Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Психологічні мотиви «спілкування» із засобами масової інформації





Василь Лизанчук, доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри радіомовлення і телебачення Львівського національного університету імені Івана Франка,

академік Академії вищої освіти України.

УДК 007:304:070

 

Розкрито психологію журналістської творчості та психологію сприймання журналістських матеріалів. Осмислено зміст студентських науково – публіцистичних праць про «спілкування» із засобами масової інформації.

Ключові слова: журналістика, психологія мас – медіа, професійна майстерність, комунікативна компетенція, національна свідомість, громадянська мужність.

 

Раскрыта психология журналистского творчества и психологического восприятия журналистских материалов. Осмыслено содержание студенческих научно!публицистических исследований, посвященных «общению» со средствами массовой информации.

Ключевые слова: журналистика, психолоия мас – медиа, профессиональное мастерство, коммуникативная компетенция, национальное сознание, гражданское мужество.

 

Reveals the psychology of journalistic work and psychology of perception of journalistic materials. Meaningful content of students’ scientific and journalistic publications on communication with the media.

Key words: journalism, skills, psychology of the masses, professional skills, communicative competence, national consciousness, civic courage.

 

Актуальність теми. Відомо, що інформація, незважаючи на відсутність у ній зримої оболонки, є чи не найголовнішим стратегічним товаром. Вона життєво необхідна для існування як індивіда, так і суспільства. Кожна людина, все суспільство споживають, сприймають, зберігають, упорядковують, опрацьовують інформацію і передають її. Рівень розвитку суспільства в той чи інший період визначається, зокрема, і рівнем його поінформованості [3, с. 12].

Інформація здатна тримати людину під контролем, впливати на її психіку, стимулювати мислення, дії, вчинки. За допомогою засобів масової інформації можна цілеспрямовано змінювати свідомість і поведінку чималої кількості людей. Ефективність цього процесу залежить від професіоналізму, майстерності журналістів. Професор Володимир Здоровега підкреслював, що корені таланту — в глибині людського єства, у людській натурі, совісті [1, с. 31]. Це дало підставу Григору Тютюннику записати у нотатнику: «Нема загадки таланту, є вічна загадка любові». Євген Сверстюк, роздумуючи над сучасним творчим процесом, зазначає: «Зараз дуже багато людей, які вміють писати, а до того ж досягли певного рівня ментального розкріпачення, мають силу, але не мають вистражданої ідеї. Вони не знають про що писати, бо в них немає великої віри, яка завжди надихала людей» [5]. 

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу та осмислення студентських матеріалів про ЗМІ показати, що серйозною проблемою нинішньої української журналістики є недостатній рівень професіоналізму, провінційність і «жовтизна» публікацій.

Виклад проблеми. «Журналістська майстерність» — складне, багатокомпонентне поняття. Тому на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка серйозну увагу приділяють як психології журналістської творчості, так і психології сприймання журналістських матеріалів. Студенти другого курсу опановують предмет «Психологія масмедіа», головними складовими якого є вивчення переживання, поведінки, творчості працівників ЗМІ, тобто «виробників», «творців» журналістської продукції, а також її «споживачів» — читачів, слухачів, глядачів. Теоретичні знання студенти закріплюють виконанням письмових завдань. Вони пишуть матеріали на такі теми: «Чому я читаю газету, журнал (назва видання)», «Чому я не читаю газету, журнал (назва видання)». «Чому я дивлюся телевізійні програми (назва)», «Чому я не дивлюся телевізійні програми (назва)», «Чому я слухаю радіопередачі (назва)», «Чому я не слухаю радіопередачі (назва)». Студенти обгрунтовують свою позицію, що сприяє розвитку аналітичного мислення, вмінню осмислювати факти, події,

явища, оцінювати професійний рівень журналістських матеріалів. Деякі думки студентів заслуговують на особливу увагу, позаяк віддзеркалюють те, що очікує молодь від засобів масової інформації, від журналістської роботи, зрештою від інформаційного середовища країни.

 

ГАЗЕТА, ВІД ЧИТАННЯ ЯКОЇ ЗБАГАЧУЮТЬСЯ ЗНАННЯМИ

 

У сучасному світі постійно зростає роль ЗМІ як найважливіших засобів інформування людини. Безперечно, телебачення та інтернет – видання займають тут чи не першість, однак і преса не втратила своєї актуальності.

І сьогодні, коли в інформаційному просторі помітна жорстка боротьба за першість, певному виданню чи телеканалу втримати свого читача або глядача досить важко. А тому головні редактори чи власники ЗМІ багатьма способами намагаються зберегти свою аудиторію. Хто — рекламою, різноманітними конкурсами і подарунками, а хто — хорошими і якісними матеріалами. І до останніх потрібно віднести одне із львівських видань, яке існує вже протягом семи років і не втрачає своєї популярності. Це — газета «За вільну Україну плюс» на чолі з головним редактором Богданом Вовком.

Для мене ця газета «відкрилась» більше як рік тому і дуже швидко набула статусу хорошого видання, метою якого є утвердження української незалежної держави і збереження людської гідності. Я з величезним задоволенням читаю кожну сторінку газети та не менш великим задоволенням чекаю наступного номера. Що ж саме завоювало мою прихильність і чому подобається мені саме ця газета?

Більшість газетних публікацій присвячені темі України і її існуванню як держави: низка роздумів на основі реальних історичних фактів. Серед них — «Чому занепадає Україна» Арсена Паламара, «Формування нації — процес тривалий» Ярослава Гарасима, «З чого починається держава» Дмитра Каневського та багато інших.

В цих матеріалах автори, насамперед, з’ясовують, чому Україні так важко бути вільною державою і які є шляхи вирішення цієї проблеми. Ця тема є близькою не лише мені, але й багатьом свідомим українцям.

Багато публікацій — інтерв’ю з відомими письменниками: Віталієм Карпенком, Василем Шклярем, освітянами і громадськими діячами — Степаном Вовканичем, Ольгою Огризко, Софією Фединою і просто цікавими людьми — Богданом Джуриком та іншими. Інтерв’ю приваблюють тим, що тут присутній зовсім інший характер розмови, порушуються дійсно актуальні теми, а діалоги зі співбесідниками — без «водички» — конкретні і по суті.

Майже в кожному новому номері газети є різнобічні дослідження на актуальні теми. Серед них — «Міфи і правда про російські матюки» А. Денікіна, «Росія уже в могилі?» В. Новодворської, «Реінкарнація страху» Н. Степули, низка матеріалів В.Зеланда про вегетаріанство та багато інших. Читаючи ці подібні їм публікації, завжди відкриваю для себе щось нове, якусь цікавинку, нерідко закладену у підзмісті, бачу різні погляди і шляхи вирішення тієї чи іншої проблеми.

