Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Парадигмальна еволюція в політології міжнародних відносин





Сергій Шергін, доктор політичних наук. професор, завідувач кафедри регіональних систем та європейської інтеграції Дипломатичної академії України при МЗС України, заслужений працівник освіти України

УДК 355.424.4

 

У статті розглядаються парадигмальні аспекти міжнародних відносин у контексті еволюції політичної науки. У межах існуючої типології наведені головні особливості класичних, неокласичних, некласичних та посткласичних парадигм, що використовуються в політології міжнародних відносин.

Ключові слова: політичний реалізм, неореалізм, лібералізм, модернізм, постмодернізм, функціоналізм, неофункціоналізм, транснаціоналізм, глобалістська та метатеоретичні парадигми.

 

В статье рассматриваются парадигмальные аспекты международных отношений в контексте эволюции политической науки. В рамках существующей типологии отмечены главные особенности классических, неоклассических, неклассических и постклассических парадигм, использующихся в политологии международных отношений.

Ключевые слова: политический реализм, неореализм, либерализм, модернизм, постмодернизм, функционализм, неофункционализм, транснационализм, глобалистская и метатеоретические парадигмы.

 

In this article the paradigm aspects of international relations are considered in the context of evolution of political science. Within the frames of present typology the main features of classical, neoclassical, noneclassical and postclassical paradigms are noted.

Key words: political realism, neorealism, liberalism, modernism, postmodernism, functionalism, neofunctionalism, transnationalism, globalist and metateoretical paradigms.

 

1. Сутність і типологія наукових парадигм. Введення поняття парадигма (грец. paradeigma — приклад, зразок) у широкий науковий обіг пов’язано з ім’ям американського фізика та філософа Т. Куна (1922–1996). На відміну від свого теоретичного попередника британського політичного філософа, автора концепції «відкритого суспільства» К. Поппера (1902–1994), який вважав, що будь – яке наукове знання має гіпотетичний характер, а сама наука — це процес перманентної революції, рушійною силою якої є раціональна критика, Т. Кун віддав першість науковій революції, стверджуючи, що прогрес можливий лише в так званій нормальній науці. Якщо К. Поппер був переконаний, що зміна наукового знання має раціональний характер, то, за Т. Куном, зміна наукового знання від однієї парадигми до іншої є містичним перетворенням на кшталт релігійної віри, де немає місця раціональним правилам. У своїй резонансній книзі «Структура наукових революцій», яка побачила світ 1962 р., він писав: «Під парадигмами я розумію визнані всіма наукові дослідження, котрі впродовж певного часу дають науковій спільноті модель постановки проблем та їх вирішень» [10, с. 17]. Таким чином, вперше було запропоновано взяти як концептуальний модуль науки не окрему теорію, а сукупність теорій — метатеоретичну єдність, тобто парадигму, що базується на особливих онтологічних і гносеологічних ідеалізаціях і установках, які поширені в певній науковій спільноті.

Період панування будь – якої парадигми (за словами Т. Куна, період «нормальної науки», відмічається накопиченням наукових результатів, знайдених під час вирішення чергових завдань за стандартними зразками та методиками, тоді як зміна парадигм втілює період наукової революції, яка приводить до трансформації наукових досягнень і принципового перегляду головних стратегій наукових досліджень. При цьому вважалося, що різні парадигми та відповідні теорії несумісні і не можуть бути піддані будь – якому порівнянню, оскільки операція зіставлення можлива лише в межах однієї парадигми. Така інтерпретація функціональних атрибутів парадигми, що її було доповнено методологією дослідницької програми британського філософа І. Лакатоса (1922–1974), набула з часом загального визнання і стала фундаментом сучасної філософії науки.

Сукупність наукових парадигм, яка становить концептуальний зміст і віддзеркалює історичні етапи вивчення суспільно – політичного життя, використовується і в теоретичних дослідженнях міжнародних відносин та зовнішньої політики. У свою чергу, методологія як особливий тип раціональної свідомості, що спрямована на розроблення методів пізнання, передбачає використання парадигмального підходу до інтерпретації міжнародних процесів і ситуацій. Такий підхід зумовлений атрибутивними функціями онтології та епістемології щодо природи політики, зокрема міжнародної політики.

До сфери онтології належить питання про об’єктивну чи, навпаки, суб’єктивну сутність міжнароднополітичної реальності. Прихильники об’єктивізму (реалісти) трактують політику як сферу соціального буття, що існує незалежно від людських уявлень, тоді як «суб’єктивісти» (ідеалісти) вважають, що політика, в тому числі й міжнародна, існує лише у вигляді створених людьми ідей і концепцій.

До сфери епістемології належать питання про засоби отримання, структуру й характеристики знань про внутрішню та міжнародну політику. Тут також існують два підходи до тлумачення політики. Прихильники першого (реалісти) вважають потрібним для з’ясування сутності політики створити універсальну наукову теоріюна основі емпірично верифікованих припущень. Прихильники другого (ідеалісти) заперечують інтерпретацію будьяких світополітичних проблем (історичних, правових, моральних тощо) у категоріях і термінах науки, вважаючи, що це призведе до спотворення їх змістовної сутності.

Зазначимо, що в межах цих протилежних за своєю онтологічною й гносеологічною сутністю підходів до розуміння та тлумачення політичного світу відображено бачення людини водночас історичної і політичної сутності. Причому даний аспект має визначену передісторію, оскільки знайшов своє відображення у трактатах античних філософів. Сьогодні більшість політологів намагається уникати методологічних крайнощів об’єктивізму та суб’єктивізму, а також тверджень про виняткову допустимість тільки розуміння чи тільки пояснення природи політики. Відтак твердження французького соціолога і політичного філософа Р. Арона (1905–1983), що «не існує готової історичної дійсності, яка передує науці», можна цілком віднести до політичної дійсності та міжнародних процесів, сутність яких також потребує розуміння та пояснення в контексті «ідеальних типів, котрі не виключають один одного» [1, с. 137, 141].

Політологічний підхід до міжнародних відносин передбачає використання кількох базових парадигм залежно від проблем, що підлягають науковому розгляду. Серед спеціалістівміжнародників різних шкіл і напрямів немає методологічної єдності щодо їх оптимальної кількості. Проте є загальне розуміння того, що парадигма як засіб і форма теоретизування постає одним із різновидів пізнавальної традиції. Кожна з парадигм у межах пізнавальної традиції має власний референтний історичний період, ціннісну орієнтацію та внутрішню структуру. Парадигми даного підрозділу політичної науки використовуються для теоретичного осмислення, систематизації й узагальнення фактів, подій і процесів міжнародної політики та міжнародного життя. Виокремлюють чотири основні парадигми — це ідеалізм, реалізм, модернізм і глобалізм.

Ідеалізм, або ліберальноідеалістична пізнавальна традиція, починає формуватися в античні часи і пов’язана зі спадщиною давньогрецьких і давньоримських філософів і мислителів. Уявлення про політичну демократію, права громадянина і політичну справедливість (Арістотель), про ідеальний державний устрій (Платон), правові засади міжнародної політики і гуманізм (Цицерон) дали поштовх розвитку ідеалістичної парадигми. Елементи ідеалістичного бачення світу держав, політичних процесів і явищ наявні в трактатах середньовічних теологів і мислителів епохи Просвітництва та Нового часу (Т. Аквінський, Альберт Великий, Т. Мор, Т. Кампанелла, Х. Гроцій, Дж. Локк, ЖанЖак Руссо).

На рубежі XVIII і XIX ст. створюються сприятливі умови для розвитку ліберальноідеалістичних теорій і формування політичних програм. Домінуюче положення в європейських дослідженнях того часу зайняв політичний ідеалізм. Ідейні джерела цього напряму базуються на моральних принципах, загальнолюдських цінностях і ідеалах. Необхідність досягнення «вічного миру», правового регулювання міждержавних відносин та розвитку міжнародних інститутів як механізму усунення війни стали предметом наукових досліджень філософів і правознавців того періоду. Зокрема, слід відмітити І. Канта — автора ідеї «загального громадянського стану», Дж. Бентама — автора поняття «обмеження сили» у міжнародних відносинах та Дж. Мілля, який висунув ідею індивідуальної свободи та суспільного суверенітету, а також Г. Гегеля з його концепцією «громадянського суспільства» та міжнародних стосунків, що грунтовані на дотриманні правових норм. Саме на поглядах цих та інших учених XIX ст. будувалися дослідження політичного ідеалізму в XX ст. Проте референтним історичним досвідом цієї парадигми став період між двома світовими війнами.

