Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Порівняльний аналіз інституту президентства в країнах центрально – східної Європи





Анатолій РОМАНЮК, доктор політичних наук, професор Львівського національного університету імені І. Франка

УДК 342.511(4 – 191.2) “20”

 

Анотація: у статті проаналізовано історичні особливості становлення інституту президентства в країнах ЦентральноСхідної Європи. Розглянуто вимоги щодо претендентів на посаду глави держави, особливості обрання та оцінено рівень сили президентів країн регіону. Проаналізовано сутність конституційної відповідальності президентів.

Ключові слова: глава держави, президент, інститут президентства, вибори, кандидат на посаду президента, імпічмент..

 

Аннотация: в статье проанализировано исторические особенности становления президентства в странах ЦентральноВосточной европы. Рассмотрены требования к претендентам на должность главы госдарства, особенности избрания и проведена оценка уровня силы президентов странрегиона. Проанализировано сущность конституциональной ответственности президентов.

Ключевые слова; глава государства, президент, институт президентства, выборы, кандидат на должность президента, импичмент..

 

Annotation: the article analyzes the historical peculiarities of the institute of presidency in Central and Eastern Europe. Author has outlined requirements for applicants for the position of head of state, election peculiarities and assessed level of presidents power inside different countries of the region. main characteristics of the constitutional responsibility of presidents were analyzed.

Keywords: head of state, president, the presidency, elections, presidential candidate, impeachment..

 

Досвід понад двадцяти років трансформації політичних систем країн Центральної та Східної Європи дозволяє констатувати, що ціла низка країн регіону успішно завершила перехідний період і набула ознак консолідованої демократії. За цих умов особливої актуальності дістає вивчення досвіду формування окремих політичних інститутів, зокрема – глави держави. Метою статті є оцінка рівня сформованості інституту глави держави, визначення чинників детермінуючих позицію глави держави у політичному просторі країни.

На відміну від країн Західної Європи серед країн регіону немає монархій. Хоча перед Другою світовою війною монархіями були Болгарія, Румунія та Словенія, в складі Королівства Югославія. Однак, після війни і ці країни прийняли формат республіки. У жодній з них не було спроби реставрації монархії. У той же час, в якості особливого випадку, слід розглядати ситуацію в Болгарії. У 2001 році на парламентських виборах перемогу отримала партія «Національний рух Сімеона ІІ/ Народний рух заради стабільності і прогресу», який створив і очолював болгарський цар на еміграції Сімеон Борисов Саксен – Кобург – Готський/ Сімеон ІІ (1937 р.н.). Він єдиний син і спадкоємець царя Болгарії Бориса ІІ, перебував формально царем з 1943 по 1946 р. Оскільки був малолітнім, то згідно Тирновської конституції країною від його імені керувала регентська рада. У 1946 р. монархія у Болгарії була ліквідована на підставі рішення загальнонаціонального референдуму. На іміграції Сімеон ІІ жив в Іспанії. Коли досягнув повноліття у 1955 р., проголосив себе діючим царем Болгарії. До країни він повернувся у 2001 році і сформував власну партію «Національний рух Сімеона ІІ», яка на парламентських виборах отримала 43% голосів виборців і спільно з партією турецької національної меншини (Рух турків заради прав і свободи) створили коаліційний уряд (коаліція мала 141 мандат з 240). Він передбачав взяти участь у президентських виборах 2002 року, однак, як громадянин Іспанії, не мав права кандидувати. У 2005 р., після повного чотирьохрічного періоду перебування на посаді премьер – міністра, партія Сімеона програла вибори і втратила владу, а після парламентських виборів 2009 року, коли партію підтримали лише 3,5% виборців, він залишив посаду керівника партії. За часів його прем’єрміністерства Болгарія стала членом НАТО.

Формальні підстави відновлення інституту монархії були також в Румунії1. Король Міхай І (1921 р.н.) з династії Гогенцоллернів – Зігмарінгенів перебував на престолі у 1927–1930 роках та 1940–1947 роках. Під його тиском Румунія вийшла зі складу гітлерівської коаліції у 1944 р. На імміграції Міхай І перебував у Швейцарії, де працював в авіакомпанії. У 1992 р. вперше повернувся до Румунії де його гаряче зустрічали тисячі громадян. Що відповідно викликало досить прохолодне ставлення діючої на той час влади. Лише у 1997 році йому повернули румунське громадянство, але він продовжує жити у Швейцарії, хоча досить часто відвідує батьківщину. Він відмовився від спадку на палаци і землі за 30 млн. євро виплачених йому урядом Румунії.

