Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Зміст педагогічної парадигми фізичного виховання у загально освітній школі УРСР (1920–30-ті рр.)

Тематика: ГЛОБАЛІСТИКА




Юрій Тимошенко, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Національного університету фізичного виховання і спорту України

УДК 37.037:37.013.2:94

 

Розглянуто процес становлення і формування фізичного виховання у загальноосвітніх та спеціальних школах, його історичні особливості і тенденції. Розглянуто організацію навчального процесу та зміст фізичного виховання, критерії оцінювання фізичного розвитку дітей. Показано соціальне тло, на якому конституюється система фізичного виховання у навчальних закладах.

 Ключові слова: органи народної освіти, фізичне виховання, фабрично-заводське учіння, школа, методика, гурток, військовізація.

 

Рассмотрен процесс становления и формирования физического воспитания в общеобразовательных и специальных школах, его исторические особенности и тенденции. Рассмотрены организация учебного процесса и содержание физического воспитания, критерии оценивания физического развития детей. Показан социальный фон, на котором конституируется система физического воспитания в учебных заведениях.

 Ключевые слова: физическое воспитание, фабрично-заводское учение, оенизация.

 

The process developing physical education in ordinary and special schools, its historical particularities and trends are defined. The organization of educational process and content of physical education, children physical development criteria are studied. The social background is shown, which could define the physical education system in educational institutions.     

Key words: physical education, fabric study, militarization.    

 

Постановка проблеми. Будь-який дослідник минувшини мусить пам’ятати застереження Арістотеля з приводу того, що люди бажають і говорять дуже часто не одне й те саме. Інколи вони говорять найпрекрасніші слова, а бажають лише того, що видається вигідним. Із викладеного можна зробити висновок, що фактично спорт у ці роки існує ніби у двох реальностях. В одній — справжній, життєвій реальності — він культивується значною кількістю людей, які долають величезні труднощі: бідність, брак найнеобхіднішого, відсутність інвентаря — аби мати улюблене заняття. В іншій — сучасними словами, віртуальній реальності — мільйони (і ніяк не менше) спортсменів загартовують своє здоров’я для наступних перемог, і незначні проблеми лише додають їм азарту. Цю реальність унаочнюють фізкультурні паради, вона відбита в кіно і газетних кліше. Але спорт у цьому разі не є особливим — у такому роздвоєному житті жили всі громадяни СРСР, і ця роздвоєність пронизувала всі сфери радянського суспільства.

Зв’язок із науковими темами, планами. Робота виконана в межах планової теми НДР кафедри соціально-гуманітарних дисциплін «Парадигма здорового способу життя в дискурсах фізичного виховання і спорту» (номер державної реєстрації 0111U001716).

Мета дослідження — з’ясувати історичні особливості появи уроків фізичного виховання у школах України.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють 1920–30-ті рр.

Об’єктом дослідження є фізична культура і спорт у Радянському Союзі, зокрема в УРСР, у 1920–30-ті рр.

Предметом дослідження є становлення фізичного виховання у школі.

Методи дослідження. Робота ґрунтується на використанні історичного аналізу наукової літератури та джерел; системного та порівняльного аналізів.

Результати дослідження та їх обговорення. Говорячи про 1920-ті рр., зауважимо, що спорт як такий радянську владу цікавив мало, тому й питання про спортивні (фізкультурні) навчальні заклади не стояло. Натомість у контексті оздоровлення населення у 1927–1928 рр. у школах Народного комісаріату освіти (далі — НКО) вводяться уроки фізичного виховання, які досить важко пробивають собі шлях до життя. Як і в інших сферах культурного життя цього часу, в освіті також точаться дискусії щодо організації навчального процесу, місця і ролі в ньому вчителя та учня. Це ж стосується й фізичного виховання.

До певного часу справою фізичного виховання повністю керувала Вища рада фізичної культури (надалі — ВРФК). Одначе, не маючи відповідного апарату, підготовлених освітянських кадрів, вона не могла охопити всі шкільні установи з тим, щоб поставити роботу належним чином. Звертаю увагу, що раніше, до середини 1920-х рр., уроки фізичного виховання мали місце в школьній програмі спорадично, з ініціативи самих учителів-фізкультурників. Із 1927 р. НКО включає до свого плану справу фізичного виховання і спільно з ВРФК проводить роботу щодо охоплення всіх навчальних закладів (хоча ще в 1926/27 н. р. були створені методичні програми з фізичного виховання для трудових шкіл та педагогічних технікумів). Саме в цей час починають розроблятися організаційні та науково-методичні питання щодо втілення в життя всіх необхідних заходів з фізичного виховання.

