Русского мира», який уже полонив велику кількість засобів масової комунікації в Україні. Завдання полягає в тому, щоби схарактеризувати складові українофобії «Русского мира» у засобах масової комунікації.

Виклад проблеми. Ще недавно Московський патріарх Кирило твердив про «спільну долю» білорусів, росіян і українців, про форми особливої співпраці між ними і про «борг» (чи то «провину») українців перед Російською імперією, комуністичний варіант якої і розвалився; сьогодні таких тез він не висловлює, а щоразу, коли приїжджає в Україну, нав'язує думку, що білоруси, росіяни, українці - це один великоросійський народ з однією мовою, культурою, духовністю, історією. Московський патріарх також належить до тих, хто безцеремонно фальшує історію України, російсько - українських відносин. Невже він не вжахнувся б, якби склали мартиролог українців, згноєних у петербурзьких болотах, на Соловках, у шахтах Печори, в сибірській тайзі і тундрі, пустелях Середньої Азії? А голодомори, Друга світова війна!.. Мабуть, має рацію український прозаїк Володимир Даниленко, який написав, що «Патріарх Кирило - людина доби постмодернізму, для якої немає моралі, а є життєві інтереси. Для людей такого гатунку слово існує не для молитви, сповіді чи відкриття істин, а для піару» [3]. На сьогодні Московська патріархія - потужна бізнесова імперія, що займається торгівлею тютюном, алкоголем, алмазами, а також нерухомістю, туристичним і готельним бізнесом. Комерційна структура Московської патріархії придбала у Москві супермаркет «Скоблевский», а потім продала його за два мільярди рублів. Це лише невелика частина того, чим насправді займається патріарх Кирило. Цих грошей йому панічно не вистачає, тож він уже давно переймається ідеєю законодавчо закріпити церковні збори з кожного громадянина Російської Федерації.

«І коли я бачу на вулицях Києва служителів Московського патріархату з жирними немитими головами і бідно вдягнених фанатичних жіночок, які щотижня здійснюють магічні обходи навколо Верховної Ради, мені стає шкода цих задурених людей, які насправді не знають, чим займаються їхні пастирі - мільйонери» [3] - наголошує Володимир Даниленко.

Покликання журналістів - всебічно доносити до реціпієнтів неподільність Істини, Краси і Добра, сприяти відродженню правдивої української історії, творенню українського національного світу. Однак, із телеекранів «Русского мира» та його асистентів в Україні можна почути, що «русский князь Ярослав Мудрый был выдающимся государственным деятелем», або «русский князь Владимир крестил нашу землю», або «русский князь Владимир Мономах был талантливым писателем». Фактично маючи на увазі під «русский» «російський», ЗМІ тим самим заперечують тисячолітню питомо українську державотворчу традицію, вводять в масову свідомість сучасних українців далеко небезневинну думку про те, що ми, мовляв, народ у своїй історії переважно бездержавний і до створення держави мало здатний. І це вже відчутно впливає на сьогодення й робить нашу націю «вічно ембріонною» (з листа Василя Стуса), із накинутим комплексом «молодшого брата». Тим часом, Ярослав і Володимир Мономах - це наші (руські, тобто давньоукраїнські, а не «русские» (российские) - В. Л.) державники, що оберігали найбільшу на той час у Європі державну потугу - Київську Русь» [9, с. 10]. Правда, газети «День», «Слово Просвіти», «Українське Слово», «Літературна Україна», деякі телерадіопрограми допомагають зросійщеним українцям піднятися до рівня власної історії, що означає впровадити історичну справедливість у життя людей та повернути їм людську гідність.

Кандидат історичних наук з Харкова Володимир Скляр у своїх публікаціях, наприклад, у газеті «Слово Просвіти» за 1-7 вересня 2011 р. розвінчує спекуляції ідеологів «Русского мира» про етномовну структуру населення, розкриває справжній зміст міфів «про 130 етносів та поліетнічну Україну» і «традиційну двомовність та позитивне значення двомовності для українців». Отже, Україна з погляду європейської держави не поліетнічна, а навпаки, моноетнічна, унітарна. Чому так? В Україні 77,8% населення - українці. Це, по - перше. По - друге, важливий показник - територіальна присутність. Із 490 районів України в 468 - ми українці становлять абсолютну більшість населення. Тобто, територіально українці домінують в 95% районів. Більшість етнічних меншин, які опинилися на українській території, є мігрантами у першому поколінні, або їхніми нащадками, що опинилися на теренах України в результаті перебування у складі СРСР.