Ще однією особливістю газети, що вирізняє її з – поміж інших, є те, що тут публікують матеріали, покликані відроджувати і берегти пам’ять про українські традиції і звичаї. Погодьтесь, це є дуже важливим для нас, українців, особливо тепер. Однією з таких публікацій був матеріал під назвою «Українська оселя», в якому розповідалось про українські старожитності, про вигляд української хати, про життя українців, про народні повір’я і звичаї.

У газеті періодично публікують уривки з книг. Для мене це такий собі «тест»: прочитавши кілька абзаців, розумію, чи варто читати цю книгу чи ні. Наприклад, нещодавно були опубліковані деякі уривки про життя Папи Івана Павла ІІ – го з книги Мечислава Мокшицького «Вівторки любив найбільше». Знаю кількох людей, котрі після прочитання надрукованих уривків, захотіли прочитати всю книжку про життя Папи, що свідчить про виграшність обох сторін: і газету прочитали, і з книжкою ознайомились.

«ЗВУ плюс» інколи порівнюю із таким собі міні – довідником із психології — значна увага приділяється внутрішнім «справам» людини, що мені дуже і дуже подобається. Ця газета як два в одному — і дізнаєшся, що відбувається в світі, і маєш практичні психологічні поради. Наприклад, подобаються систематичні публікації серії «Книги для вдумливих людей» під назвою «Як перестати хвилюватися і почати жити». Це — розповідь одного англійського чоловіка, котрий, збагнувши декілька простих слів — «жити сьогоднішнім днем», — кардинально змінив своє життя і досяг значних успіхів як у науці, так і в особистому житті. Як на мене, поради цього «щасливчика» є прості, однак дуже змістовні і сьогодні потрібні всім людям. Також матеріали, в яких розв’язання порушуваних проблем можливе через людську підсвідомість. Серед них — «Куди подіти погані звички?», «Як правильно виховати дитину?», «Що потрібно для щастя?» та інші. Також не менш цікавими і, в якійсь мірі, повчальними є публікації, присвячені сімейному життю, як от, наприклад, — «20 заповідей для подружжя», де розповідається про принципи, виконання яких може стати початком для щасливого шлюбу, «…адже щасливий шлюб — це не удача, а результат копіткої праці…». 

Досить цікавими і повчальними є систематичні публікації «Притч людства», як своєрідних моральних повчань для людей будь – якого віку. Люблю цю газету за те, що в ній час від часу публікують поезії таких авторів, як: М. Чайки, І. Андрусяка, М. Рильського, В. Кобилянського, М. Ревакова, В. Вовчка, І. Ангельської та багатьох інших. Це певною мірою «приємна» родзинка цього видання.

Ще мені, як не дивно, подобається, що газета займається своєрідною і доволі оригінальною саморекламою. Кожного номера на титульній сторінці «красуються» зображені «Гарні люди»: політичні діячі, освітяни, діячі культури і звичайні люди, які «читають ЗВУ плюс». Як на мене, це, з одного боку, банальна самореклама, хоча з іншого — заохочення до читання справді хорошого видання на прикладі того, як це роблять «гарні люди». До речі, подібної самореклами я не зустрічала в жодній газеті.

Отож, я впевнено кажу, що майже всі газетні публікації, якщо не підштовхують до якихось дій, то хоча б змушують читача роздумувати над тим чи іншим питанням або проблемою і робити для себе певні висновки. А думки, як відомо, це перший крок для будь – яких дій. Також у матеріалах, крім порушеної проблеми, називають шляхи для її вирішення або контекстуальні підказки.

У нас надто багато суто інформаційних газет, аналітичних — значно менше. Як на мене, це не зовсім правильно. Адже новини можна дізнатись із радіо- чи телепередач, інтернету. Газети ж мають аналізувати події, навіть нехай і ненав’язливо, але змушувати читача почути різні думки, але робити власні висновки, як це робить газета «ЗВУ плюс». За відносно короткий період я дуже полюбила це видання. Напевне, за те, що газета «ЗВУ плюс» направду українська. Як словом, так і душею…

Побільше б таких видань…

Марія Демчина

 

«ВИСОКИЙ ЗАМОК» — ГАЗЕТА, ЯКУ ЧИТАЮТЬ

 

Я читаю газету «Високий Замок»! Декілька причин, чому саме я обираю це видання. По – перше, я можу передплатити цю газету чи купити у будь – якому газетному кіоску, не виникає перешкод моєму бажанню черпати інформацію з цього джерела.

По – друге, щочетверга разом із газетою можна отримати безкоштовний додаток «Програму телепередач», а також регіональний додаток «Самбірщина», що виходить у моєму регіоні. Тобто оперативну і достовірну інформацію можна отримати практично кожного дня. За тематикою видання є суспільно – політичним, рубрикація різноманітна,  використовують усі типи жанрової палітри журналістики (інформаційні, аналітичні, художньо – публіцистичні). Видання двомовне (виходить українською та російською). В цьому випадку не виникає жодних перепон стосовно доступу до якісного подання інформації.

По – третє, відчувається те, що головний редактор видання «Високий Замок» Наталія Балюк дбає про колег, а найважливіше те, що дбає про читача. Від «Високого Замку» у мене перше враження склалося ще у дитинстві, тоді газета приваблювала мене кольоровими ілюстраціями та малюнками. У цей час, коли я читаю публікації, мене найбільше ваблять «високозамківські» заголовки та карикатури на певну тижневу подію, також я обожнюю читати соціопитування. Якщо провести опитування серед моїх знайомих щодо того, якій газеті вони довіряють, то однозначно відповідь буде — «Високому Замку». Газета вдосконалюється, працівники редакції думають про своїх постійних читачів, а також працюють, щоби залучити до читання нових. Шлях до вдосконалення обрали ще 21 квітня 2010 року — зміна формату, набір освічених та повних нових цікавих ідей молодих спеціалістів. Як зазначила Наталія Балюк: «Тепер ми працюємо для вас під новим гаслом: «Більше у меншому форматі!»

