Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Етногенетичні процеси на Західному Поліссі і Західній Волині (скорочено — Західнополісько - Волинський регіон) із Середньолатенського періоду по раннє Середньовіччя





Оксана Мартинюк, референт Центру «Українознавство» Товариства «Знання» України

УДК [14:351]

 

У статті розглядаються різні типи етногенетичних процесів, унаслідок яких були створені етнокультурні спільноти та відбувались інші етнотворчі процеси в Західнополісько!волинському регіоні із середньолатенського періоду по Раннє Середньовіччя.

Ключові слова: етногенетичні процеси, етнокультурна спільнота, великий масштаб, середній масштаб, малий масштаб, трансформаційний, інтеграційний еволюційний, консолідаційний, асиміляційний.

 

В статье рассматриваются разные типы этногенетических процессов, вследствие которых были созданы этнокультурные сообщества и совершались иные этнообразовательные процессы в Западнополесско!волынском регионе со среднелатенского периода по Раннее Средневековье.

Ключевые слова: этногенетические процессы, этнокультурное сообщество, большой масштаб, средний масштаб, малый масштаб, трансформационный, интеграционный, эволюционный, консолидационный, ассимиляционный.

 

The article discusses different types of ethnogenetic processes, as a result of which were created ethno!cultural community, and committed other ethnoforming processes in the region Westernpolissya!volhynia with average laten of Early Middle Ages.

Key words: ethnogenetic processes, ethnocultural community, large scale, medium scale, small scale, transformational, integrational, evolutional, konsolidtional, assimilatory.

 

Західнополісько – волинський регіон (територія Західного Полісся і Західної Волині) впродовж латенсько – римської епох та ранньосередньовічних часів був охоплений етногенетичними процесами різних масштабів і різних напрямів. Загалом на цій території, як і на багатьох інших українських землях, відбувався етногенез українського етносу, й це питання ще до кінця не вирішене. Проблема етногенезу українського етносу відображена в працях багатьох українських учених (істориків, археологів, мовознавців) минулих століть і наших часів: М. Грушевського, М. Костомарова, В. Антоновича, М. Драгоманова, М. Шашкевича, О. Потебні, А. Кримського, В. Барана, Л. Залізняка, П. Кононенка, Г. Півторака тощо. Етногенетичні процеси в західній частині України, куди належить і цей регіон, висвітлюються в наукових працях Д. Козака, В. Барана тощо.

Стаття присвячена розкриттю основних етногенетичних процесів, що відбувалися в Західнополісько – волинському регіоні із середньолатенського періоду по Раннє Середньовіччя, які автор пропонує розглядати на двох рівнях: 1. Це етногенетичні процеси, що стосуються етнокультурних спільнот у повному складі; 2. Етногенетичні процеси, які стосуються головних етапів етногенезу слов’ян (крім склавінів, що сформувались на інших українських землях): східна гілка праслов’ян, дуліби, волиняни. Етногенетичні процеси, які відбувались в Західнополісько – волинському регіоні із середньолатенської епохи по Раннє Середньовіччя, автор пропонує диференціювати за рівнем їх масштабу: великий масштаб, середній масштаб і малий масштаб. З великим та середнім масштабом пов’язуються такі значні історичні події, як створення етнокультурних спільнот — зарубинецької, зубрицької тощо. В малому масштабі відбувались більш вузькі етногенетичні взаємовідносини між племенами, про що буде сказано далі.

З латенської епохи по ранньосередньовічні часи, в контексті питання історії етногенетичних процесів, відбулося лише одне етнічне явище великого масштабу. Мова йде про виникнення східної гілки праслов’ян у складі різноетнічної зарубинецької етнокультурної спільноти (за різними даними дослідників, ця етнокультурна спільнота сформувалась: у 30–20 – х роках III ст. до н.е., на межі III–II ст. до н.е., на початку II ст. до н.е.), на основі якої постали всі наступні слов’янські спільноти на українських землях й, зокрема, в цьому регіоні.