Володимир Скляр зазначає, що в Україні наприкінці ХІХ ст. було три великі меншини: поляки, євреї і росіяни. Якщо у 1926 р. в Україні було 3 млн. росіян, то в 1989 р. - 11,7 млн. На терени України спеціально завозили росіян, а за межі України виселяли українців. Де найбільше українців у Росії, показав перепис 1989 р. Тобто там, де Макар телят не пас: Мурманська, Магаданська області, Комі АССР, Ханти - Мансійський округ. Це свідчення того, що відбувалася не зміна, а заміна українського населення в Україні на неукраїнське, в основному - російське.

До речі, в ХVII ст. росіян в Україні фактично не було. Богдан Хмельницький вів переговори з московськими послами через товмача (перекладача), бо мова московитів українцям була малозрозуміла. У XVIII ст. росіян в Україні було 40 тис. - переважно чиновники, військові. На початку ХІХ ст. - 300 тис., а в кінці ХІХ ст. - 2 млн. Так відбувалося заселення росіян на українські землі. Виселених українців у другому поколінні, хоч би де вони опинилися - у Казахстані, Білорусі чи в Росії, записують уже росіянами. Але росіяни в Україні не те що зазнавали природно - етнічної асиміляції як національна меншина, а навіть не інтегрувалися.

Історія засвідчує, що етнічна меншина завжди двомовна й інтегрується до етнічної більшості. Серед росіян за переписом 2001 року 41% - емігранти в першому поколінні, які ніколи не вчили ні української мови, ні української історії. А коли подивитися географічно, то в 19 областях серед росіян переважають мігранти в першому поколінні, для яких Україна чужа і навіки залишиться чужою. «П'ята колона у нас найчисленніша - і в цьому найбільша проблема, - роздумує Герой України Іван Плющ. - Я не знаю держави, у якій би дискутували, вирішуючи, не як іти, а куди йти? Одні хочуть, щоб нам Росія давала дешеві нафту й газ, інші - щоб Захід усе давав. Я вже стомився говорити: ніщо Україні так дорого не обійшлося, як дешева нафта й газ з Росії за ці 20 років» [1].

Аналізуючи цифру - 130 етносів, які живуть в Україні, Володимир Скляр зазначає, що сюди входять 68 представників вихідців з Російської Федерації, зокрема, так звані реліктові етноси: юкагіри, чуванці або етнографічні групи євреїв, яких менше десятка осіб. Більше сотні, 114 етносів, із них становлять 0,37% населення України. Навіть у Криму, у двох районах українці становлять більшість. Отже, за визначеними світовими стандартами Україна є моноетнічною державою. А двомовність - ознака етнічної меншини. Українець у Польщі знає, крім рідної, польську, в Росії - російську, в Італії - італійську. А більшість росіян в Україні та значна кількість зросійщених українців наполягають, щоби російській мові в Україні було надано статус офіційної, тобто державної, бо, мовляв, «українсько - російська двомовність є природною». Замість того, щоби всі засоби масової комунікації розповідали правду про цю так звану природну двомовність, тобто всебічно розкривали жахливі наслідки російщення, більшість їх замовчує, що духовно - моральне каліцтво мільйонів українців - це наслідок 479 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про упослідження, заборону української мови. Це також є причиною світоглядного вакууму, який нині перешкоджає розбудовувати соборну українську Україну, творити політичну націю на українських етнічних засадах. «Нас виховували на зрадництві, а не на прикладах подвижництва видатних діячів України» [1], - наголошує відомий політик Іван Плющ.

Щоб подолати, створений зовнішніми і внутрішніми недругами «духовний канібалізм» (Ліна Костенко), вирватися з полону «Русского мира», потрібна потужна цілеспрямована праця всіх державних і громадських інституцій. Особлива роль належить засобам масової комунікації України, які покликані прислужитися морально - психологічному виздоровленню людей, обдурених, скалічених комуністичною імперською ідеологією і нинішньою антиукраїнською політикою, допомогти інтеграції різних областей в єдиний економічний, культурологічний організм, в основі якого збереження і розвиток української мови, культури, духовності, правдива національна історична пам'ять.

