Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Компроміс як політологічна проблема





Ольга Москаленко, викладач кафедри суспільнополітичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

 

У статті розглядається компроміс як політологічна проблема. Автор підкреслює, що компроміс постає як метод пом’якшення загострення протиріч та включає такі ознаки, як об’єднання і співробітництво взаємодіючих сторін. Компроміс, як політологічна проблема, характеризує сутність мирного регулювання конфлікту.

Ключові слова: демократія, держава, компроміс, конфлікт, проблема.

 

В статье рассматривается компромисс как политологическая проблема. Автор подчеркивает, что компромисс выступает как метод смягчения обострения противоречий и включает такие признаки, как объединение и сотрудничество взаимодействующих сторон. Компромисс, как политологическая проблема, характеризует сущность мирного регулирования конфликта.

Ключевые слова: государство, демократия, компромисс, конфликт, проблема.

 

A compromise as political science problem is examined in the article. An author underlines that a compromise appears as a method of the softening sharpening of contradictions and that a compromise includes such signs as association contradictions of interactive sides. A compromise, as a political science problem, characterizes essence of the peaceful adjusting of conflict.

Key words: compromise, conflict, democracy, power, problem.

 

Тема компромісу, як політологічної проблеми, є актуальною, оскільки схильність до компромісів виявляється під час процедури перемовин між конфліктуючими сторонами, внаслідок  чого виробляються взаємоприйнятні рішення.

Поняття «компроміс» у політиці не нове і трактується як поступка деякими вимогами, відмовлення від частини власних вимог на користь угоди з іншою партією, державою. У такому трактуванні компроміс постає як метод пом’якшення загострення протиріч. Однак глибокий зміст цього поняття багатший і складніший, адже компроміс включає також такі ознаки, як об’єднання і співробітництво взаємодіючих сторін та деякі характеристики взаємного протиборства, що виявляються у стосунках між цими сторонами. Компроміс, як політологічна проблема, характеризує сутність мирного регулювання конфлікту, який орієнтований на виключення його насильницьких форм і зниження його інтенсивності. Ось чому метою цієї статті є констатація того факту, що компроміс — це або вимушена угода, або результат свідомого вибору, тобто добровільна угода. Якщо суспільство недемократичне, то політичний лад прагне до тотального усунення супротивника, впритул до його фізичного знищення, а у демократичному суспільстві перемога за самим своїмхарактером є політичною, її результати частково відповідають інтересам супротивника. І тому вона більшою чи меншою мірою є компромісом, тобто становить політологічну проблему, яку слід вирішувати.

Природна схильність до компромісів є однією з найважливіших особливостей конституційних режимів. Однак функціональна роль компромісів в умовах розвинутої демократії неоднозначна. Для демократичного режиму небезпечною є як прихильність до своїх ідей, тобто неприйняття компромісів, так і надмірне прагнення до них.

Виразно прагнення до компромісів виявляється в діяльності основних інститутів влади — уряду і парламенту, а також у взаєминах між ними.  Слід підкреслити, що створення парламентської більшості, формування коаліційного уряду можна розглядати як компроміс

Навіть у президентській республіці, де парламент не має права безпосередньо втручатись у кадрові призначення президента, останній пропонує кандидатури, враховуючи можливу реакцію на них депутатів парламенту. Політичний курс, що формується таким урядом, також є компромісом, а в тому разі, коли пошук більшості замінює пошук самого рішення, прагнення до компромісу може призвести до загибелі режиму.

Парламент, як інститут, який репрезентує різні інтереси і працює на базі компромісів, може угледіти бажану мету лише в тому разі, якщо було досягнуто згоди.

Президент і прем’єр – міністри теж змушені примиряти людей із різними думками, а тому перемовини і компроміси відіграють чималу роль як у бюрократичному, так і у законотворчому житті. Однак парламенти, представницькі і відкриті органи влади змушені виявляти чуйність до негайних вимог народу, часто на шкоду його довгостроковим інтересам. Слід зауважити, що термін перебування законодавця на своєму посту є коротким, а тому компроміси, як політологічна проблема, сприяють пошуку підтримки представників бюрократичного апарату та їх політичних ініціатив з боку різних виборчих округів. Таким чином, роль компромісів є неоднозначною навіть у відкритих суспільствах, де вони слугують життєвим і самостійним принципом демократичної політики. Акцент на тому, що будь – яка соціальна ситуація вимагає певних компромісів, не дає підстав стверджувати, що компроміси необхідні в усіх випадках. Тому вважати компроміс практикою, що неминуче веде до соціального прогресу, невиправдано й небезпечно: він може призводити до виродження особистості, розкладання суспільства, а що стане результатом такої практики: прогрес чи розкладання — залежатиме від типу компромісів (не від їх практики, а від їх сутності). І це яскраво характеризує сутнісні характеристики компромісів як політологічної проблеми.

