Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Альтерглобалізм як соціально політичний феномен сучасності





Олена Постол, кандидат політичних наук, доцент, докторант кафедри політичних наук НПУ імені М.П. Драгоманова

УДК 329.7027.511

 

Розглядається сутність поняття «альтерглобалізм», висвітлюються його специфічні риси, принципи організації суспільно – політичних рухів на його основі та протиріччя, що виникають при цьому, аналізується ідейна платформа, на якій можливе формування альтернативи неоліберальній глобалізації.

Ключові слова: глобалізація, глобалізм, альтерглобалізм, альтерглобалістський рух, ідеї і цінності альтерглобалізму, організаційні принципи альтерглобалізму, Всесвітній соціальний форум, Міжнародна рада, форми протесту, соціал – реформізм.

 

Рассматривается сущность понятия «альтерглобализм», освещаются его специфические черты, принципы организации движения и противоречия, возникающие при их реализации, анализируется идейная платформа, на которой возможно формирование альтернативы неолиберальной глобализации.

Ключевые слова: глобализация, глобализм, альтерглобализм, движение альтерглобализма, идеи и ценности альтерглобализма, организационные принципы альтерглобализма, Всемирный социальный форум, Международный совет, формы протеста, социал – реформизм.

 

Context of «alterglobalizm» is considered, its specific features, principles of movement and contradictions organization, which appear during its realization are lighted up; the idea platform on which creation of alternative of neoliberal globalization is possible is analyzed.

Key words: globalization, globalizm, alterglobalizm, alterglobalizm movement, ideas and values of alterglobalizm, organization principles of alterglobalizm, World Social Forum, International Council, protest forms, social reforming.

 

Останні десятиліття ХХ ст. ознаменувались подіями, які суттєво трансформували сучасну соціокультурну реальність. Йдеться про входження в життя суспільства новітніх інформаційних технологій, про формування та поширення в суспільстві резонуючого типу світовідчуття й світосприйняття, зміну розстановки основних політичних сил і теорій. Якщо друга половина минулого століття проходила під знаком розвитку індустріального суспільства та ідейного протистояння лівих і правих ідеологій, то його останнє десятиліття й початок ХХІ ст. відмічається боротьбою держав, що активно модернізуються, і традиційних, а також зміною не тільки акцентів ідейних дискусій, а й еволюцією ідеологічних систем. Відбулось як зближення і взаємопроникнення класичних ідеологічних доктрин, так і стрімке збільшення впливу на суспільство «мозаїчних» ідеологій, спрямованих на розв’язання питань із конкретною проблематикою, таких, як фемінізм, екологізм, неофашизм тощо. Також особливістю сучасного ідеологічного дискурсу є те, що він розгортається в умовах, коли чим далі, тим усе важче визначити ціннісний аспект протистояння. Каменем спотикання сьогодні виступають наслідки технічного прогресу і глобалізація, а інші соціальні проблеми включаються в ідеологічний дискурс, якщо вони є наслідком глобалізації.

Розглядаючи в такому ключі соціально – політичну модель сучасного суспільства, науковці говорять про те, що сьогодні соціум, який пережив у минулому столітті протистояння двох потужних ідеологій — лібералізму і комунізму, — повернувся до нового протистояння, але вже глобального з точки зору території охоплення. Йдеться про протистояння глобалізму й альтерглобалізму. При цьому зауважується, що глобалізм та альтерглобалізм не можна порівнювати з тотальними ідеологіями минулого, як і вважати основними ідеологіями сучасності. Це, скоріше, полюси протистояння й конкурентної боротьби за суспільну свідомість.

Глобалізм можна визначити як ідейну складову процесу глобалізації, як форму політичної свідомості, побудовану на принципах і цінностях неолібералізму, носієм якої є транснаціональна еліта, інституціалізована тією чи іншою мірою урядами розвинених держав, ТНК, різними неурядовими організаціями (МВФ, СОТ, НАФТА, ЄБРР тощо), деякими політичними партіями. Певною мірою ідеологія глобалізму виникла як реакція суспільства на обмеженість можливостей існуючої системи, її невідповідність потребам та запитам соціально – економічного розвитку. Її ідеї, цілі, механізми і засоби виявили контраст між старою політикою й її новим типом, характерними рисами яких, відповідно, є «закритість» і національно – державний суверенітет та «відкритість» з орієнтацією на міждержавну взаємодію і мультикультуралізм.

