Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Інформаційна політика у староданьому Китаї





Юрій БОНДАР, кандидат політичних наук, доцент кафедри видавничої справи

та редагування Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка

 

Анотація: у статті розглядаються питання здійснення інформаційної політики в державах давнього Китаю, розуміння значення інформації та суспільної комунікації в державному управлінні, суспільних відносинах.

Ключові словаінформація, інформаційна політика, комунікація, писемні пам’ятки, писемність..

 

Аннотация: в статье рассматриваются вопросы осуществления информационной политики в государствах древнего Китая, понимание значения информации и общественной коммуникации в государственном управлении, общественных отношениях.

Ключевые словаинформация, информационная политика, коммуникация, письменность..

 

Annotation: the article deals with the implementation of information policy in the states of ancient China, the understanding of the importance of information and social communication in public administration and public relations.

Key words: information, information policy, communication, writing..

 

Стародавній Китай, доволі відособлений від іншого світу (в тому числі через нерозвиненість тогочасних комунікаційних зв’язків), виробив і запропонував свою парадигму розуміння значення соціальної інформації у житті суспільства та здійснення інформаційної політики у державному й суспільному управлінні. Питання соціальної комунікації та інформаційної політики в державних утвореннях давнього Китаю частково розглянуто в працях К. В. Васильєва, Л. С. Васильєва, Ю. Л. Кроля, М. В. Крюкова, Л. С. Лисевича, Л. С. Переломова, Е. П. Синицина, І. Т. Федоренка та інших науковців. Завданням нашого дослідження є подальше осмислення й узагальнення означеної теми.

            Давньокитайські писемні пам’ятки, що збереглися, мають доволі суб’єктивістський характер, свідчать про редагування і переписування їх у різні історичні періоди, що ускладнює завдання науковців скласти цілісну й неупереджену картину суспільно – політичного розвитку давніх держав Китаю.

Різними були і способи передавання інформації китайцями. Найдавніші писемні епіграфічні пам’ятки, що датуються XVIII – XII ст. до н. е., здійснені на панцерах черепах та кістках тварин. Переважно це так звані гадальні написи часів держави ШанІнь. Завдяки специфічності матеріальних носіїв їх збереглось доволі багато – нині в розпорядженні дослідників понад 100 тисяч таких написів.

Інформаційне наповнення давніх писемних пам’яток стосується здебільшого різних аспектів господарювання і побуту давніх китайців, скажімо, ведення домашнього господарства, полювання, риболовства, тваринництва. Однак оракульські «запити» стосувались і доленосніших питань, ухвалення важливих політичних рішень. Приміром, в одному із записів йдеться: «Запитую: «Цар хоче здійснити експедицію проти країни… Рада (дорадчий орган при правителі з достатньо великими повноваженнями – Авт.) не згодна. Чи досягну успіху?» [1, 567].

Про використання писемних способів комунікації в управлінні свідчить також і структура державного апарату часів Шан – Інь. До вищих чиновників належали, зокрема, начальник «великих доручень і царських наказів» та великий писець, якому в свою чергу підпорядковувались усі інші писці. Накази й розпорядження записували на бамбуковому листі, а потім оприлюднювали. Для збереження документів існував і державний архів, начальник якого також належав до найвищих посадовців. Власне і появу системи китайського ієрогліфічного письма дослідники пов’язують із двором. Автором його був ніби царський міністр Цан Се (XXVII – XXVI cт. до н. е.).

Іншим і трохи пізнішим носієм інформації стали вироби з бронзи, на яких китайці виконували написи вже ускладненим стилем чжоу вень «великим письмом для печаток». Такі письмена характерні для епохи держави Чжоу (ХІ – ІII ст. до н. е.), яка стала спадкоємницею традицій та державного управління Шан – Інь. Виконували написи писці на замовлення переважно аристократів, які таким чином фіксували й зберігали інформацію про, скажімо, важливі події в житті замовника.

