Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Ідея національного державотворення в умовах глобалізації





Вікторія Халамендик, доктор філософських наук, доцент, завідувач кафедри філософії та гуманітарних наук Карпатського університету імені Августина Волошина

УДК 355.424.4

 

Досліджено можливості та перспективи національного державотворення в умовах сучасних глобалізаційних процесів.

Ключові слова: нація, держава, глобалізація.

 

Исследованы возможности и перспективы национального созидания государства в условиях глобализации.

Ключевые слова: нация, государство, глобализация.

 

The possibilities and perspectives of the national state!building under the conditions of globalization are examined.

Key words: nation, state, globalization.

 

Держава — це не лише організована

доцільність; це насамперед святая святих нації,

що зобов’язує кожного громадянина до служіння,

жертв і високих духових поривів.

                          М. Сціборський

 

«Націократія» XXI століття продовжує продукувати й акумулювати світові системні зміни, що виникли у XX ст. — це глобалізація й інформатизація світу, пришвидшення подій у часі та просторі, кризові явища (як то нестача природних ресурсів, екологічні катастрофи, економічні кризи), нові конфігурації політичної влади, втрата благоговіння перед існуючим — перетворення буття з вищого дару долі на інструментальний засіб технічної стратегії людства, неповага до та відсутність особистої відповідальності за буття світу тощо.

Метою цієї публікації є рефлексії на тему можливості національного державотворення в умовах глобалізації. По – перше, окреслимо межі використання поняття «глобалізації» в контексті нашого дослідження та визначимо прояви та вплив цього феномену на сфери життєдіяльності людини. По – друге, з’ясуємо сутність явища національного державотворення. По – третє, розглянемо названі феномени на предмет їх співіснування.

Соціальне життя сучасної людини асоціюється з державою, що регулює умови її життя (свідоцтвами про народження і смерть), контролює її повсякденну діяльність (надаючи освіту і сприяючи охороні або відновленню здоров’я, піклуючись про вчасну сплату податків та запобігаючи їх приховуванню). Зростання й домінування сучасної держави (як на Заході, так і на Сході)

з самого початку відбувалося в національному контексті — територія (чітко зафіксовані кордони), централізована адміністрація, нові типи законотворчості і застосування закону, професійні регулярні армії як символ державності і водночас засіб для гарантування національної безпеки,розвиток інфраструктури (виробничої, транспортної, соціальної), систематизація національної або офіційної мови, підвищення рівня грамотності і створення національної системи середньої освіти, акцент на національній ідентичності, заснування різноманітних національних політичних, економічних і культурних інститутів,

прагнення створити розвинену систему соціального забезпечення як один із механізмів

підтримки та зміцнення національної солідарності, асигнування на охорону здоров’я та соціальний захист.

Державу завжди сприймали як останню інстанцію, яка запобігає кризовим явищам, але XX століття внесло свої корективи: лібералізація ринку, зменшення витрат на соціальне забезпечення, мінімальна регуляція потоків приватного капіталу, дерегуляція ринку праці. Криза, що почалась у США 2008 року, поширилася надзвичайно швидко (ознака глобалізації) на весь світ, перетворившись за кілька років на кризу національних боргів, тобто вже не приватної заборгованості, а державної. Причиною цього стала політика західних країн, які намагаються уникнути дефіцитів державних бюджетів, але водночас покривають комерційні борги, зокрема банківські та страхових компаній. Відбулося переміщення заборгованості в систему національних бюджетів. Держава, що мала б запобігти цьому, не змогла покрити заборгованості.

Ринкова економіка базується на постійному зростанні — ще більше продукції, споживання, прибутку. Логіка капіталізму: усіма способами нарощувати капітал. Але матеріальні ресурси рано чи пізно закінчуються. Пам’ятаючи про це, вже у другій половині минулого століття діячі Римського клубу наголошували на проблемі межі зростання. Це і межа природних ресурсів, які поступово вичерпуються, і екологічна межа, оскільки зростання економіки може призвести до екологічної катастрофи. Економічний лібералізм виступає за свободу підприємницької діяльності і торгівлі, за приватну власність, вільну конкуренцію і проти державного регулювання економічною діяльністю. Але неспроможність капіталістичного ринку регулювати свою діяльність призводить до знищення ліберальної економіки, яка в цьому вигляді повноцінно функціонувати не може.