Оскільки мова - головне знаряддя соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, то кожному журналістові важливо усвідомити, що «мова - це генетичний код нації, який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності» [5, с. 76]. Поєднуючи національний організм у часі й просторі, забезпечуючи нації духовну й культурну безперервність, певний життєвий уклад, моральний закон, мова ідентифікує нації. Проти ідентифікації українців в соборний національний організм спрямований проект Закону України «Про мови в Україні», представлений О. Єфремовим (Партія регіонів), П. Симоненком (КПУ) та С. Гриневецьким (Народна партія). Цей документ став предметом ретельного аналізу не лише численних науково - дослідних інститутів Національної академії наук, вищих навчальних закладів держави, відомих політиків, науковців, письменників, громадських діячів, експертів та аналітиків, а й таких авторитетних міжнародних інститутів, як Управління Верховного комісара у справах національних меншин ОБСЄ та Венеціанської комісії Ради Європи, що підтвердили негативні оцінки, які цей законопроект одержав в Україні. Тільки політики «Русского мира» з цим не погоджуються.

Зрозумівши, що прагнення «легалізувати російську мову» законопроектом коаліціянтів, який, очевидно, буде відкликаний, регіонали знову «подсуетились»: двоє «больших учёных, в языкознании познавших толк» - С. Ківалов та В. Колесніченко - подали свій законопроект «Про засади державної мовної політики», який уже й Голова Верховної Ради В. Литвин назвав «провокативним». Ігноруючи висновки Верховного комісара ОБСЄ і Венеціанської комісії, які застерігають законодавців про концептуальні вади попереднього законопроекту, а саме неправомірне і невиправдане посилення домінування російської мови на шкоду українській як державній мові і мовам національних меншин, С. Ківалов та В. Колесніченко пропонують законопроект, що породжуватиме напруженість між групами носіїв різних мов та підриватиме суспільну стабільність в Україні. Народні депутати пересмикують положення Європейської хартії місцевих або малопоширених мов та параграфи Висновку Венеціанської комісії, неправомірно спотворюють мовний та етнічний склад населення, надаючи очевидну перевагу російській мові. Посилаючись на перепис населення 2001 року, автори дорахувалися до того, що російська мова може отримати статус регіональної в 13 областях України. А ще - кримсько - татарська у Криму, угорська - на Закарпатті, румунська - на Буковині. Регіональними оголошують 18 мов (мови національних меншин). Невідомо, чи знайомилися з цим проектом найзапекліші противники української мови в Адміністрації В. Януковича, але цілком очевидно, що його однопартійці знову витягли краплену мовну карту і сподіваються, що вона козирна: попереду вибори до Верховної Ради і чому б не додати дріжджів до мовної колотнечі на півдні та на заході.

У Донецькій області 2011 року планувалося закриття 26 - ти загальноосвітніх шкіл, довідуємося із статті «Перше вересня по - донецьки» (Слово Просвіти. - 2011. - 1-7 верес.) Марії Олійник - заступника голови Донецького облоб'єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Ліквідовано 16 шкіл, з них чотири справи перебувають у суді. Закриття українських шкіл відбувається згідно з «Регіональною дорожною картою з оптимізації мережі бюджетних установ і витрат місцевих бюджетів на їх утримання». Сповідування членами Партії регіонів ідеології «Русского мира» призвело, по суті, до оголошення війни українськомовним дітям.

Батьківські протести проти оптимізації - ліквідації українськомовних шкіл свідчать, що даремно С. Ківалов та В. Колесніченко сподіваються увести в оману високі міжнародні інституції та український народ, ревізуючи статті Основного Закону. У Висновках Венеціанської комісії йдеться про потребу новітньої інформації щодо мовних і етнічних характеристик населення України. Як вважає доктор юридичних наук Володимир Василенко, «мовні питання мають бути предметом пильної уваги всієї громадськості України, яка мусить усвідомити необхідність розробки концептуально іншого, нового мовного законопроекту, який би базувався на основоположних засадах Конституції України та загальновизнаних міжнародних стандартах. З огляду на величезне значення для належного вирішення мовних питань результатів майбутнього перепису населення України, його проведенню має передувати прозоре і вільне громадське обговорення питань перепису та їх фахове формулювання відповідно до вимог Конституції України та міжнародних критеріїв. Нове мовне законодавство має створюватися за участі фахівців із широким залученням представників громадських організацій і стати потужним знаряддям забезпечення мовних прав усіх громадян України, стабільності суспільства, єдності української держави та зміцнення її незалежності» [11].