Інститут президента було запроваджено у всіх країнах регіону вже на початку переходу від авторитарного режиму народної демократії до демократії. Однак, в історичному контексті держави відрізнялись між собою за досвідом існування посади президента, внаслідок чого в багатьох випадках ми маємо констатувати, що інститут президента було відновлено. У Естонії посада президента була запроваджена у 1938 р. і проіснувала до 1940 р., відновлена у 1992 р. У Латвії посада президента існувала з 1918 до 1940 і була відновлена у 1991 р. У Литві інститут президента діяв у 1919–1940 р. і на підставі рішення конституційного референдуму 25.10. 1992 р. з 1993 р. було відновлено посаду президента. У Польщі посаду запровадили у 1922 р. і вона існувала до 1939 р., після Другої світової війни вже в період ПНР посада президента існувала з 1947 по 1952 р. і була відновлена у 1989 р. У Румунії посаду було запроваджено з 1974 р. У Словаччині і Чехії після поділу Чехословаччини інститути президентів ввели з 1993р, а до цього в межах єдиної держави він існував від 1918 р. Також треба зазначити, що протягом короткого періоду існування самостійної Словаччини під час Другої світової війни з 1939 до 1945р. так само існувала посада президента. В Угорщині перший досвід існування інституту президента припав на 1918 – 1919 рр., пізніше на короткий час посаду було відновлено з 1946 по 1949 р. і остаточно відновлено у 1990 р. Болгарія і Словенія з поміж виділених десяти країн мають найменший досвід діяльності інституту президента. В Болгарії він був створений у 1990 р., а в Словенії – у 1991 р. Доречно буде зазначити, що певний попередній досвід міг бути властивий мешканцям союзної республіки Словенія в складі федеративної Югославії, де посада президента СФРЮ була запроваджена у 1953 р.

Практично в усіх країнах, за виключенням Латвії2 президенти обираються на термін п’ять років з правом одного повторного переобрання. У Латвії глава держави обирається на чотири роки. За виключенням Латвії і Словенії, де термін повноважень глави держави та національного парламенту співпадають, у всіх інших країнах президенти мають більший термін повноважень ніж парламент на один рік. Конституції всіх країн достатньо чітко окреслюють, що одна і та ж сама особа може виконувати функції президента виключно два терміни. Досить часто наголошується, що незалежно від комбінації термінів перебування президента при владі – підряд, чи з інтервалом, їхня сукупна кількість не повинна бути більше двох разів3.

 

Серед вимог щодо претендентів на посаду президента перш за все слід виділити віковий ценз. У Польщі, Румунії та Угорщині претенденти повинні мати мінімально 35 років, в решті країн – сорок. Винятком є Словенія, де конституція не передбачає вимог щодо віку кандидатів на посаду президента. Відповідно єдиною конституційною вимогою виступає стаття 43 Конституції, яка зазначає, що громадяни країни, яким виповнилось 18 років, можуть обирати і бути обраними. На підставі цього експерти вважають, що кожен громадянин Словенії, якому виповнилось 18 років, може стати кандидатом на посаду глави держави.

Стандартною є вимога громадянства для кандидата на посаду президента. Додаткові вимоги властиві конституціям: Естонії, яка передбачає у параграфі 79, що кандидат має бути громадянином від народження; Латвії, де у параграфі 37 зазначено, що не може претендувати особа з подвійним громадянством та Литви, де у параграфі 78 зазначено, що кандидат має бути громадянином від народження і проживати останні три роки на території Литви.