Стверджуючи пріоритет громадянського суспільства над державою, наявність демократичних політичних інститутів, проголошуючи такі права і свободи особи як свободу совісті, слова, друку, право вибору місця проживання, право на участь в державному житті, право об’єднання в громадські, політичні, професійні та інші організації, партії, політичний лібералізм (як і економічний) сьогодні також має суперечності. Головний його принцип — пріоритет людських прав і свобод — призвів спочатку до революцій, а згодом до встановлення так званої ліберальної демократії. А та народила фінансову олігархію, що дедалі більше віддаляється від простих громадян. З’явився політичний клас з економічними інтересами, відокремлений від решти суспільства.

Говорячи про суспільство, ми, наслідуючи Е. Гідденса, говоримо про національну державу, адже сучасні держави — це політичні спільноти, які створюють умови для становлення спільнот національних, оскільки традиції національної політики живі і є важливими з декількох причин.

Націоналізм вчить, що, по!перше, передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі у світовому оточенні є власна незалежна держава. Обмеживши сфери реального управління, майже всі держави і досі зберігають контроль над своїми територіями і боронять свою незалежність (право на владу, автономію, здатність визначати форми економічного, політичного, соціального, культурного розвитку).

По – друге, для кожної нації актуальним лишається питання утримати свої позиції у світовій спільноті і захищати національні інтереси. Для англійця зробити щось загальнолюдське означає зробити щось англійське, з позицій англійських інтересів. Писати про націоналізм в Англії чи в Японії немає потреби — його закладено генетично у свідомість і підсвідомість англійця чи японця, як результат кількасотлітнього життя у власній системі, що ніколи не руйнувалась. В Україні мусимо декларувати націоналізм, бо він досі не є у нас органічним.

По – третє, на користь національної політики свідчить і факт збереження фінансової стабільності держави. Як переконливо доводить досвід ЄС, запровадження єдиної європейської економічної моделі призвело до того, що фінансові ринки почали атакувати європейські країни, які економічно перебували у значно кращому становищі. Сьогодні Греція перебуває на межі банкрутства, всі країни європейського півдня — Іспанія, Португалія, Італія і навіть, імовірно, Франція — можуть постраждати саме від того, що євро зв’язало їх докупи.

По - четверте. Негативний феномен, що з’явився через глобалізацію та відкриття кордонів, — імміграція. Вона почалася від бажання капіталістів ефективніше витрачати гроші та встановлювати менші зарплати. Допоки капітал у ній зацікавлений, нічого не зміниться. Цю проблему потрібно вирішувати на законодавчому рівні, суттєво обмеживши доступ іноземної робочої сили до Європи (та і до України), посиливши зовнішні кордони.

Отже, справа національної політики залишається актуальною ще з тої доби, коли створювалися перші сучасні держави. Формувати значні державні можливості у розвинутих країнах і плекати ці можливості у багатьох інших, де їх бракує, — такою є найголовніша проблема в сучасній політиці, якщо йдеться про те, щоб досягти необхідного рівня у сфері економічної, соціальної політики і реалізувати національні цілі.

Коли нація є підставою людської спільноти і джерелом її духовної та матеріальної творчості, держава постає життєвим здійсненням нації, засобом забезпечення, удосконалення й збагачення її існування, означаючи її історичну роль поміж іншими націями. Теоретик українського націоналізму Микола Сціборський, аналізуючи різні світоглядні доктрини та політичні устрої (як то соціалізм, комунізм, фашизм, демократія, націократія), писав: «У націоналістичному світогляді націяй держава виступають як одноціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті» [7, с. 73].

Зростання взаємодії суверенних національних держав, інтернаціоналізація розпочинається приблизно з 70-х рр. минулого століття. Цей довготривалий процес взаємозалежності і взаємопроникнення людських відносин водночас із зростанням інтеграції соціоекономічного життя назвали «глобалізацією». Етимологія терміна «глобальний» походить від фр. global — загальний та лат. globus — земна куля. Звідси й проблеми, що торкаються інтересів людства загалом та кожної окремої людини в різних куточках планети і мають загальнолюдський характер, прийнято називати глобальними (від глобального потепління до непостійності світових фінансових ринків).