Загальна робота НКО у сфері фізичної культури розвивалася за такими напрямками:

– організаційне та навчально-методичне вдосконалення фізичного виховання в установах НКО, особливо масових;

– підготовка та перепідготовка викладачів фізичного виховання;

– вивчення та раціоналізація життя й роботи освітніх установ щодо поліпшення фізичного стану учнів (втома, навантаження, харчування, шкільний режим тощо);

– сприяння розвитку науково-дослідної роботи у сфері фізичної культури [1].

Задля поліпшення організаційної роботи з фізичного виховання, розроблення основних питань науково-методологічного характеру та практичної реалізації їх у навчальний процес, при всіх органах народної освіти наприкінці 1920-х рр. створюються відповідні комісії як у центрі, так і на місцях. Оскільки це новий напрям освітянської діяльності, НКО корелює свою роботу з ВРФК, Наркоматом охорони здоров’я (надалі — НКЗ), Українським військовим округом та науковими та дослідними установами: Інститутом педагогіки, кафедрою фізкультури, Інститутом гігієни, медичними інститутами. Завдяки такій згуртованій послідовній роботі досить швидко вдалося охопити всі навчальні заклади: 4-річні сільські школи, семи-річки, ФЗУ (фабрично-заводське учіння), профшколи, політосвітні установи, технікуми й інститути.

У методичному плані впродовж цих років підготовлені положення та інструкції: про районні шкільні зали та майданчики фізкультури, про шкільні зали фізкультури (для міських і сільських шкіл), про майданчики фізкультури при школах, про стандартне обладнання залів і майданчиків фізкультури. Це надзвичайно важливий пласт роботи, оскільки на місцях фахівців необхідної кваліфікації переважно не було. Тому інструктивно-методичне забезпечення надавало можливість навіть за таких обставин розгорнути примітивну роботу з фізичного виховання дітей. Варто врахувати, що в переважній більшості навчальних закладів УСРР (як і загалом Радянського Союзу) були відсутні спортивні зали. Тому треба було створювати пришкільні спортивні майданчики силами самих школярів, де у великій пригоді ставали методичні розробки НКО. Паралельно з такою роботою піднімається питання перед Радою Народних Комісарів (надалі — РНК), щоб при будівництві нових шкільних приміщень передбачалася побудова спортивних залів. Забігаючи наперед, зазначимо, що це питання буде актуальне ще впродовж багатьох наступних десятиліть, оскільки аж до середини 1950-х рр. стандартні проекти шкіл (і ті, по яких відбудовували школи після II Світової війни), не передбачали спорудження приміщень для фізичного виховання. Це ще раз підтверджує, що за радянською риторикою про оздоровлення, виховання здорового покоління тощо дуже часто не було практичної роботи. Опосередковано це підтверджує й боротьба за те, щоб вже наявні спортивні зали чи пристосовані для цього приміщення не відбиралися або не перепрофільовувалися для іншої мети. Ці питання також фіксуються в партійних і комсомольських документах починаючи з 1920-х рр. і залишаються актуальними аж до середини ХХ ст.

Окрім початкової та середньої школи, в ці роки дискутується питання про фізичне виховання у вищих навчальних закладах (надалі — ВНЗ, тоді до них відносили і технікуми). Зокрема, планувалося, що ВНЗ виділятимуть по три години щотижня спеціально на оздоровчу фізкультуру в межах загального навчального навантаження і використовуватимуть їх щодня по 0,5 год. чи тричі на тиждень по одній годині. Для здійснення медичного контролю передбачалося введення штатної посади лікаря — якщо й не в кожному ВНЗ, то хоча б по лікарю на всі ВНЗ в таких містах, як Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кам’янець-Подільський та ін.

Оскільки в перші роки радянської влади однозначної відповіді на питання важливості/неважливості фізичної культури для влади дано не було, а пізніше домінував переважно гігієнічний підхід до неї, на момент запровадження фізичного виховання в навчальних закладах з’ясувалося, що реалізовувати його практично нікому. Тому спочатку створюється програма підготовки вчителів із фізкультурників, які бажали працювати в школі, на Харківських однорічних курсах фізичної культури (що виникають трохи раніше). Далі планувалося перетворити їх на технікум фізичної культури, зберігши водночас тип однорічних курсів при педагогічних інститутах у Києві та на Донбасі (при одному з педінститутів). На базі Київського та Харківського медичних інститутів планували започаткувати підготовку лікарів-фізкультурників (сучасними словами — спортивних лікарів), а при Одеському — лікарів санітарнокурортної фізкультури [2]. Загалом спрямованість освітянської роботи з фізичного виховання була перспективною, але реалії тодішнього життя не дозволили повною мірою її реалізувати.