Ідеалізм як система наукових поглядів на міжнародні відносини розвивався передусім у США та Великобританії. Політичний ідеалізм наголошував на міжнародноправовому регулюванні міжнародних суперечок, на необхідності нової системи колективної безпеки, що стримує амбіційні устремління до домінування будьякої держави. Принципи самовизначення націй, відкритості дипломатії та орієнтації зовнішньополітичної діяльності на демократію та міжнародне співробітництво знайшли відображення в програмі президента США Вудро Вільсона, яку він запропонував на Версальській мирній конференції 1919 р. Програма передбачала створення в Європі системи колективної безпеки для запобігання конфліктам і забезпечення гармонії інтересів великих і малих держав. Гарантом дотримання всіма державами універсальних норм міжнародного права та інструментом попередження конфліктів повинна була виступати спеціально створена для цього Ліга націй. Проте доктрина світового порядку, що була сконструйована на засадах ідеалізму, виявилась несумісною з міжнароднополітичними реаліями 20–30х рр. ХХ ст.

Криза Ліги націй та Друга світова війна поклали край багатьом ілюзіям представників цього напрямку, продемонструвавши неадекватність реальності міжнародних відносин їхнім уявленням про них. Однак ця наукова традиція, незважаючи на жорстку критику з боку представників різних шкіл міжнародних відносин, продовжує залишатися теоретичною основою багатьох сучасних наукових ідей і політичних концепцій.

Характеризуючи теоретичні погляди ідеалістів стосовно міжнародних відносин, слід зауважити, що представники цього напряму вважають людину рушійною силою міжнародних відносин. Оскільки, на їхню думку, людина фактично здійснює міжнародні відносини, вона безпосередньо зацікавлена в гармонійному та безконфліктному розвитку міжнародної системи завдяки діяльності міжнародних організацій, верховенству міжнародного права, які повинні встановлювати й регулювати взаємовідносини між державами.

У системі уявлень представників ідеалістичної традиції в політології міжнародних відносин слід відмітити такі структурні елементи, як принцип прогресу, який тлумачиться як здатність держави тотально змінити світ на краще, а також принцип облаштування постісторичного стану. Під останнім принципом розуміється формування світового суспільства з системою уніфікованих цінностей і єдиним суспільним ладом на глобальному та національному рівнях. У цьому контексті ідеалістична парадигма є проекційнотрансформуючим баченням міжнародних відносин і світової політики.

У повоєнні роки ідеалістична традиція знайшла часткове втілення в діяльності держсекретаря США Дж. Даллеса і помічника президента США з питань національної безпеки З. Бжезінського, президентів Дж. Картера (1976–1980) і Дж. Буша_старшого (1988–1992). У науковій літературі політичний ідеалізм був представлений працями таких авторів, як Г. Дікенсон, Л. Сон і Р. Кларк. Перший з них вважав, що разом із закріпленням принципу національного суверенітету необхідно формувати світову громадську думку стосовно актуальних проблем міжнародних відносин як прояву гармонії і світового розуму. Два останні американські автори видали ґрунтовну працю «Досягнення миру через світове право», в якій було запропоновано проект поетапного роззброєння і створення системи колективної безпеки для всього світу. На думку цих пацифістськи налаштованих учених, основним інструментом подолання війн і досягнення вічного миру між народами повинен стати світовий уряд під керівництвом ООН, який діятиме на підставі детально розробленої світової конституції.

Своєрідний ренесанс ідеалізму пов’язується з англоамериканською тенденцією до перебільшення свободи вибору у зовнішній політиці, певним фарисейством, що будується на відірваних від життя гаслах моральності та нормативності мислення політиків і науковців. Коментуючи піднесення ідеалізму в ХХ ст., відомий британський історик і політолог Е. Карр (1892–1982) вважав, що цей феномен пов’язаний із бажанням його прихильників створити нову утопію у сфері міжнародних відносин [18, с. 27].

Реалізм серед інших наукових парадигм прийнято вважати першою і визначальною традицією політології міжнародних відносин. Будучи класичною формою європейського політичного мислення, він бере свій початок з епохи Тридцятирічної війни (1618–1648), охоплює період становлення та розвитку євроцентричних міжнародних відносин у XVIII–ХІХ ст. і завершується періодом двох світових війн.

Після закінчення Другої світової війни політичний реалізм стає класичним напрямом у дослідженні міжнародних відносин, що побудований на критиці постулатів політичного ідеалізму. У межах цього напряму, який згодом перетворився на наукову школу, плідно працювали такі відомі американські та європейські дослідники, як Р. Нібур, Н. Спайкман, Г. Моргентау, Дж. Кеннан, А. Волферс, Р. Арон, Г. Кіссінджер, З. Бжезінський та ін.

Сам термін «політичний реалізм» вказує на те, що реалісти, на противагу ідеалістам, вважають неприйнятним будувати свої дослідження на абстрактних ідеалах і принципах «абсолютного добра». Вони чітко позначають свій дослідницький інтерес «до реального стану речей, реальної людської природи, реальних історичних процесів» [11, с. 744]. Своєрідним маніфестом теоретичної школи політичного реалізму стала книга Г. Моргентау (1904–1982) «Політичні відносини між націями. Боротьба за владу та мир», яку було видано 1948 р. у США і яка пізніше багато разів перевидавалася різними мовами [29].

У першому розділі цієї книги, формулюючи основні принципи політичного реалізму, Г. Моргентау відмічає, що політика та суспільство підпорядковані об’єктивним законам, і тут явно недостатньо віри в «моральний політичний порядок, базований на універсальних і абстрактних принципах» [17, с. 3]. Він закликає вивчати процеси, що реально відбуваються, адже тільки пізнання об’єктивних законів розвитку суспільства надає можливість цілеспрямовано й успішно впливати на політичну дійсність. В якості центральної дослідницької мети Г. Моргентау ставив завдання створення раціональної теорії міжнародної політики.

У контексті фундаментальних досліджень міжнародної політики внесок Г. Моргентау в їх розвиток важко переоцінити. Утім, головний внесок Г. Моргентау полягає не в розробленні загальної теорії міжнародних відносин, а в опрацюванні парадигми класичного реалізму, яку зведено до шести визначальних принципів, на підставі яких сформульовано її домінанти. Викладення цих принципів у численних наукових працях з міжнародно_політичної тематики дає змогу навести їх у стислій тезовій формі.

1й принцип — політика підпорядкована об’єктивним законам, підґрунтя яких перебуває у вічній і незмінній людській природі. Тому можна створити раціональну теорію, яка дає змогу відносно об’єктивно відтворити зміст міжнародної політики.

2й принцип — політичний реалізм ґрунтується на понятті інтересу, вираженого у термінах влади, і вимагає раціональної політики. Така політика правильна, оскільки вона мінімізує ризики та максимізує переваги. Водночас раціональність політики залежить також від її моральних і практичних цілей.

3й принцип — політичний реалізм переконаний у тому, що змінити існуючий світ можливо лише за допомогою вмілого використання об’єктивних законів, а не шляхом підпорядкування політичної реальності якомусь абстрактному ідеалу, що відмовляється визнати такі закони.

4й принцип — визнання морального значення політичної дії, але при цьому моральні вимоги повинні розглядатись не як абстрактні й універсальні норми, а в конкретних обставинах місця і часу. Тому вища мораль у міжнародній політиці — це поміркованість і обережність.

5й принцип — відмова ототожнювати моральні прагнення будьякої нації з універсальними моральними нормами. Одна справа — знати, що нації підпорядковуються моральному закону в своїй політиці, а зовсім інша — претендувати на знання того, що добре і що погано в міжнародних відносинах.

6й принцип — політичний реалізм виходить із визнання плюралістичної концепції природи людини. Реальну людину потрібно розглядати в комплексі, але при цьому враховувати при аналізі відносну самостійність окремих сторін її буття — економічної, моральної, релігійної [29, с. 4–16].

З погляду політичного реалізму, об’єктивні закони суспільства кореняться в людській природі, і вона видається політичним реалістам зовсім не такою, як ідеалістам. Увесь зміст їхніх міркувань з цього питання можна звести до того, що люди за своєю природою грішні й хибні.