Про великий масштаб виникнення східної гілки праслов’ян у складі зарубинецької етнокультурної спільноти свідчать такі факти: внаслідок цієї історичної події вперше виникає розподіл давніх слов’ян на східних і західних; зарубинецьке населення охоплювало всіх східних праслов’ян на території України; всі наступні слов’янські спільноти продовжували східнослов’янську лінію розвитку, яку започаткувала ця східна гілка праслов’ян; ця східна гілка праслов’ян була пращуром усіх наступних слов’янських спільнот східної групи у складі різних археологічних культур: зубрицької, пізньозарубинецької, черняхівської, празької, райковецької, волинцівської тощо, а в пізніші часи, коли вже не існувало археологічних культур, просто східнослов’янських племен, у тому числі й волинян; це праслов’янське зарубинецьке населення було пращуром українців та частково всіх інших слов’янських народів (поляки лише частково сформувались на її основі).

Виникнення наступних після зарубинецької слов’янських спільнот в Україні пов’язано з її розпадом на дві групи, що свідчить про її подрібнення на більш вузькі праслов’янські спільноті. Тому створення зубрицької і пізньозарубинецької етнокультурних спільнот на основі цих двох угрупувань вже не мало великого масштабу (частина зарубинецького населення була й у складі поянешти – лукашівської культури). Загалом усі слов’янські спільноти на території України після зарубинецької були більш дрібними і на їх основі сформувалась менша кількість східно – слов’янських угрупувань, кожне з яких охоплювало лише частину всього східнослов’янського етносу і їх виникнення має середній масштаб. Жодна із східних праслов’янських та слов’янських спільнот після зарубинецької не охоплювала весь східнослов’янський етнос. Все це виключає великий масштаб процесу їх створення. З ранньоримського періоду по Раннє Середньовіччя східні слов’яни вже ніколи не перебували у складі однієї етнокультурної спільноти. Ця східна гілка праслов’ян сформувалась унаслідок парціаційного (що є складовою частиною трансформаційного), консолідаційного та еволюційного процесів великого масштабу, що випливає із вищесказаного.

Всі етнокультурні спільноти у повному складі в Західнополісько – волинському регіоні й на інших українських землях у латенську і римську епохи, за даними дослідників, сформували різні етнокультурні підоснови — носії різних археологічних культур. До цих етнокультурних підоснов входили праслов’яни та іноетнічні племена (і місцеві балти), що створили зарубинецьку та зубрицьку етнокультурні спільноти. Етнокультурну спільноту, представлену вельбарсько – черняхівськими культурними пам’ятками, створили германські племена й населення невідомого етнічного походження.

Формування всіх етнокультурних спільнот у повному складі в латенську і римську епохи належить до середнього масштабу. Про відсутність великого масштабу їх створення свідчать такі факти: 1. Всі прийшлі етнокультурні спільноти, які брали участь у створенні нових етнокультурних утворень у цьому регіоні, були частинами великих археологічних культур за межами України — в Польщі (поморсько – підкльошевої, пшеворської, вельбарської, ясторфської та вірогідно оксивської), де був поширений їх основний ареал. 2. Їх участь у різних процесах етнотворення в Західнополісько – волинському регіоні не стала важливим етапом в їх етногенезі. Зокрема, іноетнічні племена поморсько – підкльошевої, пшеворської, вельбарської культур, ясторфське та вірогідно оксивське населення на території цього регіону не переросли у племінні утворення більш вищого рівня, як слов’яни, що в результаті етногенетичних процесів сформувалась у східну гілку праслов’ян — дулібів та волинян.

Участь слов’ян у створенні Поліського варіанта зарубинецької етнокультурної спільноти на цьому першому рівні розгляду етнокультурних спільнот, який стосується формування Поліського варіанта у повному складі, має середній масштаб, оскільки вони були однією із складових його частин, Крім них, до Поліського варіанта входило іноетнічне населення. Участь слов’ян у формуванні зубрицької етнокультурної спільноти на першому рівні, що були однією із складових її частин, також належить до середнього масштабу. Крім них, у зубрицькому ареалі проживало іноетнічне населення.

            Розглядаючи етнокультурні спільноти на другому вищезгаданому рівні, слід зазначити, що лише створення східної гілки праслов’ян на основі праслов’ян місцевого і прийшлого (носії підкльошевої культури) походження в зарубинецькому середовищі має великий масштаб. Формування слов’янських племен після розпаду східної гілки парслов’ян у складі різних етнокультурних спільнот: праслов’янської зубрицької, слов’янських празько – корчацької (дуліби), райковецької (волиняни) також належать до середнього масштабу, про що вже було сказано. Крім усіх цих названих слов’янських спільнот, на українських землях були й інші у складі пізньозарубинецкої, черняхівської, київської археологічних культур (римський період), пеньківської, колочинської, волинцівської і роменської археологічних культур (Раннє Середньовіччя). Для слов’янських спільнот Західнополісько – волинського регіону, а також інших українських земель були притаманні свої регіональні особливості. Надзвичайним різноманіттям історичних подій характеризується латенсько – римська епоха, коли переплелись різні потужні й не дуже значні етногенетичні процеси: інтеграційний, трансформаційний, консолідаційний, еволюційний тощо в середньому масштабі та еволюційно – трансформаційні в малому.

