Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Концептуальні засади регіональної політики України





Микола ДМИТРЕНКО, доктор політичних наук, професор

 

Анотація: у статті визначено проблеми, що повинні враховуватися органами державної влади при виробленні і реалізації державної регіональної політики.

Ключові слова: регіональна політика, етнічні особливості, історичні особливості, геополітичні особливості, конфліктний потенціал, іноземний вплив, сепаратизм, мовна політика, делегування повноважень, регіональне управління, адміністративнотериторіальний устрій.

 

Постановка проблеми. Політична ситуація, яка склалася нині в розвитку нашої держави, свідчить про те, що жорстка централізація в управлінні країною та її економікою не має прогресивної перспективи. Український унітаризм має вдосконалюватися через децентралізацію і розширення повноважень регіонів, їх економічної самостійності, з метою більш ефективного використання ресурсів конкретної місцевості. Без децентралізації функцій у владно – політичній, соціальній і економічній сферах регіон не може забезпечити налагодження взаємозв’язків територіальних інтересів із загальнонаціональними. Кожний регіон, враховуючи власні економічні й соціальні потреби, повинен сам визначати свою участь у спільному з іншими регіонами розв’язанні міжрегіональних та загальнодержавних проблем.

Більшість проектів програм регіонального розвитку основний акцент роблять на економічних питаннях, випускаючи з поля зору соціально – демографічні й духовні механізми, ментальні особливості населення. Актуальність дослідження проблем регіональної політики в тому, що в умовах глобалізації та інтеграційних процесів, вкрай необхідною  є активізація теоретичних та прикладних досліджень для вирішення найбільш пріоритетних, найбільш гострих і невідкладних регіональних проблем.

Метою цієї статті є аналіз сучасних тенденцій формування конкретних завдань державної регіональної політики України.

Виклад основного матеріалу. Проблемні питання регіональної політики витікають, у першу чергу з етнічних особливостей регіонів України з її історичної спадщини, причому і не такої давньої. На певних українських територіях нині проживають люди, котрі починали свій життєвий шлях в інших державах, не покидаючи місця свого проживання. Якщо після утворення Радянської України більшість територій сучасної України увійшли до її складу, то Галичина (Львівщина, Тернопільщина й частина Івано – Франківщини) та Волинь (Луцька й Рівненська області) залишились у складі Польщі, Закарпаття (Закарпатська область) – ускладі Чехословаччини, Буковина (Чернівецька область і частина Івано – Франківщини) – у складі Румунії до Другої світової війни, а частини Бессарабії (частини Одеської області) навіть після 1939 року належали їй. Остаточно процес формування території країни в її сучасних кордонах було завершено 1954 року з приєднанням Кримського півострова.

Історичні особливості формування території України визначають з одного боку теперішню мозаїчність етнічної структури населення регіонів, з другого – зовнішній вплив. Хоча переважна більшість населення України етнічні українці (77,8% за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, що на 5% більше, ніж було в 1989 році), питома вага представників українського етносу істотно коливається від регіону до регіону, і в першу чергу це має відношення до прикордонних територій. Суто українськими, за складом населення, нині є Вінницька, Волинська, Житомирська, Івано   - Франківська, Київська, Кіровоградська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська. Тобто в половині областей України питома вага етнічних українців складає від 90 до 97,5% населення, саме вони характеризуються відносною національною стабільністю.

Решта регіонів відрізняється концентрацією тих або інших національних меншин і відповідним впливом країн, до яких етнічно ці меншини належать. В окремих випадках такі національні особливості містять у собі суттєвий конфліктний потенціал, пов’язаний із загрозою територіальної цілісності держави. Час від часу на певних територіях країни має місце активізація політичних сил, які діють під лозунгами сепаратизму й іредентизму. Такими регіонами є Автономна Республіка Крим, Закарпатська й Чернівецька області (тобто Буковина), а також частини Одеської області (Південна Бессарабія).