З усіх пороків людини жоден не є настільки явним, незгубним й небезпечним, як інстинктивне прагнення влади. Боротьба за владу — це боротьба всіх проти всіх. Подібне розуміння природи людини екстраполюється політичними реалістами як на суспільство загалом, так і на взаємини на міжнародній арені: у таку саму боротьбу  у сфері міжнародної політики залучені практично всі держави.

Отже, у центрі уваги політичних реалістів перебуває держава. З позицій класичного реалізму вона розглядається якщо не єдиний, то головний актор у міжнародних відносинах. Визнання об’єктивності категорії інтересу спричинює визнання неминучості конфлікту інтересів різних держав. Конфліктогенність міжнародного середовища робить центральною проблемою міжнародної політики забезпечення безпеки. При цьому безпека розглядається політичними реалістами насамперед у військовосиловій і державноцентричній площині. Ця сфера реальної політики та пов’язана з нею дослідницька проблематика одержали в політичних реалістів назву «високої політики», що особливо підкреслювало її виняткове місце.

На окрему увагу заслуговує одне із вихідних положень політичного реалізму, а саме положення про анархічну природу міжнародних відносин, що, власне, і відрізняє їх від сфери внутрішніх суспільних відносин. Якщо держави мають монополію на легітимне насильство всередині держави, то у сфері міжнародних відносин не існує єдиного центра, що має право на застосування насильства для врегулювання конфліктів. Коли кожна держава дбає лише про власні інтереси, анархічність міжнародного середовища набуває особливого значення. З погляду політичного реалізму, в цих умовах держава може розраховувати тільки на власні сили та можливості в обстоюванні своїх інтересів. Єдиний прийнятний шлях для цього — нарощування своєї могутності. Остання оцінюється політичним реалізмом у контексті здатності впливати на інших «гравців» міжнародної політики і трактується досить широко — насамперед як військова та економічна міць, а також як гарантія забезпечення безпеки, добробуту, престижу та можливості для поширення своїх ідеологічних настанов і соціокультурних цінностей.

Міркування про різні складові, або елементи, могутності (сили або влади) державнацій також займають значне місце у книзі Г. Моргентау, в якій окреслюються вісім її елементів: 1) особливості географічного положення; 2) наявність природних ресурсів; 3) демографічні характеристики; 4) рівень індустріалізації; 5) військовий потенціал; 6) особливості національного характеру; 7) стан моралі нації; 8) якість державного керування та якість дипломатії. Врахування цих елементів при розробленні зовнішньої політики будьякої держави є необхідною умовою для забезпечення її раціональності. Тому й сьогодні цілком актуальним і обґрунтованим виглядає наукове кредо американського теоретика, який вважав, що головне завдання тих, хто відповідає за розроблення зовнішньої політики, полягає у правильній оцінці різних факторів могутності держави.

Прагнення кожної держави до максимальної реалізаціїсвоїх національних інтересів в умовах анархічного середовища приводить до встановлення на міжнародній арені певного балансу сил. З погляду політичного реалізму, саме він, а не механізми колективної безпеки, є єдиним способом забезпечення миру. «Прагнення до влади з боку ряду націй, кожна з яких намагається або зберегти, або порушити status quo, неминуче приводить до конфігурації, яку звуть балансом сил, і політики, що націлена на її збереження... Баланс сил і політика, націлена на його збереження є не тільки неминучими, але й ключовим фактором у співтоваристві суверенних націй» [29, с. 179].

Головний висновок Г. Моргентау щодо ролі держав у політиці балансування є однозначним: у встановленні, підтриманні або зміні балансу сил центральне місце належить великим державам — саме вони визначають «правили гри» на міжнародній арені. Перебуваючи на консервативнореалістичних позиціях, цей видатний американський політолог вважав основними завданнями міжнародної політики забезпечення національно – державних цілей мирними засобами при збереженні готовності застосування сили.

Постулати класичного реалізму неодноразово критикувались його опонентами, які піддавали сумніву головним чином дослідницькі методи «традиціоналістів», що ґрунтувалися на теоретичних інтерпретаціях, історичних аналогіях та порівняльному аналізі. Втім, предмет других великих дебатів (1950–1960 рр.) між прихильниками традиціоналізму та модернізму щодо природи міжнародних відносин залишається актуальним і в умовах сучасного світового порядку, який за своїми структурнофункціональними параметрами кардинально відрізняється від епохи біполярності. Доказом цього слугують численні публікації в американських наукових виданнях, зокрема академічних журналах, що присвячені теоретичній спадщині Г. Моргентау та її впливу на сучасну політичну науку. Як і раніше, предметом дискусій є проблема інтерпретації міжнародних відносин, ідентифікації їх учасників та сутність національного інтересу в контексті зовнішньої політики США [34].

Серед європейських класиків політичного реалізму наукова спадщина Р. Арона займає особливемісце. Своєрідним продовженням його «філософії історії» стали дослідження вченого, присвячені аналізу міжнародних відносин. Утім, Р. Арон не став французьким аналогом Г. Моргентау чи Г. Кіссінджера, наукові праці яких стали «біблією» для політичних аналітиків, спеціалістівміжнародників і студентів низки поколінь. На відміну від американських політологів, він не був «цивільним мілітаристом»,

а його фундаментальні наукові та публіцистичні праці, що були присвячені проблемам війни та миру в соціальних науках, мали відчутну пацифістську спрямованість.

Поєднуючи відомі концепції міжнародних відносин Дж. Гоббса, Г. Гроція та спираючись на ідеї німецького генерала Карла фон Клаузевіца (1780–1831) про природу війни та військову стратегію, Р. Арон виклав своє бачення цього питання, до розкриття якого він підійшов системно та комплексно — з позицій теорії, соціології, історії та праксеології. Такий підхід, що знайшов відображення у фундаментальній праці Р. Арона «Мир і війна між націями» (1965), став підґрунтям для становлення полемології науки про війну, конфлікти та інші форми соціальної агресії.

В основу предметного завдання соціології міжнародних відносин покладено системне вивчення поведінки міжнародних акторів. Зміст міжнародних відносин розглядається в дусі канонічних постулатів політичного реалізму, тобто вони зводяться до відносин між державами. У Р. Арона міждержавні взаємодії подані у вигляді символічних персонажів — солдата та дипломата (посла) — так звані політичні одиниці, що виконують ролеві функції від імені держави. Таким чином, міжнародні відносини у самій своїй сутності містять «альтернативу війни та миру». На його думку, людство може повністю відмовитися від війн за виконання трьох умов: 1) ліквідації розриву між життєвим рівнем привілейованої меншості та основної маси людства; 2) створення світової «спільноти націй», що організована на принципах федералізму; 3) припинення антагонізму між двома суспільноекономічними системами для того, щоб кожна вважала легітимними та допустимими ідеали та інститути іншої [9, с. 164–165].

Головним об’єктом соціології міжнародних відносин виступають держави, що діють на історичній сцені і постійно суперничають між собою за силу, владу та могутність. При цьому Р. Арон виокремив, поперше, силу як сукупність військових, економічних і моральних чинників, подруге, владу, яку здійснюють державні органи в межах своєї території, потретє, могутність як здатність однієї країни нав’язати свою волю іншим. При цьому, на відміну від модерністів, Р. Арон не зводить могутність винятково до факторів, які підлягають математичному обчислюванню, адже ідеологічний і психологічний фактори є не менш, а іноді й більш важливими для набуття могутності в міжнародних відносинах. Крім того, його концептуальні погляди відрізнялися від інших реалістів тим, що він не визнавав за сутність міжнародної політики боротьбу за владу та могутність, оскільки рівноправність учасників відносин та рівні можливості із застосування сили перетворюють могутність із мети на засіб. Він також вважав, що специфіка взаємодій на міжнародній арені полягає в тому, що державиучасниці переслідують багато цілей, а це призводить до неможливості створення раціональної «математичної» мети — теорії міжнародних відносин. Водночас Р. Арон дуже скептично ставився до універсальних моністичних теорій за їх намагання пояснити сутність міжнародних відносин за допомогою якогось одного принципу і піддавав сумніву можливість створення автономної теорії міжнародних відносин.