Неоднозначні наслідки нового типу світових політичних, економічних та соціокультурних відносин не могли залишитись поза увагою наукової спільноти й громадськості. Реакцією на глобальну історичну ситуацію та очевидні тенденції розвитку в західному суспільстві став рух спротиву — антиглобалістський рух. Зазначені події повернули в кінці ХХ т. актуальність ідеологічного дискурсу, збільшивши і кількість публікацій, присвячених вивченню феноменів глобалізму й антиглобалізму (на той час поняття «альтерглобалізм» ще не було поширеним). У цьому контексті слід зауважити, що, якщо говорити про глобалізм, то ні в кого не викликає сумніву, що йдеться про тотальне втілення ідей і цінностей неолібералізму. Стосовно ж антиглобалістського руху говорити про єдину систему ідей, цінностей та поглядів не доводиться. Що ж означає цей рух спротиву ідеології глобалізму, які ідеї, цінності й принципи він відстоює? Пошук відповіді на це питання якраз і є метою пропонованої статті, що передбачає виявлення

сутності альтерглобалізму, його ідейної і ціннісної платформи, визначення внутрішніх протиріч та потенціалу для перетворення неоліберальної глобалізації у альтернативну, засновану на гуманістичних пріоритетах.

Вивчаючи ідейні й ціннісні засади антиглобалізму, слід зауважити, що сьогодні всі дослідження суспільного життя здійснюються в рамках концепту глобалізації, і часто в контексті її негативних наслідків. А тому роботи, в яких викриваються негативні явища глобалізації, є джерелами дослідження цінностей та ідей руху, що протистоїть неоліберальній глобалізації. Такими, зокрема, є праці А. Каллінікоса, Ф. Утара, І. Валлерстайна, Б. Кагарлицького, А. Уткіна, О. Бузгаліна, М. Хомського і інших скептиків глобалізації. Різні сторони зіткнення глобалізму і антиглобалізму висвітлюються такими дослідниками, як К. Майданик, С. Перегудов, М. Чешков, А. Субетто. Висвітленню цінностей глобалізму та антиглобалізму в різних вимірах присвячені роботи: С. Торроу, Д. Сороса, С. Аміна, Н. Кляйн, М. Коллона, О. Бузгаліна, Г. Дилигенського — в економічній сфері; О. Панаріна, Т. Савицької, К. Кшифтофа — в соціокультурній. Наслідки поширення глобалізму в політиці та економіці досліджували багато науковців. Найбільш визнаними з них є праці У. Бека, М. Кастельса, Дж. Стігліца, П. Дракера, І. Валлерстайна, А. Уткіна, В. Кузнецова й інших. Питання співвідношення цінностей глобалізму і моральних принципів розглядаються в дослідженнях В. Іноземцева, О. Панаріна, К. Шахназарова та ін. Аналізу етапів розвитку антиглобалізму (альтерглобалізму), висвітленню його світогляду, програмних принципів, ідейних засад присвячені праці О. Бузгаліна, Д. Еріксон, І. Левіна, К. Майданика, М. Косолапова, А. Вебера, Є. Полиновської, Л. Захарова, М. Трофименка, А. Кузнецова, А. Алюшиної та ін. Питання співвідношення ідеології глобалізму та альтерглобалізму з ціннісними системами класичних ідеологій вивчаються в роботах М. Чешкова, Н. Рогожиної та ін.

Антиглобалістський рух — це загальний термін, яким позначають діяльність громадських організацій, ініціативних груп, рухів, ідейних течій, які мають певну політичну позицію і ведуть боротьбу з економічними, політичними, соціальними, культурними та екологічними наслідками глобалізації в її сучасній формі. Використання префікса «анти» у назві руху зображує його представників як противників глобалізації. Тому деякі теоретики антиглобалізму вважають таку назву некоректною, оскільки переважна більшість антиглобалістів виступає не проти глобалізації як такої, адже це неминучий, об’єктивний історичний процес, а саме проти її негативних проявів, тому пропонують вживати поняття «альтерглобалістичний рух», тобто рух за «альтернативну глобалізацію». Так, А. Каллінікос зазначає: «…Рух антиглобалізму — є цілковито абсурдною назвою для руху, яка підкреслює свій міжнародний характер і яка вельми ефективно може мобілізувати людей усіх пяти континентів, долаючи національні кордони» [1, с. 21]. Визначення «альтерглобалізм» утвердилось на цей час не тільки серед учасників руху, а й у західній пресі та в науковій спільноті. Отже, під альтерглобалізмом розуміють сукупність ідейних течій, які виступають не проти глобалізації як такої, а за альтернативну глобалізацію, що базується на засадах модернізації як перетворенні соціуму. Щодо системи антиглобалізму, то вона розуміється, перш за все, як цінності крайніх правих та лівих рухів, поєднані з практикою анархізму, жорсткого націоналізму та екстремізму. Тобто, лише незначна радикальна складова руху (ультраправі націоналістичні і фундаменталістські течії) представлена саме антиглобалістськими поглядами, неприйняттям глобалізації як об’єктивного історичного процесу. Глобалізація ними розглядається як проект, що відповідає інтересам лише певних соціальних прошарків і не є незворотним. Разом з тим, слід зауважити, що взаємовідносини альтерглобалізму та антиглобалізму іноді розглядають як відношення базису і надбудови [2], де альтерглобалізм виступає теоретичною надбудовою практики антиглобалістичного руху.