Якщо неминучість компромісу та його зміст продиктовані силою, то подібні компроміси не можуть бути нічим іншим, як короткочасними перемир’ями. Сильніша сторона буде не лише диктувати зміст компромісу, але й у міру зміцнення своїх позицій вимагати дедалі нових поступок від слабкої сторони. Компроміс може бути використаний як на благо, так і на шкоду. Так, трагедія багатьох демократій минулого полягала в тому, що компроміси в різних сферах приводили до катастроф. Особливо наочно це проявилось у зовнішній політиці європейських держав у міжвоєнний період.

Класичний приклад — Мюнхенська змова 1938 р. Спроба утихомирити агресора за рахунок «здачі» Чехословаччини не тільки не послабила агресивні амбіції А. Гітлера, а й розв’язала йому руки для нових територіальних захоплень [1].

Зрозуміло, перспективи досягнення компромісів не тільки залежать від дій конкретних політиків, державних діячів, але й визначаються природою проблем, які потрібно вирішити. Так, формування владних інститутів або вироблення політичного курсу при розумному, прагматичному до них ставленні допускають компромісні рішення. Політичний капітал при цьому успішно конвертується у статусний, що полегшує досягнення згоди з принципових питань. Настільки ж реальний компроміс щодо економічних, політичних і соціальних проблем, які становлять державну політологічну проблему.

Еволюція політичних суперечок і конфліктів у західних країнах протягом двох останніх століть показала, що, всупереч прогнозам К. Маркса, саме в економічній сфері вони вирішувалися порівняно легко і при цьому демократичними методами. І навпаки, найбільш наполегливою виявилась боротьба між релігійними, національними та етнічними групами, що відрізнялася особливою запеклістю.

З питань економічної політики та соціальних витрат завжди можна досягти компромісу, особливо в умовах економічного зростання, але важче знайти компроміс між двома мовами, які претендують на статус державної, або трьома конфесіями як основою освітнього процесу. У найкращому випадку тут можна домогтися компромісу щодо поділу сфер, де діятиме той чи інший принцип. Разом з тим система, базована на такого роду компромісі, не згладжує існуючі в суспільстві відмінності, а закріплює їх, поглиблюючи тим самим політологічну проблему.

Схильність партій до компромісів, коли вони опікуються вже не вирішенням політичних проблем, а досягненням взаємних домовленостей, а також надлишкова тенденційність партій, готових за будь – яку ціну обстоювати свої ідейні установки, однаково небезпечні для демократичного режиму, оскільки ведуть до його саморуйнування. Критерієм успішного функціонування демократичного режиму можна вважати використання компромісу в інтересах загального блага, який стає дійовим тоді, коли дасть можливість реалізувати цілі, не порушує шанованих більшістю принципів, втілює благо, що стоїть над приватними або вузькогруповими інтересами [2].

Політична історія знає чимало компромісів, які отримали назву «великих». У багатьох країнах вони виростали із запеклих громадянських конфліктів і ставали основою демократичного устрою. Показовий приклад Англії: відома Славна революція 1688 надала початок класовому компромісу з його принципом обмеженого парламентом королівського правління. Кабінетне правління, як черговий компроміс,з’явилося вже у наступному столітті, а реформа виборчого права була проведена лише у 1832 р. [3].

Інший «Великий» компроміс стався у в Швеції 1907 р., коли було прийнято рішення про введення загального виборчого права вкупі із пропорційнимпредставництвом. У 1918 р. подальша реформа виборчої системи закріпила принцип кабінетного правління. Свої «історичні» компроміси знали в 70 – ті рр. ХХ століття Італія, Іспанія та інші країни. У всіх цих випадках компроміси були покликані допомогти врегулюванню конфлікту в межах завдань і цінностей тих груп, що брали участь в угоді. Тільки втіливши у собі найкращі з усіх пропозицій, які більше за інших сприяють досягненню загального блага, компроміс здатен наблизити врегулювання, а це може бути забезпечено лише зверненням до завдань і цінностей, близьких більшості громадян.

