Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Підходи та позиції у дослідженні сучасних політичних євроінтеграційних процесів





Марина Шульга, доктор політичних наук, професор, професор кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

УДК 35:061.1ЄС

 

У статті аналізуються основні підходи до вивчення сучасних політичних євроінтеграційних процесів. З’ясовуються дослідницькі позиції, з огляду на які здійснюється таке вивчення.

Ключові слова: європейська інтеграція, політична інтеграція, політична система Європейського Союзу.

 

В статье анализируются подходы к изучению современных политических евроинтеграционных процессов. Характеризуются исследовательские позиции, исходя из которых осуществляется такое изучение.

Ключевые слова: европейская интеграция, политическая интеграция, политическая система Европейского Союза.

 

The article dealth with analysis of basic approaches practised in studying present political eurointegrational processes. Research stands, which are took into consideration upon such studying, are presented.

Key words: European integration, political integration, political system of European Union.

 

Терміном «політична інтеграція» в сучасних європейських розвідках прийнято позначати структурні зв’язки, причинно – наслідкові взаємозалежності і ступінь щільності елементів політичної системи або ж декількох політичних систем. Класичними вважаються визначення політичної інтеграції, що належать Ернсту Гаасу та Леону Ліндбергу.

У першому визначенні політична інтеграція — це процес, під час якого політичні актори в кількох окремих національних одиницях спрямовують свою лояльність, очікування і політичну діяльність до нового центру або ж вимагають вищих повноважень, аніж існуючі національні держави. Кінцевим результатом політичної інтеграції, згідно із Гаасом, має стати нова політична спільнота, вища за національні держави [див.: 1, с. 257].

У визначенні Ліндберга політична інтеграція є, по – перше, процесом, в якому нації відходять від прагнення та здатності здійснювати зовнішню й основну внутрішню політику незалежно одна від одної і прагнуть ухвалювати спільні рішення чи делегувати прийняття рішень новим центральним органам. По – друге, процесом, у якому політичні актори в окремих одиницях змушені перевести свої очікування та політичну діяльність до нового центру. Узагальнюючи ці тези, Ліндберг визначив політичну інтеграцію як еволюцію в часі системи колективного прийняття рішень між націями [див.: 1, с. 257]. В обох випадках існування політичних інститутів на наднаціональному рівні розглядається як наріжна передумова політичної інтеграції. При цьому, згідно із Гаасом, перенесення лояльностей до загальноєвропейських інститутів не передбачає відкидання лояльності до національних держав та урядів. Це означає, що політична інтеграція як створення системи колективного прийняття рішень між націями зумовлює не лише формування наднаціональних органів прийняття рішень, а й розвиток співробітництва між національними урядами.

Політична європейська інтеграція вивчається сьогодні у межах наступних підходів [див.: 1, с. 24–25].

Перший підхід за вихідну точку вивчення динаміки Європейського Союзу приймає «спільні європейські рішення» й орієнтується на з’ясування впливів, що їх чинить правовий доробок Спільноти на політико – адміністративні структури країн – членів. Перевагами цього підходу вважається те, що він 1) дозволяє уникнути телеологічних конотацій у євроінтеграційних дослідженнях і 2) спонукає до перевірки того, чи дійсно відбувається інтернаціоналізація прийнятої в Спільноти логіки управління і якими є її наслідки на національних рівнях. Загалом цей ракурс євроінтеграційних досліджень ставить питання про те, чи вписуються впроваджувані на національному рівні загальноєвропейські ініціативи у прийняті тут управлінські практики.

Другий підхід бере до уваги парадоксальний характер процесів так званої «денаціоналізації». Ці процеси, з одного боку, підривають державну автономність і здатність до управління. А, з іншого, унезалежнюють виконавчі органи від суспільного контролю, оскільки передбачають обстоювання представниками національного уряду інтересів не стільки своїх громадян, скільки інших держав – членів заради можливості спільного з їх урядами рішення. Цей ракурс вивчення євроінтеграції ставить питання про зміну самої державності, коли урядування фактично переноситься на наддержавний рівень, та виводить на проблему майбутнього представницьких демократій.