Про зміст фізичного виховання у школі в досліджуваний період можемо зробити висновок на підставі деяких матеріалів II Всеукраїнської науково-методичної конференції з фізичної культури, що проходила в 1928 р. Зокрема, відомо, що облік знань із фізичного виховання проводився двічі на рік — на початку і в кінці навчального року і був обов’язковим лише для старших класів (старшого концентру) трудових шкіл, профшкіл та шкіл ФЗУ. Він складався з трьох частин: лікарсько-антропометричного контролю, перевірки практичних знань та педагогічного контролю (теоретичних знань).

Лікарсько-антропометричний контроль був обов’язковим для всіх вікових груп обох статей і полягав переважно в антропометричних вимірах: зріст сидячи і стоячи, розмах рук, вага (маса тіла), обхват грудей у стані спокою.

Перевірка практичних знань (іспит з фізичного виховання) проводилася по трьох вікових групах — 12–14 років; 15–16 років; 17–18 і старші. Вона полягала в таких випробуваннях:

1. Вік 12–14 років: — біг 30–50 метрів (дівчата/хлопці);

— метання м’яча в ціль;

— стрибок з розгону в довжину;

— підготовчі вправи (комбінація з вивчених гімнастичних елементів на 4/4 по два рухи в такт).

2. Вік 15–16 років: — біг 60–100 м (дівчата/хлопці);

— штовхання полегшеної кулі (5 кг) для хлопців; метання м’яча з ручкою чи

полегшеної кулі — для дівчат;

— стрибки з розгону в висоту;

— підтягування у звичному висі (тільки за допомогою рук) для хлопців, у змішаному висінні — для дівчат;

— плавання 25 м (цей норматив у даній віковій групі був необов’язковим і проводився там, де для цього були умови).

3. Вік 17–18 років: — біг 100 м;

— метання гранати кращою рукою, штовхання нормальної кулі (7,5 кг) — для юнаків; для дівчат — метання м’яча з ручкою чи штовхання полегшеної кулі (сума рук);

— лазіння чи підтягування — для хлопців; вправи на прес (для черевного пресу) — для дівчат;

— опірний стрибок чи стрибок з розгону у висоту — для хлопців; стрибок з розгону у висоту — для дівчат;

— плавання 50–100 м. [3].

Педагогічний контроль передбачав урахування відвідуваності занять, ставлення до них учнів, перевірку пройденого теоретичного курсу, особисту гігієну та чистоту одягу учнів, знання останніми гігієнічних процедур як то зарядка, загартування та використання сонячних і повітряних ванн. Усе це разом оцінювалося за чотирибальною системою: кепсько, задовільно, добре, гарно [4].

Із того, що в одній із доповідей на конференції було озвучено вимогу, щоби при загальній оцінці успішності учня по загальноосвітніх дисциплінах враховували успішність на заняттях із фізичного виховання, можемо припустити, що такої практики не було або ж вона не завжди витримувалася. Якщо так, то фіксуємо упереджене ставлення до фізичного виховання з боку переважно директорів шкіл. Така практика фіксується джерелами впродовж 1930–50-х рр. Зокрема, у 1930 р. почалося розроблення нових навчальних планів, ситуацію з фізичним вихованням у яких фіксує доповідна записка члена ВРФК М. Філя: «…за колишнім навчальним планом на фізичну культуру відводилося по 2 години на тиждень (декадних — 3 год). Це вважався той мінімум, що дозволить до котроїсь міри забезпечити фізичне виховання молоді… Однак по окремих програмних комісіях при розробленні нових навчальних планів фізкультуру розцінюють інакше: в одних випадках її скорочують частково або й зовсім; в інших — її виносять за межі навчального плану. У таких заходах нічого нового немає і є лише повтором експерименту, відхиленого ще в 1927 р., після чого фізичну культуру було заведено до всіх навчальних планів, але зараз доводиться констатувати таку саму недооцінку фізкультури. […] Той факт, що навчальних планів ще не затверджено, вони лише проектуються, а вже на місцях окремі завідувачі шкіл скорочують фізкультуру, і це є красномовною пересторогою, що ми можемо зупинитися перед фактом не посилення, а занепаду фізкультури у школах...» [5]. Боротьба спочатку за збереження фізичного виховання в школах, а далі — за належне ставлення до нього триватиме фактично впродовж усієї радянської історії. Варто врахувати, що планування роботи з фізичного виховання у школах було досить умовним і спиралося на місцеві реалії, тому що загального обліку шкіл, де запроваджено фізичне виховання, НКО — на той час іще не мало, а планові спеціальні асигнування на фізкультурну роботу в школах передбачалися лише з другої п’ятирічки.

