Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Формування концепту «людської безпеки» в умовах сучасних глобальних викликів





Леонід Чупрій, кандидат філософських наук, доцент, докторант відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень

УДК 32.1

 

У статті аналізується питання формування концепту «людська безпека». Визначаються основ ні засади формування стратегії управління безпекою людини.

Ключові слова: національна безпека, людська безпека.

 

В статье анализируется формирование концепта «человеческая безопасность». Определяются основные принципы формирования стратегии управления безопасностью человека.

Ключевые слова: национальная безопасность, человеческая безопасность.

 

The article examines the issue of forming the concept «human security». The basic principles of the strategy manage security rights.

Key wordsnational security, human security.

 

В умовах сучасних глобалізаційних змінвиникають нові загрози, які більше не є вій-

ськовими, проте включають в себе значні ризики для державної влади та вестфальских норм: зокрема, розшарування суспільства й соціальне насильство, падіння моральності, аномальні кліматичні зміни, неконтрольовані міграційні потоки, торгівля наркотиками, тероризм, революції і розповсюдження шкідливої інформації тощо. Подолання цих проблем пов’язано здебільшого із зверненням до концепту «безпека людини».

Відтак у безпековій сфері з особливою гостротою актуалізується питання щодо зміщення акцентів з національної безпеки як безпеки тільки держави на національну безпеку як безпеку людини, суспільства і держави. Зокрема, в міжнародній безпековій сфері довгий час на першому місці були лише інтереси держави, але не завжди враховувалися цінності та інтереси людини. Так, у минулому столітті з метою захисту інтересів держави були задіяні здебільшого жорсткі і агресивні методи вирішення багатьох міжнародних проблем, що призводило до численних збройних протистоянь і значних людських жертв. Останніми десятиліттями ситуація дещо покращилася, але проте акцентуація на жорстких силових методах вирішення багатьох проблем спричиняє зростання напруження, посилення протистояння між різними державами, створює сприятливий грунт для розвитку нетерпимості, екстремізму, тероризму та інших негативних явищ.

У Законі України «Про основи національної безпеки України» зазначається, що одним із головних завдань у внутрішньополітичній сфері є забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою. Це засвідчує те, що наша держава дедалі більшу увагу приділяє забезпеченню небезпеки людини як важливого державотворчого чинника.

Історичний досвід засвідчує, що держави, які суттєво порушували права і свободи власних громадян, перетворювались у тоталітарні спільноти, знищували частину власного населення, а потім поступово деградували й руйнувались. Це підтверджує, що тільки в демократичній державі можна досягнути балансу у реалізації й захисті інтересів держави, суспільства та людини.

Останнім часом світова спільнота досягла розуміння, що в центрі будь-якого політичного рішення має стояти людина. У червні 1999 року генеральний секретар ООН Кофі Аннан, надаючи інтерв’ю газеті «Ле Монд», зазначив: «Людина повинна бути в центрі всього. Навіть концепт суверенітету був розроблений для того, щоб захистити індивідуума, який є сенсом існування держави, а не навпаки. Стає неприйнятним бачити, як самі держави порушують права своїх громадян під приводом суверенітету» [1].

Відтак у безпековій галузі вводиться поняття «людська безпека». Вперше офіційно воно було використано у 1994 р. в доповіді Організації Об’єднаних Націй, присвяченій людському розвитку. Ця доповідь закликала до концептуального переходу від ядерної безпеки (іншими словами, військової) до людської. В доповіді зазначається, що для більшості людей почуття небезпеки виникає більше через страхи, пов’язані з буденним життям, ніж через імовірність апокаліпсичних подій. У цьому контексті людська безпека акцентує увагу на населенні, а не на територіях.

Досліджуючи поняття «людська безпеки», слід відзначити, що воно включає в себе одночасно економічну безпеку (відсутність бідності), продовольчу (вільний доступ до продуктів харчування), охорону здоров’я (доступ до медичної допомоги та захист від хвороб), екологічну безпеку (запобігання нанесення шкоди нав ко лишньому середовищу), особисту (фізичний захист від катувань, насильства в сім’ї, злочинності, наркотиків, самогубства і навіть дорожньо-транспортних пригод), суспільну (за безпечення виживання культур етнічних груп, збереження і популяризація їхньої культурної самобутності, консолідація політичної нації) і політичну безпеку (забезпечення цивільних прав і свобод) [1]. Ми у своєму дослідженні основну увагу приділятимемо останнім двом складовим.