Незважаючи на свідомий вибір компромісу як засобу вирішення конфлікту, мотиви його учасників можуть бути найрізноманітнішими: в одному випадку так звані партії порядку можуть поступитися з побоювання, що в разі продовження опору приречуть себе на значно більші втрати, в іншому випадку — вони захочуть слідувати проголошеним принципам «відкритості», як це було при переході Туреччини до багатопартійної системи в 1945 р. У свою чергу, радикали здатні прийняти компроміс як «перший внесок», будучи впевненими, що час працює на них та інші «внески» неминуче підуть. Так, В. І. Ленін, посилаючись на критику Ф. Енгельсом бланкістівкомуністів, писав, що компроміси партії часто з неминучістю нав’язуються обставинами, і безглуздо раз і назавжди відмовлятися «приймати сплату боргу по частинах» [4]. Нарешті, і ті, й ті можуть просто втомитися від тривалої боротьби і зважитися на пошуки взаємних поступок. Ще сильнішим мотивом до них є страх перед громадянською війною, який може набрати гіпертрофованих форм, якщо суспільство пройшло через подібну війну в недалекому минулому, а війна, яка зафіксувалась у національній пам’яті, слугує ін’єкцією насильства та забезпечує поступовість перетворень.

Компроміси не слід переоцінювати: як багато чого іншого в політиці, вони становлять глибоку політологічну проблему, повністю не вичерпують предмет конфлікту, особливо якщо йдеться про принципи та цінності.

Перший компроміс, за допомогою якого встановлюється демократія, сам по собі є свідченням ефективності принципів примирення і взаємних поступок. Тому перший же успіх здатен спонукати ворогуючі політичні сили та їхніх лідерів перейти на вирішення всіх важливих питань мирними, демократичними методами. І навпаки: явна невдача при вирішенні якогось животрепетного політичного питання ставить під удар майбутнє демократії, особливо процес її інституціоналізації.

Слід згадати, що досвід перехідних процесів 80–90 – х рр. в Латинській Америці та Східній Європі надав цікаві моделі вирішення політичних конфліктів за допомогою компромісів. Їх зміст зводився, з одного боку, до зміцнення слабких, демократичних інститутів, а з іншого — до зниження напруження конфліктів, що виникають у зв’язку з політичним курсом і кадровими призначеннями. Давню традицію в Італії, Іспанії та багатьох латиноамериканських країнах мають так звані пакти — політичні угоди між лідерами провідних партій або політичних сил. Укладання пакту означало самообмеженняамбіцій основних протиборчих сторін, прийняття взаємних зобов’язань та інституційне їх оформлення. На думку Л. Ф. Шевцової, не тільки в латиноамериканських країнах, але й надалі в Угорщині, Польщі, Чехії саме політика пактів стала основним гарантом посттоталітарної трансформації. «Ця політика зняла напруженість із слабких інститутів, обмежила рівень конфліктів, сприяла формуванню цілої системи договорів між владою і суспільством, між цивільними і військовими, між підприємцями та робітниками» [5]. Така функція пакту відповідала суспільним інтересам і сприяла досягненню загальнонаціональної консолідації і політичної стабільності, а також допомагала вирішувати виникаючі політологічні проблеми.

Разом з тим, оцінка пактів не може бути однозначною, особливо беручи до уваги типологію останніх. Найчастіше поняття «пакт» пов’язується з розподілом статусного політичного капіталу, тобто постів у владних структурах, причому незалежно від результатів виборів. Крім цього, у пактах фіксуються основні політичні орієнтації, а, на думку А. Пшеворського, вони відіграють суттєву роль, усуваючи головні політичні питання зі сфери суперництва. «Такі пакти необхідні для захисту демократичних інститутів від тиску, якому вони ще не здатні протистояти» [6], але подібного роду інституційні пакти небезпечні для демократії тим, що можуть стати своєрідними «картелями» існуючих посад проти суперників — «картелями», які обмежують конкуренцію, перетинають суперникам шлях до успіху і розподіляють вигоди, пов’язані з політичною владою, тільки серед своїх. Тоді демократія перетворюється на приватне підприємство лідерів кількох політичних партій і корпоративних спілок.

Інший тип пактів — це домовленості з приводу проведеного урядом політичного курсу, які  не передбачають обміну статусних позицій владина політичний капітал опозиції, але означають узгодження своїх дій на певний період. Класичним прикладом такого роду пактів є пакти Монклоа, підписані в Іспанії основними політичними силами як узгодженої програми дій з виведення країни із соціальноекономічної та політичної кризи. Їх метою було зробити процес лібералізації та подальшої демократизації поступовим, уникнути громадянської війни і надати гарантії авторитарним реформаторам при майбутньому демократичному режимі.