У 1934 р. змінюється система роботи шкіл ФЗУ, а відповідно і фізкультурна робота в них. Нагадаю, що ці школи виникають на хвилі ліквідації неписьменності й повинні були дати їх слухачам не лише освіту, а й необхідні професійні навички. Були створені навіть семирічки та десятирічки такого типу (ФЗС і ФЗД відповідно). Проте на середину 1930-х рр. питання освіти цілком вирішували загальноосвітні школи, а тому система ФЗУ зазнала змін: тепер це були короткотермінові школи — близько 6 місяців, в яких переважна увага приділялася оволодінню робітничою професією та роботі на підприємстві. Після їх закінчення переважна більшість випускників потрапляла безпосередньо на виробництво. Ця особливість (порівняно з іншими навчальними закладами) позначилася на організації фізичного виховання у школах ФЗУ.

Якщо раніше головною формою роботи був урок, то зі скороченням терміну навчання вся фізкультурна робота виносилася на позаурочний час. Водночас акцентація на виробничому навчанні поставила на порядок денний використання таких форм роботи, як фізкультпауза, фізкультхвилинка, виробнича гімнастика тощо. Інша фізкультурна робота проводилася шляхом організації гурткових занять. Незважаючи на те, що фізичне виховання було вилучено з навчальних планів, уся відповідальність за її організацію та щоденне керівництво покладалося на навчальні відділи ФЗУ. Практичне керівництво нею здійснював штатний інструктор.

Інструктивно-методичний лист про організацію фізкультурної роботи у школах ФЗУ рекомендував, щоби гурткова робота проводилась не лише при школі, а й при фізкультурному колективі підприємства, куди в майбутньому направлять учня. Зважаючи на вік і специфіку, кількість занять не перевищувала двох годин на тиждень (шестиденку): одне у формі уроку (на базі школи), інше — як секційне з відповідного виду спорту, але з урахуванням вікових особливостей учня. В основі всієї роботи з фізичного виховання лежав комплекс ГПО. Відповідно до нормативних вимог, у центрі уваги були фізичні вправи. Поряд із ними йшло прищеплення санітарно-гігієнічних навичок, а також оволодіння учнями практичними та теоретичними знаннями в галузі фізичної культури [7].

Одначе цим переліком фізична підготовка учнів (фабзаучников) не обмежувалася. Військовізація фізичного виховання вимагала освоєння ними ще й стрілецької справи, протиповітряної оборони, лиж, плавання, знання основних військово-політичних питань про РСЧА, знайомство з основними принципами побудови фізичної культури в СРСР та міжнародним революційним спортивним рухом [8].

Певне уявлення про зміст фізичного виховання у школах ФЗУ дають їх нормативні показники (табл. 1).

 

Наведена табл. 1 свідчить, що, з одного боку, основний акцент у підготовці юнацтва (як випливає з нормативів) робився на розвитку швидкісно-силових здібностей та витривалості (жодного нормативу, за допомогою якого б перевірялася гнучкість чи ін.), які передусім, потрібні вправному воїну; з іншого — наявність кількох специфічних нормативів вказує на прикладний характер підготовки, викликаний завданнями військовізації. Таким чином, дана таблиця може слугувати унаочненням мілітарної парадигми фізичної культури в СРСР.