В латенсько – римську епоху в цьому регіоні одними із найважливіших були етнодемографічні процеси, зокрема зовнішні і внутрішні міграції, оскільки вони були одним із найголовніших факторів, який викликав інтеграційний, трансформаційний та ін. процеси. У ранньосередньовічні часи зовнішні міграції племен, за винятком вторгнення авар, уже не були потужним чинником впливу на вищезгадані етногенетичні процеси.

Слід більш широко висвітлити питання формування етнокультурних спільнот у повному складі з латенсько – римської епохи по ранньо – середньовічні часи. Існують різні концепції походження зарубинецької культури, але найбільш правильною і обґрунтованою слід уважати ту, що стверджує її формування на основі трьох етнокультурних спільнот, що підтверджується археологічними даними. Вчений Д. Баран пише, що в зарубинецькій культурі «різною мірою наявні компоненти Поморсько – підкльошевої, Милоградської та Скіфської лісостепової культур» [7, с. 41]. Таким чином, зарубинецьку етнокультурну спільноту у повному складі сформували декілька етнічних основ: милоградська, поморсько – підкльошева і носії лісостепової хліборобської культури скіфського часу, а перша та друга створили Поліський варіант, поширений на сході Західнополісько – волинського регіону.

Різні дослідники виявили спільні риси в поховальному обряді, житлобудівництві та керамічному комплексі між зарубинецькою і поморською, між зарубинецькою і підкльошевою культурами. За даними В. Барана, поховальний обряд зарубинецької культури більше пов’язаний із поховальним обрядом поморської і милоградської культур, ніж із лісостеповими пам’ятками, хоча й тут є певні відмінності [7, с. 40]. Ю. В. Кухаренко пише, що в зарубинецькій культурі існують поховання, в яких зафіксований звичай імітації поховального ящика, зокрема, обкладання могильної ями черепками, що притаманно для підкльошевої культури [23, 1996]. На думку вченого, прийшлі західні поморсько – підкльошеві племена поступово були асимільовані місцевим, головним чином балтійським населенням, яке проживало на схід та північний схід від р. Горинь [20, 1964]. В Західнополісько – волинському регіоні це була територія милоградської культури. М. Єременко [11, 1990, 1997] та Є. Максимов [22, 2000] висловили думку про відсутність хронологічного зв’язку між поморсько – підкльошевою та зарубинецькою культурами. Але вищезгадані та інші археологічні дані дослідників, зокрема В. Барана [7, с. 39–41], К. Каспарової [14, 1992] переконливо підтверджують участь поморських і підкльошевих племен у формуванні зарубинецької етнокультурної спільноти й, зокрема, її Поліського варіанта. С. П. Пачкова зазначає, що поморські форми посуду присутні у всіх варіантах зарубинецької культури і особливо виразно в Поліському варіанті, де вони становлять 60% [24, с.74–87].

Всі ці археологічні дані дослідників і, зокрема, ті, що стосуються поховального обряду, який є найбільш сталим елементом культури ніж інші, наприклад, кераміка, та є важливою етновизначальною ознакою, підтверджують думку про участь поморсько – підкльошевих племен у формуванні Поліського варіанта зарубинецької етнокультурної спільноти. Про участь милоградського населення у створенні зарубинецької етнокультурної спільноти на території цього регіону можуть свідчити, зокрема, близькі розміри діаметра милоградських і зарубинецьких поховальних ям.

