Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Соціокультурна комунікація як генезис мовної особистості





Віктор Махінов, кандидат педагогічних наук, професор Університету «Україна»

УДК 378.016

 

У статті зроблена спроба проаналізувати теоретичне підґрунтя соціокультурного комунікаційного простору у парадигмі освіти, в контексті якої представлена проблема підготовки майбутнього педагога як мовної особистості. Подана характеристика соціокультурного дискурсу. Здійснено аналіз психолого!педагогічних досліджень проблеми соціокультури та її зв’язок із соціокультурною комунікацією як генезису мовної особистості.

Ключові слова: соціокультурна компетенція, мовна особистість, культуророзміркований підхід, антропологічний підхід, особистісно орієнтоване виховання, соціокультурна комунікація.

 

В статье сделана попытка проанализировать теоретическую почву социокультурного коммуникационного пространства в парадигме образования, в контексте которого представленна проблема подготовки будущего педагога как языковой личности. Поданна характеристика социокультурного дискурса. Осуществлен анализ психолого – педагогических исследований проблемы социокультуры и ее связь с социокультурною коммуникацией как генезиса языковой личности.

Ключевые слова: социокультурная компетенция, языковая личность, культуросообразный подход, антропологический подход, личностно ориентированное воспитание, социокультурная компетенция, социокультурная коммуникация.

 

In the article the done attempt to analyse theoretical soil of sociocultural of communication space in the paradigm of education in the context of which the presented problem of preparation of future teacher as language personality. Given description of sociocultural discurse. The analysis of researches of problem of culture of is carried out and genesis of language personality.

Key words: sociocultural competense, language personality, anthropological approach, personality oriented education, sociocultural competense, sociocultural communication.

 

Постановка проблеми. В останні два десятиліття поняття «соціокультурний діалог» вийшло за свої первинні рамки позначення комунікативних процесів між індивідами. Нині в науковій і суспільно – публіцистичній думці активно використовуються вирази «діалог поколінь», «діалог культур», «діалог цивілізацій», «діалог епох» і так далі. В той же час у філософії, педагогіці, соціології, культурології, семіотиці, лінгвістиці, мовознавстві часто застосовується споріднений «діалогу» термін «дискурс».

Етимологічно цей термін походить від латинського слова «блукати». У французькій мові його еквівалент означає «мова». У сучасному перекладі з англійської мови — «бесіда, аргумент, розмова». В історії класичної філософії поняття «дискурс» використовувалося для характеристики послідовного переходу від одного дискретного кроку до іншого і розгортання мислення, вираженого в поняттях і судженнях, на противагу інтуїтивному засвоєнню цілого до його частин.

Оскільки мета нашого дослідження — не всебічний аналіз феномена соціокультурного дискурсу, а лише розгляд його як однієї із форм соціокультурної комунікації в людському суспільстві, ми постараємося виділити в наявних трактуваннях поняття «соціокультурний дискурс» те загальне, що ставить його в єдиний еволюційний ряд із простою (монологічною) промовою, спілкуванням і діалогом. Якщо найбільш сутнісними якостями останніх відповідно виступають знак, слово і висловлювання, як соціокультурні утворення (за М. М. Бахтіним), то для дискурсу таким є текст. Некласичний підхід до означеної проблеми здійснив перевідкриття феномена соціокультурний дискурс — як у контексті вербально – комунікативних практик, так і в широкому соціально – політичному контексті. Причому без усякої натяжки можна стверджувати, що це поняття стало одним із ключових концептів не лише у філософії, але і сучасної методології гуманітарних наук. У тому або іншому ракурсі використовували термін «дискурс» мислителі ХХ століття Р. Барт, Ж. Батай, Е. Бенвеніст, Ж. Бодрійар, Ж. Делез, Ж. Дерріда, Ю. Кристева, У. Куйан, Же. Лакан, Ж. Ліотар, П. Рікер, Р. Рорті, Ю. Хабермас, М. Фуко й інші. В той же час, нині це поняття трактується дуже неоднозначно і має чимало, що іноді суперечать один одному, визначень. Незважаючи на це, їх можна за предметно – дисциплінарним принципом об’єднати в такі групи: лінгвістична, психологічна, комунікативна, суспільно – політична, етична і філософська. У лінгвістиці, за словами українських учених В. С. Лук’янця, О. М. Кравченко і Л. В. Озадовської, терміном «дискурс» прийнято називати ті типи мовних формоутворень, які побудовані складніше, ніж окремі висловлювання. «Дискурс тут — це яка – небудь в’язь, тканина, корінь пропозицій, оповідань, мовних взаємодій» (309, с. 18).