Розвиток торгівлі, ремісництва, комунікаційних зв’язків в епоху Чжоу зумовлювали і розвиток суспільного управління, посилення ролі знань та писемності, яка ставала власне засобом комунікації та здійснення влади. Водночас складність (у старокитайській грамоті дослідники нарахували до 10 тисяч ієрогліфів) і, так би мовити, ортодоксальність китайської писемності, яка пояснюється також необхідністю існування писемного знаменника для багаточисельних діалектів великої держави, вимагали освіти і широких знань.

До писців, освічених людей, ставились в Китаї з особливою повагою та шаною, навіть більшою, ніж приміром, до воїнів. Культ письма витворив і мистецтво так званого краснописання, яке й донині цінується в Китаї нарівні з живописом.

Умінню «китайської грамоти» вчили у школах, що були як державними, так і приватними. Навчання грамоті та іншим предметам тривало впродовж кількох років і було доступне дітям лише заможних китайців. З часом утворилась система шкільних закладів, яка поєднувала як школи в межах общин, так і спеціалізовані центральні навчальні заклади.

Школи ставали центрами, де формувались не лише знання, а й суспільно – політичні, філософські погляди на управління, владні функції, роль держави і місце людини в ній.

Важливим, як для китайської історії, так і у цілому для світової суспільно – політичної думки, стало виникнення на основі шкіл писців конфуціанства – філософського вчення видатного китайського мислителя Конфуція (551 – 479 рр. до н. е.). Освічений, з навичками управління (у молоді роки він служив державним чиновником), Конфуцій уміло поширював свої погляди. Разом з учнями він подорожував країною, проповідуючи і пропагуючи філософське вчення. У пізніші роки він заснував школу, де став викладати. Конфуцій залишив після себе ґрунтовні праці, написані чи впорядковані ним. Серед них – історичні хроніки, коментарі, збірки народної поезії, філософські трактати. Найголовнішою ж книгою конфуціанства стала «Лунь юй», складена учнями й послідовниками мислителя вже після його смерті. У ній зібрані висловлювання й бесіди Конфуція, в яких, власне, і сформульовано бачення мислителем державного управління, зокрема, і вміння правителя комунікувати із суспільством, здобувати довіру в підданих. Конфуцій, якому керування за допомогою писаних законів було не до вподоби, робив наголос на необхідності дотримуватись насамперед узвичаєних традицій і моральності, уособленням і взірцем яких мав бути освічений правитель – мудрець. Про своєрідне розуміння Конфуцієм суспільної комунікації на рівні «правитель – народ» свідчить, зокрема, і таке його висловлювання: «Якщо народ можна використати – так йому й бути, якщо не можна використати – надоумлюйте його». Погляди Конфуція багато в чому зумовили підходи в державному управлінні китайських держав у різні історичні періоди та епохи історії Китаю. Уже в новий час китайський імператор Юнле вирішив зібрати надбання й письмові свідчення конфуціанського вчення. Над проектом першої в історії енциклопедії, що побачила світ 1407 року, працювало понад тисяча вчених академії Ханьлінь. Праця, підготовлена ними, увібрала 22877 письмових згортків, що зіставили 11095 томів!

Свій вплив на розуміння суспільних комунікацій та управління здійснювали, втім, також й інші філософські концепції давніх китайських мислителів. Так, Ма Цзи відстоював ідею федеративного устрою держави із жорстким адміністративним управлінням, Шан Ян, який став засновником так званої течії легізму, наголошував на обов’язковості дотримання жорстких, але «справедливих», писаних законів, Лао Цзи абсолютизував природню мудрість і заперечував необхідність грамотності.

У цілому суспільно – філософські теорії тогочасного китайського суспільства були спрямовані на обґрунтування принципу непорушності влади, в тому числі недоторканості, обожнення правителя. Так, один із законів правового кодексу Му – напівлегендарного царя минулого – передбачав покарання за образу правителя. Згідно з ним, кожен, хто посмів хоча б нешанобливо відгукнутися про правителя, мав бути страчений.