Характерно, що під час «другої хвилі великих дебатів» американські політологи досить критично поставились до теоретичних положень Р. Арона, зокрема стосовно мотивів і механізмів міжнародної політики. Г. Моргентау, Г. Кіссінджер, Дж. Розенау, С. Гоффман та інші політологи - «патріархи» американської міжнароднополітичної думки на сторінках академічних часописів неоднозначно оцінили його внесок у розроблення соціологічного дискурсу міжнародних відносин. Здебільшого Р. Арона критикували за ігнорування фактора «світової економіки», неувагу до «транснаціонального феномену» в міжнародних відносинах та за перебільшення ролі держави у прийнятті рішень як «єдиного актора» [23, c. 24–25].

Значно пізніше теоретичну спадщину найпослідовнішого представника європейського позитивізму Р. Арона було переглянуто науковою спільнотою. Цього разу оцінки були більш схвальними, а його соціологічний та історикофілософський підхід до міжнародних відносин було кваліфіковано як такий, що гідний для системного вивчення у контексті постпозитивізму за нових політичних реалій [20].

2. Некласичні і неокласичні парадигми. Після відносного ослаблення привабливості політичного реалізму як дослідницької програми і теоретико - к онцептуальної основи зовнішньополітичного курсу держав в 1970х рр., він знову відродився на початку 1980х рр., як найпривабливіша модель в умовах загострення міжнародної обстановки — цього разу в «реформованому» вигляді — неореалізму, або структурного реалізму.

При розгляді питання щодо розвитку науки про міжнародні відносини часто використовують хронологічнийпринцип, виокремлюючи кілька історичних етапів домінування тієї чи іншої парадигми. Інтерес викликають і періоди зміни теоретичного «лідера» у дослідницькій діяльності — вони дістали назву великих дебатів, або великих суперечок у теорії і політології міжнародних відносин.

Критика політичного ідеалізму прихильниками політичного реалізму визначається як перша «велика суперечка», або перша хвиля «великих дебатів». У центрі дискусії було питання про концептуальні побудови та сутнісні характеристики міжнародних відносин. На відміну від першої, в центрі «другої великої суперечки» — між «традиціоналізмом» і «модернізмом» (біхевіоризмом) у 1950–1960х рр. переважали в основному методологічні проблеми.

Слід зазначити, що політичний ідеалізм і політичний реалізм у межах цієї хвилі дебатів потрапили під визначення «традиціоналізм», чим підкреслювалась їх прихильність традиційним інтуїтивнологічним методам дослідження. Джерелом суперечки стало наполегливе прагнення групи дослідників нового покоління (К. Райт, М. Каплан, К. Дойч, Д. Сінгер, К. Холсті, Е. Хаас та ін.) надати вивченню міжнародних відносин посправжньому науковий статус. У своєму підході до міжнародних відносин вони наполягали на необхідності використання методів точних і природничих наук — так званих наукових методів. Вони вважали, що лише за таких умов концептуальні положення про міжнародні відносини здатні претендувати на науковий статус. У працях згаданих вище дослідників наявною є підвищена увага до використання засобів математики, формалізації, моделювання, збирання та обробки даних, емпіричної верифікації результатів, а також інших дослідницьких процедур, запозичених з точних дисциплін і протиставлених традиційним методам.

Початком «другої хвилі» дебатів послужив виступ у 1966 р. у Лондонській школі економіки Х. Булла з доповіддю «Теорія міжнародних відносин: приклад класичного підходу», в якій він узагальнив дискусії й аргументи прихильників класичних парадигм, що існували в дисципліні на той час. Х. Булл критикував «науковий» підхід до міжнародних відносин за його, буцімто, нездатність мати справу із сутністю предмета. Він підкреслював, що обмежуючись тим, що може бути логічно або математично доведено та верифіковано відповідно до строгих процедур, прихильники наукового підходу позбавляють себе єдиних інструментів, які дають можливість визначити сутність предмета міжнародної політики [15, с. 34–37].

«Друга хвиля» дебатів мала для дослідження міжнародних відносин принципове значення. Вона відбила ту стадію в розвитку науки про міжнародні відносини, що пройшла кожна соціальна дисципліна — стадію зрілості шляхом переосмислення свого місця в суспільстві і науці, прагнення до відновлення, до досягнення більшої точності, до одержання максимальної практичної віддачі.

Разом з тим введення в дисципліну нових методів і методик не привело до утворення якоїсь цілісної дослідницької програми модернізму. Натомість з’явилися різноманітні види емпіричних досліджень, але не нова парадигма міжнародної політики. Концептуальні рамки модернізму охоплюють різноманітні галузі досліджень: різні варіанти системного підходу й, зокрема, системного моделювання (М. Каплан, К. Райт, Д. Сінгер, К. Холсті, Р. Роузкранс); аналіз поводження міжнародних акторів на засадах психологічного аналізу сприйняття міжнародної ситуації (Р. Снайдер, Х. Брук, Р. Джервіс); процес прийняття зовнішньополітичних рішень (Г. Еллісон); дослідження процесів соціальної комунікації й інтеграції в міжнародних відносинах (К. Дойч, Е. Хаас); вивчення конфліктів і співробітництва (А. Рапопорт, К. Боулдінг); формалізацію поводження міжнародних акторів з використанням теорії ігор (Т. Шеллінг). Неоднорідність модернізму не зашкодила йому стати досить плідним і збагатити науку не тільки новими методиками, але й досить цікавими висновками, що одержали подальший розвиток у межах різних теоретичних парадигм.

Прикметно, що політичний реалізм, який жорстко критикував модерністів, відчув на собі його вплив. Після періоду сумнівної віри в «нову науковість» дисципліни чимало американських політологів знову повернулися до реалізму, але менш самовпевненому й ортодоксальному. Вони кваліфікували трансформацію класичного реалізму середини ХХ ст. і оформлення його у вигляді неореалізму наприкінці 1970х рр. як «відстрочену перемогу». Останнє твердження пов’язано з книгою засновника «неореалізму», чи «структурного реалізму», професора Каліфорнійського університету Кеннета Волтца (1924–2010) «Теорія міжнародної політики», яку було опубліковано 1979 р.

Для з’ясування ревізіоністської сторони неореалізму слід звернути увагу на відмову його прихильників від спроб вивести раціональну теорію з розуміння природи людини, зокрема, її дуальності. Своє пояснення соціальної взаємодії на рівні міжнародних відносин неореалісти будують не на психологічних чинниках, а на факторах соціального порядку. Але істотнішою стороною трансформації класичного політичного реалізму в неореалізм є прагнення останнього систематизувати політичний реалізм і створити системну теорію міжнародної політики. Зберігаючи основні категорії класичного політичного реалізму — силу, національний інтерес, боротьбу за владу, — неореалізм прагне до збагачення його досягненнями системної теорії. На думку К. Волтца, для розуміння сутності того, що відбувається в міжнародній політиці, необхідно показати, наскільки дії та взаємодії держав, а також результати цих дій і взаємодій можуть бути пояснені силами, які виявляються на рівні системи, а не на рівні окремого елемента [36, с. 32–34].

Слід нагадати, що одна з основних ідей системного підходу до міжнародних відносин — це посилка про основну роль структури системи в пізнанні її законів. Структура створюється взаємодією елементів і впливає на дії міжнародних акторів. Той або інший результат взаємодії елементів у межах системи зумовлений не їхніми особливостями, а властивостями структури.

Структура системи виступає переважно як сила, що примушує учасників міжнародних відносин діяти так, а не інакше. Зміст останнього твердження пояснює один із теоретиків конструктивізму Джон Раггі: «Коли міжнародна система сформована, вона стає силою, яку актори не можуть контролювати; вона обмежує їхнє поводження і стає між намірами держав і результатами їх дій» [33, с. 134]. Інакше кажучи, структура системи обмежує «свободу дій» держав і багато в чому визначає результат їх взаємодії. Причому структурні властивості міжнародної системи фактично не залежать від зусиль малих і середніх держав, вони передусім є результатом взаємодії великих держав. Очевидно, що теорія та історія міжнародної політики визначаються і створюються в категоріях великих держав і під їх безпосереднім впливом. У міжнародній політиці, як і в будьякій іншій системі, що заснована на принципі «самодопомоги», актори, які володіють найбільшими можливостями, встановлюють «правила гри» для себе та всіх інших «гравців». Проте сьогодні неореалістичне розуміння міжнародної системи є настільки поширеним, що системна теорія міжнародних

відносин ототожнюється саме з ним.