Британський дослідник Френк Уебстер визначив низку загальних принципів глобалізації: платоспроможність постає основним критерієм, що визначає доступ до товарів і послуг; послуги дедалі частіше надаватимуться приватними фірмами, а не суспільними службами; доступ до товарів і послуг визначатиметься насамперед на підставі ринкових критеріїв; виживе те, що приносить прибуток, а те, що приносить збитки, зникне; основним способом регулювання ринку стане конкуренція на противагу адміністративним заходам; товарні відносини, тобто відносини, що регулюють попит та пропозицію, стануть основною нормою; приватна власність матиме переваги над державною; наймана праця стане основною формою організації трудової діяльності [8, с. 367].

Свого часу Ауреліо Печчеї (1908–1984) — італійський вчений, менеджер і громадський діяч, засновник і президент Римського клубу, що досліджував глобальні моделі розвитку людства — запропонував проект практичних дій, спрямованих на подолання глобальних проблем, що загрожують людству і кожній конкретній людині. В проекті людина постає як вихідний пункт, головна мета та засіб діяльності. Вчений адресував проект видатним представникам наукового світу, політичним та державним діячам, бізнесменам, широкій громадськості. Він вважав, що розуміння наслідків глобальної катастрофи зумовить потребу їх згуртування, інтеграції, злагоди в головному — в боротьбі за життя, попри класовий, національний чи груповий розбрат.

У праці «Людські якості» дослідник обґрунтував шість провідних завдань, кожне з яких підсумовує деякі основні поняття і факти, що необхідно знати сучасній людині, окреслюючи важливі її дії щодо створення відповідних передумов для життя і подальшого розвитку. Запропоновані цілі пов’язані із «зовнішніми межами» планети, «внутрішніми межами» самої людини, отриманою нею культурною спадщиною, яку вона зобов’язана передати тим, хто прийде після неї; світовим співтовариством, яке необхідно будувати, захистом екосередовища й, нарешті, зі складною і комплексною виробничою системою, що потребує реорганізації.

Отже, перше, за А. Печчеї, завдання — зовнішні межі — орієнтує людство на бережливе ставлення до природи, її ресурсів, життєвого потенціалу. «Пропускна можливість» Землі, зазначає він, не безмежна. Існують певні біофізичні, або «зовнішні межі» для розширення не тільки людської діяльності, а й для присутності людини на планеті.

Друге завдання — внутрішні межі — зумовлює орієнтацію на внутрішні можливості людини. Вони теж не безмежні. Розумові, фізичні, моральні й інші можливості людини не можна експлуатувати нескінченно. Бажано не випробовувати людський організм нестерпним напруженням і стресами.

Трете завдання — культурна спадщина — формує установку на перетворення загальнолюдських культурних надбань у ключовий момент прогресу та самовизначення людства, в принцип нового світового економічного порядку та стратегії розвитку. Цінності культури перебувають нині у кризовому стані. Їх треба рятувати від вандалізму та занедбання, бо саме в них, вважає вчений, міститься глибоко людська традиція, що спрямована в майбутнє, саме в них зберігаються найфундаментальніші стимули віри й любові, гордості й справедливості, почуття прекрасного та прагнення добра.

Четверте завдання — світове співтовариство — зумовлює поєднання міждержавних зусиль для вирішення глобальних проблем сучасності; створення нових управлінських структур загально – світового рівня, основою діяльності яких має бути система скоординованих географічних і функціональних центрів прийняття рішень, що охопили б усі рівні людської організації — від локального до глобального.

П’яте завдання — середовище проживання — спрямовано на раціональне, оптимальне розселення людей на планеті за їх вибором. Всезагальний, єдиний план людського розселення, що включає всі заходи національного та регіонального масштабу, сьогодні стає нагальною потребою. Залишити його невизначеним нині, вважав учений, означає не вирішити його ніколи.