По – четверте, мені імпонує тематика видання, публікації журналістів, рубрики. На всі можливі стилі можна натрапити на шпальтах «Високого Замку», у передсвятковий період переважає церковний, у виданнях «На вихідні» більше розмовного, художнього та публіцистичного стилів. Саме видання «На вихідні» мене захоплює найбільше, тому що там я знаходжу інформацію, яка особисто мене цікавить: культурні події, інтерв’ю з публічними і цікавими людьми, матеріали, які близькі молодим людям. Ще великим плюсом цієї газети, як на мене, є те, що у будь – який зручний для мене момент можу знайти це видання в інтернеті і без обмежень та перешкод перечитати потрібні мені матеріали. Подобається мені, що з 6 лютого 2011 року почала діяти сторінка винятково позитивних новин «Рожеві окуляри» Таким чином газета вирішила хоч якось боротися з негативними емоціями і поганим настроєм. Бо ж мало хто з нас може собі уявити щоденну газету без інформації про негаразди у політиці, обвал гривні, катаклізми у природі... Чесно кажучи, втомлююся від цього перенасичення мінусами і негативами нашого повсякденного життя, волію бачити сонце на цьому вічно хмарному небі. Мені, 18 – річній людині, хочеться побачити якусь перспективу, якусь краплину позитиву, щось добре у цьому житті, а «Високий Замок» зробив крок до цього, то як можна не читати цю газету? Коли вона на одній хвилі з тобою, коли видання намагається бути не вищим за людину, а бути завжди разом зі своїм читачем.

Врешті – решт, ця газета по кишені кожному, мені, як студентці, вигідно і зручно її почитати  навіть на перерві між парами. Як людині, яка цікавиться мовою в ЗМІ, то можу зазначити, що ще одним плюсом у тому, чому я читаю це видання, є те, що на сторінках «Високого Замку» можна натрапити на велику кількість лексичних та фразеологічних засобів. Нерідко заголовки підбирають з відомих афоризмів чи крилатих висловів, але трансформують їх на свій лад, тому можна інколи прочитати дещо іронічні чи сатиричні назви, які додають «родзинку» до газети. Я вибираю цю газету тому, що там пишуть доступно і зрозуміло, автори не зловживають незрозумілою для пересічних громадян лексикою. Читаю і буду продовжувати читати «Високий Замок» доти, поки видання буде задовольняти мої інтереси.

Ірина Малюк

 

ЧОМУ Я НЕ ЧИТАЮ «ГАЗЕТУ ПО – УКРАЇНСЬКИ»

 

Першочерговою функцією будь – якого ЗМІ є інформування, яке впливає на формування суспільної думки, свідомості. Сьогодні є чимало журналістів, які не зовсім розуміють чи не хочуть розуміти важливість подачі інформації, силу її впливу на аудиторію. Так, продовжують існувати видання, які не надто переймаються психологією мас – медіа, а звідси, і наслідками своєї журналістської діяльності для простих людей.

Тижневик «Газета по – українськи» — яскравий приклад ЗМІ, яке своїми публікаціями зневажає та ігнорує інтелект українців, їхні моральні засади та психологічні потреби. Адже, як по – іншому можна пояснити те, що у багатосторінковому виданні більшість матеріалів несе в собі негатив щоденних трагедій, побутові поради або ж дратівливі подробиці з життя знаменитостей? Моя бабуся передплачує цю щоденну газету, аргументуючи свій вибір «цікавою інформацією». Можливо, для пенсіонерів, які не будуть читати ділове видання «Коментарі», така газета приваблива насиченістю буденними новинами та корисними порадами, але не для мене і більшості молоді. «Газету по – українськи» освіченим і бодай трохи розумним людям читати важко.

По – перше, сторінки цього видання рясніють замітками, репортажами та інтерв’ю, які описують нещасні пригоди, людські драми, фатальні випадки і тому подібне. Публікації такого характеру нічого хорошого не передбачають, пригнічують читача і не спонукають до вирішення якихось суспільно – важливих проблем. Прочитавши матеріал на кшталт «Троє безпритульних учаділи на смітнику» (п’ятниця, 6 травня 2011 року, № 64) або «Керівника Фонду страхування вбили на порозі квартири» (п’ятниця, 10 червня 2011 року, № 83), розумію, що такі матеріали не лише викликають внутрішній неспокій, псують нерви та тиснуть на психіку, але й пропагують насильство. Візьмемо до прикладу матеріал про те, як «В Одесі шукають маніяка» (28 жовтня 2011 року, № 158), в якому журналіст детально описує, де саме, як і в якому вигляді висіла жертва на гілці. Я, як людина з нормальною психікою, сприйняла це все з відразою і острахом, але ж не заборониш читати газету агресивним чоловікам або обділеним увагою підліткам… Автори видання «Газета по – українськи» не дотримуються етичних норм, не відчувають тієї соціальної відповідальності, з якою має писати журналіст. Матеріали негативного й насильницького змісту можуть мати різний вплив на окремі групи суспільства, і тут потрібно бути вкрай обережним, бо газету може взяти почитати навіть дитина.

Подруге, будь – яке видання всеукраїнського масштабу є прикладом чистої української мови, чого не додаси в контексті розмови про «Газету по – українськи». Теоретично, потрібно неспотворено подавати пряму мову інтерв’юйованого, проте, хіба важко збагнути, що передозування сленгами, русизмами, діалектизмами та жаргонізмами дратує освічену частину населення, робить людей, які дають коментарі, посміховиськом для читачів? Розглянемо такий витяг із репортажу «Намети за Тимошенко стоятимуть до зими» (14 жовтня 2011 року): «Через них у нас 20 процентів лічного состава звільнилося. Це ж надоїдає кожен день о 5.45 вставати…» Як це мають розуміти пенсіонери або школярі? Звичайно, вони подумають, що все написано правильно, бо це ж «газета пише»! Мені неприємно читати «невідредаговані» матеріали, бо вони нав’язують примітивне мислення, безграмотність. Що тут уже й казати про невтішний вплив цього «живого слова», її антимісію для українського народу, який і без того недосконало знає свою мову. Іван Огієнко писав, що преса, як і література, має обов’язок пропагувати літературну українську мову, щоб люди могли черпати із прочитаного корисне для свого розуму. У випадку із досліджуваним виданням годі й згадувати про інтелектуальну насолоду, бо, окрім господарських порад чи «просвітницьких» матеріалів на тему здоров’я, брати цілющу речовину для мозку немає звідки.

