Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Політичні партії та представницька демократія в Україні





Юрій Шведа, кандидат політичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка

УДК 329:321.7](477)

 

У статті розглядаються проблеми місця та ролі політичних партій в системі представницької демократії в Україні.

Ключові слова: політична партія, партія лідерського типу, ідеологія, організаційна структура партії, ресурси партії, представницька демократія.

 

В статье рассматриваются проблемы места и роли политических партий в системе представительской демократии в Украине.

 

Ключевые слова: политическая партия, партия лидерского типа, идеология, организационная структура партии, ресурсы партии, представительская демократия.

 

The article is devoted to problem of the place and role of the political parties in the system of representative democracy of Ukraine.

Key words: political party, leadership style party, ideology, organizational structure of the party, parties resources, representative democracy.

 

У класичній політичній теорії політичний плюралізм та реальну багатопартійність вважають сутнісною ознакою демократизму політичної системи. За двадцять років існування Україна пройшла трансформацію від тоталітарної однопартійності до багатопартійності.

На сьогодні в Україні зареєстровано та офіційно діють близько 200 політичних партій, які представляють різні світоглядні та ідеологічні позиції, практично всі відтінки політичного спектра. Політичні партії України, пройшовши шлях від «бідного родича» влади перетворились сьогодні у головного актора політичної сцени.

Однак чи можемо ми на цій підставі говорити про існування в Україні партійної демократії як основи демократичного політичного режиму? Очевидно, що ні. Абстрагуючись від цілого ряду зовнішніх чинників, які детермінують характер політичного режиму, зупинимось на характеристиці його партійної складової.

Відомий французький дослідник політичних партій М. Дюверже справедливо стверджував, що взаємини партій та влади значною мірою залежать від самих партій, від їх сили, генези, структури, автономії, внутріпартійної демократії, типу лідерства тощо.

Попри велику кількість існуючих визначень політичних партій, класичним вважається визначення, запропоноване ще в 1966 р. М. Вайнером та Дж. Ла Паломбарою, згідно з яким партія це: 1) «життєздатна організація, тобто така, середня тривалість політичного життя якої довша за тривалість життя її керівництва; 2) місцева, добре впорядкована і життєздатна організація, підтримує регулярні й різноманітні зв’язки з іншими організаціями країни; 3) тверде бажання державних та місцевих керівників організації взяти в свої руки і здійснювати владу, а не лише впливати на неї; 4) прагнення отримати підтримку народу через вибори чи якимось іншим способом» [1]. Виходячи з цього визначення, можна стверджувати, що українські політичні партії мало відповідають цим критеріям.

Серед політичних партій України знайдемо мало тих, які мають чітку та зрозумілу ідеологію, якої вони намагаються притримуватися у своїй діяльності. З існуючих партій лише у програмах 30 партій знаходимо вказівку на відповідну ідеологію, яка є основою їх діяльності [2, c. 20]. Нерідко можна зустріти суперечності у назвах, програмах та діяльності політичних партій. Частим явищем української політики залишаються переходи політиків із однієї парламентської фракції в іншу.

Це показує, що ідеологічна основа в діяльності українських політичних партій має швидше інструментальне, аніж засадниче значення.

Ще більш дивними на цьому тлі є різного роду партійні союзи (коаліції), які часто поєднують представників різних (навіть ідеологічно полярних політичних сил) — наприклад, партію крупного українського капіталу — Партію Регіонів (ПР) — та Комуністичну партію України (КПУ).

Політичні партії України є переважно партіями лідерського типу на симпатії (антипатії) до яких й формується ставлення пересічного українця до партії. Віра у політичних лідерів зумовлена пануючим типом політичної культури населення, коли партійні ідеології, за слушним зауваженням М. Дюверже, починають перебирати на себе риси релігії, привносячи таким чином у політику значний компонент ірраціонального (віри).

За умови пропорційної виборчої системи із закритими списками виборець фактично голосує за політичних лідерів та не впливає на список кандидатів у депутати. Незначний, тільки опосередкований вплив на формування списку мають і рядові члени самих партій. Зрештою на цьому зв’язок між виборцями та їхньою партією закінчується. Це підриває довіру як до політичних партій, так і до тих органів влади, до яких обираються їхні представники.

Аналіз динаміки формування політичних партій України показує виразну тенденцію до стрімкого зростання їх чисельності якраз напередодні парламентських виборів. Так у 1997 р. — виникло 10 політичних організацій, 2001 р. — 11, 2005 р. — 24 [3]. Після поразки на виборах мало з них «доживають» до наступних виборів.

Серед існуючих політичних партій налічуємо не більше 20 політичних партій, які самостійно чи у складі блоку партій брали участь хоча б у трьох парламентських виборах [4]. Нова редакція Закону України «Про вибори народних депутатів України», яка позбавила права участі у виборах блоки політичних партій, очевидно, ще суттєвіше зменшить їх кількість. Водночас існуюча раніше практика участі політичних партій у виборах у складі партійного блоку теж не сприяла зміцненню організаційних структур політичних партій [5].