Автономна Республіка Крим є єдиним регіоном, де український етнос знаходиться в меншості. 58,3% населення республіки складають росіяни, 24,3% – українці, 12% – кримські татари, решту білоруси, татари, вірмени, євреї, поляки, молдавани, азербайджанці (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року) [1]. Серед етнічних росіяни які складають більшість населення півострову, користуються популярністю політичні сили проросійської орієнтації, що відстоюють свої відносини з Україною на основі державного договору. За таким сценарієм утвердження кримської самостійної, з точки зору лідерів цих сил, відчиняє правові можливості для об’єднання Криму з Росією. Причому з боку Росії вже не одноразово виникали територіальні претензії на територію півострову (постанова законодавчого органу Російської Федерації від 22 березня 1992 року відносно Республіки Крим) та місто Севастополь (постанова парламенту РФ від 9 липня 1993 року «Про статус міста Севастополя», в якій стверджувалось, що місто має російський федеральний статус). Проте за десять років незалежності України ситуація з проросійськими настроями кримського населення та претензіями Російської Федерації більш менш стабілізувалась.

За оцінками багатьох експертів нині конфліктний потенціал на півострові пов’язаний скоріше з кримськотатарським фактором, який, незважаючи на відносно невелику кількість кримських татар у загальній чисельності населення Криму, відіграє важливу роль в економічному, політичному і соціальному житті півострова. Кримські татари мають власну політичну еліту, демократично обраний репрезентативний орган – Меджліс кримськотатарського народу і розвинуту систему місцевого самоврядування. Кримськотатарський сепаратизм розглядається як більш радикальний у своїх діях, бо має релігійний характер і є одним з проявів ісламського фундаменталізму.

Характерно, що з 1989 року, дати попереднього перепису населення кількість кримських татар зросла у 6,3 рази за рахунок повернення репресованих у повоєнні роки представників цього народу. Їх повернення призводить до підвищення як політичної, так і соціальної напруги в регіоні, бо торкається інтересів сотень тисяч кримчан – як тих, що тут облаштувалися кілька десятиліть тому, так і тих, які лише повертаються. Основна маса кримських татар повернулись здебільшого з республік Середньої Азії та частково з Росії [2], але цей процес триває. За заявами окремих представників Меджлісу, кримські татари, що проживають у Криму, збільшать свою чисельність з 243 тис. до 2 млн. за рахунок родичів з Туреччини (для порівняння – населення всього Криму нині складає трохи більше 2 млн. чоловік).

Окрім того, Туреччина, яку розділяє з Кримом Чорне море, має також власні інтереси на півострові. Розширення економічної (через мережу банків і комерційних структур із турецьким капіталом) і політичної присутності (через Меджліс) в Криму є предметом турецької зовнішньої політики по відношенню до України. Саме на цьому ґрунті 1996 року відбулось охолодження дипломатичних відносин між Туреччиною й Україною [3].

Ураховуючи наявність водночас російського й турецького впливу, раціональне вирішення проблеми кримського сепаратизму може лежати лише в юридичному та політичному полі України.

Іншим регіоном потенційного конфлікту є Закарпаття. На території цієї відносно невеликої області збігаються кордони п’яти держав і мешкає 76 національностей, хоча переважну більшість населення складають українці (80,5%), на другому місті за чисельністю – угорці (12,1%). Проте частина населення цього краю відрізняє себе від українців і самоідентифікується в етнічному та релігійному плані як русини – громадяни колишньої Чехословаччини, у складі якої вони знаходились після падіння Австро – Угорської імперії з 1919 року, до захвату цих територій Угорщиною у 1939 році. Вимоги русинів не обмежуються прагненням розвитку русинської мови, культури й релігії, а інколи мають за мету відокремлення Закарпаття (або Прикарпатської Русі) від України та створення самостійної держави русинів на територіях Угорщини, України, Словаччини, Польщі й частини колишньої Югославії. На референдумі 1991 року 78% респондентів висловилися за надання Закарпаттю статусу самоврядної території. А в червні 1992 року сесія Закарпатської обласної ради затвердила постанову про право населення на відновлення або зміну своєї національності, а також звернулася до парламенту України з проханням про надання регіону статусу спеціальної самоврядної території та вільної економічної зони. Було навіть створено «Уряд Прикарпатської Русі», який претендував на роль паралельного органу влади в регіоні. За свідченням соціологів особливу підтримку ідея автономії знаходить серед угорського населення [4].