Очевидно, що відбулось змішування прийшлої поморсько – підкльошевої та місцевої милоградської етнічних основ, що має потужний характер і належить до середнього масштабу. Про це свідчать археологічні дані, які стосуються поховального обряду, домобудівництва та кераміки зарубинецької культури. Але вірогідно, що не відбулось повної асиміляції місцевим різноетнічним населенням усіх прийшлих різноетнічних племен чи навпаки. В контексті питання виникнення зарубинецької культури він пише, що на рубежі III–II ст. до н.е носії милоградської, поморсько – підкльошевої і лісостепової культур скіфського часу можуть розглядатись як її субстрати, але надалі посилився розвиток «західних і північних елементів поморського і милоградського субстратів, особливо в поховальній обрядовості» [7, с. 42]. Ці дані можуть свідчити про те, що в ареалі Поліського варіанта не відбулось повної асиміляції милоградським населенням поморсько – підкльошевого чи навпаки. Поморсько – підкльошева етнокультурна спільнота була різноетнічною, підтвердження тому — різноманітна структура її поховального обряду. До підкльошевої культури входили праслов’яни. На думку більшості дослідників, носії милоградської культури балтського походження, але наявність різного етнічного забарвлення в різних регіонах її поширення дає можливість припускати, що в її складі були й праслов’яни, які проживали тут ще в епоху пізньої бронзи. В. Баран зазначає, що балтські гідроніми виникли на цій території раніше, ніж слов’янські гідроніми, топоніми та археологічні культури [37, с. 80], і це вказує на проживання балтського населення в цьому регіоні в латенсько – римську епохи і на його участь у формуванні Поліського варіанта, а також зубрицької культури, що виникла після зарубинецької.

Таким чином, поморсько – підкльошева та милоградська основи, які створили Поліський варіант зарубинецької етнокультурної спільноти, були різноетнічні.

До складу зарубинецької етнокультурної спільноти входили також ясторфські племена, про що свідчать археологічні дані дослідників. Загалом усі дослідники визнають наявність ясторфського етнічного компонента в зарубинецькій культурі, наприклад, Д. Козак [16, с. 322]. Але внаслідок недостатньої кількості археологічних даних ще неможливо встановити, яку роль вони відіграли у формуванні цієї етнокультурної спільноти і який приблизно відсоток становили в загальній структурі населення. За даними Д. Козака, ясторфські племена були асимільовані місцевим населенням [Там само], що вказує на етнооб’єднавчі процеси між ними.

В ареалі зарубинецького населення проживали й оксивські племена, але про їх перебування на його території існує дуже мало відомостей. Можливо, що й носії культурних пам’яток типу Могиляни, які проживали в скіфський час на схід від р. Стир і серед яких могли бути праслов’яни, взяли участь у формуванні зарубинецької культури, але це питання потребує подальшого дослідження.

Таким чином, унаслідок поєднання і змішування двох різноетнічних етнокультурних спільнот виникло нове етнокультурне утворення — Поліський варіант зарубинецької культури. З цього випливає, що зарубинецька етнокультурна спільнота у повному складі виникла інтеграційно – трансформаційним шляхом.

У ранньоримському періоді, зокрема в I ст. н.е., зарубинецький етнокультурний ареал розпався на дві групи, які взяли участь у створенні зубрицької і пізньозарубинецької етнокультурних спільнот. Загалом розпад зарубинецької етнокультурної спільноти слід розглядати на двох рівнях: 1. Вона розпадається у повному складі. 2. Розпадається єдина гілка східних праслов’янських племен, які до неї входили. Як уже було сказано, створення цієї етнокультурної спільноти у повному складі належать до середнього масштабу, тому її розпад теж має середній масштаб. Оскільки виникнення єдиної гілки східних праслов’ян є історичною подією великого масштабу, то її розпад — потужний етнороз’єднавчий процес — також є процесом великого масштабу. Однією із найголовніших причин її руйнування та розпаду були внутрішні міграції племен на українських землях, які тиснули на неї з різних напрямів.

Але слід зазначити, що загалом розпад зарубинецького етнокультурного ареалу справив двосторонній вплив на етногенетичні процеси в Західнополісько – волинському регіоні. Зокрема: 1. Внаслідок розпаду єдиної східної праслов’янської спільноти на дві групи східні праслов’яни Західнополісько – волинського регіону та інших українських земель (що ввійшли до складу зубрицької культури) етногенетично й етнокультурно були відокремлені від східних праслов’ян більш східних українських земель (які стали носіями пізньозарубинецької культури). 2. Після розпаду зарубинецької культури (як східної гілки праслов’ян, так і у повному її складі) в цьому регіоні існувала лише одна етнокультурна спільнота — зубрицька, тому цей етнороз’єднавчий процес опосередковано вплинув на етнооб’єднавчий процес на його території. Це був єдиний випадок за всю історію латенсько – римської епох, оскільки в усі інші часи цього історичного обширу часу в цьому регіоні завжди існувало не менше двох етнокультурних спільнот.