Просвітяни Луганщини у своєму відгуку на проект Закону України «Про засади державної мовної політики», запропонований С. В. Ківаловим та В. В. Колесніченком, підкреслюють, що він «не покращить мовної ситуації в нашій державі, а ще більше поглибить експансію Росії не лише в економічній, а й у гуманітарній сфері» [8]. Законопроекти «Про мови в Україні», «Про засади державної мовної політики», концепції мовної та літературної освіти в Україні (їх лобіює Міністр освіти і науки, молоді та спорту Д. Табачник) цілком вписуються в імперську ідеологію «Русского мира», що її через засоби масової комунікації агресивно протягують зовнішні та внутрішні новітні зросійщувачі, які хочуть надати легітимності антиукраїнським процесам, суть яких полягає в тому, щоби українці не змогли вирватися з московського морально - психологічного, політико - ідеологічного ярма. На жаль, поза увагою більшості ЗМК тема співвідношення української і російської мов в інформаційно - культурній сфері, яке не відповідає реальному поділові населення за етнічною ознакою і порушує людські й національні права його української частини. При цьому нехтується факт психологічної готовності значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Цей факт періодично засвідчують соціолінгвістичні опитування.

Письменник Леонід Пастушенко з Вінниці написав у газеті «Слово Просвіти» (25-31 серпня 2011р.), що вважав і вважає - кожна людини має гордитися своєю національністю, бо саме цією неповторністю вона найбільш цікава для інших і найповніше доповнює сімейний портрет людства. А тому переконаний, що зникнення, асиміляція, поглинання меншого етносу дужчим - це все одно, що вбивство, це, якщо хочете, вселенська і непоправна катастрофа. Один із прикладів такого посягання на етнічну неповторність явили нам фашисти, розпочавши шалений етноцид євреїв, другий - показала російсько - комуністична імперія жорстоким голодомором в Україні та депортацією невгодних владі народів.

П'ятий Всесвітній форум українців привернув увагу до очевидної ситуації, яка характеризується засиллям в українському інформаційно - культурному просторі іншомовної продукції, що сприяє не лише різкому скороченню українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу думання і деформації ментальності громадян України, прищеплення українцям чужих стереотипів, навіювання їм почуття упослідженості й меншовартості. «День у день, всюди, з усіх частот, з усіх каналів квазіукраїнська мова агресивно бомбардує наш слух, нищить у недосвідчених мовників уявлення про правильну вимову, - наголошує Леонід Мужук. - Саме у такий невибагливий спосіб системно впроваджують у національне мовне середовище чужі невластиві для українців фонеми. Що не слово, то мовний покруч, і то так фонетично спотворений, що навіть важко збагнути, яке значення того чи того слова» [6].

Про те, що системний процес руйнування українського мовного середовища триває багато віків, уже написано чимало. Серед тих фундаментальних праць і мої монографії «Навічно кайдани кували: факти, документи, коментарі про русифікацію в Україні», «Кайдани ще кують», «Завжди пам'ятай: Ти - Українець!», «Не лукавити словом», «Геноцид, етноцид, лінгвоцид української нації: хроніка», «Творімо разом Україну!», «Історія російщення українців» (у співавторстві з М. Є. Рожиком). Але нинішній період для української мови найнебезпечніший. Безцеремонна агресія «Русского мира» також спричинилася до того, що в Україні, як зазначає Леонід Мужук, «досі нема повноцінного українського телебачення, яке виконувало б свої основні національні функції: і інформаційно - пізнавальні, і естетичні. А головне, щоб з українського телеекрана лунала українська мова, аби всі покоління нації мали можливість її чути, щоб засвоювали літературну українську вимову. Можливості українського радіо через тенденційне ліцензування частотного ресурсу не на користь українців. Вони на благо інформаційних магнатів звужені настільки, що національні програми нібито з технічних, а насправді із політичних причин майже нікому не доступні. І це тоді, коли ефективні частоти експлуатують для здійснення антиукраїнських інформаційних атак на українську суспільну свідомість та для розповсюдження пісенних зразків чужої, здебільшого примітивної культури. З українського інформаційно - культурного простору повністю витіснили українське кіно, і ніхто навіть пальцем не ворухне, аби налагодити вітчизняне виробництво фільмів. Тих стрічок, де б утверджувалася українська національна ідея. Але натомість найактивніше поширюється на наших теренах іноземний (нерідко антиукраїнський) інформаційно - культурний продукт з домінуванням чужої, російської мови» [6].