До часів Чжоу належить і видатна писемна пам’ятка доби, знаменитий трактат про військову справу «Мистецтво війни» авторства генерала князівства Ву Сунь Цзи (544 – 496 рр. до н. е.)[6]. У цьому своєрідному підручнику для військових йдеться, зрозуміло, про тактику й стратегію воєнних дій. Однак цікаві настанови Сань Цзи і для розуміння тогочасної інформаційної політики.

Знавець військової справи в розділі «Планування нападу» наголошує: «Мистецтво війни найперше полягає в тому, щоб зруйнувати плани ворога, зруйнувати його союзи, а вже потім напасти на його армію». У розділі «Битва» Сун Цзи підкреслює необхідність поінформованості про супротивника та його наміри: «Той, хто не знає задумів удільних князів, не може наперед укладати союзи. Той, хто не знайомий з горами та лісами, міжгір’ями та западинами, формою багновищ та низин, не може вести військо. Той, у кого немає місцевих провідників, не може використовувати переваги місцевості». Про те, хто і як повинен діставати інформацію для ухвалення рішень, йдеться у прикінцевому розділі трактату «Використання шпигунів». Сун Цзи виокремлює п’ять видів інформаторів: місцеві (ті, хто проживає на тій чи іншій території), внутрішні (чиновники іншої держави), зворотні (перевербовані шпигуни супротивника), неповернуті (так звані шпигуни смерті, які викорис товуються для поширення дезінформації поза державою), повернуті (так звані шпигуни життя, які повертаються із здобутою інформацією). Генерал окреслює і те, як можна використовувати інформацію. Він, зокрема, зазначає: «Потрібно шукати шпигунів ворога, які прийшли шпигувати проти нас. Спокуси їх користю, підпусти їх до себе та утримуй. Так можна придбати і використовувати подвійних агентів. Завдяки отриманим від них повідомленням, можна придбати місцевих та внутрішніх шпигунів. Завдяки отриманим від них повідомленням, неповернуті шпигуни можуть поширити хибні думки, тим самим ошукуючи ворога. Завдяки отриманим від них повідомленням, можна використовувати повернутих шпигунів, коли буде потрібно. Правитель повинен знати ці п’ять правил роботи зі шпигунами». Варто зазначити, що принципи управління і роботи з інформацією, закладені у трактаті Сун Дзи, стали основоположними і в пізніших концепціях управлінських теорій, у тому числі й сучасності.

Управління в часи Чжоу здійснювалось, як свідчать писемні пам’ятки, через царські укази, інші розпорядження. Набуло поширення і діловодство, це підтверджують записи про укладання господарських угод, дарчі записи.

Документообіг значно поширився в часи правління династії Цінь (221 – 206 рр. до н. е.), яка після розпаду китайської держави на князівства, знову об’єднала і централізувала її. Було здійснено кілька реформ. Насамперед створено адміністративну вертикаль управління, яка передбачала розподіл влади на окружну, повітову, волосну та общинну. Окрім останньої, яка будувалась на засадах самоуправління, інші були суто адміністративні, з відповідною чиновницькою підлеглістю і звітністю. Певні зміни зазнало й діловодство. Засновник імперії Цінь Ши Хуан звелів своїм міністрам уніфікувати й спростити систему письма, яка дістала назву «мале письмо для печаток», при імператорі діяв державний архів, де зберігались рескрипти та інші документи, і за який відповідав окремо призначений чиновник.

Централізуючи управління, імператор звернув увагу й на, так би мовити, ідеологічну складову забезпечення політики. За наказом Цінь Ши Хуан – ді було вилучено і привселюдно знищено твори вчених – конфуціанців, які, на думку правителя, були шкідливими і становили загрозу існуванню нової держави [3, 3].

Приводом (можливо, формальним, а, можливо, зважаючи на східну традицію, й інспірованим) стала розмова на нараді Ши Хуан – ді в його палаці в Сеньяні за участю високопосадовців, військових та вчених. Виступаючи, командир лучників Чжоу Цін – чень почав вихваляти імператора за те, що він, мовляв, досяг більших успіхів і величі, аніж його попередники. Натомість вчений Шунь – юй Юе закликав імператора не забувати про традиції управління державою у минулому, зазначивши: «Нині Цін – чень знову лестить Вам в обличчя, посилюючи цим Ваші, государю, помилки, його не можна вважати відданим чиновником».

