Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Особливості методології дослуждення політичного дискусу як засобу політичної комунікації





О. І. Ткач, доктор політичних наук, доцент кафедри політології
Київського національного університету імені Т. Шевченка,
О. Ю. Шавардова, здобувач кафедри політології
Київського національного університету імені Т. Шевченка
УДК 32.001.(075.8)

 

Розглянуто проблеми, що пов'язані з особливостями політичного дискурсу як засобу політичної комунікації.

 

Ключові словаполітичний дискурс, політичні комунікації, інформаційне середовище.

 

Політика не існує поза комунікаційними процесами. Тому однією з перших реагує на виникнення глобального інформаційного ринку, що починає якісно змінювати середовище існування держав, партій та інших гравців у полі влади. За останні два - три десятиліття відбулася справжня революція в людському спілкуванні, створилося інформаційне середовище, що перетворилося в самостійну область життя зі своїми інститутами, нормами, зв'язками. Сьогодні ця сфера, будучи засобом підвищення ефективності державного управління, якісно видозмінює форми організації влади й сам вигляд політичного простору. Природу цього інформаційного середовища, форми еволюції спілкування правлячих кіл і громадянського суспільства вивчає наука - політична комунікація. 

У рамках цієї науки виявляються можливості застосування політичної мови у всіх її проявах: політреклама, інформаційний лобізм, піар - технології, від ступеня володіння якими залежить стан в сфері політики державних і корпоративних структур, які можуть або втратити, або знайти конкурентоздатність на політичному ринку, можливості для просування власних проектів.

На думку А. П. Чудінова, політична комунікація є предметом дослідження нової субдисципліни, що виникла на перетині лінгвістики з політологією, політичної лінгвістики, науки, що вивчає мовну діяльність, орієнтовану на пропаганду, емоційний вплив на електорат і спонукання його до політичних дій, а також для вироблення громадянської згоди, прийняття й обґрунтування соціальноополітичних рішень в умовах множинності точок зору в суспільстві 15, с. 3.

Існує визначення комунікації як процесу передачі інформації від однієї людини до іншої з метою повідомлення певного змісту. Соціологи розглядають комунікацією як передачу соціальної інформації.  

Психологи визначають терміном «комунікація» процеси обміну продуктами психічної діяльності; процес двостороннього обміну інформацією, що веде до взаємного розуміння.

Комунікація у перекладі з латини означає «загальне, що ділиться з усіма». Якщо не досягається взаєморозуміння, то комунікація не відбулася. Щоб переконатися в успіху комунікації, необхідно мати зворотний зв'язок, інакше це буде просто інформацією. Так, теоретик європейського паблік рилейшнз Люсьєн Матра визначив, що слід розрізняти інформацію (однобічне повідомлення) і комунікацію (повідомлення, на яке надходить відповідь), або повідомлення зі «зворотним зв'язком».

Почепцов Г. Г. у книзі « Теорія комунікації» під комунікацією розуміє «процеси перекодування вербальної в невербальну й невербальної у вербальну сфери» 10, с. 5.

А от як визначає комунікацію В. А. Співак у книзі «Корпоративна культура»: «Комунікація ... - це обмін інформацією в процесі діяльності, спілкування (а також шляхи сполучення)».  

Основні функції політичної комунікації: поширення ідейноополітичних цінностей, знань про політику, політичне інформування; інтеграцію й регулювання політичних відносин; формування суспільного (політичного) думки; поширення політичної культури, її розвиток в індивідуумів; політико - культурний обмін; підготовку громадськості до участі в політиці.

У політичній комунікації політичні зазвичай актори мають справу із написаним або усним словом, за допомогою якого передається зміст комунікації. Саме існування безпосередньо політичної мови є на сьогодні дискусійним. І не тільки існування, а й назва цього феномена є невизнаною остаточно, бо існує кілька синонімічних і загалом різних назв цього явища. Так, В. В. Петренко зазначає, що на сьогодні немає єдиного підходу до визначення феномена політичної мови. Навіть термін «політична мова» не є загальноприйнятим, оскільки в різних джерелах зустрічаються й інші, як от «спеціальна мова політики», «функціональний стиль політики». Політичну мову не можна ставити в один ряд із так званими «спеціальними мовами»  9, с. 36.

Політичний дискурс як об'єкт вивчення багато в чому визначає специфіку концепцій сучасних політологічних та лінгвістичних досліджень.

В сучасній політичній лінгвістиці виділяється кілька взаємозалежних напрямків, обумовлених відповідно до матеріалу й методами дослідження, а також пріоритетними завданнями самих лінгвістів і матеріалом для дослідження. Це, по - перше, особливості функціонування мови в тоталітарному суспільстві, опис стратегій мовного поводження і мовної свідомості «людини радянської епохи» (збірник статей «Мова тоталітарного суспільства», виданий в 1995 р. (Київ), за матеріалами міжнародної конференції «Мова тоталітарного суспільства: лексика, синтаксис, прагматика»). У працях В. М. Бріцина, Г. М. Яворської, Н. П. Шумарової, С. С. Єрмоленко, Л. Т. Масенко, В. А. Ткаченко розглядаються структурно - семантичні й прагматичні характеристики мови радянської епохи.  