За своєю суттю поняття «людська безпека» відрізняється від поняття «державна безпека» та «суспільна безпека». «Безпека держави» — це захищеність її конституційного ладу, суверенітету й територіальної цілісності. Безпека держави досягається за рахунок наявності ефективного державного механізму управління та координації діяльності політичних сил, а також дієвих інститутів їхнього захисту [2, с. 19]. «Безпека суспільства» — це стан захищеності життєво важливих інтересів суспільства, які дають змогу реалізувати права та свободи всіх груп населення, протидіяти розколу суспільства (в тому числі й з боку держави). Безпека суспільства передбачає наявність суспільних інститутів, громадських організацій, правових норм, розвинутих форм суспільної свідомості [2, с. 18]. Національна безпека об’єднує всі ці три рівні безпеки, враховуючи не тільки інтереси держави, а й інтереси суспільства та людини (див. рис. 1 )

 

Людська безпека ставить однією з своїх головних цілей реалізацію основних потреб людини в умовах глобалізації та взаємозалежності в гнучкому балансі з інтересами суспільства та держави. Цей тонкий баланс вимагає об’єднання різних видів діяльності, споживання та ідеалів навколо універсальних цінностей та визнання і повагу різноманіття різних ідентичностей і культур. Основним об’єктом аналізу людської безпеки є захист особистості, а не захист держави. Сейом Браун у цьому контексті зазначає: «Сьогодні загрози суспільству та індивідуальній безпеці стають дедалі більш транснаціональними» [3].

Метою Організації Об’єднаних Націй у безпековій сфері є світ, вільний від страху. Для реалізації цієї мети ми маємо враховувати сучасні світові реалії, що проявляються у зниженні кількості міждержавних конфліктів і збільшенні міжетнічних протистоянь. Екс-генеральний секретар ООН Кофі Аннан у своїй доповіді «Роль Організації Об’єднаних Націй в XX ст.» зазначив, що в 90-ті роки минулого століття внутрішні конфлікти забрали життя більше п’яти мільйонів чоловік. Він згадав також про зростання масової міграції, збільшення кількості біженців, руйнування інфраструктури і значні екологічні зміни та інші явища, що призводять до порушення фундаментальних прав мільйонів людей і ускладнюють створення умов миру як передумови для побудови кращого світу. І ці проблеми з кожним роком тільки посилюються.

Відтак потрібно формувати нові підходи до розуміння міжнародної системи безпеки та безпеки окремих країн. Зокрема за останні десятиліття відбувається процес формування нових гравців у безпековій сфері. Це суб’єкти субнаціонального рівня: найманці, бойовики, клани, національні меншини, тощо та суб’єкти транснаціонального рівня: багатонаціональні корпорації, групи гуманітарної допомоги, релігійні рухи, міжнародні та регіональні організації. Вони значною мірою впливають на розмивання ідентичності громадян та спільнот, які формувались і розвиваються в межах концепту «національна держава». На думку експертів, формується «глобальне громадянське суспільство». Так Джесіка Метьюз — президент фонду Карнегі за міжнародний мир — зазначає, що ніколи ще в історії недержавні чинники (актори) не досягли такого високого рівня впливу. Кількість, роль і вплив міжнародних громадських організацій різко зросли в останні десятиліття (сьогодні їх близько 30000), перетворюючись в учасників, які часто реагують швидше і краще, ніж держави для задоволення потреб окремих осіб і громад.

Здебільшого саме їх діяльність спрямована на гарантування безпеки громадян різних країн, захист їх прав і свобод. За їх активної підтримки на рівні ООН були ухвалені рішення щодо можливості гуманітарного втручання у внутрішні справи держави, тоді «як коли люди перебувають у небезпеці, прагнення допомогти жертвам повинно превалювати над будь-яким іншим принципом, будь-яким іншим занепокоєнням» [4]. Для реалізації цієї мети Кофі Анан створив міжнародну комісію для вироблення рекомендацій

щодо погодження гуманітарного втручання за ст. 2.7 Статуту ООН. Вона дійшла висновку, що держави мають забезпечувати захист своїх громадян мирним шляхом, але якщо держава ігнорує цю відповідальність, здійснюючи агресію протии своїх громадян, світова спільнота може розглянути варіант збройної інтервенції. Відповідно на Всесвітньому саміті ООН 2005 р. була схвалена Ідея «відповідальності захищати» (R2P).

Декілька разів гуманітарні втручання Були кодифіковані Радою Безпеки ООН у випадках надання допомоги, коли того вимагала ситуація, за неможливості конкретних держав змінити її на краще, як це було в Гаїті, Камбоджі, Сомалі, Мозамбіку, Сьєрра-Леоне. Це гуманітарне втручання здійснюється задля утвердження універсальних прав людини (кодифікованих у декларації ООН 1948 р.). Кофі Аннан зазначив з цього приводу: «.. ніщо в Хартії ООН не в змозі перешкодити визнанню того, що існують права за межами кордонів. Її місія поширюється і на захист людської гідності в кожній державі, а при необхідності — оскільки Хартія це дозволяє — проти держав» [1]. Але гуманітарне втручання повинно здійснюватися дуже виважено і обережно після обов’язкової санкції Ради Безпеки ООН у випадках, коли наявні беззастережні докази порушення прав людини в певній країні. При цьому гуманітарне втручання не повинно нав’язувати цінності держав, які його здійснюють чи переслідувати певні меркантильні інтереси.