Ситуація з фізичним вихованням у загальноосвітніх навчальних закладах та вишах на початку 1930-х рр. залишалася неоднозначною. До такого висновку змушують дійти наступні моменти. У багатьох тодішніх документах фіксується інформація щодо проведення різноманітних дитячих змагань, шкільних спартакіад тощо. Більше того, піонери України на Першому всесоюзному зльоті піонерів у 1932 р. здобули першість саме з фізичної культури, отримавши прапор ЦВК СРСР [10], що свідчить про певні успіхи в даній сфері. У 1934 р., готуючись до Всесоюзної спартакіади піонерів та школярів, по всій Україні проходить низка шкільних, районних, обласних дитячих спартакіад [11], в яких задіяні тисячі школярів. Зважаючи на дефіцит і дороговизну спортивного інвентаря, важко з позицій сьогодення оцінити реальні успіхи дітей. Безсумнівним залишається факт того, що радянська влада всіляко залучає дітей до рухової активності. У партійних документах це питання на часі, зокрема у постановах ЦК ВКП(б) про школу та піонерську організацію (обидві у 1932 р.) висувається завдання «широкого розгортання серед дітей спорту та різних масових форм оздоровлення та військової фізкультури», що мають допомогти «виховати покоління, здатне остаточно встановити комунізм» [12]. Поряд із цим, непоодинокі документи фіксують скарги керівників фізкультурним рухом на те, що в школах фізичне виховання поставлено дуже слабко. Складається враження, що попри той факт, що від 1930 р. ця дисципліна включена до навчальних планів шкіл, реальний стан справ свідчить про упосліджене ставлення до фізичного виховання в них, а комуністичні заклики так і не втілилися в реальні справи. Виходячи з такого становища, стає зрозумілим об’єднане звернення ВРФК, ЦК ЛКСМУ та НКО від 25.10.1934 р. До ЦК КП(б)У та Раднаркому про збільшення часу на обов’язкові заняття з фізичного виховання в середній школі (5–10 кл.) до 2 год на шестиденний тиждень [13]. Пам’ятаємо, що саме такі параметри обстоювалися й у 1930 р., а тому припускаємо, що на початку 1930-х рр. їх реалізувати не вдалося і фізичне виховання все ще доводило свою необхідність для школярів. Із цим пов’язано прохання встановити фінансування фізкультурної роботи у школі (до цього часу його чи то не було, чи воно було недостатнім) із розрахунку 2 руб. на учня в рік.

Схожою була ситуація і стосовно фізичного виховання у вишах. В УРСР у 1935 р. нараховувалося близько 90 тис. студентів у вишах і понад 120 тис. студентів технікумів [14]. У звітах обласних РФК згадуються різноманітні спортивні гуртки в інститутах; деякі види спорту, як то гімнастика чи баскетбол, майже виключно культивувалися лише в них, а в 1934 р. студенти ХЕТІ (Харківського електротехнічного інституту) навіть зайняли перше місце на спартакіаді серед технічних вишів у Москві [15]. Проте загальний стан справ із фізичним вихованням у ці роки був не настільки хорошим. Голова ВРФК у листі в ЦК КП(б)У зазначає, що фізична культура і спорт у навчальних закладах України перебуває на дуже низькому рівні. Проводячи паралелі з капіталістичними країнами (що для нього, на диво, є характерним), він зазначає, що там більшість спортивних рекордів ставлять студенти, тоді як у нас, пише він, фізкультура і спорт у вишах суттєво відстає від загального рівня фізкультурної роботи в Україні. Зокрема, на Всесоюзній міжнаркоматівській студентській спартакіаді збірний колектив вишів системи НКО зайняв лише 13-те місце, а вишів НКЗ — 11-те місце [16]. Далі він змальовує ситуацію з матеріальним забезпеченням, відмічаючи, що в навчальних закладах не створено необхідної технічної, спортивної бази, бракує необхідних асигнувань на таку роботу; відсутні (за деяким винятком) не лише студентські стадіони, футбольні майданчики, а й навіть добре обладнані фізкультурні зали. При цьому в багатьох вишах (Київський медичний інститут, Харківський держуніверситет, Харківський інститут механізації й електрифікації сільського господарства, Харківське студентське містечко) наявні зали перепрофілюються для інших потреб [17]. Своїм листом він підтверджує тезу, що, незважаючи на постійні партійні заклики та гасла, фізичне виховання в системі освіти було пасинком. Окрім людського чинника — коли його ігнорують директори шкіл, технікумів, інститутів, цьому «посприяв» і брак спортивного інвентаря, а також той факт, що з початком 1930-х рр. у технікумах та інститутах в якості обов’язкової дисципліни, запроваджено вивчення військової справи, яка, певною мірою, заступає фізичне виховання. Небайдужі до фізичної культури просять такої ж преференції й для останнього [18]. Одначе більшістю керівників вивчення військової справи розглядалося як альтернатива фізкультурі, тим паче, що мілітаризація всіх сфер життя тоді превалювала: згадаймо популярний фільм тих років, за книгою Льва Касіля, «Воротар Республіки», адже вся країна співала «Эй, вратарь, готовься к бою, часовым ты поставлен у ворот… Ты представь, что за тобою полоса пограничная идет…». Від середини 1930-х рр. фізична культура сприймається вже не як спосіб виховання здорового пролетаріату (ширше — робочої сили), а як мобілізаційний ресурс, спосіб підвищення військової (найперше) і вже потім — фізичної (чи прикладної) підготовки молоді.