Третій дослідницький підхід вивчає довгострокові процеси соціальної, економічної та політичної реконструкції, орієнтуючись при цьому на рокканівську традицію. Норвезький учений Стейн Роккан створив свого часу так звану «концептуальну карту Європи», де розглядав континент як особливий регіон із власним шляхом розвитку та досвідом. Історично цей регіон сформувався навколо так званого «поясу міст», який за часів Римської імперії фактично виконував роль її лімесу [див.: 2, с. 64]. За словами Стейна Роккана, «концептуальна карта Європи» відображає фундаментальну асиметрію геополітичної структури Європи, яка може бути описана за допомогою трьох параметрів. А саме: 1) домінуючої міської структури політично роздрібненого торгового поясу від Середземного моря до Північного; 2) сили міст, які сформувалися на західних, «звернених до моря» територіях та 3) слабкості міст на територіях, об’єднаних під владою могутніх військових центрів на «зверненому до континенту» Сході. Поєднання трьох параметрів «концептуальної карти Європи» створило розмаїття політичних систем та культурно – національних ідентичностей Європи і, водночас, через існування «поясу міст», забезпечило їх єдність.

Посилаючись на дослідження Роккана, сучасний європейський дослідник Олсен пропонує розгляд політичної організації Європейського Союзу крізь призму диференціації і об’єднання [3, с. 171]. В цьому контексті Європейський Союз є таким собі «союзом глибокої розмаїтості», що визнає та інституційно закріплює різноманітність ідентичностей. Наприклад, Договір про Європейський Союз засвідчує повагу Союзу до національної ідентичності держав – членів. Відповідно, єдино можливою стратегією розвитку Європейського Союзу, на думку Олсена, може бути така собі «непомітна інтеграція», що здійснюється за рахунок «нетериторіальних розмежувань», тобто формування різного роду європейських політичних мереж, у межах яких національні еліти можуть домовлятися між собою [3, с. 177].

Окрім зазначених вище підходів, політична європейська інтеграція аналізується сьогодні з трьох позицій, а саме: з огляду на її причини, мотиви та результат.

Прийнято вирізняти чотири пояснення причин євроінтеграції [див.: 4, с. 136–137]. Перше — презентоване школою «американської гегемонії», яка виходить із того, що у післявоєнний період США являли собою «гегемона», який бажав і був здатний нав’язати свою модель решті Західного світу. Друге — відштовхується від постулату про те, що базою європейської інтеграції є властива європейській суспільно – політичній думці традиція наднаціональності, добровільної відмови націй_держав від частини свого суверенітету. Третє — концентрує увагу на тій обставині, що ініціативи з посилення інтеграції виходили від провідних європейських державних діячів того часу — Моне, Шумана і Аденауера. Четверте — апелює до школи «національного інтересу», яка виходить із того, що держави вступають у певні домовленості лише за умови отримання від цього певних вигод.

Мотиви євроінтеграції мають переважно геоекономічне та геополітичне витлумачення (Мішель Фуше). Геоекономічне — виходить із необхідності включення післявоєнної Європи до світового економічного простору. Геополітичне — пов’язане із діалектикою відносин Європи з рештою світу, передусім із США [див.: 5, с. 141–150].

Результат політичної євроінтеграції — політична система Європейського Союзу — вивчається в руслі таких підходів.

Перший підхід — це теорії інтеграції, які з’ясовують рушійні сили інтеграційних процесів та намагаються пояснити делегування країнами – членами певних повноважень Європейській Спільноті. Теорії інтеграції своєрідно обертаються навколо чотирьох альтернативних розумінь Європейського Союзу, а саме: 1) ЄС — це одна із багатьох міжнародних організацій; 2) виникнення ЄС є одним із випадків регіональної інтеграції; 3) ЄС презентує вищий рівень національних політичних систем і процесів; 4) ЄС — унікальне явище, що не має аналогів в світовій практиці — «невпізнаний політичний об’єкт» (Жан Делор).