По – третє, ця газета не дотримується етичних принципів журналістики. Невже, щоб утримати увагу аудиторії, необхідно подавати на половину шпальти фото оголеної жінки? Це зачіпає тему не лише дискримінації, але й аморалізації читачів. У номері за 4 вересня 2009 року «Газета по – українськи» подає велике фото голої дівчини на карнавалі у Лондоні до рубрики «Світ». Окрім світлини, мене неприємно вразило те, що сам коментар є набагато меншим від вульгарної картини. І в мене виникає питання, якого ефекту прагнули досягти цим журналісти? Невже немає більше новин для рубрики про світові події? І таких прикладів, на жаль, багато на сторінках цього видання. Можна легко простежити, що у кожному випуску газети є яскраві фото, які принижують жінок, пропагують секс, розпусту. Мушу зауважити, що шпальти «Газети по – українськи» наповнені не лише цим, але також замітками про гулянки й марнотратство відомих людей, подробиці їхнього приватного життя. Звичайно, є люди, яким це цікаво читати, але, як на мене, писати про те, як «Андрій Воронін захворів на пневмонію» (14 жовтня 2011 року) є вкрай неетичним і, зрештою, кому це потрібно знати? 

Аморальність полягає в тому, що газета маніпулює свідомістю читачів, збуджує емоції до негативу. Отже, я не бачу потреби читати газету, яка нівелює значущість людських почуттів, вражень, інтелектуальні можливості. Мене дратує інформаційне наповнення «Газети по – українськи», яка нічого корисного не повідомляє, більше того, навіює погані думки, злість та відчай. Аби вкотре аргументувати своє категоричне «ні» цій газеті, спробую навести безперечні зразки матеріалів, у заголовку яких використовуються слова, пов’язані зі смертю, в одному випуску за 6 травня 2011 року: «Євгена Савіцького викопали з могили», «Повз труну проїхали 100 людей», «Тепер на кладовищі людей більше, ніж у селі», «П’ять вазонів троянд стоять на могилі Георгія Кірпи», «Табачника зарубали перед поминками» та інші. Мене здивував такий концентрат «смертного» — хіба не можна скласти бодай оптимістичний заголовок? Розумію, працюючи журналістом, доводиться писати і про погане, але ж у не такій кількості і не таким чином!

Моя критична оцінка цього видання не є безпідставною і, очевидно, не єдиною. Читати «Газету по – українськи» — означає для мене зіпсувати собі настрій, принижувати себе до рівня «неосвічених». Тому, як майбутній журналіст, я відмовляюся від згубного впливу такого ЗМІ. Однак, мені ця газета стала хорошим прикладом, як не треба писати.

Ірина Матвіїшин

 

ТЕЛЕВІЗОР — ПРЕДМЕТ ДЕКОРУ ІНТЕР’ЄРУ

 

Дивно, чи не так? Особливо для сучасної людини. Особливо для студентки факультету журналістики. Адже для більшості із сучасних журналістів саме ТБ є видимим показником успішності. Мовляв, мене не лише читають чи чують — мене ще й бачать! Так! Багато людей принаймні раз на тиждень бачать моє обличчя, чують мої слова, розмірковують над моїми твердженнями. Мене впізнають на вулицях. Я — знаменитий, а отже успішний і щасливий. Щодня зустрічаюсь із публічними людьми, політиками і зірками, батьки телефонують друзям і кажуть: « Увімкни 54 канал, там зараз моя донька/син передачу вестиме. Так, вона/він успішний журналіст, бо якщо не так, то чи довірили б їй/йому аж годину ефірного часу?». Це ж чудово! Що ще потрібно?

Відмотаймо трохи назад. «Успішний журналіст». Що кожен з нас вкладає в ці слова? Хтось — що це освічена, розумна, начитана людина з глибокою ерудицією, слова якої є справедливими та виваженими. Особа, яка формує думку мас, несе нам інформацію та подає компетентну інтерпретацію проблем. Це людина, в якої душа болить гостріше і більше при спогляданні навколишнього безладу. І яка за таких обставин не мовчить. Для інших же — це популярність, щасливий квиток у так званий «вищий світ». Для таких слово «журналіст» не несе якоїсь соціальної відповідальності — це, перш за все, синонім до слів «ведучий», «шоумен», фактично клоун, який базікає у перервах між репліками зірок та ходяча підставка для мікрофона.

Можливо, це скептично, однак, як на мене, більшість тележурналістів є особами саме другого типу. Не збираюсь чесати всіх під один гребінь, проте журналісти у повному сенсі цього слова на ТБ трапляються рідко. Принаймні я на них під час коротких хвилин перегляду перед екраном не натрапляла. Хіба таких там нема? Чи їх просто ретельно ховають від глядачів? Чому такі дивні питання? А що ще можна запитувати після аналізу чужомовного телепростору? Жоден телеканал не можу назвати улюбленим. Адже любити можна те, недоліки чого ти легко сприймаєш або пробачаєш. В мене цього не вийшло. Від себе скажу, телебачення повинне бути: а) інформативним; б) розумним; в) розвиваючим; г) розважальним. На наших телеканалах ці поняття або відсутні, або у кращому випадку в початковому стані.

Щось слабо віриться у те, що людям потрібніше і цікавіше дивитись на танці – співи – мелодрами, аніж спостерігати за розв’язанням справді важливих проблем та «споживати» якісний медіапродукт. Звісно, можна заперечити, мовляв, у житті і так проблем надто багато, навіщо ж собі забивати ними голову у неробочий час.

Відповідь банальна: щоб вирішити ці проблеми, знайти вихід із негативних ситуацій. І саме ТБ із його колосальною можливістю впливати на людей може стати ниткою Аріадни для багатьох громадян. Однак, багато хто не хоче, щоб телебачення виводило нас із мінотаврового лабіринту. Людино – бикам зовсім не подобається перспектива залишитись без здобичі, тому вони розставили безліч пасток на зразок подвійних стандартів (на роботі працюю — вдома відпочиваю за переглядом телепрограм) та навіювання фальшивих життєвих цінностей. І знаєте, що найпарадоксальніше та найгірше? Ми їм віримо.

Отак, сліпо йдемо на мотузці у «пастухів», свято вірячи в їхню правдивість та правильність. Вважаємо їх просвітителями, які показують нам «справжнє життя» та дають безцінні уроки існування у цьому жорстокому світі.

Якщо комусь хочеться лише існувати, то чи маю право заважати? Адже саме цього навчили неоціненні телегуру — зневажати національні, морально – етичні принципи та жити не розумом та душею, а інстинктами, найгрубішими і найпримітивнішими. З якого неба беру такі судження? Та все ж з того, голубенько – різнобарвного та екраноподібного.