Досліджуючи міжнародний досвід, слід зазначити, що і у вітчизняній науці останнім часом починає розповсюджуватися широкий погляд на національну безпеку, яка не зводиться тільки до воєнних, політичних, економічних, енергетичних аспектів. Пріоритетного значення у системі безпеки (національної та колективної) набувають її соціокультурні та етнонаціональні аспекти та роль і значення людини як суб’єкта національної безпеки. Подібний підхід використовують ряд дослідників з питань національної безпеки, зокрема В.Горбулін, С.Здіорук, О.Литвиненко, А.Качинський, Г.Новицький, С.Кісєльов, М.Розумний, Б.Парахонський, С.Пірожков, Г.Ситник, М.Ожеван, Ю.Опалько та багато інших. Так, О.Литвиненко зазначає, що однією з основних характеристик сучасної системи міжнародних відносин, сучасного світу взагалі є задекларована міжнародним співтовариством відмова від принципу державних інтересів. Здійснивши аналіз нормативно правових актів ООН, ОБСЄ та інших міжнародних організацій, дослідник вважає, що суверенітет держави вже не є абсолютною цінністю, пріоритетного значення набуває проблема гарантування прав людини.

У вітчизняних нормативно-правових документах це також відображено. Так, у ст. 3 Конституції України чітко зазначено, що саме права і свободи людини і їх гарантія визначають зміст і спрямованість діяльності держави, причому забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. В Законі «Про основи національної безпеки України» вказується, що саме людина є найвищою соціальною цінністю і головним об’єктом національної безпеки.

У вищезгаданому законі також підкреслюється, що громадяни України і об’єднання громадян є також і суб’єктами забезпечення національної безпеки. Хоча у відповідному законі, вказуючи на головні суб’єкти забезпечення національної безпеки, в першу чергу називаються органи державної влади та місцевого самоврядування і лише на останньому місці вказуються громадяни України і об’єднання громадян, що свідчить про недостатній рівень розуміння державою важливості участі власних громадян і недержавних об’єднань у забезпеченні національної безпеки.

Економічна, воєнна, політична та інші доктрини в принципі мають сенс і значення лише тою мірою, якою вони є ефективними інструментальними формами реалізації гуманітарної доктрини. Відповідно до цих положень ми розроблятимемо підходи в рамках парадигми — національна безпека як захист прав і свобод людини, захист громадянського суспільства і держави, оскільки існуючі підходи розроблені, як правило, в рамках парадигми — безпека є захистом у першу чергу держави від загроз.

Тому ми розглядаємо в цій роботі передусім людину як суб’єкт і об’єкт політики національної безпеки і досліджуємо саме ті гуманітарні галузі — релігію, культуру, освіту, науку, — які й формують людину як неповторну й унікальну особистість, повною мірою проявляючи її творчі креативні якості в різних галузях суспільно – політичного життя. Розвиток високої цивілізації є результатом реалізації найкращого потенціалу людини і його використання для поліпшення суспільства, що й здійснюється насамперед через гуманітарні науки.

Аналізуючи концепт «безпека людини», слід визначити стратегію управління безпекою людини. Якщо донедавна в її основі лежала концепція нульового ризику, то сьогодні дослідники переконані, що стратегія має базуватися на концепції прийнятного (ненульового) ризику (вибору рівня ризику в межах від мінімального (який вважається досить малим) до максимально допустимого) [2, с. 236]. Зокрема, у Нідерландах, здійснюючи планування промислової діяльності, поряд із географічними, економічними та політичними картами, використовуються й карти ризику для території країни.

Дослідники планують декілька стратегій управління безпекою, основу яких становитьконцепція прийнятного ризику [5, с. 6]:

– запобігання причин виникнення надзвичайних ситуацій аж до відмови від продукції небезпечних виробництв, закриття аварійних об’єктів тощо;

– запобігання виникненню надзвичайних ситуацій у разі, коли неможливо відвернути при чини катастроф (будівництво захисних споруд тощо);

– пом’якшення наслідків надзвичайних ситуацій, упровадження стабілізаційних і компенсаційних заходів. Найоптимальнішим є поєднання всіхтрьох видів стратегій.

Для забезпечення безпеки людини, захисту її прав та свобод та для подолання загроз у цій галузі потрібно реалізувати ряд завдань у сфері внутрішньополітичної безпеки. У Законі України «Про основи національної безпеки України» чітко зазначено [6]:

– забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина, захист конституційного устрою, вдосконалення системи політичної влади з метою зміцнення демократії, духовних та моральних підвалин суспільства; підвищення ефективності функціонування політичних інститутів влади;

– створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав лю дини і основних свобод;

– забезпечення політичної стабільності, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві, запобігання проявам екстремізму;

– забезпечення прозорості в діяльності державних органів, прийнятті управлінських рішень, інформованості населення, зміцнення на цій основі його довіри до владних інститутів;

– створення повноцінного, ефективно діючого місцевого і регіонального самоврядування;

– формування і вдосконалення політикоправових, соціально-економічних та духовно культурних засад етнонаціональної стабільності, відпрацювання ефективних механізмів узгодження інтересів етнічних спільнот та розв’язання міжнаціональних суперечностей;

– забезпечення міжконфесійної стабільності та запобігання конфліктним загостренням на релігійній основі, недопущення протистояння різних церков, у тому числі щодо розподілу сфер впливу на території України.



Номер сторінки у виданні: 131

Повернутися до списку новин