Загальнотеоретичними підвалинами теорій інтеграції прийнято вважати:

— класичний раціоналізм, який тлумачив історичний процес як рух по шляху прогресу;

— механістичну концепцію рівноваги, суть якої полягає в тому, що фізична реальність світу наперед визначена та підпорядкована природним законам. Звідси — можливість і необхідність забезпечення стабільності, збалансованості та рівноваги у державі і суспільстві;

— ідеологію універсалізму, відповідно до якої суспільний розвиток відбувається у напрямі створення загальної системи господарства та універсальної політичної моделі суспільства, незалежно від обставин, місця та часу;

— економічний лібералізм Адама Смітта, який стверджує універсальність ринкового господарства, основним законом якого є конкуренція;

— ідеологію гуманізму або так званий «людський вимір» інтеграційних процесів;

— теорію «нерівноваги систем», згідно із якою розвиток відбувається у вигляді альтернатив і можливостей не завжди усвідомленого вибору. Існуючі сьогодні теорії інтеграції можна умовно поділити на дві групи. А саме: класичні, які зосереджувалися на видах політичного устрою об’єднаної Європи, та сучасні, які займаються буденним функціонуванням об’єднаної Європи як політичної системи.

До класичних теорій інтеграції прийнято відносити наступні. Федералізм, представники якого розглядали пан’європейську федерацію як безпосередню політичну мету, а її створення — як одноразовий всеохоплюючий конституційний акт. Функціоналізм, який виходив із того, що існуюча вже кооперація між країнами і її розповсюдження на нові галузі здатна з часом призвести до тісної співпраці між цими країнами, що, у свою чергу, зменшить загрозу війни між партнерами та викличе до життя працездатну мирну систему. Теорію комунікації, що розглядала соціальні комунікації як першочерговий засіб стабілізації існуючої системи європейських держав – націй. Неофункціоналізм, представники якого обстоювали положення про фундаментальну перевагу наднаціонального характеру інтеграційних інститутів. Міжурядовий підхід, який наголошував на тому, що європейська інтеграція потребує схвалення з боку національних урядів, якщо вона відповідає їх інтересам.

«Історичний компроміс» між неофукціоналізмом та міжурядовим підходом наприкінці ХХ століття викликав до життя сучасні теорії інтеграції. Це, зокрема: неофедералізм, що орієнтується на пошук федералістських рішень для конкретних проблем; теорія багаторівневого управління, яка відштовхується від факту перехрещення компетенцій багатьох рівнів уряду та взаємодії політичних акторів, що ці рівні пронизують; теорія «нового інституціоналізму», яка акцентує увагу на важливості інститутів у процесі прийняття рішень в ЄС; теорія політичних мереж, що звертає увагу на «внутрішньоелітний процес перемовин»; ліберальний міжурядовий підхід, згідно із яким європейська інтеграція не послаблює, а, навпаки, посилює європейські держави – нації, оскільки успішне просування інтересів впливових національних соціальних і політичних груп на європейському рівні посилює внутрішньополітичні позиції уряду.

Своєрідний синтез класичних і сучасних теорій інтеграції здійснив Джон Пітерсон. Згідно із цим дослідником, існують три рівні прийняття рішень у Європейському Союзі, кожний з яких має свою логіку та теоретичний аналог. «Суперсистемний рівень» є рівнем «історичних рішень», що змінюють політичну систему ЄС. Це і є рівень інтеграції у власному сенсі цього слова, який досліджують класичні теорії інтеграції. «Системний рівень» або «рівень здійснення політики» забезпечує практичну трансформацію інтеграційних інститутів. Він вивчається «новим інституціоналізмом». «Мезосистемний рівень» або рівень «формування політики» є предметом дослідження теорії політичних мереж.

На думку Ніколаса Мусиса, всі інтеграційні теорії ігнорують головний елемент європейської інтеграції — поступове формування, розвиток та посилення спільних політик. Мусис пропонує свій підхід до вивчення євроінтеграції, який він називає «емпіричним підходом, основаним на розвитку спільних політик» [6, с. 8]. Сама європейська інтеграція, згідно із Мусисом, є різновидом багатонаціонального інтеграційного процесу, тобто добровільного заснування (через договір, укладений між незалежними державами) спільних інституцій та поступового вироблення їх спільних політик, що керуються спільними цілями та інтересами. Спільна політика це набір рішень, правил, заходів і кодексів поведінки, ухвалених спільними інституціями, що були засновані групою держав, та впроваджуються спільними інституціями і державами – членами. Спільна політика з’являється там, де уряди, які представляють сторони інтеграційного договору, починають уважати, що така політика краще відповідає індивідуальним інтересам їх держав, ніж політика суто національна [6, с. 13]. Головним елементом у спільній політиці є визначення спільного інтересу в завданнях, які вона перед собою ставить, і заходах, які для цього застосовує. Таке визначення має відбуватися внаслідок дискусій та задовольняти всі держав – члени, якщо йдеться про фундаментальну спільну політику (багатонаціональна інтеграція — найважливіша спільна політика, яка зачіпає національні інтереси й ухвалюється урядами державучасниць), та більшість держав – членів — у разі вторинної спільної політики (ухвалюється спільними інституціями — охорона довкілля, політика в галузі конкуренції тощо).