Що переважно пропагує сучасне ТБ? Це секс, розпусне та вільне від обов’язків життя, богемне «пропалювання» часу. Невже такі програми, як «Шоуманія», «Секс з Анфісою Чеховою», «Хто проти блондинок?», «Міняю жінку» та багатобагато інших можуть навчити людей чогось корисного та доброго? І чого варті всі вокально – танцювальні телешоу, якщо у нас немає жодного інтелектуального? Так, Україна — співоча держава, але розумні люди у нас також є! Чому відбувається така дискримінація? Чому я на українському телебаченні не можу знайти програм, в яких віднайду щось для інтелектуального саморозвитку? Чому для розширення ерудиції я повинна дивитись Disсоvery чи National Geographic? Невже наш медіапростір не здатний продукувати якісні матеріали для думаючих людей? Це все надзвичайно сумно. Адже, всі духовнонаціональні засади телевізійної журналістики зводяться нанівець. Достатньо просто порівняти відповіді на базові питання:

1) Чим для мене є телебачення? В ідеалі — засобом для здобуття інформації та морально національного розвитку. В реальності — методом відпочинку та «розвантаження мізків».

2) Що я беру для себе від перегляду телепрограм? В ідеалі — естетичне та інтелектуальне задоволення інформаційних потреб, теми для роздумів. В реальності — фоновий шум для повсякденних справ, час для розслаблення і «перезавантаження».

З кожним роком життя набирає все швидшого темпу, відповідно більшає кількість інформації та робиться потужнішим її колообіг. Звісно, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією, однак людям психологічно надзвичайно важко впоратись із усіма потоками фактів, які звідусіль щодня виливаються. У цьому випадку саме ЗМІ повинні бути рятівним кругом і відбирати лише справді важливі та якісні факти. Що ж маємо натомість? Про суспільноважливі події у випусках новин якщо і згадується, то бігцем і без якогось аналітичного осмислення. Натомість, сюжети про народження слоненяти в зоопарку займають аж 5 7 хвилин. Цікаве розставлення пріоритетів, чи не так? Ті рідкісні телепередачі, в яких сподіваємось почути відповіді на свої запитання щодо політичної та економічної ситуації, перетворюють дискусії на, перепрошую, базарний лемент. Чомусь телевізійники вважають, що аналітична програма про політику без сварки, скандалу чи навіть бійки буде нам нецікавою. Тому замість того, щоб підібрати команду із фахівців, які здатні зробити якісний медіапродукт, власники телеканалів вважають за краще подати в ефір провокацію.

Я їх не звинувачую. Поперше, тому, що спеціалістам потрібно платити, і то немалі гроші — скандали ж безкоштовні і притягують аудиторію. Подруге, не існує жодного власника телеканалу, який би мав насправді журналістську освіту. Звідки ж йому тоді знати, що аудиторію потрібно формувати і виховувати, а не просто приманювати і зацікавлювати?

Однак, повернемось до провокацій. Чому ж ми, усвідомлюючи все вищеназване, всетаки вмикаємо телевізор і дивимось? Тому що звикли. Тому що вважаємо нормою, коли на нас щодня виливають тонни неякісної інформації. Нам тепер у них комфортно, ми навчились плавати у болоті та споживати отой інформаційний фастфуд. Але після всіх, навіть найсмачніших напівфабрикатів, дуже хочеться нормальної, домашньої їжі… Так хочеться ввімкнути телеканал і провести годинудві із усвідомленням, що це — справді корисна інформація, яка мені потрібна.

Я плавати вмію лише у воді. Болото із пліток та дешевої мішури для мене є огидним. Телевізійники чого тільки не придумують, щоб притягнути глядача — і кольори спеціальні, і тембр голосу, і симпатичні ведучі. І чомусь мало кому спадає на думку, що простіше зробити якісну і розумну телепередачу, аніж ганятися за новомодними дизайнерами.

Чому для нас є важливішою зовнішня позлітка, а не внутрішнє змістове наповнення? Для свого розвитку я з телепередач не беру нічого, телевізор для мене давно став одним із предметів декору інтер’єру. Тому для чого витрачати час, якого і так дуже мало?

Тетяна Павліченко

 

ПРОЕКТ «РОЗСМІШИ КОМІКА» — ЦЕ ГЛУМЛЕННЯ НАД ЛЮДИНОЮ

 

Телеканал «Інтер» близько року транслює проект «Розсміши коміка». Основна мета — порозважати глядачів, змусити ні про що не думати, розслабитися.

Ведучий — Дмитро Шепелєв, відомий журналіст і телеведучий не тільки в Україні, а й у Росії. Судді — Михайло Галустян, комік зі стажем, та Володимир Зеленський, також комік і головний продюсер каналу «Інтер».

Попри рекламування і обіцянки чогось дуже свіжого, суть та концепція проекту не є новими. Подібних шоу багато і в Росії, і в Європі, і, звісно ж, у Сполучених Штатах. Тому їх якість можна порівняти.

Брати участь у передачі може кожен, потрібно заповнити і надіслати анкету та чекати відповіді. Система відбору конкурсантів свідчить про те, що все відбувається приблизно однаково. Тому зовсім не раптово в шоу з’являються люди, які протягом хвилини щось мають сказати і показати. Беруть участь дуже літні люди, котрі погано володіють українською та і, гадаю, будьякими мовами, не зовсім адекватні, недотепні тощо. Ще є такий психологічний момент — не можу просто спостерігати, як каліки ганьбляться на екранах телевізорів, — мені стає соромно. Одразу виникає відчуття, що це ніби я стою на місці тієї людини, ніби зі мною це все відбувається.

Врештірешт, усе має приблизно такий вигляд: судді — не просто судді, а «королі і боги», учасник демонструє жалюгідне видовище, а зал тішиться і радіє. «Ну што ето ваабщє такоє?», — тільки встигає вигукувати Зеленський після будьякого виступу. «А памоєму, атлічниє рєбята!», — парирує Галустян.

Уся трійця — Шепелєв, Галустян та Зеленський — спілкуються виключно російською. Вони старі і добрі друзі, тому атмосфера між ними досить злагоджена. Учасники також намагалися не відставати і жартували російською.