Процедура висунення та обрання6 залежить від форми правління. За парламентської форми правління президент обирається у парламенті в: Естонії, Латвії,7 Чехії та Угорщині. Короткий проміжок часу існувала ситуація, коли президент країни обирався в парламенті в Польщі. Згідно з рішеннями Круглого столу 31 грудня 1989 р. Народні Збори (спільне засідання обох палат парламенту) обрали президентом В. Ярузельского. Однак, вже у 1990 р. було запроваджено загальнонародні вибори президента (в грудні 1990 р. президентом було обрано Л. Валенсу). Також до зміни конституції у 1998 р. президент обирався в парламенті в Словаччині8. Відповідно у разі обрання глави держави у парламенті і висунення відбувається у парламенті. В Естонії право висувати кандидата в президента мають одна п’ята депутатів парламенту, в Латвії – парламентські фракції, в Чехії – десять депутатів нижньої палати, або десять сенаторів, в Угорщині – мінімально п’ятдесят депутатів парламенту.

Процедури голосування під час виборів прописані достатньо чітко в конституціях всіх країн. В Естонії, згідно параграфу 79 Конституції країни, для перемоги в першому турі необхідно набрати дві третіх голосів депутатів. Якщо жоден з кандидатів не набрав необхідної кількості голосів, то наступного дня проводиться другій тур голосування. Перед другим туром проводиться висунення кандидатів, відповідно ця процедура дозволяє внести корективи в попередній список кандидатів. Якщо в другому турі жоден з кандидатів не отримав двох третин голосів, тоді в той самий день проводиться третій тур у якому мають право брати участь лише два кандидати, які отримали найбільшу кількість голосів. У разі, якщо знов не буде обрано президента, тоді Голова Рійгікогу (парламенту) протягом місяця має скликати колегію виборців для обрання президента. Колегія має складатись з депутатів парламенту та депутатів місцевих органів самоврядування. Від останніх має бути не менше одного представника від кожного, який обов’язково має бути громадянином країни. Члени колегії виборців так само мають право висувати кандидата на посаду президента. Таким правом володіють 21 член колегії виборців. Кандидат вважається обраним у разі, якщо за нього проголосує більшість членів, що взяли участь у голосуванні. У разі, якщо в першому турі не буде обрано президента, тоді проводиться другий тур того самого дня у якому мають право брати участь лише два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів.

У Латвії для обрання президента необхідно отримати підтримку більшості від повного складу депутатів, тобто мінімально – 51 голос зі ста депутатів. Кількість турів для виборів президента не обмежена. Під час кожного туру дозволяється висувати нових кандидатів9.

У Чехії на процедуру виборів президента накладається специфіка двопалатного парламенту. Для обрання президента в першому турі кандидату необхідно заручитися підтримкою більше половини депутатів верхньої і нижньої палат. В другому турі беруть участь кандидати, які отримали більшість голосів в нижній палаті і більшість голосів в верхній палаті парламенту Чехії. В разі проведення третього туру, який має відбутися протягом чотирнадцяти днів після другого, для перемоги необхідна підтримка більшості понад половини з числа присутніх депутатів верхньої і нижньої палат. У разі не обрання президента в третьому турі, проводяться повторні вибори. Перший президент Чехії – В. Гавел був обраний у 1993 р. в першому турі10. Натомість другий президент В. Клаус отримував обидва рази перемогу лише в третьому турі. У зв’язку із цим частина політичних акторів виступила з вимогою зміни конституції в час тині, яка регламентує вибори президента. Спільно правляча більшість і опозиція домовились про запровадження прямих президентських виборів. Планується, що новий виборчий кодекс з прямими президентськими виборами вступить в дію восени 2012 року і чергові вибори президента у 2013 році відбудуться вже за цим кодексом.

Як зазначає А. Антошевський, вибори президента Угорщини в парламенті сталися значною мірою ситуативно. Згідно з рішеннями Трьохсторонього столу було передбачено, що президент буде обиратись на загальних виборах. У листопаді 1989 р. за ініціативою Союзу вільних демократів було проведено референдум на якому більшість (50,1%) висловилась за те, щоб вибори президента відбулись після парламентських. Новообраний парламент весною 1990 р. обрав тимчасового президента (А. Гьонца /А.Goencs). Однак під тиском посткомуністичних депутатів було прийнято рішення про необхідність проведення референдуму щодо загальнонародних виборів президента в липні 1990 р. Унаслідок низької явки виборців (біля 15%) було прийнято рішення, що референдум не відбувся. Хоча з тих, хто взяв участь у виборах, за прямі вибори президента висловились 80%, у зв’язку із провалом референдуму, було залишено вибори президента у парламенті11. А. Гьонц у серпні 1990 р. був обраний парламентом на посаду президента і обіймав цю посаду два терміни до серпня 2000 р. Згідно з параграфом 29/В Конституції Угорщини обраним на посаду президента в першому турі вважається той, хто дістане підтримку двох третіх голосів депутатів. У випадку відсутності результату має бути другий тур, під час якого передбачається висунення нових кандидатів. Для перемоги так само необхідно отримати підтримку двох третин депутатів. У третьому турі беруть участь лише два кандидати, які отримали найбільший рівень підтримки серед кандидатів. Для перемоги необхідно отримати підтримку більшості депутатів, незалежно від кількості депутатів, що взяли участь у голосуванні. Цікавою також є вимога конституції (параграф 29/В, п.5), що на вибори президента відводиться лише три дні підряд.