Також прояви сепаратизму мають місце на Буковині. Там мешкають 114,6 тис. Румун і 67,2 тис. молдаван, які складають близько 20% населення Чернівецької області. Останнім часом фіксується посилення усвідомлення етнічного споріднення між молдаванами і румунами. Певні політичні сили як Молдови, так Румунії виношують плани об’єднати у складі Великої Румунії не тільки Молдову й Північну Буковину, але і Південну Бессарабію (частину Одеської області). Ці наміри знаходять певну підтримку у місцевого населення.

Окрім зазначених локальних осередків потенційних конфліктів, решта регіонів України теж мають власні геополітичні особливості, пов’язані, у тому числі, і з національним складом населення, які треба ураховувати державним органам як при здійсненні державної регіональної політики, так і при побудові національних геостратегій. Зокрема, значну частину населення крупних південних і східних областей складають етнічні росіяни: у Луганській – 39%, Донецькій області – 38,2%, Харківській – 25,6%, Запорізькій – 24,7%, Одеській – 20,7%, Дніпропетровській – 17,6%. Російська етнічна меншість не теренах Сходу та Півдня не провокує сепаратистські настрої, її позиція є принциповою у мовних питаннях і питаннях відносин з Росією. Особливо гостро в цих регіонах стоїть мовне питання, бо переважна більшість населення регіонів, не залежно від етнічної приналежності, є російськомовною. За даними Київського міжнародного інституту соціології, які отримані на основі 13 репрезентативних опитувань, що було проведено з грудня 1991 по грудень 1994 років, у спілкуванні віддають перевагу українській мові 77% опитуваних в західних регіонах і 18,5% у східних. Хоча рідною українську мову вважають 92% опитаних на заході і 38% на сході [5]. Така ситуація практично не змінилася і до цього часу. Таким чином, ми маємо ситуацію, коли етнічна специфіка регіонів не збігається з їх мовними особливостями.

Заходи з підвищення статусу української мови, які визначають пріоритети мовної політики держави та поширюються на усі території країни, посилюють почуття дискомфорту в російського населення і загострюють проблему ідентичності для російськомовних етнічних українців, які мешкають переважно в цих регіонах. Тому двомовність як політична вимога знаходить підтримку серед електорату під час виборчих кампаній різних рівнів влади саме на цих територіях. Мовне питання є найпопулярнішою тематикою місцевих референдумів і рішень міський та обласних рад у східних і південних областях (Крим, Донецьк, Запоріжжя, Луганськ, Одеса, Харків тощо) про статус російської мови як регіональної. В усіх випадках переважна більшість опитаних підтримувала пропозицію надання російській мові статусу другої офіційної мови.

В одному ряду з історичними, етнічними та мовними специфічними характеристиками регіонів, які визначають їх геополітичні особливості, дослідники виокремлюють також релігійні, психологічні, ментальні, навіть цивілізаційні. За цими критеріями Україна поділяється не на 6–12 регіонів, як пропонується в проектах районування та адміністративного поділу, а на дві частини – Західну і Східну, Правобережну і Лівобережну. Для тієї частини, яка на правому березі Дніпра, характерна приналежність до Західної цивілізації з усіма ринковими та ліберальними цінностями, що їй притаманні. Їх навіть знаходять в догматах уніатства, наближеного до західноєвропейського християнства і проповідується в Україні греко – католицькою церквою, до якої належить більшість населення західних областей. Ту частину країни, що розташована на лівому березі Дніпра, у межах такого підходу відносять до Православної або Східної цивілізації, для якої притаманні традиціоналізм, колективізм, патерналізм і всі інші психологічні характеристики, що ними породжені і цілком відповідають ментальним особливостям представників Східної цивілізації.