Третій варіант — пакти лівих і правоцентристських сил, що передбачають створення парламентської більшості та коаліційного уряду. Одним із найбільш вдалих прикладів такого роду може слугувати коаліція соціалістів і правоцентристських демократичних сил, яка склалася після виборів 1994 р. в Угорщині. Цей альянс істотно пом’якшив існуючий в угорському суспільстві ідеологічний розкол і сприяв проведенню прагматичної і виваженої коаліційної політики [7].

Більш проблематичні компроміси є в російській політиці. Усвідомлена, відкрита політика пактів тут часто підміняється закулісними угодами елітних груп. Російські еліти виявляють нездатність до домовленостей, які вимагають самообмеження амбіцій, та прийняття зобов’язань. У цьому причина багатьох політичних конфліктів і криз останніх років в Росії.

Компроміс у політиці — свідомо укладена політична угода між протилежними політичними силами (партіями, організаціями, державами), що виражають інтереси різних верств і груп суспільства. Це спосіб вирішення конфліктів і суперечностей шляхом поступок сторін, які беруть участь у політичній діяльності, політичних відносинах. В його основі лежить самообмеження політичних сил, відмова від незначних завдань тактичного характеру за збереження основних. Виокремлюють два види політичних компромісів як політологічної проблеми: 1) вимушені, що виникають під тиском об’єктивних і суб’єктивних політичних умов та інтересів; 2) добровільні, які укладаються із взаємною вигодою для двох або більше політичних сил. Політичні компроміси — невід’ємна складова демократичної політичної системи, основний засіб вирішення політичних і політологічних проблем і конфліктів. Коли в наявності безліч політичних партій, суспільнополітичних організацій і рухів, коли кожен суб’єкт намагається всіма способами позначити власне політичне обличчя, прагнення до компромісів — єдино правильний шлях подолання виникаючих конфліктів, створення розумного суспільства, вирішення політикополітологічних проблем.

При цьому особливо важливо знаходити ті положення в діяльності політичних суб’єктів, які об’єднують, а не роз’єднують їх, а для цього слід бути політично культурною силою, одним із критеріїв чого виступає здатність йти на поступки, шукати компроміси. Поза компромісів досягти стабільності і порядку в нашому суспільстві неможливо.

Таким чином, компроміс — один із найпопулярніших політичних брендів ХХІ століття не тільки в країнах Західної Європи, але й на всьому пострадянському просторі. Сучасний період розвитку багатьох країн постійно змушує їх вирішувати широкий спектр політичних проблем, від яких залежить подальший цивілізаційний хід багатьох регіонів світового простору, і даний принцип є основним показником демократії та глобалізації суспільства, тобто слід шукати політичний компроміс між різними, часто ворожими національними, соціальними, політичними силами стосовно основних цінностей, які є базовими для розвитку демократії, а це сьогодні вельми актуально. Однак без такої згоди не може бути сподівань на успішне здійснення радикальних структурних реформ.

Яскравим прикладом досягнення політичного компромісу є події 2005 р. після «Помаранчевої революції», коли правляча еліта пішла назустріч опозиції, підписуючи меморандум про співпрацю. Цей меморандум є «псевдокомпромісом, оскільки на першому місці стояли екологічні, а не політичні та національні інтереси.

Важливу місію на початку 90 - х рр. відіграв компроміс в інтеграції української спільноти, ставши цементуючою основою для розвитку демократичного суспільства в Україні, що являло собою неписаний соціальний договір, або національний пакт всіх суб’єктів політики про громадянський мир та спокій. Система таких домовленостей про цивілізовані правила політичної гри створює відповідний політичний клімат,  а національна злагода, або інакше це можнаназвати «національним компромісом», може виступити головною умовою для справжньої реалізації прав людини, що сприяє певному середовищу для функціонування всіх елементів політичної системи [8]. Тому, використовуючи термін «національна злагода», мається на увазі не тільки українська етнічна спільнота, а й увесь український народ, оскільки Україна становить поліетнічну державу, яка складається з різних меншин — росіян, поляків, кримських татар, болгар, євреїв та ін. Таким чином, політичний компроміс утворюється на базі національного.

Національний компроміс має поєднувати в собі мир і спокій у міжетнічних відносинах, що передбачає панування такого політичного клімату, який базується на писаних і неписаних законах і правилах, яких дотримуються всі члени суспільства.