Знову повернемося до хронології розвитку науки про міжнародні відносини в контексті основних наукових парадигм. Наприкінці 1960х — на початку 1970х рр. політичний реалізм піддавався дедалі більшій критиці і цього разу за його модель світу. Політичний реалізм критикували за його виняткову увагу до питань міждержавної боротьби за владу та за його індиферентність до тих політичних процесів, які відбуваються всередині держави, а також у транснаціональній площині та поза межами військовополітичної сфери. Іншими словами, якщо раніше роль держави як центрального актора міжнародних відносин не ставилася під сумнів, то в період «третьої

хвилі великих дебатів» це питання перебувало в центрі дискусій. Отже, зміст і межі «третьої хвилі» можна визначити як протистояння державноцентричної парадигми політичного реалізму та нового напряму політологічних дослідженьміжнародних відносин — транснаціоналізму.

«Транснаціоналізм» (цей термін, як і в разі змодернізмом, використовується як загальна назва для низки політологічних концепцій) виходив з того, що ідеї політичного реалізму й властива йому етатистська парадигма більше не відповідають характеру і сучасним тенденціям міжнародних відносин. З погляду класичних «транснаціоналістів» (Р. Кеохейн, Дж, Най, Дж. Грум, Й. Фергюсон, Р. Мансбеч), держава, що існує поряд з безліччю інших акторів — різними типами міжнародних організацій, транснаціональними корпораціями та підприємствами, суспільними рухами й навіть окремими індивідами, — вже не є єдиним і, тим більше, центральним актором у міжнародних відносинах. Крім того, самі міжнародні відносини виходять далеко за рамки традиційних міждержавних взаємодій, основаних на національних інтересах і силовому протиборстві. Інакше кажучи, в аналізі «транснаціоналістів» держава втрачає свою головну функціональну монополію, а міжнародні відносини набувають іншого наповнення — з інтернаціонального (тобто міждержавного в етимологічному значенні) вони перетворюється на транснаціональні, тобто здійснюються без прямої участі держав. Найбільш комплексно у сучасній політичній науці феномен транснаціональної державності та вплив транснаціональних процесів на глобальну систему міжнародних відносин був проаналізований німецьким ученим У. Беком [5; 6; 15]. У своїх працях У. Бек, відмічаючи руйнівний для соціальної держави ефект глобалізації, вводить у науковий обіг поняття транснаціональної держави, як об’єднання держав на засадах кооперації, що уможливлює «збереження їх суверенітету та ідентичності за межами національного…, що відкриває постнаціональним державам нові простори для дій» [5, с. 229–230].

У межах транснаціонального напряму досліджень подальший розвиток одержало кілька провідних концепцій. Одна з них розробляла проблеми наднаціональної політичної інтеграції у контексті теорії функціоналізму. У своєму класичному вигляді ця теорія подана у працях британського політолога Д. Мітрані, який закликав до трансформації стереотипних уявлень про систему міжнародних відносин, пропонуючи так звану функціональну альтернативу, що мала на меті створення «всеохоплюючої світової єдності». Варто зауважити, що ідеї функціоналізму вплинули не тільки на подальший розвиток інтеграційної теоретичної думки, зокрема неофункціоналізму, але й активізували практичні дії, спрямовані на реальне зближення європейських держав.

Зміст «функціональної» ідеї полягає в тому, що міжнародна інтеграція має бути максимально деполітизована і спрямована на вирішення суто функціональних завдань, насамперед соціально – економічного характеру. Відповідно зростання кількості, складності й масштабності завдань, які виходять за межі національних кордонів, вимагає розширення та поглиблення співробітництва різних держав. Успішний розвиток взаємовигідного співробітництва в неполітичній (технічній, або функціональній) галузі на міжнародній арені буде ініціювати подібне поводження в інших галузях. Мірою того, як держави ставатимуть дедалі інтегрованішими, ціна розриву функціональних зв’язків буде досить високою для того, щоб утримати держави від вступу в конфлікт. Таким чином функціональне розгалуження (ramification, у Д. Мітрані) здатне переорієнтувати міжнародну активність і зробити внесок у справу зміцнення миру. Таке «розгалуження» в остаточному підсумку приведе до створення функціональної системи, елементи якої працюватимуть без спільної політичної надбудови, що автоматично приведе до повної політичної інтеграції [28, c. 97].

Спираючись на досягнення функціоналізму (Д. Мітрані, К. Дойч, Ч. Пентланд), неофункціоналісти (Е. Хаас, Л. Ліндберг, А. Етціоні) досліджували ненасильницькі заходи щодо створення великих за масштабами політичних утворень. Увагу дослідників було привернуто до питання добровільного створення політичних об’єднань, які свідомо утримуються від використання сили у відносинах між складовими одиницями. У центрі уваги неофункціоналістів постали такі питання: яким чином і під впливом яких факторів держави добровільно втрачають деякі атрибути свого суверенітету, одночасно здобуваючи нові засоби для врегулювання конфліктів між собою? При цьому інтеграція найчастіше розумілася неофункціоналістами як процес, за допомогою якого лояльність політичних акторів декількох національних утворень зміщується у бік нового наднаціонального центру прийняття рішень, який стає центром політичної активності. Таким чином, проблеми «ерозії» суверенітету сучасної національної держави стали основним об’єктом дослідження неофункціоналістів [22; 27; 29].

Характерно, що неофункціоналісти відмовилися від ідеї автоматичності подібного «розгалуження». Вони підкреслювали, що висновок з «уроків інтеграції», або усвідомлення успіхів інтеграції, в одному функціональному контексті не може автоматично переноситися на інші. Насправді, такий висновок можливий лише в тому випадку, якщо актори побажають адаптувати цей «інтеграційний урок» до нової ситуації. Інакше кажучи, якщо актори визнають, що їхні інтереси задовольняються найкраще в рамках більшої організації. Таким чином, у неофункціоналістів інтеграція є результатом роботи відповідних еліт в урядовому й приватному секторах, які підтримуютьінтеграцію з прагматичних міркувань, але аж ніяк не з альтруїстичних. Представники цього напряму, на відміну від своїх попередників, не переймаються кінцевим результатом інтеграції і зосереджуються на механізмах її реалізації. Неофункціоналізм — це переважно теорія регіональної політичної інтеграції, оскільки предметом її дослідження є інтеграційні взаємини держав окремих регіонів світу. Відповідно неофункціоналізм характеризується як «метод інтеграції в рамках Європейського союзу» [28, c. 100].

Якщо неофункціоналістська концепція наголошувала на наднаціональному вимірі міжнародних відносин, то в центрі уваги вчених — розробників концепції комплексної взаємозалежності перебували відносини транснаціонального характеру. Виникнення цієї концепції пов’язують з іменами Роберта Кеохейна та Джозефа Ная, які

в 1977 р. опублікували книгу «Влада і взаємозалежність». Автори намагалися показати обмеженість моделі політичного реалізму в аналізі сучасних міжнародних відносин. Стверджувалось про неможливість надання адекватного пояснення таким змінам, що відбулись останнім часом на міжнародній арені, як зростання глобальної взаємозалежності та питомої ваги недержавних структур — міжнародних організацій і транснаціональних корпорацій. Натомість зазначалась актуальність розроблення так званого плюралістичного підходу до вивчення міжнародних відносин з метою ревізії ключового поняття політичного реалізму — «національної держави». Водночас не йшлося про відмову від традиційної моделі міжнародних відносин; автори лише підкреслювали, що при аналізі деяких ситуацій у сучасному світі вона стає недоречною. Автори відмічали також появу нових рис міжнародно – політичного процесу та посилення взаємного впливу між країнами або між акторами в окремих країнах. Цей феномен дістав назву «комплексної взаємозалежності» [24].

Поширений у 70–80 – х рр. минулого століття термін «взаємозалежність» і сьогодні має певний сенс, оскільки стосується важливого питання про те, в якому ступені події, що відбуваються в глобальній системі міжнародних відносин, впливають на події в їїокремих підсистемах. Відповідно визначаються три ключові характеристики комплексної взаємозалежності: наявність «множинних каналів», що з’єднують суспільства — не тільки міждержавних, але й трансурядових і транснаціональних; відсутність строгої ієрархії серед актуальних політичних питань, що приводить до того, що соціально_економічні проблеми можуть бути настільки ж важливими, як і проблеми військової безпеки; у ситуаціях, які можуть бути визначені як прояви комплексної взаємозалежності, військова міць має тенденцію до зниження своєї ролі у розв’язанні міжнародних конфліктів.