У країнах з півпрезидентською формою правління, президент обирається на загально – народних виборах в: Болгарії, Литві, Польщі, Румунії, Словаччині (з 1998 р.) та Словенії. Умови висунення регламентуються не у всіх національних конституціях. У Литві для висунення необхідно зібрати 20 тисяч підписів виборців, у Польщі кандидата в президенти висувають сто тисяч виборців, в Словаччині це право належить 15 депутатам парламенту, або п’ятнадцяти тисячам виборців, які мають з цього приводу укласти петицію.

Єдине у Словенії фактично запрограмовані вибори президента в один тур. Відповідно до статті 103 конституції обраним вважається той кандидат, який отримав більшість голосів визнаних дійсними. У всіх інших країнах у разі, якщо в першому турі не відбудеться обрання президента, то призначається другий тур. Для перемоги в першому турі слід набрати більше половини дійсних голосів. У Болгарії та Литві ця норма має вагоме доповнення, що у виборах мають взяти участь більше половини виборців. Також ст. 81 Конституції Литви передбачає, що у разі, якщо у виборах взяли участь менше половини виборців, то переможець все одно може бути визначений, якщо він набрав більшість голосів по відношенню до інших кандидатів, але не менше ніж одну третину. У конституціях всіх країн передбачено, що в другий тур виходять два кандидати, які набрали в першому турі відносно інших кандидатів більшість. Відповідно, для перемоги в другому турі необхідною є відносна більшість голосів від тих, хто візьме участь у виборах. Звертає на себе увагу норма, передбачена в ст. 101 Конституції Словаччини, що у випадку, якщо в другому турі з різних причин залишиться лише один кандидат, тоді голосування не проводиться і оголошуються нові вибори.

Посада президента не передбачає можливості одночасного виконання і інших функцій. Конституції Естонії, Литви, Румунії та Угорщини вимагають припинення членства в політичній партії на час виконання президентських повноважень. Зокрема, ст. 83 Конституції Литви передбачає, що «…обраний на посаду президента, має припинити діяльність в політичній партії і політичних організаціях аж до початку нової кампанії перед виборами президента». Конституція Болгарії у ст. 95, п. 2 фіксує лише заборону посідати керівну позицію в партії.