Якнайповніше сенс психологічної групи відбиває визначення «соціокультурного дискурсу» як вербально – артикульованої форми об’єктивізації змісту свідомості, регульованої домінуючим в тій або іншій соціокультурній традиції типом раціональності (5, с. 327).

Виклад основного матеріалу. Термін «соціокультурна освіта» є калькою поняття «sociocultural education», сформованого в західній інтелектуальній культурі в 70 – х роках ХХ ст. Перші спроби визначення цього поняття були зроблені авторами міжнародного педагогічного словника, виданого в Лондоні в 1977 році, які кваліфікували парадокс соціокультурної освіти (sociocultural education) як віддзеркалення ідеалів культурного плюралізму у сфері освіти [6]. Найбільш вичерпне визначення поняття «socio – cultural education» представлено у Міжнародній енциклопедії освіти, де воно розглядається як «педагогічний процес, в якому репрезентуються дві або більше культури, що відрізняються за мовною, етнічною, національною або расовою ознакою» [5].

З комунікативної точки зору, соціокультурний дискурс, згідно з Ю. Хабермасом, — це мовна комунікація рефлексії, що припускає самоцінну процесуальність промовляння всіх значущих для учасників комунікації її аспектів (див.: 5, с. 67 – 90). У широкиму контексті суспільно – політичної практики дискурс, на думку Гоулднера, виступає інструментом соціальної критики. У етичному ракурсі дискурс є складною єдністю мовної практики і екстралінгвістичних чинників (значуща поведінка, що маніфестує в доступних чуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, тобто що дають уявлення про учасників комунікації, їхні установки і цілі, умови виробництва і сприйняття повідомлення (7, с. 332).

У сучасній французькій філософії постмодернізму під дискурсом розуміється особлива ментальність та ідеологія, які виражені в тексті, що має зв’язність і цілісність та зануреному в життя, в соціокультурний, соціально – психологічний та інші контексти (див.: 8, с. 70–71).Онтологічна, гносеологічна й аксіологічна місткість даного феномена дозволили К. О. Апелю, Ю. Хабермасу, Д. Бьолеру, В. Кульману, П. Ульріху, В. Гьосле і ряду інших західних учених розробити комунікативну практичну філософію, головним завданням якої є дискурсивно – етичне обґрунтування принципів моралі взаємовідношення універсалістських норм із цінностями традиційних етносів соціокультурних життєвих форм, функціонування морального приладдя в системах сучасного суспільства — політиці, економіці, науці і так далі. В Україні цей філософський напрям розвивають А. М. Єрмоленко (5) і Л. А. Ситниченко (5).

Відразу відмітимо, що не всі дослідники цього феномена дотримуються такої точки зору. Так П. Рікер визначає поняття «соціокультурний дискурс» як переважно розмовне дійство, подію, як таку, а «текст» — як закодований спогад про подію (див.: 7, с. 3–9). З ним солідарна українська вчена Н. В. Костенко. У своїй монографії вона виділяє усний і письмовий дискурси (2, с. 44–50).

На наш погляд, такий підхід не зовсім правомірний, оскільки, по – перше, фактично призводить до ототожнення дискурсу із дискусією, як одному з різновидів прямого міжособового діалогу, в якому бере участь троє і більше людей. По – друге, тоді як комунікативістика розуміє під «текстом» не лише наукові, літературні і газетні письмові джерела, але й театрально – сценічні, фотографічні, телевізійно – кіноматографічні, живописні, архітектурні, балетні й інші образні тексти (див.: 6, с. 48), автор зводить цей феномен до «паперового» рівня. Інша справа, що тексти масової комунікації істотно відрізняються від текстів науки або літе ратури. На відміну від останніх, вони значно менше орієнтовані на дискурс, як рух до розуміння. «Швидка зміна відеообразів або плинність розмови в «прямому ефірі» — найбільш живі форми комунікації — належать до розряду ілюзорних ефектів вільного спілкування. Зверненість до анонімного представника аудиторії або до маси вільняє Комунікатора від занепокоєнь із приводу розриву між власними намірами і актами вербалізації. Однак не настільки, щоб одухотвореність можливого дискурсу, цінності, які надихнули автора на створення тексту, не відкривалися б представнику публіки» (2, с. 50).