Слід також зауважити, що для підкреслення конструктивної спрямованості руху все частіше зустрічається його позитивне визначення — «рух за глобальну справедливість», «рух постглобалістів», а через значну кількість різнорідних течій, рухів, громадських організацій та інших груп (рух за мир, за громадянські права, права споживачів, екологічні рухи, жіночі, традиційні трудові і профспілкові рухи робітників), його називають «рух рухів». Сам рух спротиву визначається його учасниками як транснаціональний, антикапіталістичний, антинеоліберальний, антиімперіалістичний. При цьому транснаціоналізація різних організацій і суспільних рухів, їх вихід на глобальний рівень, характер діяльності та форма організації, добровільність входження й участі в акціях сприяли ідентифікації «руху рухів» як глобалізації громадянського суспільства, а з огляду на спосіб формування — «глобалізації знизу».

Позиціонування руху як альтернативи неоліберальній моделі розвитку світу часто призводить до асоціації його зі світовою лівицею. Таку позицію займають, перш за все, теоретики неомарксизму та близькі до нього течії, посилаючись саме на антикапіталістичний характер руху. Так, Б.Кагарлицький вважає цей рух формою існування радикальної лівиці в умовах глобалізації, підкреслюючи при цьому, поряд з іншими дослідниками, що це не просто протестний рух, а частина більш широкого лівого спектра, що є «своєрідною відповіддю на кризу традиційної лівиці в 90 – ті роки» [3; 4]. Безперечно, альтерглобалістський рух увібрав у себе значну частину лівого спектра і, перш за все, лівицю розвиненого суспільства. Саме розвиненого, оскільки цей рух є продуктом переважно західної цивілізації, а також постіндустріалізму й постмодернізму, що проявили себе у 60 – х роках ХХст. Проте називати його новим лівим рухом некоректно, адже склад руху виходить далеко за межі ліво – правого спектра.

Виходячи з таких витоків руху, відлік зародження ідей альтернативності суспільного розвитку слід вести із середини 60 – х  років ХХ ст. В цей час, поряд з подіями 1968 р., починають проявлятись нові тенденції й характерні риси нового етапу соціально – історичного розвитку. Йдеться, зокрема, про зміни щодо визначальної ролі класової боротьби, про підвищення уваги до етичних мотивів та зміщення акцентів у цій сфері, активізацію боротьби за індивідуальну свободу, емансипацію тощо. Разом з тим спостерігається зміна ставлення до громадянського суспільства, його місця і ролі в політичній системі й суспільстві загалом, поява нових принципів організації, авангардна функція технократів, розкріпачення думок та зростання ірраціональності, а також згасання дієвості соціальної політики держави, а тому і прихильності до ідей етатизму.

 Наступні два десятиліття відмітились наростанням зазначених тенденцій: послабленням фундаменту національних держав, розмиванням робітничого класу — оплоту традиційної лівої альтернативи, а тому її інерції, а не розгортанням і, відповідно, посиленням позицій неолібералізму, реакцією на що стало виникнення різних організацій і рухів із боротьби з упровадженням неоліберальної фінансово – економічної політики та її суб’єктів (МВФ, ВБ, ТНК) й наростання хвилі протестних акцій по всьому світу. Крім того, досягнення цілей і виконання завдань індустріалізації розвиненим Заходом та її продовження в країнах, що розвиваються, висунуло на порядок денний питання екологічної кризи, обмеженості природних ресурсів та виживання людства, а тому, поряд з іншими проблемами планетарного масштабу, воно стало актуальною темою Римського клубу й сприяло розгортанню екологічного руху і «зелених» ініціатив.

Поширення індивідуалізму та емансипації в західних суспільствах сприяли активізації феміністського руху й інших ідейних течій, згуртованих на певній ідентичності, які намагались привернути увагу до вирішення конкретних проблем, не охоплених увагою влади чи ігнорованих, виявляючи тим самим незгоду з існуючим політичним курсом та вимагаючи більшої справедливості. Втім, найбільше розгортання альтернативного руху пов’язане з поширенням глобалізації, яка набрала обертів із розпадом соціалістичного табору, крах якого сприймавсяяк перемога лібералізму над соціалізмом. У цьому контексті К. Майданик зауважує: «Сам факт безваріантності неоліберального курсу у поєднанні з нескінченними вадами його результатів спрацював проти нього. Безтурботність і безапеляційність переможців, ейфорія від успіху, тимчасова відсутність тієї самої щуки, що не дає розжиріти карасю, обумовили масштаби та швидкість поширення антиліберальних настроїві реакцій у другій половині 90 – х років» [4, с. 28].

Глобалізація принесла, безперечно, позитивні результати, пов’язані з інтеграцією, взаємодією, співробітництвом, але породила і безліч проблем. Йдеться про зростання розриву між полюсами багатства та бідності, про високу соціальну ціну інтеграції країн, що розвиваються у глобальний економічний простір, про кризу робочих місць і масові звільнення у розвинених країнах, катастрофічне забруднення навколишнього середовища, негативні наслідки розвитку науки і техніки, міжнародний тероризм, витіснення локальних культур, екологічну деградацію, кризу демократії тощо. Саме через боротьбу з цими ефектами глобалізації рух спротиву отримав назву «антиглобалістський», і саме на вирішення цих, створених або загострених глобалізацією проблем, спрямовані зусилля альтерглобалістського руху.

