Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Рецензія на підручник: Варзар І. М. Політична етнологія. Пропедевтичний курс. Авторський підручник. — К. : ДП «Видавничий дім «Персонал», 2011. — 354 с.

Тематика: РЕЦЕНЗІЇ




Валерій Бебик, доктор політичних наук, професор, голова Всеукраїнської асоціації політичних наук

 

За сюжетним визначенням, це — не «чистий» науковий трактат, а підручник, що підсумовує сорокарічну працю автора із засадування та викладання в українській вищій школі нової соціальногуманітарної науки — політичної етнології. Свого часу Р. Декарт писав: «Не шукайте жодної іншої науки, окрім тієї, яку можна знайти в собі самому…» [8, с. 9]. Беручи до уваги позитивну оцінку творчих підходів автора до розвитку політичної етнології з боку І. Кураса [4, с. 269], мені хотілося б приєднатися до думки, що дана книга І. М. Варзаря — це авторський підручник з викладу теоретичних засад «суто авторської науки».

Рецензоване видання не є проблемнотематичним та однопрофільним твором. У ньому односюжетна політична етнологія ставить добру половину текстового змісту; одна чверть — новаторські теоретикометодологічні креативи загальнонаукового змісту; остання чверть — це науковометодичні й аналітикопраксеологічні інтенції визнаного педагога вищої школи.

Читаючи вказаний підручник, зосередимо нашу увагу навколо концептів, власне, науки політичної етнології.

Напевно, всі погодяться з нами, що для отримання віртуального наукового титулу «суто авторська наука» потрібно мати: 1) свій об’єкт уваги — свій предмет аналізу; 2) свій метод — свою методологію; 3) свій основний закон — свій комплекс досліджуваних закономірностей; 4) свій понятійнокатегорійний апарат — свою термінологічну мову (с. 6, 49, 156–157, 185–186, 257–258, 262, 317–318).

Усе це в автора даної книги є. До цього варто додати ще два авторські винаходи І. М. Варзаря: 1) історіологічний метод (1992, 1999 рр.) (с. 151–154, 228–230, 255) та 2) метод тріадної кореляції цінностей та орієнтацій соціальнополітичного розвитку (2004, 2011 рр.) [5, с. 29–41].

У межах своєї авторської концепції політичної етнології І. М. Варзар здійснив наступне:

(1) розробив і виніс на обговорення півтора десятка нових теоретичних концепцій (зокрема: геолокусне переміщення народіветносів політичною мапою планети, область державної політики, політична кратологія, сфери та галузі суспільної життєдіяльності людей, типологізація народівспіввітчизників поліетнічної країни, чотиристадійне соціоцивілізаційне дозрівання народіветносів планети, соціальнополітичне співвідношення концептів «етнічна меншина» та «національна меншина», етніка як нова форма суспільної свідомості, співвідношення «політичної нації» та «етнополітичної нації», етнополітична партія та ін.);

(2) увів до науководослідного вжитку понад три десятки нових понять і термінів (зокрема: автонародний популізм, внутрішньоджерельний політичний тероризм, всекраїнова політична нація, донаціональні стадії зрілості народіветносів, історіологічний ситуатив, етноплацента, етноойкумена, етнокультурний ареал, етнічна валентність, кратологічна культура, політикокризова ситуація, соціумо_ і державотворча

тріада, титульний народетнос, політичний провінціалізм та ін.);

(3) упродовж двадцяти років (1970–1990), — базуючись на структурах свого ж «саєнтологічного подвійного квадрата» та на концептах свого ж таки теоретико_методологічного інструментарію, — сконституював наукову школу тріадної конструкції, — «політична етнологія: дослідницький напрям — теоретична наука — навчальна дисципліна».

Отже, є — наукова школа, в якій вчаться студенти, дослідники пишуть наукові статті та книги, здобувачі наукових ступенів захищають дисертації. І все це спростовує скептичний висновок про «відсутність підстав говорити про формування в сучасній Україні наукових шкіл у галузі політичних наук» [7, с. 20]. Ми цілком поділяємо теоретичні погляди автора на самий саєнтологокультурологічний феномен «наукова школа», що викладено у рецензованому підручнику (с. 6, 314–318) та нещодавно в епізодичній статті на цю ж саму тему [6, с. 131–132, 133].