Тому ми згодні з Т. М. Дрідзе, яка узагальнює, визначає поняття «текст» як комунікативно – пізнавальну одиницю, тобто спочатку звернену до партнера, опредметнену ментальну освіту, що «цементується комунікативним задумом, що становить його смислове ядро (смислову домінанту)» (4, с. 145–152). А для подолання різночитань у трактуванні дискурсу як усної або письмової форми комунікації доповнимо його словом епістемологічний.

Розглянувши сутнісні особливості різних еволюційних форм соціокультурної комунікації в людському суспільстві, не можна не проаналізувати порядок і механізм функціонування епістемологічного дискурсу порівняно з простою мовою, спілкуванням та діалогом. Так, на відміну від останніх, в епістемологічному дискурсі порушується відповідність між вербальним значенням і ментальною інтенцією. Навіть у тому випадку, коли епістемологічний дискурс посилає до мовця дисоціація сенсу й інтенції зберігаються. «Текст прагне вийти за межі обмеженого горизонту автора. Те, що повідомляє нам текст, означає щось більше, ніж припускав сказати автор. По суті, вимоги узгодженості мови і наміру суб’єкта тут не реалізовуються. Залишившись без явних покажчиків того єдино правильного розуміння задуму, текст набуває багатозначності і уподібнюється символу» (2, с. 48).

Проаналізувавши суть і зміст власне людських форм соціокультурної комунікації, необхідно їх розглянути в єдиній системі комунікативних проявів в суспільстві. Інакше кажучи, розглянути суспільство як комунікативну систему формування людини й мовної особистості.

Фундаментальніше розглянув систему комунікацій у суспільстві український учений Г. Г. Почепцов. Проте у своїх основних працях (4; с. 411–412), він, по – перше, так само зробив головний наголос на засоби масової комунікації. І, по – друге, слабо зв’язав їх із самою системністю суспільства. Останній недолік успішно, на наш погляд, долається західним соціологом Н. Луманом. Він підкреслює, що необхідно розрізняти три різні рівні аналізу суспільства (11, с. 213):

1) загальну теорію систем, а в ній — загальну теорію аутопоетичних систем;

2) теорію соціальних систем;

3) теорію системи суспільства як особливого випадку соціальних систем.

З позицій цього підходу суспільство є комунікативно закритою системою. «Воно виробляє комунікацію за допомогою комунікації. Комунікувати може тільки воно само — але не із самим собою і не зі своїм навколишнім світом. Воно виробляє свою єдність за допомогою оперативного здійснення комунікацій, рекурсивно звернених до попередніх та які передбачають наступні комунікації. Потім, якщо воно ґрунтується на схемі спостереження «система і навколишній світ», комунікувати в собі самому, про себе самого або про свій навколишній світ, але тільки не із самим собою і не зі своїм навколишнім світом. Тому що ні воно само, ні його навколишній світ не можуть ще раз з’явитися в суспільстві немов би як партнери, як адресати комунікації. Така спроба відвела б у нікуди, не привела б у дію аутопоетис і тому не відбулася б. Бо суспільство можливе тільки як аутопоетична система» (11, с. 223–224).

Іншими словами, соціокультурна комунікація, як формальна основа функціонування системи суспільства, аутопоетична на стільки, на скільки може бути вироблена лише в рекурсивному зв’язку з іншими комунікаціями, тобто в мережі комунікацій, у відтворенні якої кожна окрема комунікація бере участь самостійно. І, відповідно, будь – яку громадську підсистему можна розглядати як особливим чином організовану (в т.ч. що самоорганізовується) комунікацію у зв’язку з тими або іншими інтересами, потребами, мотивами і так далі.

Український учений В. П. Заблоцький підкреслює: «Комунікація — це не просто один із соціальних інститутів (хоча її можна визначити і таким чином), — вона є способом існування і засобом підтримки усіх існуючих соціальних інститутів. Суспільство — не просто макропростір, де розгортається комунікація, де пульсують та переплітаються русла комунікаційних потоків, де вібрує багатоголосся мов, де живе одночасно й взаємно визначає одне одного як те, що містить те, що давно пройшло, так і те, що є ще нерозгорненим майбутнім. Суспільство само є метафорою комунікації, її відособленням, її тілом і душею» (3, с. 271).