Отже, населення цього регіону впродовж цих часів, за винятком ранньоримського періоду, було розколоте, перебуваючи в різних етнокультурних спільнотах. Тому в загальноукраїнському масштабі вищезгаданий розкол справив потужний вплив на етногенетичні процеси в Україні, а в регіональному масштабі, зокрема в Західнополіського – волинському регіоні, цей розкол не відіграв важливої ролі. Крім того, виникнення зубрицької етнокультурної спільноти для цього регіону стало етнооб’єднавчим.

За даними дослідників, зубрицька етнокультурна спільнота виникла інтеграційним шляхом, але загалом її формування має більш складний характер. Зокрема, ця етнокультурна спільнота у повному складі, що повністю охопила Західнополісько – волинський регіон, виникла інтеграційно – трансформаційним шляхом. Її сформували носії зарубинецької і пшеворської культур, а на Верхньому Подністров’ї й липицької. Таким чином, об’єднання зарубинецьких і пшеворських племен належить до інтеграційного процесу. Відбулось змішування пшеворського і зарубинецького населення — симбіоз, про що пише вчений Д. Козак. За його даними, їх взаємодія мала повсюдний характер і поки що тут не виявлено жодної чистої пшеворської чи зарубинецької пам’ятки, яка б датувалася часом, пізнішим, ніж середина I ст. н.е. Всі ці пам’ятки мають пшеворські і зарубинецькі елементи» [16, с. 322–345]. В результаті виникло нове етнокультурне утворення, що є трансформаційним процесом. Інтеграційно – трансформаційний шлях її створення належить до середнього масштабу, що випливає із вищесказаного.

Ці факти свідчать, що симбіоз зарубинецької і пшеворської етнокультурних спільнот мав потужний характер і, внаслідок цього, належить до етнооб’єднавчого етногенетичного процесу середнього масштабу, оскільки часом пізнішим, ніж середина I ст. н.е., вже не існувало чистих пшеворських та зарубинецьких пам’яток, і вони мали змішаний характер. Таким чином, середній масштаб мав не лише вищезгаданий інтеграційний процес (об’єднання цих двох етнокультурних спільнот), але й цей симбіоз. Загалом у давні часи внаслідок інтеграційних процесів не завжди відбувалось змішування різних етнічних складників етнокультурних спільнот. Зокрема, в поліетнічній черняхівській етнокультурній спільноті три її етнічні складники — праслов’янський, фракійський та іранський — не змішались один з одним, а проживали в різних етнокультурних зонах (імовірно іранське населення проникало в слов’янське середовище, про що, можливо, можуть свідчити археологічні матеріали дослідників, але це не було масовим явищем).

Вірогідно, що створення зубрицької етнокультурної спільноти призвело до консолідаційного процесу, в результаті якого слов’янська частина

зарубинецької культури об’єдналась і змішалась із слов’янською частиною пшеворської культури. Цей імовірний консолідаційний процес стосується лише частини праслов’янських зарубинецьких та пшеворських племен, і тому належить до середнього масштабу. На відміну від консолідації давніх слов’ян у східну гілку праслов’ян, він досить вузького рівня.

Різні дослідники, зокрема В. Войнаровський, уважають, що одну із підоснов створення зубрицької етнокультурної спільноти — пшеворську — представляли слов’яни з Польщі (Повісленський варіант), які мігрували на українській землі під тиском Одерського варіанта пшеворської культури [9, с. 170, 171]. Але загалом серед відомих дослідників поширена думка, що до VI ст. перебування слов’ян в ареалі пшеворської культури на території Польщі не відображено в археологічних пам’ятках. З цього випливає, що в Повісленському варіанті могла проживати значна група германського населення. Тому правдоподібно, що в переселенській хвилі цього Повісленського варіанта, крім слов’янського, було й германське населення. Про участь германського населення у формування зубрицької культури в цьому регіоні можуть свідчити й дані Є.В. Максимова стосовно переселенських хвиль германських племен на українські землі, зокрема в кінці II ст. до н.е., в I ст. до н.е. і в другій половині I ст., які докотились до Придністров’я та Придніпров’я. Вірогідно, що вони захопили й Західнополісько – волинський регіон [22, с. 11]. Правдоподібно, що у виникненні зубрицької культури взяло участь й пшеворське різноетнічне населення першої міграційної хвилі (I ст. до н.е.), у складі якого перебували германські племена.

