Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Стан і проблематика публіцистики незалежної України





Олена ЛЕБЕДЄВА ГУЛЕЙ, кандидат наук із соціальних комунікацій, доцент

УДК 82.92 (477)

 

У статті досліджено формування і становлення сучасної журналістики під впливом суспільнополітичних процесів, зокрема висвітлено проблему професійності українського журналіста, а також проаналізовано ідейно-тематичне навантаження публіцистичних матеріалів, стан і закономірності історичного розвитку журналістики.

 

В статье исследовано формирование и становление современной журналистики под воздействием общественно-политических процессов, в частности отражена проблема профессиональности украинского журналиста, а также проанализировано идейно-тематическую нагрузку публицистических материалов, состояние и закономерности исторического развития журналистики.

 

In the article the formation and the formation of contemporary journalism under the action of political processes is studied, it is in particular supply with sounied problem the professionalism of Ukrainian journalist, and are also studied the ideological thematic filling of publicistic materials, camp and laws governing the historical development of journalism.

 

Преса є дзеркальним відображенням розвитку суспільства, тому від журналіста, від його життєвої, громадянської позиції дуже часто залежить, що саме і як сприймуть люди, якими в їхній уяві будуть відображатися суспільнополітичні процеси, що відбуваються у світі чи Україні.

Актуальність теми полягає в тому, що українська журналістика з кожним роком опиняється в нових умовах, тому її аналіз є на часі.

Мета дослідження. Проаналізувавши ідейнотематичне наповнення матеріалів, стан і перспективи сучасної журналістики, необхідно визначити у ній роль і місце українського журналіста. Тому насамперед слід проаналізувати:

– передумови становлення новітньої журна лістики в Україні;

– ідейно тематичне навантаження публіцистики 90-х років ХХ ст.;

– закономірності і стан сучасної журналістики.

Об’єкт дослідження. Ідейне навантаження публіцистичних матеріалів, тенденції розвитку журналістики в незалежній Україні.

Предмет дослідження. Матеріали відомих дослідників журналістики, зокрема В.Здоровеги, В.Карпенка, М.Кіма, А.Москаленка, В.Почепцова та ін., а також публікації низки періодичних видань.

Наукова новизна. У статті запропоновано розглядати українську публіцистику крізь призму професіоналізму журналіста, а також структуровано і проаналізовано ідейно тематичний зміст публіцистичних матеріалів 90 х років.

Для розуміння закономірностей і стану сучасної журналістики в Україні необхідно проаналізувати її розвиток в історичному вимірі, адже українська журналістика ніколи не мала державної підтримки, оскільки сама Україна не була державою в повному розумінні цього слова. Українське слово, українська думка, українська преса були під забороною, бо в роки тоталітарного режиму чи колоніальної незалежності, під гнітом якої перебувала Україна декілька століть, публіцистика мала надзвичайно національне чи націоналістичне забарвлення. Якщо, незважаючи на всілякі заборони, друкувалися українські видання, то вони, звичайно, мали національно-патріотичний напрям. Це було вельми небезпечно для існування царського чи комуністичного режиму. Тому під категоричною забороною були не лише згадки про існування національно-патріотичних видань, а й вилучалися з бібліотек твори, плямувалися найталановитіші публіцисти.

У цьому контексті журналістикознавець В.Здоровега зазначив: «З наукового обігу повністю випала періодика національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Білою плямою аж до кінця 80 х років ХХ століття залишилася українська преса Західної України 1920 1929 рр.» [1].

Століття бездержавності вплинули на рівень української журналістики, адже, з одного боку, значна частина журналістів старшого покоління просто не може мислити і писати інакше, ніж їх навчали у радянських вишах і змушували в компартійній пресі. Водночас за 70 років панування комуністичного режиму склалася думка (яка всіляко підтримувалася не лише морально, а й матеріально, адже навіть вчителі російської мови одержували доплати за уроки, прочитані сусідньою мовою), що писати і друкуватися українською мовою — провінційно і по селянськи. Така ситуація виникла ще й тому, що незалежна преса не мала права на існування, а більшовицька була ідейно і мовно чужою для українця. Тих журналістів, котрі думали поіншому, які, незважаючи ні на що, обирали незручні теми («Літературну Україну», «Вечірній Київ», «Молодь України»), відносно (для тих часів) патріотичні видання, не дуже шанували, не відзначали урядовими нагородами. Нав паки, публіцисти наражалися на всілякі неприємності — від звільнення з роботи до пере бування у місцях дещо віддалених. Не дивно, що саме творчі люди в 60-ті роки ХХ ст. стали головним рушієм пробудження свідомості та самоідентифікації українського народу.