Шосте завдання — виробнича система — орієнтує на створення вивіреної в масштабах цивілізації єдиної економічної системи, а також системи фінансування, забезпечення і зберігання ресурсів, територіального розміщення виробництва тощо [6, с. 289–310].

Вирішення названих завдань потребує об’єднання зусиль абсолютної більшості держав і організацій на міжнародному рівні, тоді як відсутність такого об’єднання загрожує катастрофічними наслідками для майбутнього всього людства. Застереження вченого знайшли підтвердження вже наприкінці ХХ століття, коли людство усвідомило, що запаси органічних видів палива, життєво важливих корисних копалин і екологічних ресурсів планети не безмежні. Необхідно було шукати альтернативи. Як зазначає М. Згуровський, «пошук нової парадигми влаштування світу, яка потребує глобалізації знань і наукових досягнень, і став передумовою виникнення наступної фази розвитку людства, пов’язаної з появою інформаційного суспільства та його найдосконалішої форми — суспільства, побудованого на знаннях» [4, с. 104].

Дослідження і представників Римського клубу, і наших сучасників мають важливе значення для того, аби з’ясувати, що є глобалізацією в наш час, які загрози і перспективи вона містить у собі. Адже охоплюючи всі сфери життєдіяльності суспільства (економічну, духовну, політичну, соціальну), глобалізація не є і ніколи не була одновимірним феноменом. Починаючи з періоду масової експансії глобальних ринків, який змінив політичний розподіл територій, збільшуючи можливості виходу для різних типів капіталу та посилюючи відповідну владу корпоративних інтересів, історія глобалізації виходить далеко за межі суто економічного явища. Глобалізація — це «прискорення та вдосконалення різноманітних міжнародних потоків товарів та інформації в загальному контексті соціального розвитку. Глобалізація пов’язана зі зміною або трансформацією загальнолюдської організації, що пов’язує віддалені спільноти і щоразу владніше накладає відбиток на регіони світу та континенти» [2, с. 1].

Важливим чинником глобалізації була експансія транснаціональних корпорацій (ТНК), які забезпечили основу розвитку цього процесу. Створення ТНК і міжнародних організацій (від ООН до міжнародних впливових груп і соціальних рухів) змінили форму і динаміку як державного, так і громадянського суспільства. Існування суверенних національних держав давало змогу уряду провадити певну політику на своїх територіях, здійснювати управління та контроль за майном, маючи відносну захищеність місцевих компаній від іноземної конкуренції. Сьогодні національна держава розмивається експансією транснаціональних корпорацій і постійними потоками інформації, що циркулює світом. Це перше.

Друге. З появою «глобальної політики» змінюються природа і форма політичного життя — інформаційні комунікації надають можливість політичним діям та рішенням зв’язуватися в комплексні мережі політичної взаємодії.

Третє. Ідея глобальної політики піддає сумніву традиційне розмежування (внутрішнє/зовнішнє, територіальне/ позатериторіальне) в загальноприйнятих концепціях міждержавної політики. На першому плані — багатство і складний характер взаємозв’язків, які виходять за межі держав і спільнот у глобальному порядку. Крім традиційних геополітичних інтересів, глобальна політика пов’язана з розмаїттям економічних, соціальних та екологічних питань (забруднення довкілля, наркотики, права людини, тероризм — основні питання транснаціональної політики), вирішення яких потребує співпраці на міжнародному рівні.

Четверте. Відбулася суттєва зміна в масштабі та змісті міжнародного права. Форми міжнародного права XX століття витворили компоненти, які можуть розглядатись як перші основи «космополітичного права», права, що обмежує і делімітує політичну владу окремих держав. Сьогодні майже всі держави визнають основні обов’язки щодо захисту і забезпечення основних прав у своїй діяльності та юридичних процедурах.

П’яте. Виразною є тенденція широкого залучення приватних і громадських агенцій до законотворчої діяльності, запровадження юридичних кодексів і встановлення стандартів. За висновками прихильників глобалізації, остання позбавляє держави можливості самостійно діяти для досягнення цілей у внутрішній та зовнішній політиці: роль влади і територіально – національної держави трансформується.