Аналіз суспільства як комунікативної системи дозволяє стверджувати, що, по – перше, інтенсивність, складність, напрями й форми комунікативної активності визначають його цивілізовані характеристики, тобто соціокультурна якість. І, по – друге, що саме за допомогою комунікативних засобів, через виникнення й поширення нових каналів і форм комунікації суспільство трансформується, набуває нового досвіду, позбавляється від перешкод на шляху спілкування. Суспільство технологічно виступає як система соціокультурних комунікацій. Усі комунікаційні феномени в суспільстві можна об’єднати в дві великі групи: структурну і функціональну. У рамках першої з них комунікаційні феномени можна класифікувати як: — за засобами передачі повідомлень: сигнальні, символічні, знакові;

— за типами передачі: вербальні і візуальні;

— за видами передачі: усні, письмові, наочні;

— за формами передачі: звукові, текстові, образотворчі;

— за способами передачі: розмовні, друкарські, фотографічні, поштові, радіо, кінотелевізійні, сценічні, комп’ютерні;

— за носіями: психічні, технічні, біологічні, неорганічні;

— за суб’єктами участі: індивідуальні, парні, групові, масові.

У рамках функціональної групи комунікаційні феномени можна класифікувати як:

— за сферами суспільства: соціальні, політичні, економічні, культурні, наукові, педагогічні;

— за метою дії: активні (інноваційні) і пасивні (споживчі);

— за спрямованістю: ієрархічні і демократичні;

— за галуззю використання: ділові, навчальні, виховні, розважальні;

— за масштабами поширення: загальнолюдські, континентальні, регіональні, національні, колективні, сімейні, особисті;

— за формою прояву: когнітивні, поведінкові, атрибутивні;

— за формою дії: емоційні і раціональні;

— за засобами вираження: літературні, ігрові, образотворчі, танцювальні, пісенні, архітектурні, скульптурні, виробничі, управлінські.

Щоб зрозуміти механізм функціонування суспільства як комунікативної системи формування людини і особистості, необхідно знову повернутися до ідей Н. Лумана. Згідно з його поглядами, будь – яка комунікація прив’язана до свідомості. Без неї вона неможлива. Але свідомість не є ні «суб’єкт» комунікації, ні — в якому – небудь іншому сенсі — її «носій». Системи свідомості і системи комунікації еволюційно налагоджені один на одного, що дозволяє їм взаємно координуватися в процесі функціонування. «Структурне стикування через мову систем комунікації із системами свідомості, — підкреслює Н. Луман, — а також систем свідомості із системами комунікації, має дуже серйозні наслідки для структурної побудови відповідних систем, тобто для їх морфогенезу, для їх еволюції. Інакше, ніж системи свідомість, яка здатна до чуттєвого сприйняття, комунікація може бути афішована тільки свідомістю. Все, що впливає на суспільство ззовні, не будучи комунікацією, повинно пройти через подвійний фільтр: свідомість і можливості комунікації» (11, с. 228).

У той же час Л. Вітгенштейн відмічав, що людина «існує для себе» (усвідомлює себе) тільки тому, що вступає в мережу комунікативних зв’язків з іншими людьми. Цей комунікативний зв’язок він позначив як «форму життя». У розумінні Л. Вітгенштейна будь – яка форма життя припускає деякий вибір на тлі надмірності з різноманіття ресурсів життя (наприклад, не все те їжа, що їстівне) [див.: 86, с. 75–320]. Такий підхід узгоджується з обґрунтованими Л. С. Виготським, М. М. Бахтіним, а пізніше і К. ЛевіСтросом принципами дії механізму мислення. Суть його полягає в перетворенні екстракомунікації (деякій надмірності) в інтракомунікації — у внутрішній світ свідомості (наприклад, харчові переваги).