Ши Хуан – ді запропонував обговорити різні точки зору. Слово взяв перший радник імператора Лі Си. Він, стверджує літопис, звинуватив Юе в нерозумінні позитивних змін, що сталися в державі, вимог нового часу : «…нинішні вчені мужі не вчаться у сучасності, вивчають лише минуле, щоб ганити наш час і вносити сумнів, сіяти смуту серед чорноголових (так тоді називали простолюдинів – Авт.)» [5, 76].

Лі Си звернувся до імператора зі словами:

«Нині (Ви), імператор – володар, об’єднали під своєю владою Піднебесну і встановили одне вчення, яке шанують люди. Однак прихильники приватних шкіл, підтримуючи один одного, ганять закони і настанови, і кожен, почувши про ухвалення указу, одразу, виходячи зі свого вчення, починає обговорювати його. Входячи

(в] палац) вони засуджують (все) в своєму серці, а вийшовши (з палацу), займаються пересудами у провулках. Гудіння монарха вони вважають доблестю, використання інших (учень) шанують як високу (заслугу), збираючи довкола себе низьких людей, вони сіють (серед них) брехню. Якщо подібне не заборонити, то нагорі ослабне становище правителя, а внизу утворяться групи і партії. Найкраще – заборонити це!»

Радник імператора вніс і пропозиції дій:

«Я пропоную, щоб чиновники – літописці спалили всі записи, окрім цінських анналів; усі в Піднебесній, за винятком осіб, які обіймають посади вчених (при дворі), хто осмілюється зберігати в себе Ши Цзин, Ши Цзин (збірки давніх поезій та історичних пам’яток – Авт.) і твори вчених ста шкіл, повинні прибути до начальника області чи командувача військами області, щоб там звалити (ці книги) до купи і спалити їх. Усіх, хто (після цього) осмілиться тлумачити Ши Цзинь та Шу Цзинь (піддати) страті разом з їх родиною; чиновників, які знають, але не доносять про це, карати так само. Тих, хто за тридцять днів не спалить (ці книжки), (піддати) клеймуванню і примусовим роботам на будівництві (фортечних) стін. Не потрібно знищувати книжки з медицини, ліків, ворожіння на панцирах черепах і стеблах, землеробства і розведення дерев. Хто захоче вивчити закони й укази (Цінь), нехай беруть наставниками чиновників» [5, 76–78].

Слова Лі Си впали, видно, на підготовлений грунт. Вилучені книги спалили, а тих, хто хотів їх приховати, стратили. За наказом імператора, як свідчить літопис, живцем було поховано понад 460 вчених, про що правитель наказав широко оповістити [5, с. 81]. Багатьох відправили і «на перевиховання» – на будівництво Великої китайської стіни.

Закручування адміністративних гайок, утім, не зберегло імперію від подальших потрясінь, під натиском яких вона була зрештою зруйнована. Не в останню чергу сталося це, припустимо, і через особисті якості імператора та хиби його інформаційної політики, які позначились на якості пізнішого управління державою. До певної міри свідчить про це й розмова двох учених – Хоушена та Лушена, яку наводить Сима Цянь. Переповідаючи співрозмовників, він цитує:

«Ши Хуан за природою своєю жорстокий і норовливий. Вийшовши з князів, він об’єднав Піднебесну, всі його наміри виконувались, всім його бажанням слідували, і (він) почав вважати, що з давніх часів ніхто не може зрівнятися з ним. Він особливо покладається на тюремних чиновників, лише тюремні чиновники користуються його милістю. Хоч вчених мужів – боші – при дворі сімдесят осіб, вони лише обіймають посади, але не використовуються (на службі). Перші радники і великі сановники отримують готові рішення і діють лише за (вказівкою) государя…

Усі, як великі, так і малі, справи в Піднебесній вирішуються (лише) імператором. Він дійшов до того, що на вагах відважує один дань (давня китайська міра ваги, що дорівнює приблизно 30 кілограмам – Авт.) донесень, які надійшли йому, на добу встановлює норму, доки її не виконає, не дозволяє собі відпочити…» [5, с. 81].