Створення зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот у повному складі слід уважати трансформаційним процесом також тому, що в них не було прямих попередників — якоїсь однієї археологічної культури, на основі якої вони могли б виникнути й стати її продовженням. У цьому регіоні їх сформували дві етнічні підоснови. Як правило, на його території прийшлі етнокультурні спільноти брали участь у створенні нових місцевих етнокультурних утворень, зокрема зарубинецької, зубрицької та вельбарськочерняхівських культурних пам’яток.

Загалом етнооб’єднавчі процеси, які призвели до того, що в ранньоримський період у цьому регіоні перебувала лише одна етнокультурна спільнота, слід класифікувати на два види: 1. Все населення, що проживало в Західнополісько – волинському регіоні і було різноетнічним, об’єдналось в одну зубрицьку етнокультурну спільноту; 2. Все слов’янське населення цього регіону внаслідок об’єднавчих процесів перебувало в єдиному зубрицькому етнокультурному ареалі. Отже, виникнення зубрицької етнокультурної спільноти має дворівневий характер.

У пізньоримському періоді зубрицька етнокультурна спільнота була зруйнована, а в цьому регіоні повністю знищена. Її носії мігрували на інші українські землі. Це сталося після переселення носіїв вельбарської культури (перша і друга хвилі) в цей регіон (до р. Горинь), які були головною причиною руйнування зубрицької етнокультурної спільноти, на що вказує майже повне (чи повне) витіснення зубрицьких племен носіями вельбарської культури з цього регіону (до р. Горинь). Ці факти свідчать, що зубрицька етнокультурна спільнота зазнала набагато більшого руйнування в цьому регіоні, ніж вищезгадана зарубинецька, оскільки носії зарубинецької культури, на відміну від зубрицької, не залишили повністю свою територію, а були лише розпорошені. Зокрема, різні групи зарубинецького населення мігрували в різних напрямах на інші землі. Але основна його маса залишилась на своїх місцях і взяла участь у формуванні зубрицької етнокультурної спільноти. Загалом, можна зробити висновок, що вплив міграційних процесів на руйнування зубрицької культури виявився набагато більшим у цьому регіоні, ніж на руйнування зарубинецької. Можливо, що на схід від р. Горинь проживало зубрицьке населення, але в наш час про це нічого невідомо.

У III ст. на території Південної Волині в зоні контактів із черняхівською культурою виникли вельбарсько_черняхівські пам’ятки баївської групи. На думку Д. Козака, вони належали германцям — носіям вельбарської культури. Але вчений зазначає, що вони мають змішаний характер і виникли внаслідок інтеграції вельбарських та черняхівських компонентів. Це підтверджують археологічні дані: поховальний обряд, знаряддя праці, речі особистого вжитку [15, с. 91]. Змішаний характер таких культурних пам’яток, що мають не лише вельбарські, але й черняхівські риси, свідчить про те, що етнокультурну спільноту, яка була їх носієм, представляло не лише вельбарське населення, але й носії черняхівської культури іншого етнічного походження. Можна погодитись, що вона сформувалась унаслідок інтеграції, але можливо, що германське населення в ній становило переважну більшість і, в такому випадку, вона виникла на основі вельбарської етнокультурної спільноти — не трансформаційним, а еволюційним шляхом.

Інтеграційно – трансформаційний напрямок етногенетичних процесів середнього масштабу в латенсько – римську епоху в Західнополісько – волинському регіоні був викликаний зовнішніми і внутрішніми міграціями племен, які руйнували етнокультурні спільноти на його території, викликаючи перегрупування племен та створення нових етнокультурних спільнот. Ці міграції вплинули також на консолідаційні процеси серед слов’ян у зарубинецькій та зубрицькій етнокультурних спільнотах.

Починаючи з Раннього Середньовіччя в цьому регіоні та на інших українських землях уже існували не різноетнічні, а слов’янські етнокультурні спільноти, створені слов’янськими племенами, що не мали різноетнічної структури. Але в ареалі празької та райковецької етнокультурних спільнот на цій території перебувало й іноетнічне, зокрема балтське населення. Тому розглядаючи празько – корчацьку та райковецьку етнокультурні спільноти у повному складі, слід ураховувати й іноетнічне населення, яке до них входило.