Жодний виступ не можна назвати посправжньому цікавим чи веселим. Гравці стояли на арені, глядачі і судді витріщалися на них як на шматки чогось апетитного і пафосно розглядали. Сміх лунав не від жартів, а від невдалих спроб це зробити. Наостанок виступила жінка років під вісімдесят, з українського села і почала розповідати якусь історію. Мова її була діалектна, але розрізнити слова вдавалося. Мені здалось, що жінка взагалі не зрозуміла, де вона, що з нею і чому вона там, але її розповідь була доволі щирою, і запрошена навіть намагалась продемонструвати щось: нахилялась, робила ще якісь рухи. Це і розсмішило коміків. А після її виступу Шепелєв (головний ведучий) каже Зеленському: «Я нє понял ні єдіного слова. Пєрєвєді єй, што она виіграла 5 тисяч грівєн». Я готова була не здивуватися, якщо він навіть «не впізнав би» класичної української. А той Зеленський почав кривлятися, якось імітувати її манеру, говорити. Що, навіщо і для чого він це робив, я так і не збагнула! Невже для того, щоб насміятися з літньої українки?!

Тому не дивлюся цієї передачі і всіляко намагаюсь минати цей канал. Вони залишили мені неприємний відбиток і за людей, і за мову, і за всю атмосферу глумлення над людиною. Пробачити можна багато чого, окрім зневаги. Якщо вона стала запорукою підвищення рейтингу, то це свідчення аморальності, а не журналістського професіоналізму.

Марія Пасельська

 

НА ТЕЛЕКАНАЛАХ УКРАЇНИ НЕ ПОВИННО БУТИ МІСЦЯ ДЛЯ РЕАЛІТІШОУ

 

Українське телебачення переповнено вщерть реаліті та токшоу. Якщо подібний телевізійний продукт і вироблено в Україні, то ідея та тема зазвичай залишаються скопійованою з американських, російських чи (зрідка) європейських каналів. Такий формат українцям спочатку був не дуже зрозумілий — ми іншої крові. Але згодом призвичаїлись і стало начебто до шмиги. Та з такими телепрограмами не те, що отупіти можна, а й взагалі забути про моральні цінності.

Ми кожен день споглядаємо на екранах «Хто хоче заміж за мого сина?», «Міняю жінку», «Вагітна у 16», «Матуся у 17», «Врятуй нашу сім’ю» — це що високоякісні проекти? Це лише маленький перелік телепрограммруйнівників моралі. Або  ж українці вже зовсім не мають язика, чи то дружніх стосунків з родичами та близькими, або ж не мають до кого звернутись та вилити душу, чи то недовірливі до всіх, окрім себе, що свою трагічну історію життя викладають на показ та посміховисько всій країні. Чи то так хочеться їм на екранах телевізорів похизуватися? Ці питання мене турбують кожен день, коли у вечірній час телеканали пускають в ефір програмирелаксації. Розумію, що люди приходять додому втомлені і знервовані після важкого робочого дня, і їм, звичайно, хочеться відпочити, побачити на екранах щось «легке», яке не змушує думати та аналізувати побачене. Та виникає запитання: невже 10 років тому наші співвітчизники важче виживали без цих «низькоякісних» продуктів медіа? Невже вони не знали, куди себе подіти вечорами, бо по телевізору не було що дивитись? Ні, це не так. Ефіри були переповнені «легкими» серіалами, наприклад, «Улицы разбитых фонарей», «День рождения Буржуя», «Менты», «Дальнобойщики» та інші. Сьогоденні серіали, наприклад, «Кармелита», «Маруся» виготовили за макетом «Дикого ангела» або «СантаБарбари».

Реалітішоу «Міняю жінку» транслює телеканал 1+1, який виробляє за британським форматом WifeSwap. На один тиждень дві сім’ї обмінюються своїми мамами. Участь беруть дуже контрастні за способом життя, соціальним становищем, рівнем прибутків, сім’ї. Жінки три дні живуть за правилами сім’ї, до якої потрапили, а інші 4 дні вводять власні правила та привчають до них «чужих» чоловіка і дітей. На перший погляд це здається принадно, весело і навіть пікантно. Насправді, з цього починається справжня сімейна катастрофа.

Засновники проекту стверджують, що не використовують жодних постановок, жодного моделювання ситуацій, жодних підставних артистів і декорацій. Все — справжнє. Звичайні сім’ї, звичайні люди, звичайні мами. Новий сезон проекту став справжнім проривом у реалітісвіті українського телебачення. Перевищив рейтинги інших шоу, і увійшов до десятки найпопулярніших шоу українського телебачення.

Це сталося значною мірою тому, що режисери чітко планують кожний випуск, спираючись на головні засади психології людського сприйняття. Якщо придивитись та проаналізувати, то кожний ефір побудований на одному сценарії, хіба дещо додається, або навпаки забирається, але то так, дрібнички. В кожному випуску обов’язково є гучний скандал. Куди ж без нього? А без нього якраз і буде нудно. Роздмухується скандал, і глядач у пастці, він уже не перемикне на інший телеканал, бо він захоче додивитись, як усе буде відбуватись, чи буде перемир’я, чи вибачиться головний герой, а може він на коліна перед нею стане чи хоча б букетик подарує? Або навпаки, вона вибачиться тощо. Тому скандал ставиться обов’язково на початку ефіру. Потім ніяк не обійтись без ревнощів. Як так, жінками обмінялись і не поревнуємо? А потім ще якась каламутна водичка з дітлахами. Або вона не вкладає душу у «чужих» дітей, або вдарить дитя, або взагалі наплює на них і буде займатись своїми справами. Звичайно татогерой того не буде терпіти, а ще й дітлахи скаржаться на нову чужу маму, тому він починає грати справжнього чоловіка. А в кінці все також за давно спланованою й очікуваною схемою. Пари розуміють, як сильно кохають один одного, яка в них Чудова сім’я.

Кожний ефір гучно рекламують на каналі за тиждень до трансляції. «У складних ситуаціях кожен із нас потребує поради. Хтось біжить до друга, хтось до сусіда, хтось звертається до Бога. Всі способи мають право на існування, аби лиш дали результат. Герої проекту «Міняю жінку» зі Львова та Харкова звернулись за порадою до нашої програми», — ось так рекламували один з ефірів, в якому, звичайно, є складна сімейна драма. Чоловік із жінкою перестали розуміти один одного, в сім’ї сварка на сварці і тут нагодився проект «Міняю жінку». Звичайно помінялись, пожили так тиждень і що? Зовсім не очікувано в сім’ї все наладилось. А хто допоміг? Телепередача. І якби вони на неї не потрапили, напевно, б сім’я зруйнувалась.

Гарна робота піарників, котрі добре знаються на психології. Підготовили влучний текст на три рядки, і українці купилися. Нам з екранів втовкмачують, що без цих шоу ми не знайдемо вихід із важких життєвих ситуацій, що все зійде нанівець.

Упродовж трансляції кожного випуску те саме: ми чуємо піднесений голос того, хто озвучує, з давно відомими фразами: «Якби не наша програма…», «Завдяки нашій програмі…», «За допомогою нашої програми…» тощо. Мовляв, ми без них не змогли б прожити.