Ши Хуан – ді помер від хвороби під час чергової поїздки країною. Помираючи, він написав старшому сину Фу Су листа, в якому дав розпорядження щодо його похорону. Проте, побоюючись хвилювань поміж претендентів на престол, начальник царського виїзду Чжао Гао не став відправляти вже запечатаний конверт. Домовину з тілом імператора помістили у закриту колісницю, разом з якою їхали найближчі слуги – євнухи. Вони дорогою приймали їжу для володаря, доповіді від чиновників, а також віддавали рішення за результатами їх «розгляду». Чжао Гао підмінив і останнє імператорське розпорядження. Він знищив лист володаря, підклавши натомість новий, де ніби Ши Хуан – ді заповідав управління державою іншому синові – Ху Хаю…

Нова імперія, що постала на руїнах попередньої, відома під назвою Хань (206 р. до н. е. – 220 р. н. е.). Цей період китайської історії прикметний посиленням завойовницької політики держави, розвитком торгівлі та культури Китаю. У часи династії Хань розвивалась освіта, засновувались академії, утворювались бібліотеки.

Найбільшого розквіту імперія досягла за правління сьомого імператора династії У – ді (141 р. до н. е. – 87 р. н. е.). Особливе місце в його діяльності посідала гуманітарна сфера. У – ді надав нового значення вченню Конфуція, зробивши його фактично об’єднуючою державною ідеологією. Потребу в цьому один з найяскравіших представників тогочасної школи конфуціанства Дун Чжушу обґрунтував також інформаційним контентом: «Нині вчені по – різному проповідують а люди неоднаково тлумачать їх вчення. Методи ста мудреців різні, неоднаковий і смисл їх вчень, – у імператора нема нічого, чим він міг би підтримати єдність… Усе, що не відповідає «шести мистецтвам», викладеним в ученні Конфуція, повинне бути викорінене. Єресь повинна бути знищена. Лише після цього управління стане єдиним, закони – зрозумілими, а народ буде знати, чому він повинен слідувати» [4, с. 367].

Дослідники ханьської доби відзначають посилення тенденцій до реалістичного зображення реалій, подій, а отже, припустимо, й вимог до точності інформації, якою послуговувались правителі та в суспільстві. Про це опосередковано може свідчити й одна з давніх китайських легенд, що дійшла до нового часу. Вона розповідає, як імператор наказав художнику малювати портрети своїх наложниць і вибирав для утіх тих, чиє зображення йому сподобалось. Знаючи це, наложниці почали підкуповувати художника, щоб він прикрашав їхні портрети. І лише одна з них не стала цього робити – імператор так жодного разу не бачив її. Коли ж він вирішив подарувати саме цю наложницю іншому правителю, він запросив її перед від’їздом до себе для розмови. Тоді й побачив, що насправді вона найкрасивіша. Розгніваний правитель наказав стратити художника – за необ’єктивність, видно, наданої ним інформації [4, с. 384].

Багато свідчень про існування налагодженої системи документообігу, отримання інформації владними структурами, поширення й оприлюднення її дає видатна праця стародавнього китайського літератора та історика Сима Цяня «Ши цзи» («Книга історії» або «Історичні записки»), а також праці інших літописців, зокрема, придворного історіографа Бань Гу, автора «Цянь Ханьшу» («Історія Ранньої Хань»). Цікава у сенсі нашого дослідження є розповідь Сима Цяня про узгодження назви імператорського титулу, яка ілюструє певну процедуру ухвалення рішень на початках існування держави Цінь. Після об’єднання китайських князівств під своїм началом, ван віддав своїм радникам наказ, у якому, змалювавши ситуацію, що склалася, правитель просить чиновників обговорити яким, на їх погляд, має віднині бути його титул. Ті, порадившись у свою чергу з вченими, з кількох варіантів вибрали й запропонували правителю називатись тай – хуаном – «Великим правителем». Також запропонували й назви документів, що мають виходити з – під пера імператора: накази – чи («повеління»), укази – чжао («едикти»). Правителю також належало називатись Чжен – «Ми». Імператор погодився з підлеглими частково. Він залишив у назві титулу лише «хуан» – володар, наказавши, втім, додати приставку «ді» – найдавніший титул правителів – імператорів, відтак новий титул набув назви «хуан – ді» – «володар – імператор». Інші пропозиції імператор схвалив без змін [5, с. 61–62].