По - друге, у руслі комунікативної парадигми здійснюється лінгвістичне дослідження мови ЗМІ, почате із середини 1990 - х років вченими Київського національного університету ім. Тараса Шевченка (керівник теми - проф. Л. А. Кудрявцева). Основною метою робочої групи є опис впливу мови ЗМІ на систему загальнонаціональної мови й дослідження мовних засобів, спрямованих на посилення сили, що впливає, массмедійних текстів (Л. А. Кудрявцева, Л. П. Дядечко, И. А. Філатенко, А. А. Черненко, Е. В. Святчик).  

По - третє, це питання про взаємозв'язок мови й ідеології. Особливе місце серед робіт такого роду займає монографія Г. М. Яворської «Прескриптивна лінгвістика як дискурс: мова, культура, влада» [2000], у якій розкриваються проблеми регулювання мовної діяльності суспільства, взаємозв'язку дескриптивного й прескриптивного підходів до мови, співвідношення мови й влади. Дослідниця відзначає, що мова тоталітаризму може повною мірою розглядатися як своєрідний експеримент, при якому були використані всі можливості маніпулювання мовою як способу жорсткого соціального контролю 16.

Далі, важливе місце у вивченні політичної мови займає монографія О. А. Семенка «Мова епохи і її відображення в сатирико - гумористичному тексті» [2001]. Як основний матеріал дослідження О. А. Семенюк використав тексти різних жанрів - від соціально - сатиричного роману до літературного анекдоту, а також газетно - публіцистичні тексти й тексти політичної реклами. О. А. Семенюк робить висновок про те, що політичні тексти 1980 - 1990 рр. відрізняються складністю й невизначеністю змісту, надлишковою термінологічністю й особливою метафоричністю 11.

Дискурсивному дослідженню політичних текстів присвячений ряд досліджень відомого українського вченого Ф. С. Бацевича. Так, у монографії «Нариси з комунікативної лінгвістики» [2003] лінгвіст дійшов висновку, що в основі текстів радикально лівого й правого спектрів громадсько - політичної думки сучасної України є однакові моделі публіцистичної комунікації й організації мовного коду 3.

У центрі уваги наукових праць Л. Е. Бессонової - вивчення концептуальної й семантичної природи ключових слів політичного дискурсу [5].

У праці Л. А. Ставицької «Дискурс помаранчевої революції» [2004], присвяченій «помаранчевій революції», представлений глибокий комунікативно - прагматичний аналіз революційного дискурсу 2004 р. Лінгвіст відзначає новий семантичний спектр ключових слів «помаранчевого» періоду, які вносять важливі штрихи в українську мовну картину світу, напр., нові обертони в словах майдан, карусель, жовтогарячий, моя нація, мій народ та ін., метафоричні образи, семантичні коди кольору, одягу, символіка музики [14].  

У дисертаційному дослідженні К. С. Серажим «Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико - семантичний і жанрово - лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масово інформаційного дискурсу)» [2003] підкреслюється, що не тільки в лінгвістиці, але й у теорії журналістики інтенсивно локалізується поняття «текст», бо центр утворення літературної мови ХХ століття, у зв'язку із глобалізацією масовооінформаційних процесів, перемістився в журналістику, розширивши тим самим межі її наукової теорії. У дисертації самостійним розділом є опис мовної репрезентації політичного дискурсу в сучасному інформаційному просторі України. При такому комплексному аналізі Е. С. Серажи робить висновки про значні зміни в політичній мові пострадянського періоду.

Значний інтерес представляє дослідження доктора філологічних наук, професора А. А. Бойко «Політика й релігія в дзеркалі преси» [13]. Автор детально аналізує комунікативну практику ЗМІ релігійних організацій України. Дослідження концептуальних особливостей періодичних видань, християнських конфесій в Україні (353 видання) у період президентської виборчої кампанії, визначає їх вплив на формування громадської думки  6.

Серед публікацій із проблем політичної лінгвістики є дослідження харківського фахівця А. Литовченко «Пануючий дискурс й основні політичні міфи сучасної України» [2006]. Політична комунікація в Україні, на думку автора, будується на боротьбі дискурсів різних типів, основою якої є система міфів, які істотно відрізняються на Заході й Південному Сході країни [7].

Далі, один з напрямків в українській політичній лінгвістиці - дослідження ідиостилів провідних українських і російських політичних лідерів. Так, А. І. Башук [2006] проводить комунікативно - стратегічний аналіз політичних мов В. Ющенка й В. Путіна, виділяючи при цьому контекстуальні й семантико - психологічні стратегії. На основі широкого текстового матеріалу автор пропонує типологію комунікативних стратегій, описуючи способи їхньої реалізації [4].

Отже, в сучасній Україні помітно зростає інтерес до вивчення політичної комунікації. Цей інтерес багато в чому пов'язаний із загостренням у країні політичної боротьби, у якій активно використовують всі засоби, тактики й прийоми комунікативного впливу на виборців. Інтенсивне політичне життя веде до постійного розвитку нових засобів прагматичного впливу на масову аудиторію.

Важливі передумови оптимального розвитку політичної комунікації - це наявність освіченої суспільної думки, демократична політична культура. Тому теорія політичної комунікації повинна виступати як наука й мистецтво досягнення гармонії, взаєморозуміння, координації інтересів груп й індивідів в суспільстві.

 

Рассмотрено проблемы, которые связаны с особенностями политического дискурса, как средства политической коммуникации.

 

Ключевые слова: политический дискурс, полиитические коммуниации, информационная среда.

 

The article is about following aspects: political communities methodological installations of the concept of political networks.

 

Key words: political discourse, political communications, the information environment.



Номер сторінки у виданні: 30

Повернутися до списку новин