Категорія альтернативності визначається К. Майдаником як інтегруюча історичну тенденцію, що має суттєву соціальну і політичну опору в суспільстві; як цілісний проект майбутнього; як така, що обгрунтовує ідеологію й спрямовану на її реалізацію політику, що протистоять пануючому в країні або світі в цілому типу розвитку і соціально – політичному блоку, що здійснює гегемонію чи безпосереднє панування в межах даного розвитку. Він також зауважує, що альтернативний рух виступає закономірним, легітимним і потенційно системоутворюючим вектором макроісторичної ситуації, що виникла в світі наприкінці ХХ ст. Ситуації, як він зазначає, «обумовленої не глобалізацією як такою (це лише один з її компонентів), а накладанням різних за своєю природою, але таких, що співпали у часі структурних криз, — системних, цивілізаційної і, можливо, «кризи виживання людства», а також викликаної цією ситуацією кризи альтернативності історичного розвитку» [4, с. 24]. При цьому автор уважає, що суб’єктом, двигуном криз є капіталістичний Захід («Північ»), а об’єктом чи зоною наслідків — весь інший світ. Як зазначає К. Майданик, альтернативний (як синонім іншого) рух — такий, що ставить собі за мету утвердити іншу систему цінностей; інший, ніж сьогодні й для більшості учасників, ніж учора, світ і, головне, — інший його розвиток» [4, с. 24]. Подібним чином розглядає рух й переважна більшість дослідників цього феномена, серед яких І. Валлерстайн, С. Амін, К. Агітон, О. Бузгалін, А. Демидов та ін. Саме таке розуміння і ставлення до пануючої нині тенденції світового розвитку знайшло відображення у провідному гаслі руху: «Інший світ можливий».

Головною формою цього руху є масові акції, кампанії протесту і громадської непокори, що супроводжуються ходами й мітингами за участю тисяч і навіть сотень тисяч людей по всьому світу. Важливою формою альтерглобалістського руху стали соціальні форуми різного рівня. Найпомітнішим серед них є Всесвітній соціальний форум (ВСФ), який проводиться щорічно з 2001 р. на противагу Всесвітньому економічному форуму в Давосі. На ньому зустрічаються представники антиглобалістів, зелених, жіночого, студентських та інших соціальних рухів, неурядових організацій, проектів й ініціатив. Тобто, при спільній загальній спрямованості цього руху, зокрема проти домінування глобальних ТНК, світових організацій, таких, як СОТ, МВФ, ЄБРР, Всесвітнього банку, Організації економічного співробітництва і розвитку тощо, він дуже різнорідний. Учасники альтерглобалістського руху не тільки сповідують різні, визначальні саме для свого угрупування ідейні погляди, цінності, настанови, а й різні, іноді навіть протилежні, вихідні позиції щодо самої глобалізації, по – різному уявляючи альтернативу цьому явищу та шляхи і методи її реалізації. І це не дивно, адже одна частина бореться з наслідками й ефектами глобалізації, інша, представлена громадськими та політичними рухами, відстоює ідеї екологічні, пацифістські, ліворадикальні, комуністичні, анархістські, солідарності з «третім світом» тощо; дехто виступає проти звуження демократії та за розширення прав людини і громадянина. Але всі вони сходяться на критиці неоліберального варіанта капіталізму та інститутів, що його репрезентують. Така строкатість рухів є джерелом критики їх із боку суб’єктів світового панування, які вказують на ідейну нечіткість, розпорошеність, а тому і їх неготовність кинути виклик існуючій системі.

Разом з тим, різнорідність громадських організацій, ідейних течій та груп за інтересами, які є учасниками альтерглобалістського руху, визначає його організаційну особливість — відсутність чіткої, певним чином оформленої структури. Втім, самі антиглобалісти вбачають у цьому перевагу, вважають таку форму принципово новим типом організації, заснованим на мережевому принципі та діалозі. Такою формою альтерглобалізм демонструє альтернативу централізованим, ієрархічним, бюрократичним, спрямованим на отримання та утримання влади структурам, зокрема політичним партіям лівого спектра. Замість централізованої структури на чолі з лідером альтерглобалістський рух представлений гнучкою коаліцією транснаціональних, національних та локальних рухів із різними пріоритетами. Виходячи з цього, серед основних рис мережної соціальної організації О. Бузгалін називає: неієрархічність, децентралізацію, переважно горизонтальну та/або функціональну кооперацію учасників; гнучкість, рухливість, мінливість форм та конфігурацій, легкість і швидкість створення та розпаду структур; відкритість мережі для «входу» й «виходу», загальнодоступність ресурсів (перш за все, інформаційних) мережі; рівноправність учасників мережі, незалежно від їх ролі, масштабу, ресурсів, не лише некомерційний, а й антиринковий характер діяльності; унікальність мережі. При цьому, функціонування руху, окрім принципу мережності, базується на принципах інтернаціоналізму, інтеркласовості та інтерідеологічності, антигегемоністичності, співпраці та солідарності, на принципі вільної, добровільної, працюючої асоціації, а також на принципах самоорганізації і самоуправління як механізмах життєдіяльності руху, що проявляються у формах мережної демократії, консенсусної демократії, демократії участі [5, с. 41–42].