Характеристика повноважень президентів країн регіону потребує відповідної формалізації внаслідок наявності певних національних відмінностей і одночасно достатньо широкого спектру самих повноважень президентів. Формальні показники ми можемо виділити на підставі повноважень, якими наділені президенти. За основу ми вважаємо доцільним взяти методику, запропоновану Аланом Сіароффом, який виділив дев’ять індикаторів, що охоплюють найважливіші питання здійснення владних повноважень президентів. Перший критерій – обирання президента на всенародних виборах. Якщо – так, тоді країні виставляється 1, якщо – ні, тоді 0. Другий критерій – змагальні президентські та парламентські вибори. Третій індикатор – чи відіграє президент центральну роль у призначенні прем’єр – міністра та у формуванні урядів. Четвертий індикатор – право президента головувати на засіданнях уряду та впливати на формулювання порядку денного засідань уряду. П’ятий індикатор – право президента накладати вето на рішення парламенту. Шостий індикатор – повноваження президента у надзвичайних ситуаціях, в умовах стихійних лих, критичної загрози національної безпеки. Сьомий індикатор – чи відіграє президент головну роль у здійсненні зовнішньої політики, включаючи контроль над радою національної безпеки, а також вирішальне значення у виборі міністрів закордонних справ, оборони, представленні держави на міжнародній арені. Восьмий індикатор – право президента достроково припиняти повноваження парламенту й оголошувати нові парламентські вибори. Дев’ятий індикатор – чи співпадає термін повноважень президента і парламенту країни. Більший термін повноважень президента ніж парламенту сприяє забезпеченню стабільності державної влади, особливо в умовах, коли після парламентських виборів процес формування уряду затягується в часі Перевищуючий термін повноважень, на думку ряду дослідників, також виступає головною складовою гарантування стабільності функціонування відповідно до інституційного призначення основних політичних інститутів держави з боку глави держави. Що відповідно посилює його політичну вагу12. Серед запропонованих А. Сіароффом індикаторів, на нашу думку, другий показник дещо втрачає своє функціональне навантаження в умовах, коли мова йде про демократичні країни. Оскільки, всі країни регіону відносяться до демократичних, вибори президента і парламенту носять змагальний, конкурентний характер. Тому, даний показник не дозволить нам ранжувати силу повноважень президентів. Натомість, ми вважаємо, що додатково слід врахувати два показника. Перш за все, це право президента самостійно оголошувати референдум. Володіння таким повноваженням здатне суттєво посилити політичну вагу президента, оскільки він буде здатний виносити контраверсійні проблеми на розгляд громадян країни оминаючи позицію парламентської більшості. Тобто в умовах

виникнення протистояння по лінії президент – парламентська більшість і уряд, президент здатен шукати підтримку у громадян. Другим таким показником, на нашу думку, слід вважати право – законодавчої ініціативи. Безумовно, в умовах опозиційності щодо президента парламентської більшості, проходження президентського законопроекту через парламент буде мало ймовірним. Однак, сам факт внесення законопроекту главою держави, його обговорення, публічна аргументація щодо підтримки, або відхилення будуть виступати потужнім суспільним інформаційним приводом і здатні відчутно впливати на рівні підтримки громадянами вищих інститутів влади в країні та головних політичних акторів. Таким чином, другий індикатор в шкалі А. Сіароффа, ми опускаємо. Натомість під номером 9 додаємо показник – володіння президентом права на проголошення референдуму, а під номером 10 – володіння правом законодавчої ініціативи. Як ми зазначали, згідно А. Сіароффа, у разі відповідності показника, країні виставляється – 1, не відповідності – 0. В той же час, не завжди ми можемо однозначно встановити рівень відповідності. У випадках часткової відповідності, ми вважаємо можливим виставляти – 0,5.

Як бачимо, спільним для всіх президентів є участь у формуванні уряду. Ця позиція характеризується тим, що президенти вносять кандидатури на посаду прем’єр – міністра. Однак, їх свобода вибору кандидата залежить від результатів виборів та розкладу сил в парламенті. Безперечно, в умовах значної партійної сегментації у парламенті, коли виникає декілька можливих комбінацій більшості, або в умовах не можливості  формувати більшість, ця роль президента може зростати, оскільки від нього буде залежати кому він доручить право формувати уряд. Але в жодній з країн ЦентральноСхідної Європи ми не маємо справу з правом президента формувати уряд самостійно, незалежно від розкладу сил політичних акторів у національному парламенті. Другою спільною властивістю голів держав виступає вплив на зовнішню політику держави. Як правило, діяльність президентів в цій сфері є обмеженою, або спрямованою на співпрацю з урядами. Так, стаття 133, п.3 Конституції Польщі зазначає, що «Президент в питаннях зовнішньої політики взаємодіє з Головою Кабінету Міністрів і відповідним міністром».

Оцінюючи рівень сили/впливу президентів, ми можемо констатувати, що найвищій рівень властивий головам держав Польщі і Румунії, близьку позицію займають президенти Болгарії, Словаччини та Угорщини. З одного боку, отримані показники досить добре кореспондуються з положенням, що крім Угорщини, всі перераховані країни відносяться до країн з напівпрезидентською формою правління. Відповідно, середній показник сили президента в країнах з напівпрезидентською формою правління суттєво вищий від країн з парламентською формою. З другого боку ситуацію в Угорщині і Словенії ми могли б трактувати як «окремий випадок», або виняток. Хоча, на нашу думку, ці результати додатково підтверджують тезу, що формальні ознаки приналежності країни до певної форми правління, в даному випадку головна ознака – загальнонародні вибори глави держави, мають додатково підтверджуватись широким спектром інших показників.