Геополітичні особливості регіонів яскраво віддзеркалюють суб’єктивні чинники, перш за все, зовнішньополітичні орієнтації населення регіонів. Чисельні соціологічні дослідження з року в рік свідчать про традиційну орієнтацію мешканців Правобережжя на співробітництво з країнами Заходу, на членство в Європейському Союзі, кордони якого збігаються з українськими, і, навпаки, орієнтацію мешканців Лівобережжя переважно на співпрацю з сусідньою Росією та членство України в євразійських структурах. Результати загальнонаціонального дослідження Інституту соціології НАН України, проведеного у 2000 році, демонструють бачення майбутнього країни представниками західних, східних, південних і центральних областей (табл. 1). 


На жаль такі дослідження пізніше не проводилися, але наведені дані у певній мірі підтверджують зазначену вище тенденцію. Дійсно, прибічники встановлення зв’язків, насамперед, з розвинутими країнами Заходу мешкають переважно в західних областях країни. Розподіл прибічників східнослов’янського вектору зовнішніх відносин країни коригується з національним складом і мовними перевагами населення регіонів: таких, що орієнтовані на співробітництво з Росією, країнами СНД та східнослов’янського блоку на півдні 64,07%, а на сході –58,21%.

Характерною ознакою населення західних регіонів є намір спиратися у розбудові країни, насамперед, на власні ресурси. Більшість жителів західного регіону віддали перевагу саме такому варіанту у своєму баченні майбутнього країни. На півдні прибічників такої думки в 4 рази менше, на сході – в 2,5 рази. Переважна більшість мешканців цих регіонів, як вже було зазначено, орієнтована на співпрацю із східними сусідами.

Основні завдання Партії Регіонів, згідно з її програмою, в усебічному сприянні розвитку місцевого самоврядування як важливої ланки єдиної системи управління державою та реформи регіональної політики, в основі якої буде «перехід від перерозподільного принципу в державній регіональній політиці до політики розвитку, з урахуванням специфіки та потенціалу кожного регіону», тобто те, що відсутнє у нині діючій Концепції державної регіональної політики. Про конкретні механізми реалізації регіональної політики йдеться у розділах про бюджетну і промислову політику. У бюджетній сфері це – формування бюджетної системи держави «знизу», причому не менш ніж 60% коштів має залишатися на місцях, та реформування міжбюджетних відносин між центром і регіонами на принципах уточнення та розмежування їхніх прибуткових та видаткових повноважень. У промисловій сфері – відновлення єдиних технологічних ланцюгів, розвиток територіально – промислових комплексів і міжрегіональної виробничої кооперації, а також створення мережі технологічних парків та інших інноваційних структур, формування регіональних галузевих, науково – технічних комплексів і корпорацій із замкнутим виробничим циклом, створення регіональної матеріальної бази для професійної перепідготовки кадрів [7].

Також регіональна ідея присутня у програмному баченні партією сфери культури й духовності. У програмі декларується «утвердження в Україні принципу полікультурності як основи дієвої регіональної демократії». Це передбачає «формування культурної політики на принципах відкритості, гуманізму, полікультурності й політичної коректності, сприяння культурній рівноправності всіх національностей і регіонів з урахуванням їхньої історичної, географічної та мовної різноманітності; протидію нав’язуванню моноетнічної формули громадянського і державного розвитку, мовної та культурної уніфікації» [7]. Але нічого не сказано про двомовність як це було в програмі Партії регіонального відродження України – попередниці Партії Регіонів.

Також у програмі Партії Регіонів нічого конкретного не сказано про бачення територіального устрою країни. Присутній лише натяк на можливе укрупнення областей: «формування «регіонів розвитку», які б на добровільних засадах об’єднували кілька адміністративних одиниць зі спільною економічною специфікою». Не зрозуміло скільки має бути таких «регіонів розвитку», який статус матимуть ці об єднання тощо.