Втім, питання організації викликає не лише зовнішню критику, а й суперечки всередині руху. Починаючи з 2001 року, ініціатори ВСФ почали перетворювати його з одиничної щорічної акції у постійно діючий рух глобального характеру, що знайшло відображення у прийнятій у 2001 році «Хартії принципів ВСФ». Тобто, як зауважує Ф. Вотоловський, «організатори ВСФ стали на шлях створення міжнародної політичної організації, здатної завдяки своїй розгалуженій структурі зайняти лідируючі позиції у антиглобалістському русі, потіснивши як у практичній діяльності, так і в галузі ідеологічної боротьби більш радикальні, але менш організовані об’єднання» [6, с. 11]. Він також зауважує, що ще в 2000 р. у декількох країнах були створені мобілізаційні (організаційні) комітети ВСФ, завданням яких був збір інформації з питань, що виносились на порядок денний з’їзду ВСФ, а також установлення контактів з організаціями, які можуть бути залучені до участі у Форумі. До проведення Форуму в 2002 р. комітети діяли вже у понад 30 країнах світу. В 2002 році з метою чіткої координації дій був створений головний орган руху — Міжнародна рада, до якої увійшли 150 представників на засадах репрезентативності, а не виборності. З одного боку, як слушно зауважує І. Валлерстайн, «якби вона була виборною, структура ВСФ стала б ієрархічною. Але чи «демократично» це? Міжнародна рада виносить важливі рішення — де проводити зустріч, хто буде виступати на пленарних засіданнях («зірки» форуму), кого можна, а кого не можна відсторонити від участі у форумі. Більшість засідань організується за принципом «знизу вгору», але «на засіданнях, де аналізується структура ВСФ, багато хто висловлюється за більшу відкритість у прийнятті рішень» [7].

Багато хто з дослідників руху погоджується, що, незважаючи на декларовану «децентралізацію» ВСФ та відсутність формальних структур організацій – учасниць руху, Форум все ж має єдину структуру координації, постачання інформації, а отже, й управління (спрямування) своїх національних відділень, а також керівні органи, які вибудовують єдину стратегію діяльності ВСФ. Крім того, як зауважує Ф.Войтоловський, рішення, проведені через МР ВСФ, є обов’язковими для виконання всіма мобілізаційними комітетами на місцях. При тому, що така система допускає наявність зворотного зв’язку між комітетами і Радою, ВСФ, на думку дослідника, постає як міжнародна політична організація з достатньо чіткими та ієрархічно вивіреними механізмами, що дозволяють координувати інформаційні потоки та контролювати зв’язки і діяльність. А найголовніше — це дає можливість впливати на свідомість різних учасників руху та втілювати єдині

Ідейно – політичні настанови з тим, щоб прийняти спільну ідеологічну платформу [6, с. 12].

 

Не можна стверджувати і те, що поняття лідерства абсолютно неприпустиме в рамках руху. Має місце розподілене й ситуативне лідерство суспільних організацій та їхніх лідерів, що носить характер, як переконують теоретики альтерглобалізму, координування, а не управління. Висвітлюючи місце, роль альтерглобалізму в соціумі,

мотиви та методи, організаційні аспекти його практичної діяльності, дослідниця Д. Еріксон зазначає, що практично кожен може виступати інформатором або координатором (осердям) окремого проекту на будь – якому рівні (локальному чи глобальному), забезпечуючи цим самоорганізацію. При такому поліцентричному характері функціонування руху рухів складається враження, що центр всюди [8, с. 189]. Інші дослідники також відмічають, що, готуючись до конкретних акцій, особи або групи осіб об’єднуються у віртуальні колективи і беруть на себе специфічні завдання та відповідальність. Таким чином, формуючись у робочі групи, рух вирішує низку матеріально – технічних, адміністративних та оперативних питань. Хтось працює із ЗМІ, хтось із владними структурами для отримання санкцій, одні займаються організацією тренінгів із проведення акцій громадянської непокори, другі консультують з юридичних питань, треті — з медичних, інші займаються розробкою сценарію, пропагандою, збором коштів тощо. Проте, при дійсно чіткій горизонтальній координації організацій – учасниць, помітно вирізняється лідерська позиція АТТАК. Це відмічається практично всіма, як науковцями, так і громадськістю. Зокрема, підкреслюється, що саме АТТАК задає тон та ідейно – політичну спрямованість усього ВСФ, що більшість положень, які містяться у документах і деклараціях АТТАК, тією чи іншою мірою повторюються не лише у риториці організаторів та учасників, а й у програмних документах Форуму [6, с. 12]. Тобто, лідери АТТАК прагнуть надати своєму рухові глобального характеру.