Сучасний дослідник у галузі теорії політики О. Гьоффе вирізняв серед ознак модерного суспільства систему суспільних благ. Так, було виокремлено дві характеристики доби Модерну, як суть сучасного (модерного) суспільства: перша характеристика — це легітимація з боку тих, хто перебуває під впливом влади. Вихідним положенням цієї характеристики виступає твердження: держава існує тому, що на те є згода громадян, тобто є політичний компроміс між усіма громадянами держави; друга характеристика — досягнення єдності громадян, згоди всіх та кожного — це досягнення компромісу, тому що організація суспільства може бути визнана членами цього суспільства, ґрунтуючись на загальній згоді, коли принципи такої організації влаштовують переважну більшість громадян [9]. Саме таким яскравим прикладом в українській політиці став Універсал національної єдності, підписаний у серпні 2006 р., після тривалого діалогу політичних лідерів, який підкреслив важливість політичного компромісу. Згодом ми побачили, що такі «штучні» домовленості лише створили ширму для варіантів компромісних рішень.

Отже, компроміс — це згода на грунті взаємних поступок між представниками різних, протилежних інтересів, думок, поглядів, співробітництво, яке передбачає політичний союз між різнорідними силами. Одна з головних вимог політичного компромісу — забезпечення неможливості ухилятися від його умов і право на критику таких відхилень, а це означає, що в основі компромісу повинні лежати певні політичні принципи або конкретно окреслені умови поведінки, без чого вимога дотримання компромісних угод на практиці неможлива. Розгляд і цього питання становить мету даної статті. Головними умовами є визнання правоти протилежної сторони з певної проблеми, певного питання [10].

Найкращою формою подолання розбіжностей під час підготовки компромісу є діалог, відкритий обмін думками. З політологічної точки зору, неприпустимими є такі компроміси, що ведуть до втрати політичного впливу однієї зі сторін або розглядаються однією зі сторін як слабкість свого партнера і ведуть до вимог певних поступок. Здатність до виважених і необхідних компромісів є однією з передумов життєздатності політичних сил і партій.

Об’єктивною основою компромісів є непрямолінійний хід суспільно – політичних процесів, критеріями ефективності політичного компромісу є збереження здатності до політичної діяльності, надання завдяки компромісу нових можливостей для політичних дій, розширення умов ефективної політичної діяльності, припинення непотрібної виснажливої боротьби зі своїми опонентами та створення можливості зосередити політичний потенціал на вирішенні фундаментальних політичних проблем. Зважаючи на це, проблема компромісу повинна вирішуватись з урахуванням означених критеріїв, а небезпечність компромісу пов’язана з тим, що компроміс може стати засобом обману та політичної бездіяльності. Погляд на компроміс відображає характер і ступінь зрілості політичних сил і партій. На зміну безкомпромісності, характерній протилежним політичним силам упродовж багатьох десятиріч, поступово приходить  розуміння того, що компроміс є формою згодиі домовленості у вирішенні питань, які торкаються долі й інтересів усього суспільства, незалежно від конкретних політичних розбіжностей. Особливо плідними є компроміси, пов’язані зі збереженням миру співробітництва, про що свідчить досвід країн Західної Європи.

Універсал національної єдності показав, наскільки важливі є точки дотику певних політичних сил у досягненні політичних домовленостей. Першим принципом даного універсалу був той крок, що вшанував волевиявлення українського народу, здійснене у демократичний спосіб на виборах 26 березня 2006 р., а вже через рік у 2007 р. вказаний принцип втрачає свій зміст, оскільки домовленості не можуть бути гарантіями досягнення політичного компромісу. І план дій для забезпечення національної єдності, виписаний у 27 пунктах, втратив свою дієздатність. Це свідчить про те, що немає практичного досвіду в українській політиці щодо підписання і дотримання норм політичного компромісу. З огляду на це варто звернутись до багатої практики країн Західної Європи, які можуть бути корисними для української політики.

Демократична організація сучасного суспільства припускає поєднання і взаємодію найрізноманітніших соціальних і політичних сил, інтересів, потреб, що сприяє діалогу між ними, знаходженню загальних позицій, точок зіткнення, а результатом діалогу є компроміс. Мистецтво йти на компроміс — одна з найважливіших якостей, що характеризують високий рівень політичної культури, а компроміс — незамінний інструмент балансу інтересів, здатність чітко представляти пріоритет цілей, жертвувати менш значним, щоб в результаті добитися значнішого, не побоятися сьогоднішніх мінусів, якщо завдяки цьому можна отримати серйозні плюси. Такі риси політичної культури, як прагнення до компромісу, терпимість, передбачуваність

політичної поведінки, неприйняття догматизму, склалися різною мірою в різних країнах Європи та інших регіонах світу.

Отже, поза компромісами досягти стабільності і порядку в суспільстві, державі неможливо, а тому компроміс є необхідність, важлива складова, певна риса культури суб’єкта демократичної держави і суспільства, політична проблема, яку слід вирішувати.



Номер сторінки у виданні: 117

Повернутися до списку новин