Таким чином, Партії Регіонів, на відміну від її попередників, вдалося створити насправді консолідуючу регіональну ідеологію, яка обходить гострі кути реально існуючої регіональної диференціації. Визнаючи об’єктивність та реальність регіональної нерівності, партія пропонує використовувати потенціал наймогутніших регіонів задля економічного відродження всієї країни, як це робить нині більшість країн Європейського Союзу. Якщо перспективи державного устрою (має будуватися на принципах унітаризму) та регіональної політики (підтримка і зміцнення економік переважно найрозвиненіших регіонів) в бачені партії більш менш зрозумілі, то перспективи територіального устрою залишаються досі туманними. Остання теза має відношення не лише до єдиної на сьогодні партії, що є носієм регіональної ідеології, а й до переважної більшості нинішніх суб’єктів політичного процесу.

В Україні існують 27 адміністративно – територіальних одиниць унітарної держави, які різняться за кількістю населення, внутрішньою структурою, соціально – демографічними та ментальними особливостями мешканців, рівнем соціально – економічного розвитку, історичним минулим, національним складом, геополітичними характеристиками й особливостями політичної та електоральної поведінки. Також має місце стійке уявлення про те, що в регіональному розвитку щось відбувається не так, щось потрібно змінити, розглядаються різноманітні соціально – економічні й духовні механізми цих змін. Якихось конструктивних кроків з боку уряду щодо регіонального розвитку поки не видно.

Політика регіонального розвитку має розглядатися у безпосередньому зв’язку з процесом реформування державного управління та децентралізації. І перший крок у цьому напрямі зробив президент своїм указом № 953 щодо оптимізації системи центральних органів виконавчої влади.

Розробка та реалізація регіональної політики – одне із найактуальніших і складних завдань державної влади. Це завдання одночасно загальнодержавне й регіональне, політичне й економічне, соціальне й демографічне, екологічне й природоресурсне тощо. Воно й довгочасне, й оперативне та тісно пов’язане з реформуванням системи державного управління, адміністративною реформою, реформою системи місцевого самоврядування, адміністративно – територіального устрою тощо.

Говорячи про територіальну організацію влади на українських теренах, потрібно розрізняти як внутрішній, так і зовнішній аспект цієї проблеми. Внутрішній аспект – це принципи та структура побудови внутрішньодержавної «вертикальної» організації влади. Зовнішній – характеризує форми існування окремих українських земель в історичній ретроспективі і дозволяє проаналізувати зв’язки між ними, що дає змогу з’ясувати ґенезу висвітлення так званих федералістських ідей у світлі сучасних процесів регіонотворення.

У цілому необхідно підкреслити, що українська державність в усіх її конкретних проявах ніколи не набувала федеративної форми, хоча ідеї федералізму майже завжди існували у політико – правовій ідеології, що формувалася на наших теренах. І тому при розробці регіональної політики України необхідно намагатися зберегти унітарність країни при її можливій децентралізації (або регіоналізації).

Уповільнення структурних реформ в останні роки можна віднести до певної нездатності переглянути роль уряду в регіональному житті. В Україні рівень урядового втручання в діяльність підприємств і ринків, як на національному, так і на регіональному та місцевому рівнях є особливо значним. Це створює серйозні перешкоди для розвитку сприятливого інвестиційного клімату та реалізації потенціалу країни й регіонів. Важливого значення при аналізі нерівномірності регіонального розвитку України набувають питання інвестицій для інноваційного розвитку і характеристика зовнішньо – економічної діяльності регіонів.

У контексті вищенаведеного проаналізуємо сучасні проблеми і процеси регіональної політики та розвитку України. Як відомо, відносини центру і регіонів є вирішальними для розвитку всієї держави. Вони не тільки визначають державний устрій, а й мають вплив на вирішення соціальних проблем. За роки, які минули з часу здобуття незалежності, у вітчизняній практиці активно використовувались методи бюджетного регулювання, котрі за своїм змістом і механізмом здійснення майже нічим не відрізнялись від аналогічних методів командної економіки СРСР. Як і раніше на його організацію мають значний вплив вольові рішення, суб’єктивні чинники; цей механізм залишається непрозорим і не прив’язаним до таких об’єктивних критеріїв, як соціально – економічний розвиток території, стан місцевого господарства, рівень податкоспроможності адміністративно – територіальної одиниці, кількість населення та його вікова структура, мережа соціально – культурних закладів та ін.