Принцип рівності учасників також зазнає критики. Офіційно у рухові всі учасники рівні, але на практиці рівність виявляється дуже відносно. Це стосується неоднакового доступу до фінансових та інформаційних ресурсів, різної міри близькості до інтелектуального і політичного істеблішменту (зокрема, АТТАК, МР ВСФ) як засобу впливу на певні процеси й події. Тобто, соціально – економічний статус учасників впливає на рівноправність діалогу та солідарність у межах руху, викликаючи напруженість і навіть відстороненість від багатьох дій деяких учасників руху. Отже, не можна говорити про відсутність лідерства, абсолютну рівність учасників у русі й, тим паче, про відсутність організації. Переважно уявлення про неорганізованість руху і стихійність акцій формується репортажами та публікаціями з місць погромів, якими супроводжуються демонстрації. Але, як зазначають самі учасники руху, це є реакція на провокації з боку поліції, на які відповідає лише незначна група анархістів (всього лише 1–3% від учасників акцій), але саме їхні деструктивні дії демонструють ЗМІ. І хоча учасники альтерглобалістського руху відмічають важливу роль і вклад анархістів у розвиток руху, втім більшість учасників намагається від них відмежуватись.

Уже після перших демонстрацій та акцій протесту протягом 1999–2000 років стало зрозуміло, що серед антиглобалістів (на той час ще не утвердилось визначення «альтерглобалізм») немає єдиної думки щодо тактики протестів. Помірковані наполягали на винятково ненасильницьких діях, допускаючи у кращому випадку акції блокади та громадської непокори. Радикально ж налаштовані протестувальники, об’єднані у «Чорний блок», використовували акти саботажу, вандалізму, биття вітрин установ, які, на їхню думку, були втіленням глобалізації. На перших порах у русі робились спроби «співіснування» та «розподілу праці» між поміркованими і радикалами. Так, у 2000 році у Празі учасники протестів поділились на три групи, які з різних боків прямували маршем до центру проведення конференції Світового банку та МВФ. Одна група — «Жовтий марш» — організувала різні форми громадянської непокори, інша — «Рожево – сріблястий марш» — театралізовані і карнавальні вистави, третя — «Синій марш» — вступала у насильницькі сутички з поліцією. У 2001 році протести, що пройшли у Вашингтоні, Давосі, Квебеку, Гетеборгу, Генуї, стали більш масштабними. Найгучнішою стала акція у Генуї в липні 2001р., після якої протиріччя між поміркованими та радикалами загострились. І хоча офіційного розколу руху не сталось, з того часу була запроваджена практика паралельних заходів, що організовувались різними течіями руху. 

Висвітлення у ЗМІ акцій антиглобалістів як хуліганських дій, заходів, що порушують суспільний спокій і стабільність, сприяли створенню рухом інформаційно – аналітичних агенцій, сайтів, ЗМІ («Індімедіа», «Антиглоб») та співпраці із ЗМІ суспільно – політичної спрямованості, лояльними до ідей альтерглобалізму («Монд Дипломатік», «Гардіан», «Ред Пейпер», «Обсервер»). Сайтами, де висвітлюється інформація про різні акції і кампанії, є сайти відомих організацій і рухів різної спрямованості, що входять до руху альтерглобалістів.

Через погроми, акти вандалізму, якими супроводжуються мітинги та акції, форуми тощо, паралельними терактами, рух асоціюється з тероризмом. Особливо багато нарікань в їх бік пов’язане з демонстраціями і виступами, що проводились антиглобалістами наступного дня після 11 вересня 2001р. у Вашингтоні. Протестуючі висловлювались проти застосування США військової сили відносно винуватців трагедіїї. Тоді антиглобалістів звинуватили в тому, що вони у своєму несприйнятті існуючого світового устрою готові виправдати терор та насилля, що підтверджували і їхні гасла, дуже схожі з тим, що декларували терористи. Крім того, як зауважує Н. Рогожина, поширення тероризму було використано антиглобалістським рухом для підтвердження правдивості його висновків щодо несправедливості світоустрою та соціальної неадекватності, згубності неоліберальної моделі розвитку, яка породжує зростання соціальних диспропорцій у світі [9, с. 37–38].