Значного поширення у політичному житті країни набуло явище т. зв. «ребрендингу партій», коли заради участі у парламентських виборах не створюються нові політичні партії, а формуються нові на базі вже існуючих шляхом їх перейменування та зміни керівництва (наприклад, партія С. Тігіпка «Сильна Україна» чи «Україна — вперед!» Н. Королевської). Після парламентських виборів інтерес до них зазвичай зникає, й вони перестають існувати або продовжують існувати у т.зв. «замороженому» вигляді.

Перетворення політичних партій України у «машини для голосування» не дає їм можливості повноцінно розвивати свою організаційну структуру, перетворюючи їх по суті у «віртуальні» партії.

Переважна більшість політичних партій в Україні є малочисельними та слабо структурованими організаціями. За результатами соціологічних опитувань, проведених Центром ім. О. Разумкова протягом 25 листопада — 5 грудня 2001 року і протягом 19–25 червня 2008 року, членами політичних партій визнали себе відповідно 4,9% і 4,7% опитаних, а це приблизно 1–1,5 млн. осіб (або 4–5% дорослого населення країни) [6].

Станом на 26 березня 2005 р., Міністерством юстиції України було зареєстровано 126 політичних партій. У всіх регіонах України зареєстровані осередки мали 39 партій (або 31% від загальної кількості), 63 політичних партій (або 50%) мали зареєстровані регіональні осередки в більшості регіонів України, і лише 6 партій (4,76%) мали зареєстровані регіональні осередки менш ніж у половині регіонів України. Не мали зареєстрованих осередків у жодному регіоні 18 політичних партій (14,3%).

Iз запровадженням у 2006 р. пропорційної виборчої системи політичні партії України намагаються реєструвати лише регіональні організації (як того вимагає законодавство) й зовсім не працюють на розбудову своєї мережі на локальному рівні. Навіть найбільш розвинуті політичні партії змогли поширити свою організаційну мережу в кращому випадку до рівня районів. Кількість політичних партій, які не мають жодної районної чи міської організації, зросла з 18 у 2003 р. до 26 на час виборів 2006 р. [7]. Таким чином, система партійного представництва вигідна тим політичним партіям та блокам, які не володіють розвиненою організаційною інфраструктурою (якісного структурування  на місцях), але мають хорошу фінансову базу для проведення потужної рекламної кампанії чи економічний вплив в окремих регіонах (вибори 2006 р. яскраво показали регіональний характер підтримки тієї чи іншої партії (блоку).

 

Динаміка реєстрації політичних партій в Україні

 

Крім того, значна частина місцевих осередків політичних партій є фіктивними. Так, за результатами перевірки Міністерства юстиції України було виявлено порушення законодавства 46 політичними партіями, й на цій підставі вимагалося скасувати реєстрацію 37 політичних партій. Серед найбільш поширених порушень було: відсутність партії за юридичною адресою і відсутність місцевих партійних організацій у більшості регіонів України. Верховний Суд України анулював реєстрацію 28 політичних партій, які протягом 6 місяців з дня реєстрації не забезпечили утворення і реєстрацію своїх місцевих організацій у більшості регіонів. У 2008 році Міністерство юстиції України перевірило діяльність лише 4 політичних партій, в результаті чого їм було оголошено попередження, а у 2009 р. попередження було оголошено 20 політичним партіям [8].

Промoвистим у цьому зв’язку є й рівень обізнаності населення з діяльністю політичних партій.

Так, за даними соціологічних опитувань, проведених Центром ім. О. Разумкова у грудні 2009 р., лише 42,1% респондентів щось чули про діяльність місцевих осередків партій у своїх регіонах, а 50,6% — нічого не чули про їх діяльність [9].

Про доволі низький рівень представництва політичних партій на місцевому рівні свідчать і результати виборів до місцевих рад. Так, на місцевих виборах 2006 р. ПР і БЮТ отримали по 27,5% місць від загальної кількості депутатів місцевих рад усіх рівнів, НСНУ — 16,9%, СПУ — 6,4%, Народний блок Литвина — 4,6%, а КПУ — 3,7%. [10].

Зрозуміло, що такий «електоральний» підхід до політичних партій не сприяє перетворенню їх у повноцінний та авторитетний інститут політичної системи. Так, у грудні 2001 р. 74,9% опитаних уважали, що українські політичні партії не виконують своїх функцій у суспільстві, тоді як у квітні 2003 р. — 77,5% [11]. За даними соціологічних опитувань Центру Разумкова, відсоток респондентів, які повністю не довіряють і швидше не довіряють політичним партіям, з 2001 р. по 2009 р. коливався від 79,5% до 64,8%, а частка респондентів, яка повністю довіряє і швидше довіряє, коливалася від 12,4% до 22,5% [12].