Мабуть, найвідомішою західною концепцією, що належить до «радикальної» парадигми, є концепція світ – економіки, або капіталістичної світ – системи, яку було розроблено в контексті неомарксизму (І. Валлерстайн, С. Амін, А. Франк, Т. Хопкінс, К. Чейз – Данн та ін.). Вона відрізняється від концепції залежності у двох аспектах. По – перше, її прихильники прагнуть зрозуміти не тільки і не стільки відсутність розвитку в латиноамериканських країнах, а й економічний, політичний і соціальний розвиток всіх регіонів світу. Розвинуті країни, а також країни, що розвиваються, «переможці» і «переможені» досліджуються із загальною метою пояснити існування нерівномірного розвитку сучасного світу. По – друге, метою авторів концепції світ – системи є прагнення зрозуміти долю різних частин світу в різні історичні періоди часу в більш широкому контексті розвитку світової політекономії: пріоритетом для них є пояснення становлення та розвитку глобальної капіталістичної системи в історичній перспективі.

Найяскравішим представником комплексної теорії «світ – системи» є американський соціолог, директор Центру Ф. Броделя в Нью – Йорку Іммануїл Валлерстайн. У працях, що були видані 1974–1989 рр., під загальною назвою «Сучасна світ – система», він ставив завдання визначити динаміку розвитку світової економіки та з’ясувати причини існування нерівномірного економічного розвитку в глобальному масштабі. Пропонувалось також відокремити концепцію «світ – економіки» від концепції «міжнародної економіки».

У цьому плані стверджувалось, що сучасний світ за своїм змістом став «єдиним світом», якого не існувало до ХХ ст. Напроти, концепція «світ – економіки» припускає, що економіка існує там, де є завершений соціальний поділ праці в інтегрованому наборі виробничих процесів, які зв’язані за допомогою ринку, що його було створено досить складним чином. Сучасна економічна система не складається з національних економік, які не представляють завершеного поділу праці в планетарному масштабі. Стає очевидним, що сьогодні вся земна куля діє в рамках єдиного соціального поділу праці під назвою «світ – економіки». За І. Валлерстайном, межі «капіталістичної світ – економіки» набагато ширші, ніж рубежі будь – якого сучасного політичного утворення. Це доводить, що політичні утворення (націїдержави) володіють лише відносно автономним суверенітетом у рамках єдиної світ – економіки.

У межах концепції «світ – економіки» відмічаються так звані центр, периферія і напівпериферія. У регіонах «центру» представлені найбільш передові галузі економіки; «периферія» постачає «центру» сировину, а її некваліфікована робоча сила експлуатується; у виробничій діяльності «напівпериферії» представлені елементи й того, й того. На противагу ліберальній ідеї про спеціалізацію, грунтованій на порівняльних перевагах, теорія світсистеми наполягає на тому, що міжнародний поділ праці у форматі «центр — периферія» вимагає та збільшує нерівність між ними. Держави «периферії» не можуть контролювати свою долю, тоді як держави «центру» домінують в економічному, політичному та військовому плані.

Світсистемний аналіз І. Валлерстайна поширюється також на політичну науку, зокрема науку про міжнародні відносини. У контексті даного аналізу світ розглядається як єдина соціальна система, що перебуває у межах загального процесу розвитку. Згідно з цією логікою, досліджувати окремі елементи світсистеми поза її контексту та динаміки неможливо в принципі. Відтак розвинутість одних країн можлива лише за рахунок інших, а результат розвитку кожної країни є результатом процесів розвитку всієї світсистеми. Характерно, що І. Валлерстайн не погоджується з універсальною інтерпретацією глобалізації, з позицій якої представники різних наукових парадигм намагаються пояснити сутність усіх суспільних процесів, у тому числі міжнародних. Стосовно тлумачення історичних рамок і природи глобалізації американський соціолог віддає перевагу поняттю «перехідний етап» і вважає, що капіталістична за своєю сутністю світсистема набуває інших властивостей, які поки ще не мають спільних правил і рис. На його думку, в ситуації історичного переходу від одного типу системи до іншого рушійною силою в контексті трансформації міжнародної системи може стати людський чинник і, зокрема, людська творчість і воля [39].

Характерно, що в своїх наступних працях, які були опубліковані в 90х рр. — на початку першої декади ХХІ ст., І. Валлерстайн ще більш критично ставиться до перспектив глобальної лібералізації, прогнозуючи агонію капіталістичної світсистеми до 2050 р. На його думку, наступний період історичногорозвитку «буде не соціалістичним і не капіталістичним». При цьому роль США в «хаотичному світі» він оцінює з суто реалістичних позицій і визнає «занепад американської моці» [38; 39].

З кінця 1970х рр., коли реалістична школа набула в неореалізмі свою завершену форму, лібералізм також отримує префікс «нео». Це було зумовлено відмінністю сучасної версії від більш ранніх (насамперед комерційного лібералізму, що пов’язує розвиток вільної торгівлі та забезпечення миру, і республіканського), в яких зазначалося, що поширення демократії гарантує досягнення миру. Як і неореалісти, неоліберальні інституціоналісти використовують системний підхід до аналізу міжнародних відносин, але на відміну від них приділяють більшу увагу питанню про те, яким чином міжнародні інститути сприяють розвитку багатостороннього співробітництва. У своїх дослідженнях транснаціональних відносин інституціоналісти констатують, що держави були і залишаються найважливішими акторами у світополітичних процесах. Вони позитивно сприймають посилку щодо необхідності подальшої децентралізації міжнародної системи, визнають високий ступінь її інституціоналізації, а сам процес інституціоналізації світової політики кваліфікують як визначальний для поведінки державних урядів. Відповідно правила і норми поведінки основних учасників міжнародних відносин інтерпретуються в контексті даної парадигми [22; 24].

Особливе місце в аналізі інституціоналістів займають міжнародні інститути та міжнародні режими. Справді, хоча держави визначають свої інтереси, виходячи зі своїх суверенних прав, міжнародні інститути залишаються важливими структурними елементами міжнародної системи, оскільки вони спонукають держави до активніших дій. Міжнародні інститути уможливлюють для держав такі дії, які в іншому випадку були б неможливі — наприклад, вирішення питань нерозповсюдження ядерної зброї та розв’язання проблем регіональних конфліктів.

Слід зауважити, що концепція міжнародних режимів одержала самостійне звучання в рамках неоліберального інституціоналізму на початку 1990х рр. Саме тоді в академічних збірниках, таких як «Міжнародні режими», «Міжнародні організації» і «Міжнародна безпека», з’явилося чимало досліджень, які стали причиною жвавих дискусії щодо наукової раціональності даної концепції. Режими в них інтерпретуються як сукупність принципів, норм, правил і процедур прийняття рішень, навколо яких у даній сфері міжнародних відносин очікування акторів збігаються. Відповідно норми визначаються як стандарти поводження, що обумовлені в термінах прав і обов’язків. Правила — це спеціальні приписи дій або їх заборони. Процедури становлять поширену практику прийняття та виконання колективних рішень. Найяскравішими прикладами міжнародних режимів є діючі міжнародні валютно фінансові і торговельні організації, що були створені в другій половині ХХ ст. При цьому слід враховувати, що повоєнний період був вельми багатим на формування різних режимів, основна частина яких перебуває в галузі світової економіки (одним із винятків є режим нерозповсюдження ядерної зброї).

Говорячи про подолання так званої несумісності реалістичної і ліберальної парадигм, слід зазначити, що оптимальна дослідницька програма має враховувати можливість синтезу двох парадигм. Мається на увазі, що вододіл між ними розмивається, і обидві парадигми розділяють деякі загальні положення, котрі роблять своєрідний «крок» назустріч одне одному. Наприклад, один із сучасних представників неореалізму британський політолог Б. Бузан, який називає себе «ліберальним реалістом», не заперечуючи реалістичну тезу про анархічний стан міжнародного середовища, зазначає, що загалом система міжнародних відносин трансформується убік «зрілої анархії». Відтак підкреслюється значення тенденції зростання ступеня інституціоналізованості міжнародної системи в постбіполярний період [17].        