Непрості відносини складаються у альтернативного руху з націоналістичними течіями правого, фундаменталістського, релігійного толку (саме їх називають «антиглобалістськими»), які сьогодні також набувають популярності, а через їх несприйняття глобалізації як такої, уніфікації, американізму, вестернізації тощо часто ототожнюються з альтернативним рухом. У цьому контексті виникає глобальна світоглядна і політична проблема, яка поєднує два питання: «про ставлення до «правого (ксенофобського) антиглобалізму» в країнах «золотого мільярда» — Центру системи (йдеться про питання іммігрантів — О. П.) та про взаємовідносини з релігійно – фундаменталістським та/або ультранаціоналістичним (етатистським або нацменшинським) антиглобалізмом у «виключених» регіонах Півдня, що розширюється» [10, 7]. Проте, антигуманізм, антидемократизм, мілітаризм, ксенофобія тощо, властиві цим течіям, категорично неприйнятні для альтернативного руху, і тому виступають вододілом між ними.

Події, які висвітлюються ЗМІ майже щодня стосовно акцій протесту проти політики світових інститутів, діяльності ТНК, утиски та дискримінацію окремих категорій громадян, порушення прав людини тощо свідчать, що тенденції руху, який набув глобального розмаху, мають прогресивний характер. У його межах постійно відбувається пошук точок дотику, узгодження світоглядних орієнтирів, на основі чого робляться спроби визначити спільну ідентичність та вибудувати модель альтернативного соціального устрою.

Визначення спільної світоглядної концепції альтерглобалістського руху супроводжується складностями, пов’язаними з широтою та строкатістю самого руху, великою кількістю різних організацій з різних країн та регіонів світу, що мають власні програми. На цей час інтегруючим потенціалом наділена антикапіталістична, антинеоліберальна ідея, яка може підірвати логіку капіталу. А тому спроби розробки моделі альтернативного соціального порядку здійснюються, в основному, в межах докультивування і оновлення соціал – демократичних ідей та неомарксистських поглядів, спрямованих на подолання світового панування ТНК і глобальної еліти.

Так, в економічній сфері цей рух виступає проти неоліберальних правил глобальної торгівлі, через які вся влада, капітал і багатство опинились у руках ТНК, проти використання ринку та грошей як єдиного мірила ефективності, проти зростання бідності й маргіналізації цілих народів і регіонів, проти приватизації олігархами природних ресурсів, проти соціальної несправедливості й маніпулювання трудящими. Учасники руху вимагають реконструкції світових економічних інститутів (МВФ, Світовий банк, СОТ), які асоціюються з економічною асиметрією і соціальною несправедливістю — їх демократизації та «прозорості», а радикальніші — їх ліквідації. Зменшення розриву між багатими і бідними пропонується здійснити за допомогою низки заходів, таких, як податок Тобіна на фінансові спекуляції та використання його для підтримки країн Півдня, списання боргів країнам третього світу, припинення використання ембарго й інших санкцій проти країн - «політичних опонентів».

Політична сфера за умов сучасної глобалізації є продовженням економічних відносин, запроваджених глобальною елітою, а тому страждає на недугу недемократичності. Відповідно, рух за альтернативну глобалізацію виступає проти антидемократичної політики глобальної еліти та за верховенство прав людини. Під критику підпадає неоліберальна ідеологія, ліберальна складова якої зростає на шкоду демократичній. Разом з тим, рух засуджує зовнішнє втручання у внутрішні справи держав, використання політики «подвійних стандартів». Рух продовжує боротьбу за рівність можливостей усіх верств населення й громадянські права. Злочином проти людства вважаються неоколоніалізм та рабство, які досі мають місце у відносинах між країнами першого світу і країнами, що розвиваються. Рух відкидає війну як засіб вирішення конфліктів та не сприймає сучасні форми і методи боротьби з тероризмом, а також виступає проти переозброєння та торгівлі зброєю, вимагає припинити репресії щодо учасників руху і криміналізацію соціальних протестів.

Соціально – екологічні вимоги руху мають на меті негативних наслідків для навколишнього середовища, здоров’я людей та умов життя народів, спричинених неоліберальною глобалізацією. Їх вимоги спрямовані на визнання життя і здоров’я основними правами, задоволенню яких мають підпорядковуватись економічні рішення. Деградацію природного середовища та погіршення якості життя можна припинити, на думку учасників руху, тільки зміною економічного порядку. Рух вимагає також припинення приватизації й комерціалізації наукових розробок у сфері трансгенних продуктів і продуктів клонування. Досягнення ж позитивних результатів у цьому напрямі обумовлюється й формуванням сучасним людством світогляду, виходячи з позицій відповідальності за все живе на планеті, правил безпеки та збереження стійкої рівноваги.

Незаперечним є факт, що неоліберальна ідеологія руйнує самобутність традиційних суспільств, насаджує стандарти масової культури, витісняє соціальні і морально – етичні аспекти суспільного буття на периферію відтворення соціального організму, адже у ринковому суспільстві соціальна сфера є «слабкою ланкою». Тому рівень соціальної політики в умовах варіанта неоліберальної глобалізації, навіть у демократичних розвинених країнах, такий, що ледве дозволяє «утримуватись на плаву» незахищеним верствам населення. Такий стан є неприйнятним для прибічників альтерглобалістського руху, тому в соціо – культурній сфері вони виступають проти поширення універсалізму й уніфікації, витіснення локальних культур і засилля вестернізації – американізації, а також проти патріархальних привілеїв, які ведуть до «фемінізації» бідності. У соціальній політиці рух виступає за збереження соціальних програм та проти різних видів дискримінації у трудових відносинах. Адже ТНК, діючи у міжнародному масштабі, розміщують виробництво у країнах з низькими екологічними стандартами, рівнем оплати праці, використовуючи некваліфіковану робочу силу і вимагаючи від урядів цих країн значних пільг для себе або згортання соціальних програм та переходу до «мінімальної держави».