В умовах обмеженої членської бази та низького рівня підтримки відсутності державного фінансування та значної комерціоналізації політики (особливо виборів) політичні партії України фактично залишилися без серйозних ресурсів, що й об’єктивно підштовхнуло їх до «співпраці» з великим капіталом. За таких обставин політичні партії України дуже швидко опинилися «на утриманні» відповідних фінансово – промислових груп (ФПГ).


Чи довіряєте Ви політичним партіям? (динаміка, 2001–2009)

Про зростання рівня комерціоналізації політичної діяльності свідчать видатки на підготовку і проведення виборів. Так, якщо на вибори народних депутатів України 29 березня 1998 р. ЦВК витратила 248 млн. грн., на вибори 31 березня 2002 р. — 172,2 млн. грн., то на вибори 26 березня 2006 р. — 512,5 млн. грн., а на позачергові вибори 30 вересня 2007 р. — 347,3 млн. грн. [13]. Загальна величина офіційних виборчих фондів партій (блоків) становила — на виборах 2002 р. — 32,4 млн. грн., на виборах 2006 р. — 553,6 млн. грн., на позачергових виборах 2007 р. — 581,4 млн. грн. [5]. При цьому громадська організація Комітет виборців України подає дані, що витрати виборчого фонду партії (блоку) становить лише 25–30% від усієї суми, витраченої на виборчу кампанію [14].

Згідно з даними проекту «Громадський моніторинг фінансування виборчої кампанії 2002», близько 40% загальних витрат політичних партій на виборчу кампанію були тіньовими. А реальні витрати на виборчу кампанію, за оцінками експертів, у 2002 р. становили 52,9 млн. грн., у 2006 р. — 10 млрд дол. США, у 2007 — 1–1,5 млрд. дол. США [15]. Зрозуміло, що отримати такі кошти з демократичних джерел політичні партії не могли.

На виборах 2006 р. і на позачергових парламентських виборах 2007 р. неофіційні витрати становили близько 75% від загальної суми витрат виборчих кампаній. Однак значну частину цих витрат формують витрати трьох – чотирьох партій [16].

Водночас, якщо подивитися на результати виборів протягом останнього часу, то можна помітити, що значна кількість суб’єктів виборчого процесу, не маючи достатніх фінансових ресурсів, бере лише формальну участь у виборах.

Зокрема, на виборах 1998 р. налічувалось 30 суб’єктів виборчого процесу, з них 13 (або 43,3% від загальної кількості учасників виборчої кампанії) отримали менше 1% голосів. Подібна ситуація простежується й на наступних виборах. У виборах 2002 р. було зареєстровано 33 учасники виборчих перегонів, 20 (або 60,6%) з яких отримали підтримку виборців менше 1% голосів. На виборах 2006 р. з 45 учасників 34 (або 75,5%) одержали менше 1% голосів, а на позачергових виборах 2007 року з 20 учасників 13 (або 65%) одержали підтримку виборців менше 1% голосів. Така ситуація свідчить про те, що механізм формування вищого представницького органу держави значною мірою детермінований не існуючими в суспільстві інтересами, а рівнем їх фінансової підтримки.

 

Особливості участі у виборах суб’єктів виборчого процесу 


Ось чому за даними соціологічних опитувань, проведеними у грудні 2001 р., 45% опитаних уважали, що політичні партії в Україні служать інтересам фінансових і бізнесових структур, а 30,5% опитаних уважали, що інтересам партійних лідерів. У квітні 2003 р. частка опитаних становила 55,7% і 45,6% відповідно [17].

Непрозорість політичного фінансування призводить фактично до «зрощення» політичних сил з представниками тіньового та кримінального бізнесу, що, у свою чергу, підриває фундамент демократичних трансформацій в Україні. А з іншого боку, одержуючи владу, відповідні політичні сили отримують доступ до джерел нелегальних прибутків та можливості легалізації «брудних грошей». Про це свідчать результати експертного опитування Центру ім. О. Разумкова за 2009 рік. На запитання «Якою мірою народні депутати України захищають інтереси…?» 95,7% опитаних експертів значною і певною мірою називають захист народними депутатами України інтересів великого капіталу, а 87% називають захист тіньового бізнесу [18].

За даними загальнонаціонального соціологічного опитування, проведеного Центром ім. О. Разумкова 20–28 липня 2009 р., 39,3% респондентів уважають, що вся діяльність політичних партій просякнута корупцією. 72,9% респондентів називають проявом політичної корупції в межах фінансування виборчих кампаній політичних партій (блоків) недекларування джерел фінансування, а 72,5% респондентів вважають таким проявом купівлю – продаж місць у виборчих списках політичних партій (блоків) [19].

Відповідно деформується сама функція партії, як політичної інституції, яка вже не стільки спрямовує свою діяльність на представлення чи захист інтересів громадян, скільки на задоволення вузькокорпоративних інтересів своїх фінансових донорів. Таким чином, орієнтація політичних партій на інтереси виборців виступає чисто символічною. А це порушує засадничі основи представницької демократії.



Номер сторінки у виданні: 64
Автор:

Повернутися до списку новин