Наявність деяких «точок перетинання» в межах двох парадигм можна визначати як припущення щодо ступеня децентралізації міжнародної системи та домінуючої ролі її структури у пізнанні законів функціонування системи. Необхідно зазначити, що дискусії між неореалізмом і неоліберальним інституціоналізмом ґрунтуються на кількох вузлових питаннях. По – перше, це природа й наслідки анархічності міжнародної системи. По – друге, хоча обидві сторони згодні з тим, що міжнародне співробітництво є оптимальною формою співіснування, вони розрізняються в тому, що стосується його ефективності. По – третє, реалісти наголошують на відносних перевагах співробітництва («хто що одержує?»), тоді як неоліберальні інституціоналісти — на абсолютних перевагах співробітництва («це вигідно всім»). По – четверте, неоліберальні інституціоналісти і неореалісти згодні, що в якості пріоритетних цілей держав найважливішими є питання забезпечення національної безпеки та економічного добробуту. По п’яте, неореалісти у своєму аналізі міжнародної системи фокусують увагу на можливостях держав, тоді як неоліберальні інституціоналісти — на їхніх намірах. Нарешті, обидві сторони визнають множинність режимів, які виникли після 1945 р. і які розрізняються за критерієм їх впливу на трансформацію сучасної міжнародної системи та світової політики.

3. Посткласична парадигма та її різновиди. Подолання концептуальної несумісності реалістичної і ліберальної парадигм зрушує лінію теоретичного протистояння в політології міжнародних відносин. Мається на увазі, що явному або латентному домінуванню реалізму в цій галузі політичної науки протистоїть група вчених, які кидають йому постпозитивістський, або постмодерністський виклик. Це протистояння, яке розпочалось у 70 х і мало місце у 80 х і 90 х роках, отримало назву постпозитивістських дебатів. Результатом цих дебатів стало прискорення процесу формування постмодерністського напряму в соціальних науках.

Модернізм, який виник як реакція на недоліки західного позитивізму та раціоналізму, не становить окремої школи чи єдиного підходу в суспільних науках загалом і, зокрема, політології міжнародних відносин. Цей напрям поєднує наукові дослідження в таких досить різних галузях, як психоаналітика і політична соціологія, генеалогія і семіотика тощо. У підході до міжнародних відносин постмодернізм спирається переважно на праці французьких постструктуралістів, а також британських і американських конструктивістів.

Для вирішення питання, що поєднує постмодерністів, необхідно з’ясувати сутність їх протистояння. Сам термін «постмодернізм» припускає критику фундаментальних методологічних основ позитивізму. Нагадаємо, що позитивізм — це парадигмальна гносеометодологічна установка, згідно з якою справжнє (позитивне) знання може бути отримане як результат конкретнонаукового, а не філософського пізнання. Як реакція на кризу дослідницької програми позитивізму виникло кілька шкіл, що ставлять під сумнів гносеологічні основи позитивізму, насамперед його раціоналістичну теорію пізнання. Найбільш помітними в постмодерністських дослідженнях у політології і теорії міжнародних відносин стали «критична теорія» (Р. Кокс, Н. Герас, Е. Лінклэйтер), історична соціологія (М. Манн, Ч. Тіллі, Т. Скокпол), соціологічний інституціоналізм (Л. Мейер, М. Фіннемор), комунітаризм (К. Браун, Р. Джексон), конструктивізм і постструктуралізм (Х. Алкер, Р. Ешлі, В. Конноллі, Дж. Дер Деріан, Р. Вокер, М. Шапіро) і фемінізм (С. Енлоу, Ж. Ельстайн, А. Тікнер).

Для прихильників критичної теорії, що ґрунтуються на дослідженнях франкфуртської школи, і головним чином Ю. Хабермаса, знання про світ завжди трактувалось у контексті соціокультурних інтересів. Однак знання не є нейтральним і об’єктивним, як припускають позитивісти. Як наукова дисципліна «історична соціологія» зосереджує увагу на питаннях історичного контексту державного розвитку, історичної мінливості державних форм, взаємозв’язку між державою, культурою й економікою, про співвідношення між суспільством, державою та міжнародною системою. Соціологічний інституціоналізм і комунітаризм як окремі різновиди конструктивізму в його неокласичному варіанті акцентують увагу на проблемах забезпечення інституціональної

стабільності та підтримання ліберально – комунітаристськихоснов взаємодії суб’єктів міжнародної спільноти. При деяких предметних відмінностях конструктивістів і постструктуралістів об’єднує спільна зацікавленість у вивченні питань інтерсуб’єктності ключових структур міжнародної системи, природи державних інтересів і державної ідентичності, а також у дослідженні проблеми адекватності відображення картини системи міжнародних відносин залежно від її концептуалізації та процесів, що відбуваються в її середовищі [11, с. 38–39].

У соціально – політичному та світоглядному контексті постмодерн означає утвердження плюралістичної парадигми, проголошення принципу множинності, фрагментації культурної єдності, підвищення уваги до особистості та її внутрішнього світу, питання ідентичності та самоуправління тощо. Водночас постмодерністська парадигма характеризується ірраціоналізмом і неприйняттям будь_яких теоретичних абстракцій і узагальнень, відмовою від етноцентризму та європоцентризму. Постмодерністи піддають критиці самі поняття про реальність, істину, які є центральними для політичної теорії, як і для інших суспільних наук. Засуджуючи раціоналізм за його, буцімто, механістичну інтерпретацію причинно – наслідкових зв’язків, постмодерністи у підході до вивчення міжнародних відносин пропонують ідею їх змістовної деконцептуалізації та реконструкції. Так само критично вони ставляться і до парадигм, теорій і категоріального апарату науки про міжнародні відносини, вважаючи, що це лише знаряддя конструювання міжнароднополітичної реальності, а не сама реальність, яка існує незалежно від процесу та методів пізнання. У межах постмодерністських досліджень існує феміністичний напрям, який становить досить широкий спектр — від гендерних досліджень і вивчення сучасної структури чоловічого домінування до питань природи ідентичності.

Поєднує ці школи в науці про міжнародні відносини переконаність у тім, що західна політична думка, яка основана на ідеалах просвітництва, перебуває в глибокій системній кризі. «Проект просвіти» тлумачиться як прагнення до звільнення людства від «темряви незнання», упереджень,традицій і від поклоніння незаперечному авторитету. Гаслом його є переконання, що людина — це володар всесвіту, здатний побудувати світ на засадах розуму й справедливості. Постмодерністи критикують саму ідею прогресу і не вірять у можливість людства досягти «вершини досконалості». Вони заперечують розуміння історії як цільоспрямованого історичного поступу, адже реальність для них є соціальною побудовою (конструктом), продуктом людського альтернативного вибору.

Незважаючи на свою внутрішню суперечливість і надмірний критицизм щодо реалізму та лібералізму, постмодернізм причетний до розроблення низки оригінальних концепцій у суспільних науках, зокрема міжнародних відносинах. Як впливова парадигма він зіграв роль каталізатора науково дослідної діяльності. По – перше, на початку 1990 – х рр. стали активніше вивчатися проблеми ерозії суверенітету, територіальної цілісності держави, що, в свою чергу, стимулювало обговорення таких істотних для даної дисципліни питань, як федералізм і регіоналізм, національна самосвідомість і націоналізм, нові типи громадянства в сучасному світі тощо. По_друге, одну з ключових категорій міжнародних відносин — безпеку також було піддано глибокому переосмисленню в наукових розвідках постмодерністів. У цих дослідженнях і в роботах, близьких їм за духом, безпека виходить за межі розуміння її виключно у військових термінах. Потретє, інші параметри міжнародних відносин і світової політики: політичний, економічний, соціальний і екологічний — посідають чільне місце в їх науковоприкладних дослідженнях. Нарешті, постмодернізм, як посткласичний напрям у суспільній науці, не міг обійти своєю увагою широкий спектр проблем, пов’язаних із глобалізмом і глобалізацією. При цьому спектр оцінок глобалізації представниками конструктивістської версії постмодернізму (Х. Алкер, М. Волцер, Р. Кокс, Дж. Раггі) є досить широким — від позитивнооптимістичного сприйняття до критичного і навіть антиглобалістського [14, c. 83–90; 31; 33].