Виникнення празько – корчацької та райковецької етнокультурних спільнот має середній масштаб. Зокрема: вони були створені слов’янськими етнічними основами, формування яких також пов’язано із середнім масштабом, про що вже було сказано в контексті виникнення східної гілки праслов’ян; іноетнічні групи населення, яке проживало в ареалі празько – корчацької та райковецької етнокультурних спільнот на території Західнополісько – волинського регіону, були тільки частинами великих етнічних спільнот на землях Польщі та Білорусі і не були, як в латенсько – римську епоху, потужними етнічними основами створення слов’янських археологічних культур; крім празької етнокультурної спільноти, в I періоді Раннього Середньовіччя та райковецької в II періоді Раннього Середньовіччя на українських землях в часи їх поширення були й інші слов’янські археологічні культури: пеньківська, колочинська (I період Раннього Середньовіччя), волинцівська, роменська (II період Раннього Середньовіччя).

З археологічних даних дослідників випливає, що празька етнокультурна спільнота виникла на основі склавінів з ареалу черняхівської культури [2, с. 393]. Вона сформувалась шляхом консолідації склавінів декількох українських регіонів, до яких входить і Західнополісько – волинський. До них приєдналась частина слов’янського населення київської культури, оскільки празька культура зайняла більшість земель ареалу київської. На думку В. Барана та Я. Барана, слов’яни київської культури взяли незначну участь у формуванні празької та пеньківської культур [7, с. 245].

Чимало дослідників уважають київську культуру єдиним етнічним витоком усіх ранньосередньовічних слов’янських культур, але ця думка суперечить історичним джерелам та археологічним даним. Унаслідок цієї консолідації територія Західнополісько – волинського регіону етногенетично та етнокультурно була об’єднана із багатьма українськими землями. Оскільки празька етнокультурна спільнота не була прямим продовженням черняхівської і тим більше київської, то її виникнення належить також до трансформаційного процесу. Самі ж склавіни, за однією із концепцій, яка підтверджується історичними та археологічними даними, виникли в пізньоримський період в ареалі черняхівської культури (за межами цього регіону).

Іноетнічне балтське населення, яке перебувало у складі празької етнокультурної спільноти на цій території, вже не відігравало такої потужної ролі в етнотворчих процесах як у латенськоримську епоху і брало участь в етногенетичних процесах лише малого масштабу. У контексті питання етногенезу слов’ян треба вказати, що на межі VI–VII ст. в ареалі празької культури консолідаційно – еволюційним шляхом сформувались дуліби, що перебували на більш вищому щаблі етногенезу, ніж склавіни. Їх виникнення пов’язано із середнім масштабом, що випливає із вищесказаного. Крім дулібів, в Україні були й інші слов’янські угрупування — анти і слов’янська частина населення колочинської культури.

За археологічними даними дослідників, зокрема І. Русанової [2, с. 404], в II періоді Раннього Середньовіччя (остання чверть VII ст.) на основі празької сформувалась райковецька етнокультурна спільнота. Південно – східним субстратом створення цієї етнокультурної спільноти були носії пеньківської культури. Райковецька етнокультурна спільнота виникла консолідаційноеволюційним шляхом. У результаті консолідації празьке населення об’єдналось із пеньківським. Оскільки основою формування райковецької культури була лише празька, а слов’янський компонент пеньківської був додатком до неї, то її створення належить і до еволюційного процесу.

В контексті питання етногенезу слов’ян треба вказати на виникнення консолідаційно – еволюційним шляхом племені волинян у VIII ст., що перебували на більш вищому щаблі етногенезу, ніж дуліби. Їх формування пов’язано із середнім масштабом, що випливає із вищесказаного. Як відомо, в Україні в ті часи проживала досить значна кількість східнослов’янських племен.

У малому масштабі відбувалися трансформаційні та еволюційні процеси, виникаючи внаслідок тісних етногенетичних контактів носіїв різних археологічних культур. У цьому випадку етнокультурні спільноти поглинали якусь частину населення (чи плем’я) інших етнокультурних спільнот. Цей процес змішування призводив до деяких змін в етногененетичних та етнокультурних особливостях тієї етнокультурної спільноти, яка поглинала якусь частину населення іншої (до її еволюції) і при цьому не змінювалась її етнічна основа. А населення, яке поглиналось унаслідок цього процесу, асимілювалось, змінюючись в етнічному та етнокультурному плані, що свідчить про його трансформацію в інше етнічне утворення.