Вплив глобалізації проявляється не тільки через економічні механізми або посилення діяльності міжнародних економічних і політичних інститутів, але й через формування світової та національної ідеології, що також впливає на вибір напрямів державної політики. В умовах глобалізації, коли люди дедалі більше піддаються глобальним економічним ризикам, зростає усвідомлення того, що широкомасштабна національна політика в галузі, приміром, соціального захисту, може істотно пом’якшити багато негативних наслідків соціальних криз. Однак така політика, можливо, має потребу в доповненні новими міжнародними і глобальними фінансовими механізмами — можливим є створення (добровільного) Всесвітнього фонду солідарності, міжнародне співробітництво із проблем оподатковування, часткове списання боргів, виконання зобов’язань щодо надання сприяння з метою розвитку та забезпечення більше пільгових формфінансування.

Не заперечуючи впливу глобалізації на процеси державотворення, дотримуємося націоналістичного погляду на ці процеси. З огляду на це, вважаємо доцільним звернутися до ідеї інтегрального націоналізму Д. Донцова, М. Сціборського та інших українських провідників. Це один із можливих шляхів виходу України з колапсу, в якому вона перебуває сьогодні.

Концепцію українського націоналізму Микола Сціборський називає націократією — це «режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально – корисних верств, об’єднаних — відповідно до їх суспільно – продукційної функції — в представницьких органах державного управління» [7, с. 75].

Націократія не заперечує приватної власності, економічної свободи та прагнення господарського зиску. Власність, приватна ініціатива і право на зиск — це проблеми не лише економічні, а й психологічні. Вони є основними, рушійними силами господарського розвитку. Відсутність цих сил призводить до втрати самого суспільного життя, а з ним і творчої відповідальності громадянина. На їх місце приходить «бюрократична мертвеччина й лицемірне «ханжество», що ховає під брехливою маскою штучно погамовану людську натуру (приклад комунізму)» [там само, с. 83]. Водночас націократія повертає цим рушійним силам властивий їм зміст, втрачений при капіталізмі. Інститут приватної власності, господарську свободу й стимули зиску націократія обмежує рамками творчого обов’язку, встановлюючи рівновагу між авторитетом держави, інтересами цілого суспільства і приватними стимулами господарюючого індивіда. Для збереження згаданої рівноваги націократія надає своїй соціально – економічній системі комбінованого характеру, де приватна власність і економічна свобода сполучатимуться зі здійснюваними державою принципами господарського планового контролю і з певними родами колективної (націоналізованої, муніципалізованої та кооперативної) власності там, де вона зумовлюється самим характером господарства.

Є низка суттєвих підстав, які надають змогу стверджувати, що національна держава в умовах глобалізації не втратить свого значення. Не слід ігнорувати факт існування об’єктивної потреби збереження національної держави як центру консолідації та розвитку культури, самобутніх політико – правових рис і підтримки національної ідентичності.

Отже, враховуючи викладене, доходимо таких висновків.

Перше. Набираючи обертів, світові глобалізаційні процеси впливають на стратегію розвитку людства — центром нового світогляду є не людина з абстрактною гуманістичною системою цінностей, а все людство з конкретною системою нагальних духовних і матеріальних потреб. Але завданням глобального розвитку є не стільки матеріальне виробництво і споживання, скільки акцент на розвиток інтелектуально – духовної сфери людини.

Друге. Глобалізація суттєво обмежує свободу національних органів влади під час провадження ними економічної та соціальної політики, підриваючи як можливості, так і ефективність систем соціального захисту. Вплив глобалізації виявляється не лише черезекономічні механізми або посилення діяльності міжнародних економічних та політичних інститутів, а й через формування світової та національної ідеології, що також має вплив на вибір напрямів державної політики.

Третє. Ідеологія націоналізму (і українського також) прагне дати відповіді на актуальні питання в межах державотворення, вона позбавлена ідеї тоталітаризму, а свої економічні, політичні, правові моделі конструює на базі принципу національної солідарності та пріоритету національних інтересів. Суцільне, інтегруюче світо – глядне й політичне єство націоналізму не покривається поняттям партії. Не панування над нацією, лише панування самої нації — ось місія організованого націоналізму. 



Номер сторінки у виданні: 147

Повернутися до списку новин