Іншою причиною пасивності навчальних закладів щодо фізичного виховання був не лише брак кваліфікованих викладацьких кадрів, але й їх низька якість, через що у низці вишів його взагалі не викладали. Зокрема, з 369 викладачів фізичного виховання у вищій школі лише 68 мали вищу освіту, а 119 — середню. У багатьох вишах не було ані програм, ані навчальних планів з фізичного виховання. Заплановані ВРФК заходи з перепідготовки викладачів та підвищення їх кваліфікації неодноразово зривалися через те, що низка наркоматів (НКО, НКЗ, Народний комісаріат землеробства — надалі Наркомзем) відмовлялася фінансувати їх [19]. Одним із кроків на шляху до розв’язання означеної проблеми, на думку голови ВРФК, могло стати запровадження з 01.01.1936 р. Викладання цієї дисципліни як обов’язкової в інститутах і технікумах, а також організація в деяких вишах самостійних кафедр фізичного виховання [20]. У цьому питанні українські керівники взорували на центр, де в кількох вишах Москви і Ленінграда такі кафедри вже організовані.

Політичні реалії радянського повсякдення середини 1930-х рр. не оминули й фізичну культуру. В суспільстві поступово нагнітається істерія переслідування ворогів. Постійні, з 1928 р., процеси над «ворогами народу» стають повсякденним явищем. Так зване «розкриття» різноманітних підпільних організацій, як то «Українського інженерного центру», «Спілки визвольної України», «Союзу України та Кубані», «Українського національного центру», «Контрреволюційної шкідницької організації», «Всеукраїнського есерівського центру», «Української військової організації», «Блоку українських націоналістичних партій» і т.ін., загострює відчуття неспокою та тривоги в суспільстві. Що характерне — всіляких «ворогів» шукали чомусь саме серед представників української інтелектуальної еліти. З іншого боку, постійні масові заходи, як то мітинги, паради, гуляння — «майовки», пропагандистські вистави під час державних свят, що не залишали людину наодинці із собою; інтенсивне використання засобів масової інформації — радіо, кіно, масові читання газет і рекомендованих книг*, політінформації; мілітаризація населення через масову військову підготовку та величезна кількість військових і спортивних змагань — все це створювало навколо особистості атмосферу майже всепроникного примусу і контролю, що змушувало її піддатися впливу режиму й довести свою особисту «відданість улюбленому вождю». Залишатися осторонь вдавалося небагатьом — найчастіше перемагала привабливість співучасті в «історичному моменті» чи примус до неї. Настає повне одержавлення приватного життя людей, експансія влади в ньому, поглинання тоталітарною системою будь-якої соціальної самостійності особистості.

Висновки. В умовах відносної свободи, характерної для періоду нової економічної політики (1921–1928), культурне життя в Радянському Союзі нуртувалося боротьбою різноманітних течій, тенденцій, поглядів на право визначати форми і норми постреволюційної культури. Фізична культура й освіта не залишалися осторонь: на освітянській ниві в ці роки відбуваються всілякі експерименти стосовно форми й організації навчального процесу, а щодо фізичної культури, то партія убачає в ній елемент передусім ідеологічного впливу на людей, а відтак — і можливість за її допомогою впливати на них і контролювати їх. Тому в ній, поза ідеологічним інтересом, виділялася лише гігієнічна чи, трохи ширше, — оздоровча складова. Все це не сприяє розвитку фізичного виховання у школі. Воно

має місце лише спорадично. Лише зі зміною парадигми фізичної культури — її мілітаризації — фізичне виховання перетворюється на предмет шкільної програми, який із труднощами виборює там собі місце.

Перспективи подальших досліджень. У міру того, як дедалі більше науковців звертатимуться до такої цікавої й багатогранної теми, як історія фізичного виховання, чи ширше — історія педагогіки на українських теренах, обов’язково переглядатиметься низка колись, здавалося б, непорушних істин, створюючи об’єктивну картину радянського повсякдення і місця в ньому фізичної культури.



Номер сторінки у виданні: 65

Повернутися до списку новин