Та що ж це? Українці, отямтесь! Ми ж сильні, які шоу, які проекти? За порадою до друзів, до батьків зверніться. Допомоги в церкви попросіть. А спосіб утримати чоловіка або жінку шукати треба своїми силами, а не за допомогою «Інтерів» та «1+1». На українських телеекранах не повинно бути місця для реалітішоу чи ток – шоу подібного формату, нехай росіяни чи американці в них беруть участь, а ми будемо дивитись й посміхатись. Усі ці шоу спотворюють нашу націю та вбивають моральні цінності в людині. Якщо й далі реалітішоу заполонять усе телебачення, наші діти, наступне покоління, не буде знати, як правильно жити й яку дорогу обирати. Головним порадником стане телевізор зі своїми «шоудопомогами». Склався стереотип: якщо ти хочеш одержати пораду, відповідь на хвилюючі питання, показати свій талант, стати суперзіркою, втримати чоловіка, зберегти сім’ю, знайти другу «половинку», то тобі пряма дорога на телебачення.

Анна Ковальова

 

«ФАЙНА ЮКРАЙНА» ЗОМБУЄ УКРАЇНЦІВ

 

Україна — вона гарна. Файна, можна й так сказати. Однак, чомусь у першому українському гумористичному скетчшоу «Файна Юкрайна» Батьківщина має вигляд не такої вже хорошої. Ніні, од співати нам не треба. Але б хотілося відчувати любов до України, а не суцільне висміювання.

Пам’ятаю старт «Файної Юкрайни». То булла бомба. Поперше, ніхто нічого подібного ще не робив. Тож Притула і Молочний (актори шоу) стали мало не першовідкривачами на теренах вітчизняного телебачення. Люди прикипіли до екранів, регочучи з наївних і смішних героїв «Юкрайни». Суржик додавав гумористичного ефекту. Та й сюжети були доволі цікаві, життєві. Після занудних російських серіалів, то було щось незвичне. Та ще й наше, українське. Я також була однією з «поціновувачів таланту» авторів скетчу. І сміялася разом із країною.

Та й загалом, ідея непогана. Показ українських реалій через призму гумору. Сміхом подолаємо негаразди — таке собі псевдогасло шоу. Однак, якщо придивитися, замість викорінення недоліків сміх сприяв іншій меті: показу українців як якоїсь недолугої отари, яка тільки те й робить, що хитрує та норовить, аби вкрасти чи випити.

Початок шоу зроблений якісно, не маю претензій. Цікава музика, вступ стилізований під український дизайн. А потім диктор ідеальним голосом каже: «Тут (у Файній Юкрайні — А. Р.) живуть найкрасивіші жінки, найсильніші чоловіки та наймудріші у світі політики». І замислюєшся — це всерйоз чи іронія? Бо політики у нас точно не «наймудріші». Виходить, іронія. Значить, і жінки в нас не найгарніші, і чоловіки не найсильніші. Такі собі посередності. Якщо ж не іронія, то вступ взагалі суті немає. Отакаот нерозгадана таємниця.

А далі — набір скетчів (коротенькі сюжети про різних героїв). Почнімо з того, що всі без винятку герої балакають суржиком (за винятком геївнаціоналістів, що володіють українською, та продюсера Валентина і Савви Шустрого, повністю російськомовних). Непогане узагальнення. Оскільки автори шоу називають своє дітище народним — таким, що відображає життя українців, то значить ми — така малограмотна нація, що навіть мовою своєю розмовляти не можемо. Мусимо «позичати» словечка у сусіда, аби виявити власні емоції. То що ж тоді казати про наш інтелектуальний рівень? Суржик використано з гумористичним ефектом, однак невже для того, аби розвеселити українців, ми мусимо нівечити, спотворювати нашу мову? Таке каліцтво «язика» засвідчує непрофесійність авторів. Однак більшість українців радо переглядають випуски «Юкрайни», навіть не помічаючи, як цим вони ганьблять українську мову та самих себе.

Наступні сюжетні лінії відштовхують від перегляду найбільше. До прикладу: найпопулярніші герої «Юкрайни» — Марічка і Антон, закохана парочка, що живе у селі біля Жашкова (Черкащина). Антон — «успішний бізнесмен», має «ларьки» курейгриль. Він щоденно читає Марічці, своїй сільській дівчині, свої «стіхі». Отакаот пара. Ці герої, які здобули найбільшу популярність серед українських глядачів (коронна фраза Антона «Багіня!» стала крилатою), є, водночас, нашою найбільшою ганьбою. Вслухаймося у діалоги. Антон «пестливо» називає Марічку кобилою, а вона у відповідь закриває очі на його «бухання». Це — висміювання молодих закоханих українців. І це лякає. Невже для нас є типовою така поведінка — зневага партнерів, алкоголізм, обмеженість, неграмотність? Якщо так — то, звичайно ж, «Файна Юкрайна» — саме те, що треба. Однак, я вірю, що ми вищі за ці примітивні жарти. Сміючись із Марічки та Антона, глядачі не засуджують таку їхню поведінку. А це неправильно. Виходить, вона для нас є прийнятною. Тим самим, подібні сюжети знижують загальну культуру українця, нав’язують йому стереотипи: що пиячити — це нормально, навіть весело, що цілком звичним є принижування одне одного у розмові. Такі скетчі викривлюють нашу мораль. Мені не хочеться ставати примітивною ланкою суспільства, яке деградує. Тому я не дивлюся «Файну Юкрайну».

Ще одна причина — ставлення до України й українців. Про геїв – націоналістів чули? Ні? А от у «Файній Юкрайні» такі є, ціла організація. Їхня мета — «покарати геїв – москалів» цілком зрозумілим (для геїв) способом. Цікаве трактування національної ідеї. Виходить, бути патріотом — значить, бути геєм. Ні, я не гомофоб, Але подібний сюжет ніби промовляє: ви, українці, нездатні до патріотизму. Він у вас може бути лише у найабсурдніших проявах. Хіба геям така дурниця в голову втрапить? Значить, бути патріотом — абсолютна сміховина, і ми навіть на неї неспроможні.

А решта скетчів… Даїшник, дід – відун, депутат, олігарх…Всі побудовані за принципом: «Гроші». Бачимо в епізодах українців, які бажають обікрасти сусідів, заробити якнайбільше нечесним шляхом…Така собі нація бандитів. І, звісно ж, публіка позитивно реагує на це — так і має бути, хіба ні?