Прообраз цього підручника (1994) містив патріотичну інтенцію особливого ґатунку: «Автор покладає своє дослідження в загальноукраїнський струмок всесвітньої політологоетнологічної думки…» [3, с. 31]. Вгорі, на відповідних ступенях тамтешнього правлячого політикуму, інтенцію почули. Спрацювало явище «зворотного зв’язку», — і нашого автора стали запрошувати

до радницьких кіл у центральних апаратах державної служби (с. 4–5); у 1995 р. Міносвіти України включило політичну етнологію до переліку нормативних соціогуманітарних дисциплін, які почали викладати в кількох університетах України (згодом — і деяких зарубіжних країн) (с. 5–6); наприкінці того ж 1995 р. з високої державної трибуни І. М. Варзаря було названо «знаним вченим, політологом і етнологом, одним з розробників Концепції державної етнополітики [4, с. 270]. З деяким запізненням (лише з середини першої декади 2000х років) на творчі доробки нашого автора стали відгукуватись солідні довідковоенциклопедичні видання [9, с. 85; 10, с. 82]. У поточному 2011 році в інших енциклопедичних виданнях у тих доробках особливі акценти зроблено на змістосенс буття політичної етнології як «наукової школи» [1, с. 112; 2, с. 30–35].

Ми навели ці дані та констатації не для позначення «ознакових стовпців» процесу суспільного визнання заслуг науковця І. М. Варзаря. Наша мета — інша: маємо мужньо оголити одну проблему нашого соціальнополітичного буття за всі роки державної незалежності України…

Поставимо політикумним командам та етносоціополітичному сектору суспільствознавства 1990х і 2000х років нібито прості, а насправді — доленосні запитання: 1) Як вони ставилися та й досі ставляться до поліетнічного складу населення країни? 2) Допоки меншинські народи (окрім росіян та євреїв) та неукраїнські етногрупи у політичній сфері перебуватимуть у ролях «молодшого брата» великого титульного українського народу?

Навіть поверховий аналіз виявляє тут дві вразливі дивергенції:

– (1) Із 1991 р. і дотепер — у середовищі як правлячих кіл, так і етносоціополітичних дослідників, — були і є ті, хто «став новокольоровим патріотом за одну ніч» (Б. І. Олійник), — а отже, їм якраз і байдуже етносоціополітична єдність країни. А політична етнологія та її «батькозасновник» одразу ж, — у квітні 1992 р., «на початку великого суверенного шляху в майбутнє» [4, с. 34], — стали на бік етносоціополітичного прогресування країни.

– (2) Реалістично мислячі професіонали у середовищі правлячих кіл і романтиків, і прагматиків, і навіть «помаранчевих» — приймали один за одним більш_менш прогресивні документи етносоціополітичного змісту. А тим часом деякі буцімто «здорові етнодержавотворчі сили» серед суспільствознавців та окремі «реалізатори практичної державної етнополітики» якоюсь «тихою сапою» спромагалися протиставити «центру країни» її «етнічні периферії» (кримську, русинську, галицьку, слобожанську та ін.), а досягли найнебезпечнішого ефекту, — вони примітивно посварили Україну буквально з усіма геополітичними сусідами на площині двох політологоетнологічних проблем, — «прав людини етночужинського походження в багатонародній країні» та «ущемленого статусу етнічних і національних меншин у багатонародній країні» (формули взято з документів ЄС та ОБСЄ).

На площині означених проблем позиція політичної етнології у рецензованому підручнику виявилася більш адекватною: етнічні та національні меншини «не розхитують країну», — навпаки, «усі вони, «такі різні», прагнуть брати належну їм «порозумному» та «посправедливому» участь в усіх сферах та галузях життя країни, аби почуватися в ній «як вдома», «у себе», а саму країну без фальші вважати рідною ненькою» (с. 318).

У цьому зв’язку, вважає автор, «етнополітика є і надовго залишиться найвразливішою, але й найважливішою сферою державної політики, а політологоетнологічні проблеми — у центрі уваги дедалі професійно досконаліших команд політичних кратологів» (с. 318–319). З усіма цими концептами автора ми гаряче солідарні.

Слушним виглядає й висновок про перспективи буття політичної етнології і як науки, і як навчальної дисципліни. Автор слушно наполягає «на необхідності її викладання не тільки в гуманітарних, а у вузах найширшого профілю» (с. 319).

Гадаємо, глобалізаційні та політикоінтеграційні процеси, динамізація руху «Третього Великого Переселення Народів» (зі Сходу та Півдня — на Захід та Північ), етнополітизація людських мас на всіх українських периферіях, тектонічні хвилі від недавніх арабських, по суті, експортованих американоізраїльських «революцій» — усе це має прискорити процес реформування і Концепції державної етнополітики, і системи етносоціополітичної освіти в Україні.

Отже, є наукова школа і є книга, користь від якої не викликає сумнівів. — Читайте, колеги!



Номер сторінки у виданні: 323

Повернутися до списку новин