Конституції країн регіону досить чітко окреслюють формат відповідальності глави держави, яка має наступити у разі порушення норм Конституції, присяги або скоєння злочину. У цих випадках передбачено відповідальність через процедуру імпічменту. Політичний розвиток країн ЦентральноСхідної Європи вперше для країн цього регіону і для країн Західної Європи продемонстрував досвід «успішних» процедур імпічменту щодо глав держав. У цьому контексті заслуговують на увагу досвід імпічменту в Латвії та Румунії.

У 2004 р. Сейм Литви провів імпічмент президента Роландаса Паксаса (26.02.2003– 6.04.2004). Підставою стала інформація надана спецслужбами країни щодо зв’язків близького оточення президента країни з мафією. Це призвело до створення спеціальної слідчої комісії, яка в процесі своєї роботи висунула звинувачення щодо самого глави держави. Зокрема він був оскаржений по трьом позиціям: 1) надання громадянства конкретній особі не відповідно до прийнятої процедури; 2) свідоме повідомлення підозрюваному інформації щодо слідства проти нього і про підслуховування слідчими органами його телефонів; 3) сприяння близьким до президента особам під час приватизації. Голосування в Сеймі 6.04.2004 р. відбулось по кожному звинуваченню окремо і Р. Паксас був визнаний винним, що призвело до усунення його з посади глави держави. Виконання обов’язків президента було покладено, згідно з Конституцією, на голову парламенту.

У лютому 2007 р. румунський парламент розпочав процедуру імпічменту щодо президента Траяна Бесеску (обраний 21.12.2004 р.), звинувативши його в порушенні конституції. Хоча Конституційний Суд Румунії визнав, що звинувачення проти глави держави, висунуті парламентом, недостатні для проведення процедури усунення з посади, 19 квітня 2007 р. на спільному засіданні Палати депутатів та Сенату 322 голосами, проти – 108 проголосували за його відставку. Згідно Конституції Румунії для

остаточного позбавлення президента посади необхідно не тільки рішення двох палат парламенту, але і підтримка цього рішення на референдумі. 19 травня 2007 р. відбувся референдум, однак більшість його учасників (75%) висловились за те, щоб Т. Бесеску зберіг за собою посаду голови держави (21.12.2009 р. був переобраний на другий президентський термін). Таким чином, проведений аналіз дозволяє нам зробити наступні висновки. Поперше, інститут президента, незалежно від наявності або відсутності попереднього досвіду існування, став іманентною складовою політичних систем країн регіону. Подруге, обсяг повноважень і функціональне навантаження посади президента залежить від форми правління. За напівпрезидентської форми, сила позиції президента є більшою, ніж за парламентської. По – третє, незалежно від наявної форми правління, реальний обсяг повноважень глави держави визначається національним законодавством та співвідношенням політичних сил.

 

1 У межах Королівства Югославії спільним монархом був король Сербії. Діючий сьогодні спадкоємець Олександр ІІ Карагеоргійович (1945 р.н.), який постійно проживає в королівському палаці в Белграді, претендує на корону лише Сербії. Відповідно Словенія не має потенційного, або гіпотетичного претендента на трон.

2 До 1997 р. термін перебування при владі президента конституція обмежувала в 3 роки. З 1997 року його було подовжено до 4 років.

3 Зокрема в Конституції Чехії, стаття 57, пункт 2 зазначено: «ніхто не може бути обраний більше ніж два рази підряд». Тим самим, на конституційному рівні передбачено не можливість виникнення ситуації, що одна особа може після двох термінів перебування на посаді президента і одного терміну перерви повторно бути обраною на черговий один або два терміни, але реально на третій і четвертий.

4 При підготовці статті були використані тексти конституцій країн Центрально – Східної Європи подані у : Конституции стран мира (конституции и основне законы стран мира) [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.uznal.org/constitution.pbp

5 У Румунії до 2004 року президент обирався на 4 роки. Після прийняття змін до Конституції у жовтні 2003 р., було збільшено термін повноважень президента до 5 років.