Сима Цянь розповідає про численні поїздки правителів імперією. Мали вони не лише, так би мовити, ознайомчий, а й своєрідно інспекційний характер. Під час подорожей імператор зустрічався з місцевими чиновниками, приймав від них доповіді, проводив наради. Зустрічався він також і з представниками інших верств, зокрема, з вченими, які, фіксує в літописі Сима Цянь, могли висловлювати і своє невдоволення діями влади.

Повідомляє китайський історик і про ще одну інформаційну складову поїздок імператорів. У місцях, які відвідували правителі, встановлювали пам’ятні камені, на яких, окрім славослов’я на адресу імператора, інформували про його діяльність, власне про поїздку, рішення й укази. Ці інформносії використовували згодом й інші імператори, доповнюючи тексти попередників вже новими повідомленнями. Свої тексти про імператорські візити розміщували на камінні й місцеві чиновники [5, с. 70].

Про систему комунікації свідчать також інші знайдені документи. Так, під час розкопок одного з військових поселень на приєднаних землях, були знайдені описи майна та озброєння гарнізону із зазначенням їх стану, що напевно є звітами вищестоящим інстанціям, а також приватне листування [4, с. 370].

Всього ж до нинішнього часу, за підрахунками дослідників, збереглось понад 30 тисяч письмових «ділових» документів епохи Хань.

У часи Хань нового поштовху набула й освіта. Імператор У – ді запровадив конкурсні іспити для тих, хто хотів здійснити чиновницьку кар’єру. Школи, де стали готувати майбутніх чиновників поширились усією державою, що сприяло й загальній освіченості китайців. Про популярність навчальних закладів свідчить приклад столичної школи Тайсюе – у пізньоханьську добу, там навчалось близько 30 тисяч осіб. Викладали в таких навчальних закладах як місцеві педагоги, так і проповідники – конфуціанці, які подорожували, пропагуючи своє вчення, по всій країні.

Удосконалювалась і писемність. З’явилось «ділове письмо», «уставне письмо», «швидкий шрифт» або ж скоропис, що вирізнялись більшою лаконічністю використання зображувальних елементів. Видозмінювались і носії інформації. Писці почали широко використовувати для написання текстів дерев’яні або бамбукові дощечки. Тексти одного твору на кількох таких дощечках з’єднували шкіряним чи шовковим шнуром. Інколи такі «книги» утворювали багатотомні добірки, зберігання яких вимагало доволі великих приміщень. Дорожчими у виготовленні були твори, написані на шовкових тканинах. Такі «видання» високо цінувались, їх часто використовували як подарунки.

Революційним в інформаційно – видавничій царині стало винайдення на початку нової ери (як можливий називають 105 рік) паперу. Його винахід приписують, що прикметно, чиновникові Цай Луню. Проте деякі дослідники припускають, що той лише вдосконалив технологію, відому китайцям ще з середини І ст. до н. е.Удосконалювалось і приладдя для писання. Замість палички з бамбука з’явився пензель. Його виготовляли з м’якого волосу тварин, а ручку приладу – з твердих, інколи коштовних матеріалів – золота, слонової кістки, нефриту тощо. Була винайдена й туш, основою якої стали вода, сажа та клей. Розводили туш у спеціальних тушівницях. Як і писці, письмове приладдя також було об’єктом шани, про який складали пісні й легенди, возвеличували у віршах.

Винайдення паперу стало надбанням усього людства, спричинило якісно нову реальність в інформаційній сфері, а зрештою і в здійсненні інформаційної політики.



Номер сторінки у виданні: 155
Автор:

Повернутися до списку новин