Усе це спонукає до вироблення якісно нових підходів в регіональній політиці й віднесення її до найважливіших державних пріоритетів. Створена ж 1999 року Комісія з розробки Концепції державної регіональної політики конкретних пропозицій так і не напрацювала. Причин для цього можна назвати скільки завгодно. Але основне – це не враховано досвід розробки й реалізації регіональної політики в країнах ЄС. Досвід ЄС має для України на етапі зміцнення державності перш за все змістовне значення. Тобто мова йде про філософію регіональної політики, її цілі й завдання, пріоритети, інструменти реалізації, можливі схеми відносин між центром і територіями тощо.

Також важливо звернути увагу на ще одну особливість загального характеру, що стосується розробки проектів концепцій регіональної політики – це недоцільність об’єднання в одному документі таких питань як адміністративна реформа, зміцнення основ місцевого самоврядування, реформування організації влади, визначення розподілу функцій та повноважень різних рівнів управління. В Україні ще не створено правової бази, не тільки для регіональної політики, а й для досягнення регіонами оптимального самоврядування, немає чіткого розподілу повноважень між центральними та місцевими органами виконавчої влади й органами місцевого самоуправління з питань управління і регулювання соціально – економічним розвитком регіонів. Це прослідковується при аналізі як існуючих законодавчих актів, так і в роботах спеціалістів та експертів з цієї тематики, які наголошують на певних суперечностях і дублюванні, зокрема в бюджетній сфері [8; 9; 10].

Можна погодитися з А. Гальчинським, який вважає, що слабким місцем протягом усіх років незалежності була і залишається регіональна

політика. У цьому плані, на його думку, було б доцільним прийняття Закону «Про основи регіональної політики в Україні», що мав би офіційно визначити принципи відносин держави і регіонів у визначальних сферах суспільного життя [11]. Такої ж думки дотримується М. Долішній [12].

Проблема адміністративно – територіального устрою України та розподілу повноважень між рівнями влади широко дискутується останнім часом і характеризується різноманітністю поглядів та підходів. Поширені точки зору стосовно зменшення кількості областей, які спираються на твердження щодо зменшення управлінців, а з другого боку можуть нести загрозу федералізації [13].

У взаємовідносинах між державою й регіонами використовується принцип розподілу і делегування повноважень, що закріплений рядом нормативних актів. Поряд із тим зберігаються і традиційні форми централізованого управління, що часто порушує декларовані права регіонів.

Проблема управління регіоном повинна розглядатися в рамках концепції регіональної політики в цілому. Остання ж не повинна зводитися тільки до пошуку оптимальних форм та методів взаємодії державних, регіональних та муніципальних органів. Важливим моментом організації регулювання є визначення функцій територіальних органів різних рівнів виходячи з цілей і завдань розвитку самого регіону. І на сьогодні вже не відповідає реаліям застосування принципу регіоналізму до окремого поселення, району. Міста, райони, сільські й інші населені пункти не володіють тією самостійністю, яку має область. Вони не є і підсистемою єдиного господарського комплексу, а виступають лише як складова його регіональної частини. Поширення принципу регіоналізму до найнижчих територіальних утворень може привести і до багатоступеневості управління.

Світовий досвід вказує на те, що до негативних наслідків приводить як жорстко централізована модель територіального устрою й управління, так і її автаркічний варіант. В останньому випадку дуже швидко набирають силу центробіжні федералістські тенденції, що можуть призвести врешті – решт до розвалу загально – національної системи господарювання, утворенню вузькорегіональних ринків автаркічного типу. Тому, не дивлячись на територіальні особливості й розбіжності в рівнях соціально – економічного розвитку регіонів, держава повинна забезпечити міжрегіональну єдність відтворення макроекономічних процесів. У цьому її головне призначення в регіональній політиці.