Отже, в результаті трансформаційних та еволюційних процесів у малому масштабі не відбувалось перетворення етнокультурних спільнот, що поглинали носіїв інших археологічних культур в інші етнокультурні утворення, — для них це був еволюційний процес. Для племен, що в них розчинялися і асимілювалися, це був трансформаційний процес.

Трансформаційні та еволюційні процеси малого масштабу на цій території відбувалися на двох рівнях. Зокрема: 1. Між прийшлим і місцевим населенням; 2. Між одним прийшлим та іншим прийшлим населенням, яке з’являлося тут у більш ранні часи. В першому випадку прийшла поморсько – підкльошева етнокультурна спільнота ввібрала носіїв місцевої милоградської, про що свідчить її поховальний обряд (і можливо, носіїв культурних пам’яток типу Лежниця). Зокрема, більшість її поховань становлять ямні (36%), які на основній території її поширення мають лише близько 7% [38, 2000]. В іншому випадку прийшла пшеворська етнокультурна спільнота поглинула носіїв поморсько – підкльошевої культури, про що свідчать археологічні дані Д. Козака та Т. Шити. За даними цих дослідників, на початку I ст. до н. е. в результаті інтеграції пшеворського та поморсько – підкльошевого населення відбулась взаємна асиміляція [17, с. 48]. Але очевидно, що асимілювалась не вся пшеворська етнокультурна спільнота, а лише її частина, оскільки внаслідок повної асиміляції вона переросла б у інше етнокультурне утворення. Отже, трансформаційний та еволюційний процеси малого масштабу були тісно пов’язані між собою, про що свідчать вищезгадані факти. Правдоподібно, що в ранньосередньовічні часи (та в початкові часи Розвинутого Середньовіччя) трансформаційні та еволюційні процеси в малому масштабі відбувались між місцевими слов’янами та балтами — ятвягами, литвою (та можливо й іншими балтськими племенами), що випливає із схожих рис їх поховального обряду. В цьому регіоні знайдені поховання із східною орієнтацією небіжчиків, яка характерна для балтських племен [34, 97]. Антропологічні матеріали свідчать про етногенетичні контакти волинян із латгалами та, вірогідно, скандинавами. Про вірогідні етногентичні відносини між волинянами та скандинавами, які в часи Київської Русі перебували на українських землях (зокрема, у військових дружинах), можуть говорити також схожі риси в їх поховальному обряді. При трансформаційних та еволюційних процесах малого масштабу відбувались асиміляційні процеси між носіями різних археологічних культур у процесі етногенетичних контактів — між прийшлими і місцевими, між прийшлими й теж прийшлими.

Все вищесказане свідчить про складність і різноманіття етногенетичних процесів в Західнополісько – волинському регіоні з латенського періоду по Раннє Середньовіччя. Особливо це було характерно для латенсько – римської епох, в які тісно переплелися потужні і не дуже значні етногенетичні процеси, і однією із найголовніших причин їх виникнення були зовнішні та внутрішні міграції племен. У ті часи цей регіон був зоною активних, потужних етнотворчих процесів, особливо в латенсько – римську епоху і перебував у тісних етногенетичних та етнокультурних контактах із регіоном Південна Балтія.

Наприкінці слід зазначити, що в цьому регіоні, як і на багатьох інших українських землях, в давні і середньовічні часи відбувався етногенез східних слов’ян, що мав послідовний характер і охоплював усі його ланки (за винятком формування склавінів, що виникли на інших українських землях). Праслов’янські, а пізніше слов’янські племена проживали на цій території впродовж багатьох історичних періодів (першопочатковий етап слов’ян, на думку багатьох дослідників, — носії тшинецької культури пізньої бронзи), а всі вищезгадані прийшлі іноетнічні племена (за винятком автохтонного балтського населення, що також проживало в цьому регіоні), з’являлися тут у різні історичні періоди внаслідок зовнішніх міграцій, і жодне з них не перебувало на цій території впродовж часового обширу, який починається латенською епохою і кінчається Раннім Середньовіччям. Прийшлі іноетнічні племена, які мігрували в Західнополісько – волинський регіон, не проходили на його території такого довготривалого етногенетичного розвитку як слов’яни.



Номер сторінки у виданні: 24

Повернутися до списку новин