Мовно - культурна експансія Росії супроводжується потоками ненависті й зневаги до української мови, української нації, української державності. Унаслідок цього відбувається ерозія ідентичності української нації і духовне нищення людського резерву, з якого формується українська еліта. Дуже важливо підтримати позицію Олексія Полосіна, який написав: «Я - громадянин України, мій тато - етнічний росіянин, а мама - українка. Закликаю всіх, насамперед етнічних українців, любити, берегти рідну мову, повсякчас послуговуватися нею. Коли до мене звертаються українською, я намагаюся контролювати свою вимову, аби самому не стати розсіювачем «колорадських жуків» (так О. Полосін називає суржик, кальку - В. Л.). Коли кожен із нас, громадян України, незалежно від етнічного походження, відчуватиме себе частиною талановитого і милосердного українського народу, частиною української культури, то й сам стане носієм української мови» [7].

Лист Олексія Полосіна «Колорадські жуки державної мови» доцільно було би опублікувати в усіх газетах України, передавати по радіо і телебаченню, привернути увагу державних і громадських інституцій, адже «сильна державна мова - запорука забезпечення мов і культур національних меншин» [2, с. 41] в Україні. В ухвалі гуманітарної секції V Всесвітнього форуму українців доречно підкреслено, що «забезпечення мовних прав осіб, що належать до національних меншин, та сприяння захисту і розвитку їхніх мов не мають перешкоджати вивченню державної (офіційної) мови та ставати на заваді її запровадженню в усіх сферах суспільного життя на всій території України» [10]. П'ятий Всесвітній форум українців закликав телерадіоорганізації та друковані засоби масової інформації в Україні незалежно від форм власності:

- дотримуватися у своїй діяльності встановлених квот українськомовного мовлення, національних фільмів та передач або програм національного виробництва відповідно до законів;

- запровадити на радіо та телебаченні цикл постійних передач про традиції, звичаї і побут українського народу та пропаганду української мови;

- продовжити обговорення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану функціонування української мови в Україні та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу.

Висновки. Українці після довготривалої боротьби з колонізаторами різних мастей відродили державну незалежність (за неї віддали своє життя десятки мільйонів національно свідомих синів і дочок), але досі не позбавилися морального психологічного рабства. Теперішня ситуація ускладнилася тим, що Україна перебуває під подвійним соціально - економічним і морально - психологічним пресом: глобалізації, яка не є ідеологічно нейтральним процесом, та «Русским миром», головною метою якого - виробити в українців особливу форму російської свідомості. І глобалізація, яка, на жаль, не виражає всю поліфонію світу, а посилює в планетарному маштабі нерівність, і агресивність «Русского мира» (інформаційна, гуманітарна та економічна) щодо України збігаються в одному - не дати можливості українцям різних регіонів усвідомити себе єдиною, соборною, державною нацією.

Щоб стати модерним українцем, потрібні зусилля, - підкреслює головний редактор газети «День» Лариса Івшина. Саме цілеспрямованими зусиллями всупереч «Русскому миру» треба повернути українцям втрачену історичну, національну, мовну, культурну, духовну пам'ять, психологічно збагнути, хто я, хто ти, хто він, хто вони, якого народу, звідкіля і що за кожним стоїть; зрозуміти, який мій, твій, його рід, моя, твоя, їхня мова, усвідомити свою ідентичність і зрештою відповісти собі на запитання: хочеш ти до неї повернутися чи ні? Велике минуле зобов'язує до великих вчинків у сьогоденні, «...своїм життям до себе дорівнятись!» (Леся Українка). Пріоритетом інформаційно - гуманітарної діяльності засобів масової комунікації України є утвердження і розвиток української мови, культури, національної пам'яті, духовності - визначальних чинників і головних ознак ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі і є базовим системоутверджуючим складником Української Держави.



Номер сторінки у виданні: 85

Повернутися до списку новин