Однією з головних проблем, які потребують уваги при розробці регіональної політики, є співвідношення між національною та регіональною конвергенцією. Досвід західноєвропейських країн, зокрема тих, що мали низький стартовий рівень економічного розвитку (наприклад, Португалія, Іспанія, Ірландія) свідчить, що під час «наздоганяючої» фази держави схильні фокусувати свою увагу на національній конвергенції, тобто на зменшенні розриву між своїм економічним розвитком та країн більш розвинених. Такий акцент зазвичай веде до зростання регіональних відмінностей всередині країни, але до прискореного розвитку держави в цілому. З другого боку, Греція надала перевагу, більшою мірою, проблемі регіональної злагоди, хоча і за рахунок відставання у питаннях національної конвергенції від інших країн Європейського Союзу.

За основу вироблення національної регіональної політики України можна взяти програмно – цільовий підхід до вирішення регіональних проблем, що використовується в країнах ЄС. Предметом програм повинні стати конкретні пріоритетні регіональні проблеми, а не «регіони», або їх «соціально – економічний розвиток» взагалі. Відбір проблем для розробки програм і реалізації їх на державному рівні повинен виходити з особливого їх значення для здійснення структурних змін та підвищення ефективності розвитку конкретних галузей і регіонів, соціальної сфери, для забезпечення екологічної безпеки й раціонального природокористування, із терміновості вирішення цих проблем і необхідності концентрації ресурсів.

Висновки. Підсумовуючи викладене можна зазначити, що нині в Україні програми регіонального розвитку у своїй більшості не відповідають одній із обов’язкових вимог – вирішенню невеликої кількості найбільш пріоритетних, найбільш гострих і невідкладних регіональних проблем. За відсутності централізованої інформації про такі проблеми, загальноприйнятої методики їх порівняльної оцінки й ранжування, регіональну політику України не можна розглядати як пріоритетно орієнтовану.

Що стосується конкретних завдань державної регіональної політики, то при її розробці треба врахувати наступне:

– необхідність збереження унітарного характеру держави, що є однією з основних гарантій територіальної цілісності і збереження суверенітету в умовах неадекватної реакції регіональних еліт, яка може виявлятися у своєрідному тлумаченні тих чи інших принципів федеративного устрою;

– необхідність обґрунтування територіальних пропорцій у розвитку країни, проте, погоджуючись з тим, що одного науково обґрунтованого соціально – економічного районування недостатньо, якщо не буде вироблено чітких підходів щодо питання адміністративного управління розвитком територій. Без тісного та гармонійного поєднання двох цих питань робота з пошуку найбільш оптимальної класифікації соціально – економічних районів не матиме практичного значення, бо її наявність не є самоціллю, а важливим інструментом як для аналізу і моніторингу регіональних вимірів у розвитку країни, так і точкою відліку для періодичного перегляду пріоритетів державної регіональної політики, які не можуть бути чимось раз і назавжди даним, і повинні час від часу коригуватися залежно від цілого ряду внутрішніх і зовнішніх факторів;

– державна регіональна політика повинна бути сконструйована таким чином, щоб сприяти виходу регіонів у міжнародну систему поділу праці, підвищенню рівня їх конкурентоспроможності в умовах глобалізації світової економіки.

Отже, Регіональна політика повинна мати довгостроковий характер, базуватися на досвіді країн з розвиненою ринковою економікою, зокрема країн ЄС, узгоджуватися з місцевою специфікою проблем і не суперечити основним положенням економічних реформ, що проводяться. Головною засадою регіональної політики має бути прагнення зменшити існуючі диспропорції між регіонами, у тому числі в умовах життя. Суто розподільча політика заважає структурній перебудові в Україні.



Номер сторінки у виданні: 111

Повернутися до списку новин