Зазначені ідеї, які обстоюють учасники руху, вкупі можна вважати базовими для проекту альтернативного розвитку суспільства. Узагальнюючи ідейні позиції, які відстоюють альтерглобалісти, можна погодитися з Д. Еріксон, що це має бути проект, в основу якого буде покладено концепцію стійкого розвитку суспільства і економіки з акцентами на гуманізації соціально – економічного життя суспільства, забезпеченні дієвого регулювання у використанні природно – ресурсного потенціалу Землі в інтересах усього населення планети, дотриманні прав та свобод громадян, соціальному захисті населення і забезпеченні рівномірного розподілу доходів та капіталу [8, с. 195]. Втім, попри прагнення до конструктивної альтернативи, альтерглобалізм сьогодні, як визнають самі його ідеологи, навряд чи може бути у повному обсязі альтернативою, тобто такою, що має чітку і реалістичну, узгоджену програму прогресивного перетворення процесу глобалізації, яка б протистояла її неоліберальній формі. Поки ж, як констатують К. Майданик і А. Пятаков [11], боротьба носить скоріше опозиційний характер.

Отже, з викладеного вище видно, що сьогодні глобальний рух за альтернативну глобалізацію вже продемонстрував здатність до солідарності й організованості, і в його лавах назріває відповідь тих, хто відчуває втрату завойованих важкою працею соціал – демократичних позицій. Намагаючись бути суб’єктами, а не жертвами глобалізації, учасники руху відкидають міф про те, що «цінності ринку» властиві природі людини. Використовуючи цілий ряд мотивів, постглобалісти намагаються перевести глобалізацію у гуманніше річище. При цьому успіх реалізації альтернативних проектів глобалізації і створення нової глобальної системи залежить від низки внутрішніх та зовнішніх факторів. Зокрема, такими Д. Еріксон називає: по – перше, це спроможність перетворити «ідентичність опору» руху в «проектну ідентичність», що вже демонструється його учасниками. Нова ідентичність наділяє особистість ХХІ ст. «зеленою свідомістю», здатною до егалітарних відносин між статями. Така особистість відчуває себе суб’єктом глобалізації і здатна при об’єднанні зусиль з іншими індивідами регулювати її спрямованість. Об’єднання духовних зусиль людей та вміння використовувати всі позитивні сторони глобалізації будуть сприяти виживанню людства, збереженню культури і побудові нового глобального світу [8, с. 196].

Таким чином, розглянувши сутність, ідейні засади альтерглобалізму, принципи організації та деякі протиріччя, пов’язані з їх реалізацією, форми діяльності, можна стверджувати, що цей феномен є об’єктивно обумовленим явищем, витоки якого простежуються із середини 60 – х років ХХ ст. Його бурхливий розвиток є реакцією на нестримне розгортання глобалізації, відповіддю на практичну складову глобалізму, що поширився завдяки ресурсам і символам самої глобалізації — Інтернету та мобільному зв’язку. Це рух, який через свою природу сповнений протиріч, але, завдяки інтелектуальній складовій, плюралістичності, радикальності, конструктивності, є альтернативним неоліберальній глобалізації рухом. За характером та формою організації альтерглобалізм є проявом демократії «знизу», новим типом соціальної мережної організації, яка, хоч і не позбавлена протиріч, але й завдяки їм має перспективи розвитку.

Альтерглобалізм як опозиція побудований на ставленні до глобалізму за принципом «свій – чужий», тоді як обидві ці системи стали відповіддю на кризу передуючих їм ідеологій. Гасла альтерглобалістів орієнтовані на зміну існуючої політичної системи. Але множинність і строкатість ідей та цінностей течій, що до нього входять, призводить до розмитості цієї політичної ідеї, а тому і складності створення єдиного проекту, який би надав учасникам руху ідентичність, можливість єднання для формування гідної альтерниви світового розвитку. Яким буде подальший розвиток альтерглобалістського руху, покаже майбутнє. Втім, уже сьогодні є очевидним як для науковців, так і для громадськості, що, виходячи з ідейної платформи, цінностей, принципів, документів, декларативних заяв, засобів та форм діяльності ВСФ як головного провідника альтерглобалістського руху, можна впевнено говорити про соціал – реформістську, помірковану соціал_демократичну програму або «соціал – глобалістську» (М. Косолапов) альтернативу неоліберальній глобалізації.



Номер сторінки у виданні: 137

Повернутися до списку новин