Другим підходом, у царині якого вивчається політична система Європейського Союзу, сучасні європейські дослідники називають аналіз політики. Мета його — пояснити, яким чином і за допомогою яких процесів можна вирішити певні політичні проблеми та сформувати спільну політику Європейського Союзу в заданому інституційному контексті. Цей підхід допомагає зрозуміти функціонування ЄС, приймаючи його інститути як незалежні змінні [1, с. 10]. Зокрема, представники цього підходу констатують появу нових форм вироблення політики, які не ставлять під сумнів існуючі структури інститу цій ЄС. Мова йде про так звані форми «м’якого» управління політикою. Ці форми передбачають, по – перше, об’єднання урядів держав – членів задля досягнення певної мети, якої кожна держава – член може досягти у власний спосіб. По – друге — обмін державами – членами Спільноти досвідом певних політичних стратегій, які виправдали себе в окремих державах – членах, систематична розробка цього досвіду та його поширення у Союзі [1, с. 184].

Третій підхід до вивчення Європейського Союзу презентований «дебатами щодо конституції». Цей підхід орієнтується на вивчення устрою ЄС, процесу оформлення його структури, яка була б легітимною і спроможною організовувати політичні та суспільні взаємодії. Головним є питання, який вплив матиме структурне оформлення Європейського Союзу на його членів.

На думку сучасних європейських науковців, сьогодні для дослідження політичної системи Європейського Союзу варто застосовувати концепт урядування як своєрідний інтегрований підхід, що, по – перше, поєднує попередні три підходи. А, по – друге, дозволяє вийти за їх межі й висвітлити сфери, яким мало приділяють уваги в їх царині, але які є вкрай важливими для розуміння як функціонування Європейського Союзу, так і його впливу на громадян, групи інтересів та країн – членів. Це, зокрема: 1) питання демократії, легітимності, відповідальності та нормативного оцінювання політичного устрою; 2) дослідження політичної системи ЄС в її цілісності, а не ізольований розгляд певних галузей політики чи аналіз якогось одного рівня загальноєвропейської багаторівневої системи; 3) інтеграційні дослідження політичної влади — партійні змагання за владу — є цікавими не лише для розуміння внутрішньої політичної боротьби усередині країн – членів, а й мають суттєві політичні наслідки для всієї загальноєвропейської системи.

Під урядуванням пропонують розуміти процес свідомого політичного цілепокладання і втручання в оформлення суспільного устрою та його складових, що постійно триває. Урядування передбачає цілепокладання й прийняття рішень щодо відповідних заходів, обов’язкових для виконання як суспільними групами, так і окремими індивідами [1, с. 12]. «Урядування» стало головним об’єктом вивчення студій з європейської інтеграції, відображаючи зміщення інтересу від пояснення «великих торгів» та загальної динаміки інтеграції до вивчення ЄС як багаторівневої політичної системи зі специфічними рисами процесу вироблення політики» [7, с. 9].

Концепт урядування дозволяє акцентувати увагу на декількох особливостях ЄС. Перша особливість полягає в тому, що інституційну структуру ЄС творять не лише система договорів, а й неформальні правила, принципи, норми і практики, якими керуються відповідні актори в межах ЄС. Саме вони багато у чому впливають на запровадження формальних договорів та інших документів, уточнюючи та змінюючи їх [див.: 8, 177–186].

Друга особливість стосується Європейського Союзу як «комунікативного союзу», що виникає не внаслідок «передачі компетенцій», а в результаті неформальних змін у співпраці між країнами – членами ЄС та його інститутами. У Європейському Союзі країни_члени пов’язані складною системою комунікацій і спостереження один за одним — обов’язки регулярного звітування, система встановлення контрольних точок та моніторингу тощо. Ця система фактично є новою формою політичної координації країн – членів ЄС, оскільки виступає постійним нагадуванням про їх обов’язки як його членів.