6 У всіх країнах Центрально – Східної Європи, де існував попередній/історичний досвід інституту президента, до 1989/90 рр. глава держави обирався в парламенті і не було випадків прямих, загальнонародних виборів президента.

7 9 червня 2011 р. в парламенті Латвії відбулось голосування по проекту закону, який передбачав загальнонародні вибори президента і певне розширення його повноважень. Ініціатором законопроекту була консервативна партія «Все для Латвії – Вітчизни і Свободи». Проект не був підтриманий достатньою кількістю голосів.

8 Для вибору президента Словаччини в парламенті необхідною була підтримка трьох п’ятих депутатів однопалатного парламенту.

9 Під час виборів Президента Латвії у 1999 році жоден з заявлених кандидатів не набрав необхідної кількості голосів в першому турі. Вайра Віке – Фрейберг була висунена в другому турі і перемогла. У 2003 році повторно була обрана на посаду глави держави, але була вже єдиним кандидатом.

10 Друга палата парламенту Чехії – Сенат остаточно сформувалась лише 1996 р.

11 Demokracje Europy Srodkowo – Wschodniej w perspektywie porwnawczej. Pod red. A. Antoszewskiego i R. Herbuta. – Wroclaw, Wydawnictwo Uniwersytetu Wroclawskiego, 1997. – S. 63_64.

12 Siaroff A. Comparative presidencies: the inadequacy of the presidential, semi_presidential and parliamentary distinction / Alan Siaroff // European Journal of Political Research. – 2003. – Vol. 42. – P. 287_312.

13 Індикатори представлені наступним чином: 1) обрання президента на всенародних виборах – 1, обрання в парламенті – 0; 2) чи відіграє президент вирішальну роль у призначенні прем’єр_міністра та формуванні уряду; 3) право президента головувати на засіданнях уряду та впливати на формування порядку денного; 4) володіння правом накладати вето на рішення парламенту; 5) повноваження президента у надзвичайних ситуаціях; 6) чи виконує президент головну роль у здійсненні зовнішньої політики; 7) право достроково припиняти повноваження парламенту і оголошувати нові вибори;

8) чи співпадає термін перебування на посаді президента і термін роботи парламенту, якщо так – 0, ні – 1; 9) володіння президентом правом проголошувати референдуми; 10) володіння президентом правом законодавчої ініціативи.

14 Відповідно до статті 48 Конституції Латвії Президент має право ініціювати розпуск парламенту. На підставі цієї ініціативи має бути проведено референдум і у випадку, якщо більше половини виборців підтримають цю ініціативу, тоді парламент припиняє свою діяльність і оголошуються нові вибори.

15 Згідно з статею 58 Конституції Литви Президент може достроково розпустити парламент у випадку, якщо Сейм протягом тридцяти днів від моменту надання йому програми діяльності нового уряду не схвалив її, або у випадку, якщо протягом 60 днів від першого подання програми урядом, Сейм два рази підряд її не схвалив. І другий випадок, коли Президент може оголосити дострокові вибори – за ініціативою уряду, якому Сейм виніс вотум недовіри. Як бачимо, можливість президента достроково розпускати парламент дуже чітко регламентована і не передбачає можливості, що він самостійно приймає рішення в умовах гострої політичної боротьби.

16 На підставі статті 87 Конституції Румунії. Президент бере участь у засіданнях Уряду, коли обговорюються питання, які мають національний інтерес, або стосуються питань зовнішньої політики, оборони, забезпечення громадського порядку та на прохання Прем’єр – міністра. У випадках, коли Президент присутній на засіданні Уряду, він головує. Дана стаття не передбачає, що Президент бере участь на всіх засіданнях Уряду.

17 Згідно з статею 90 Конституції Румунії, Президент має право після проведення консультації з парламентом винести на референдум питання, яке має національний інтерес. Оскільки в даному випадку президент виступає ініціатором консультацій з парламентом, а не ретранслює чиюсь волю, або попереднє рішення, ми вважаємо, що дану норму слід трактувати як право глави держави на референдум.

18 Згідно статті 64(2) Президент може брати участь у засіданнях Уряду.



Номер сторінки у виданні: 60

Повернутися до списку новин