Закінчення «холодної війни» стало новим стимулом для дискусій про характер і закономірності міжнародних відносин. На початку 90х рр. найяскравішим проявом оптимізму з приводу тріумфу лібералізму стала книга американського політолога Ф. Фукуями «Кінець історії і остання людина». Автор висловив упевненість у тріумфі західної ліберальної демократії і ліберальної економіки та сподівання щодо евентуальної конвергенції капіталізму й соціалізму. Тріумф західної ідеї автор книги пов’язував з тим, що «в лібералізмі не залишилося ніяких життєздатних альтернатив», а минулий історичний період є періодом завершення «ідеологічної еволюції людства й універсалізації західної ліберальної демократії як останньої форми правління» [21, с. 210].

Оптимізм спостерігався також і в середовищі реалістів, які розглядали крах біполярности як американський тріумф і акцентували увагу на різкій зміні в розподілі влади у світовому масштабі. Так, рупор американських неоконсерваторів Ч. Краутхаммер ситуацію після закінчення «холодної війни», коли американська могутність досягла апогею, кваліфікував як «однополярний момент». На початку 90х рр. він пропагував ідею особливої відповідальності США як «єдиної наддержави», що має виступати на підтримку міжнародної стабільності та не допускати сповзання до хаосу, який може спричинити появу мультиполярності [26, c. 23]. Кілька його колег у своїх дослідженнях, присвячених переосмисленню проблем безпеки, наполягали на тому, що в новій ситуації однополюсного світу безпека може бути гарантована лише військовою силою США.

Із політичних позицій неоконсерватизму на захист американської світової гегемонії в 90х  рр. виступав і З. Бжезінський, який націлював Вашингтон на використання військовостратегічних переваг США для втримання контролю над «великою шахівницею» Євразії. Слід зазначити, що трансформація поглядів американського політолога після 11 вересня 2001 р. знайшла відображення в його наступній книжці, в якій було розглянуто можливості використання альтернативної стратегії США. Парадоксальним чином поєднуючи гегемонію і демократію, З. Бжезінський пропонував замість військовосилової гегемонії використовувати глобальне американське лідерство, основане на згоді демократичних країн світу. Але, як і раніше, він переконаний у тому, що США залишаються єдиною державою, яка здатна утримати світ від хаосу та забезпечити «правильний баланс між односторонньою гегемонією та демократичними цінностями й обов’язками, що випливають із глобальної моці» [3; 4, с. 282].

Патріарх американської геополітики та дипломатії Г. Кіссінджер, на відміну від своїх колег, ситуацію після закінчення «холодної війни» не оцінює однозначно як «однополюсний» або «мононаддержавний» світ. Він вважає, що Сполучені Штати перебувають не в настільки блискучому стані, щоб в однобічному порядку диктувати світу правила та принципи міжнародної діяльності, яка нагадує ситуацію в Європі двохсотрічної давнини. Разом з тим, з його погляду, перемога США в «холодній війні» накладає на них нелегку, але цілком посильну місію «єдиного лідера» в підтриманні рівноваги сил у світі [8].

На думку яскравого представника посткласичного реалізму С. Гантінгтона (1927–2008), геополітична ситуація на зламі тисячоліть має інший характер, оскільки зіткнення цивілізацій стане «домінуючим фактором світовоїполітики». Авторитетний американський політолог вважав, що в сучасному світі основним джерелом конфліктів будуть не ідеологія чи економічні інтереси, а культурно – цивілізаційні відмінності. Нація – держава залишиться дієвим актором у міжнародних справах, але найбільш серйозні конфлікти глобальної політики відбуватимуться між націями та групами, що належать до різних цивілізацій. На його думку, геополітична побудова світу буде визначатися взаємодією основних цивілізацій, і сучасні умови міжнародного порядку робитимуть їх зіткнення неминучим. Оскільки Захід перебуває на вершині своєї могутності, центральною віссю світової політики буде конфлікт між ним та рештою світу. Головний висновок – попередження С. Гантінгтона ліберально – демократичному Заходу полягав у тому, що найнебезпечніший виклик західним інтересам, цінностям і могутності кидає передусім «конфуціансько – ісламський блок» [13, с. 7, 14–15].

З інших позицій оцінював міжнародно – політичну ситуацію, що склалася наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст., професор Джорджтаунського університету Ч. Купчан. Критикуючи реалізм за його прихильність до «пошуку простих рішень для розв’язання складних проблем», Ч. Купчан закликає американський політичний істеблішмент готуватися до «турбулентних часів», пов’язаних із «закінченням американської ери». Так, він вважає, що реальну загрозу американській глобальній стратегії становить не ісламський світ і навіть не Китай, а інтегрований Європейський Союз, який перетворився на єдиного головного конкурента США в економічній сфері [27, c. 158–159].

Отже, незважаючи на певні розбіжності в оцінках загроз стабільності міжнародної системи і, зокрема, глобальній стратегії США, парадигмальна орієнтація більшості американських політологів трансформується у напрямку посткласичного варіанта реалізму та лібералізму. До цього їх спонукають численні фактори і насамперед бажання бути корисними в плані участі в опрацюванні та модифікації «великої стратегії» США в умовах глобальних трансформацій.

Тривалий період світ переживає кризу, що пов’язана з ерозією Вестфальської системи міжнародних відносин. Сьогодні її можна розглядати як загальносистемну кризу, що характеризується якісним перетворенням глобальної системи міжнародного порядку. Деяка тематична невизначеність у світополітичних дослідженнях є об’єктивним відображенням даної ситуації. Разом з тим вона стимулює науковий пошук і є ґрунтом, на якому можливе створення нових концептуально – аналітичних конструкцій.

Очевидно, що парадигмальний вимір міжнародних відносин передбачає створення «диференційованої» (плюралістичної) системи поглядів, ідей і концепцій — з тим, щоб у теоретичній формі відображати провідні тенденції розвитку міжнародно – політичних відносин, на основі аналізу яких досягається пояснення й прогнозування світополітичних процесів. Відповідно різні за своєю онтологічною природою форми парадигмального мислення стають елементами когнітивної системи, у межах якої вони функціонують за допомогою наукових концепцій і постулатів. У змістовному плані ПМВ включає такі структурні елементи: категоріальний апарат — сукупність наукових термінів і понять; емпіричну основу — основні соціальні факти та політичні події, а також систему методів їх аналітичного опрацювання та верифікації.

Узагальнюючи досягнення ПМВ у контексті наведених вище парадигм, зазначимо, що 1970–1980 – ті роки були періодом її теоретичної і концептуальної зрілості. У цей час вона сформувалась як сукупність спеціалізованих напрямів і шкіл, єдиних в об’єкті та пізнавальних цілях досліджень. Гносеологічно й онтологічно вони ґрунтуються на загальнофілософськіх і теоретико – методологічних засадах, але певним чином розрізняються у питанні щодо конкретних предметів і методів досліджень. Беручи до уваги епістемологічну складність предмета, стають зрозумілими причини суттєвих відмінностей у поглядах і дослідженнях багатьох політологів на природу та закономірності розвитку сучасних міжнародних відносин.

Наступний період у розвитку даної дисципліни, який почався з утвердження в ній глобалістської парадигми, зокрема в американській науці про міжнародні відносини, характеризується значно більшою праксеологічною спрямованістю. Це зовсім не означає завершення парадигмальних дискусій та припинення наукового пошуку в межах теорії та політології міжнародних відносин у США чи інших країнах світу. Ступінь ризику наукового теоретизування в галузі міжнародних відносин є завжди високим, але абсолютно виправданим, враховуючи практичне значення системного аналізу сучасних глобальних процесів і трансформацій [19; 34].

Цілком імовірно, що визначальними для наступного етапу розвитку цих суміжних, але автономних наукових дисциплін стануть метатеоретичні парадигми — такі, що виходять за межі загальновизнаних і формуються на принципово інших засадах в умовах наукових революцій. Біфуркаційна траєкторія розвитку сучасних міжнародних процесів та їх евентуальні наслідки для конфігурації і стану глобальної системи ХХІ ст. дають для такого припущення достатню кількість фактів і аргументів.



Номер сторінки у виданні: 132

Повернутися до списку новин