«Комунікативний союз» зумовлює третю особливість ЄС — ущільнення мережі взаємозв’язків між акторами ЄС: країнами – членами, регіональними спільнотами та недержавними організаціями. Ці політичні мережі допомагають долати актуальні конфлікти шляхом їх ретельного вивчення, розкладання на складові й роботу з кожним його чинником, що дозволяє вирішити конфлікт у найсприятливіший для суспільства спосіб.

Оскільки уважне ставлення до автономності країн – членів та їх співпраця у мовах тісного переплетення в рамках Союзу є нормативними принципами конфігурації інституційної структури ЄС, урядування в Європейському Союзі набуває вигляду «урядування в мережі» [див.: 1, с. 27]. Мережа, з одного боку, охоплює широке поле політичних питань та орієнтує країни – члени на вироблення спільного колективного рішення. А, з іншого боку, — «притримує» власні інтереси країн – членів, водночас дозволяючи останнім дбати про їх реалізацію.

Переважання мережевого характеру урядування у Європейському Союзу європейські дослідники зазвичай пояснюють двома причинами. По – перше, на відміну від національних парламентських демократій, багатоманітність точок зору та відповідних практичних позицій на європейському рівні не можна тлумачити як вираз конкуруючих інтересів. А тому у випадку ЄС вираження інтересів, постановка проблем і їх спільне вирішення не може відбуватися за зразком партійних змагань, а потребує звернення до експертного знання. Це і є першопричиною створення численних комітетів, консультативних та робочих груп у Брюсселі, які складаються із союзних і національних чиновників та приватних експертів, що співпрацюють для надання відомостей про специфічні технічні знання Європейській Комісії та для готування переговорів і законодавчих ініціатив.

По – друге, в умовах розширення Європейського Союзу залучення експертів до обговорення й визначення проблеми є неминучим, адже за появи нової проблеми і в дуже різних умовах країн – членів чітко окреслити проблему — це вже мистецтво. Тому в усіх сучасних політичних системах незалежність експертів має тенденцію перевищувати суверенність народу й суверенність парламенту. Євросоюз, визнає Сандро Гоці, не становить тут винятку [див.: 9, с. 24–27].

Перевагу концепту урядування вбачають у тому, що він зосереджує увагу дослідника не на Європейському Союзі як певному нормативному політичному устрої, що оформлюється на урядових конференціях та у договорах, а на ЄС — як він формується «у тісних кулуарах певних кіл, так би мовити, за нашими спинами» [1, с. 29]. За визнанням європейських учених, саме дифузна структура європейських інституцій пропонує більше простору для пристосування та інновацій, сприяючи тим самим динаміці політичного процесу. Вона є тим шляхом, завдяки якому Європейський Союз досяг значних успіхів [1, с. 187].

Концепт урядування заслуговує на увагу українських дослідників ще й тому, що він, за визнанням європейських науковців, є аналітичним інструментом, необхідним для розуміння взаємодії політики ЄС щодо країн Центральної та Східної Європи й осмислення наслідків розширення для урядування в ЄС. «Через асоціацію та підготовчі етапи процесу прийняття, а також супроводжувальне регуляторне узгодження разом із технічною і фінансовою допомогою ЄС країни – кандидати стали частиною цієї системи врядування задовго до формального членства» [7, с. 9]. Причому, визнають європейці, якщо всередині ЄС урядування є «урядуванням у мережі», то щодо країн, які приєднуються, воно демонструє багато рис «старого урядування». Як то: ієрархічність, асиметричність, вертикальний контроль, керованість із боку бюрократичних гравців, обмежена роль громадськості тощо [7, с. 266]. «...Велика асиметричність зв’язків між інсайдерами та аутсайдерами надає ЄС такий рівень влади, який не заохочує відносин тет – а – тет ні між країнами – членами ЄС, ні з іншими зовнішніми гравцями» [7, с. 266].

Як висновок, зауважимо, що врахування всього розмаїття підходів та позицій, які мають місце у вивченні сучасних політичних євроінтеграційних процесів є важливою умовою як розуміння складності й динамічності останніх, так і долучення українських науковців до європейських студій, що присвячені осмисленню цих процесів. А, відтак, й до сучасного дискурсу європейського будівництва.



Номер сторінки у виданні: 132

Повернутися до списку новин