Скетч про західноукраїнських сусідів показує нашу «характерну рису» — заздрість, скетч про журналістів — продажність ЗМІ, скетч про продюсера та співака — бездарність наших музикантів…Чи варто продовжувати? А найсумніший скетч — про молодь. Два київські парубки щодня намагаються зробити якесь паскудство. То, виходить, ми, молодь, отака? Бездарна, яка немає де подітися, та тільки й мріє про те, щоби довше посидіти у батьків на шиї? А про студента, який вчиться завдяки татовим грошам? Я стикаюся з такими «спудеями» щодня, однак суспільство не сприймає їх як типове явище. Хіба це нормально?

Я не дивлюся «Файну Юкрайну» тому, що вона зомбує українців. Сміючись зі скетчів, ми ніби не бачимо негативу у тому, що роблять герої, сприймаємо як належне хабарництво, вульгарність, агресію, обмеженість. Це стає нормою. Але нормою воно бути не повинно. Я не дивлюся «Файну Юкрайну», бо не хочу стати одним з отих недолугих героїв шоу. Не дивлюся, бо бачу, що то злостива насмішка над Україною та українцями, над нашою мовою. Це — не спроба вказати на недоліки з метою їх виправлення, а намагання нас примітизувати, деградувати. Бо діти вже ходять і називають одне одного «багінями» і «кобилами», соромляться бути патріотами, аби не здаватися геями, та не вважають, що це соромно — давати хабарі та купувати знання.

«Файна Юкрайна» створює негативний образ України як нації бовдурів, злодіїв та заздрісників. Мало того — вона нав’язує цю думку українському суспільству, змушує його думати, що так і є. Але найгірше те, що популярність шоу, здобута примітивними жартами, переконує українців у тому, що ці вади — цілком нормальні, і нема нічого дивного чи неприйнятного у такій поведінці. Даїшник в Юкрайні бере хабарі — та це ж цілком звичне явище. Всі даїшники хабарі беруть. Це природно. От стану я даїшником — і теж так робитиму. А всі олігархи крадуть народні гроші. Що ж тут дивного?.. Грошей усі хочуть. І я собі крастиму. Так міркує людина після перегляду сумнозвісного шоу. Таким недоукраїцем вона може стати після «Файної Юкрайни», яка маскується під скетч «народний та український». Однак, нічого українського там нема, і ми, українці, маємо це зрозуміти та відкинути будь – які риси, що нав’язує нам ця передача. Я не дивлюся «Файну Юкрайну» тому, що люблю Україну, розмовляю українською мовою, намагаюся вдосконалитися та допомогти у цьому іншим. Юкрайна, суржик, хабарі та гей – націоналізм мені чужі. «Файна Юкрайна» — то облуда для народу. Вона гіпнотизує глядачів та притуплює їхню думку. Я не хочу, щоб мене прозомбували, скалічивши національну ідентичність та свідомість. І не хочу, щоб це сталося з усіма українцями.

     Анна Романдаш

 

Висновки. Отже, осмислення змісту студентських робіт дає підставу стверджувати, що ефективність «спілкування» реципієнтів із засобами масової інформації залежить від комунікативної компетентності, яка складається з таких найважливіших аспектів психології мас – медіа: 1) Психологія медіавиробництва, що осмислює переживання, поведінку, мету журналістської діяльності, тобто творчий процес «відправника» повідомлення, його світоглядно – громадянську позицію. 2) Психологія медіасприйняття, що безпосередньо пов’язана з «отримувачами» інформації. Йдеться про вплив ЗМІ на психологічний стан людей, їхні знання, компетенцію, переконання і ставлення до навколишнього світу, своєї держави, мораль та духовність, національну гідність і патріотизм, громадянську мужність. 

Роз’яснення сутності української національної ідеї, поширення високої культури й здорової моралі значною мірою пов’язані з ідеологією і політикою. Тому журналісти покликані чесно робити свою справу: «не дозволяти політиці оскотинітися, а суспільству деградувати, — підкреслює головний редактор газети «День» Лариса Івшина. — Нам потрібне щось на зразок Міжнародної конвенції про заборону виробництва і поширення бактеріологічної й токсичної зброї. Словом, не бути продакшеном і дистриб’ютором «зарази». Нам потрібно завоювати довіру один одного або, як каже Оксана Пахльовська, створити простір «етичної безпеки» [2].

Комунікація, як специфічна форма взаємодії працівників ЗМІ та читачів, слухачів, глядачів, охоплює чотири взаємопов’язані сторони спілкування: а) комунікативна сторона спілкування (комунікація) наповнена обміном інформації між тими, хто спілкується; б) перспективна сторона спілкування полягає у взаємосприйнятті інформації та встановленні на цій основі взаєморозуміння; в) інтерактивна сторона характеризується взаємодією між тими, хто спілкується, тобто здійснюється обмін діями; г) емоційна сторона спілкування викликає у партнерів відповідні емоції.

Кожна з цих сторін у реальному спілкуванні існує не ізольовано, а виявляється разом у більшій або меншій мірі вираження, що пов’язано із змістовим наповненням і формою комунікації. Тиражування комунікаторами високоморальних фактів, подій, явищ лежить у площині журналістської професійної етики, національної свідомості, громадянської позиції і веде до утвердження високодуховних цінностей щодо розбудови української України, в якій панує толерантне ставлення до національних меншин і є велика потреба формування у них доброзичливості до української нації. Журналістська вседозволеність, недбале ставлення до українських національних цінностей абсолютизують у масовій свідомості протест та нетерпеливість, як єдиний спосіб досягнення справедливості.

Засоби масової інформації в Україні зобов’язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу заради входження України в європейський дім. «Не боротьбу до перемоги, — слушно наголошував відомий професор Є. П. Прохоров, — а дискусію в перспективі конвергентного розвитку підходів, оцінок і рішень, чого й вимагає істинний діалог, учасники якого відчувають себе «мешканцями» єдиного дому людства, який спільно будують з урахуванням особливостей кожного» [4, с. 12].

Аморально і злочинно миритися з різними формами протиправного насильства, соціальної несправедливості, приниження української національної гідності, мови, культури, звичаїв та традицій, які толеруються владою в Україні до безмежної зухвалості і цинізму. Феномен засобів масової інформації в суспільному просторі полягає в тому, що вони покликані не лише правдиво повідомляти про соціально важливі факти, події, явища, а й розкривати та пояснювати їх сутність із позицій Доброчинності.



Номер сторінки у виданні: 247

Повернутися до списку новин