Кожному етапу розвитку людини відповідає своя система соціокультурної комунікації. У дитячому віці вона найбільш проста і складається всього лише з її спілкування з матір’ю (годування грудьми, сповивання, миття, ласки, односторонній говір) і ще двома – трьома близькими родичами (батьком, бабусею, дідусем, нянею). Надалі, у міру розвитку психіки дитини і розширення кола її спілкування (ясла, ровесники, сусіди) ускладнюються і комунікативні процеси, які вона може використовувати для взаємодії з людьми, що оточують її, і середовищем. Це, у свою чергу, сприяє подальшому формуванню когнітивних здібностей дитини. Причому, тілесно індивід, який психічно еволюціонує в онтогенезі і епігенезі, тільки тоді може опановувати всі духовні і матеріальні багатства людства, коли дозріє для сприйняття всього напрацьованого на конкретному історичному етапі розвитку суспільства різноманіття комунікативних феноменів.

Соціокультурна комунікація, як зовнішня форма індивідуального соціокультурного генезису людини, є механізмом соціалізації дитини як способу встановлення і підтримки ним зв’язку та взаємин із спільностями людей, що оточують її. З’єднання процесів культурації і соціалізації й утворює ту систему аутопоетиса суспільства, в якій комунікація виконує функцію підтримки її генетичної і структурної цілісності.

Висновки. Суспільство і культура, як фундаментальні складові соціального цілого, відповідно є, кажучи словами Гегеля, його зовнішньою і внутрішньою формою. Звідси єдність і взаємозалежність першого і другого можуть бути виражені в категоріальних схемах «форма — зміст», «зовнішня — внутрішня», «існування — суть». При цьому, суспільство забезпечує функціонування людини як колективної істоти, а культура спонукає її до індивідуації й індивідуалізації, як способу оволодіння трансцендентними силами космосу. Аналогічно дії біологічного закону, онтогенез розвитку організму людини (як, утім, і будь – якої іншої живої істоти) повторює основні етапи фізіологічного формування виду у філогенезі — на генетичному рівні будови культури як надприродної пам’яті людства діє закон — епігенез психічних здібностей індивіда повторює основні етапи становлення людей в антропосоціогенезі. При цьому «атомарною одиницею» сооціокультурної спадковості людства є культурген.

У процесі історичного розвитку відбувається природний відбір і формування з найбільш знаущих культургенів «нуклеарної спіралі» соціо – культурного генотипу людства і соціокультурного фенотипа конкретної народності або нації. Саме вони обумовлюють основні соціокультурні етапи становлення психічних здібностей індивідуума в епігенезі. Несвідомій пам’яті людини відповідає рівень епістемології архетипів в культурі. Свідомому рівню пам’яті людини у культурі відповідає рівень знань, норм і цінностей. Усі рівні природної пам’яті людини — генетичний, психічні (несвідомий і свідомий) — і відповідні їм рівні культури як соціальній пам’яті нерозривно пов’язані між собою. Через природну універсальність механізмів спадковості і природного відбору протягом життя декількох поколінь людей відбувається імпринтинг культурних інновацій не лише в соціокультурні, але і, як стверджують російські вчені Ф. Фогель і А. Матульський, у біологічні генокоди. На відміну від культури, як внутрішньої форми соціальної реальності людства, що забезпечує спадкоємність її розвитку, структурну єдність компонентів (частин) і опрацювання оптимальних шляхів подальшої еволюції роду homo sapiens, суспільство, як зовнішня форма «другої природи», забезпечує її організаційну цілісність і функціональну життєздатність. Найважливішим елементом у цьому плані є соціокультурні комунікативні процеси. Кожному етапу розвитку людини відповідає своя система комунікації. У дитячому віці вона найбільш примітивна і складається всього лише з його тактильного спілкування з матір’ю (годування грудьми, сповивання, миття, ласки, односторонній говір) і ще двома – трьома близькими родичами (батьком, бабусею, дідусем, нянею). Надалі, у міру розвитку психіки дитини й розширення кола його спілкування (ясла, ровесники, сусіди), ускладнюються і комунікативні процеси, які він може використовувати для взаємодії з людьми, що оточують його, і середовищем. Це, у свою чергу, сприяє подальшому формуванню когнітивних здібностей дитини. Причому тілесно індивід, який психічно еволюціонує в онтогенезі і епігенезі, тільки тоді може опановувати всі духовні і матеріальні багатства людства, коли дозріє для сприйняття всього напрацьованого на конкретному історичному етапі розвитку суспільства різноманіття соціокультурних комунікативних феноменів.



Номер сторінки у виданні: 327

Повернутися до списку новин