Із проголошенням незалежності не могло бути швидкої зміни у свідомості і, одержавши політичну свободу, українські засоби масової інформації потрапили в економічну залежність, адже колишні компартійні видання, ставши «незалежними», змушені були, шукаючи економічної стабільності, покладатися на волю новоявлених мільйонерів, «підспівувати» нововведенням, партіям і партійникам, паплюжити інших, і просто-напросто — продаватися. Мабуть, тому дедалі частіше журналістику стали називати не четвертою владою, а другою наддержавною професією.

За словами відомого дослідника української журналістики В. Здоровеги: «...століття бездержавності, понад сім десятиліть тоталітаризму не могли не вплинути на якість масової інформації в Україні. Нам і досі важко здолати, з одного боку, догми, нав’язані компартійною системою, а з іншого — провінціоналізм преси як результат тривалого колоніального становища України» [1].

Зокрема, найперше, що вражає при перегляді українських газет періоду від проголошення незалежності, — це велика кількість розсекречених, архівних та історичних матеріалів. Ідейний спектр публіцистики цих часів має виразно патріотичне спрямування. Національ на ідея — це макроідея, духовна основа виступів журналістів. Вона конкретизується, витрактовується у цілій множині ідей.

Отже, аналіз ідейно-тематичного змісту українських засобів масової інформації дав змогу дійти висновків, що тематика газетних публікацій суттєво різниться залежно від:

1) часу публікацій;

2) регіону України;

3) належності видання;

4) професійно-культурного та морально етичного рівнів газети.

Таким чином, можна виокремити теми, які були актуальними для українських друкованих видань у різні часи, в різних регіонах країни.

Цей матеріал присвячений здебільшого таким сторінкам історії України:

1. Події часів жовтневого перевороту, громадянської війни; утворення й діяльності УНР та українського січового стрілецтва.

Так, друкувалися статті, присвячені темі громадянської війни та утворення і діяльності УНР: «Пам’яті козаків-героїв, замордованих під Крутами» [Л.Старицька-Черняхівська, № 14; 23], «Політичні погляди М.Драгоманова та Д.Донцова в контексті формування сучасної української державності» [М.Томенко, № 21; 23], «Іван Франко і січове стрілецтво» [М.Магунь, № 119; 90; 5], «Євреї та українці» [фрагменти розмови Симона Петлюри з представниками єврейського населення у Кам’янці Подільськім, № 22; 5], «Троцкий: Инструкция агитаторам на Украине» [№ 22; 5], «Махном залишатися було небезпечно» [№ 207; 14]. Загалом аналіз матеріалів дає змогу дослідити деякі сторінки історії України часів громадянської війни, діяльності УНР, січового стрілецтва, які до того періоду були закритими.

2. Голодомор — 33; політичні репресії 1937 року. Страшний факт у життіукраїнського народу — штучний голодомор — за часів існування Радянського Союзу замовчувався. Однак із проголошенням незалежності України стали дос тупні архівні матеріали, свідки того жахливого часу отримали можливість розповісти правду. Так, можемо перелічити такі матеріали: «Поб ра тимство. Голодомор — 33 в Наддніпрянщині і Західній Україні» [В.Пархо менко, № 105; 14], «Штучний голодомор» [С.Смалюк, № 102; 5], «Пом’янімо їхні світлі душі» [В.Денисенко, № 7; 20], «Голодомор» [О.Федорів, № 16; 19].

Взагалі, на початку незалежності тема голодомору була актуальною: в кожній газеті цього періоду можна прочитати невелику статтю про той час, відшукати світлини з архівних матеріалів тощо.

3. Події Другої світової війни, створення та діяльність УПА. Постаті УПА. «Пройде небагато часу. І на Дніпровській кручі виросте величний Пантеон Героїв. Тут символічно — вічний спочинок героїв матеріУкраїни, тих, хто незламно стояли за волю, кров’ю скропили любов до Батьківщини» — такими словами Богдан Климчак, якого офіційно визнавали останнім політв’язнем, висловив мрію про те, як у майбутньому український народ вшанує своїх героїв.

У часописах на початку 90 х років ХХ ст. досить поширеною була тема діяльності Української Повстанської Армії: «Протистояння. До 50-річчя УПА» [№ 43; 11], «Державницька слава УПА. Родовід УПА» [Р. Рахманний, № 15; 11], «Ко го і як «присовокупляли» [І. Шпиталь, № 3; 11], «ОУН-УПА в роки війни» [№ 108; 14], «Перепоховання Михайла Сороки та його дружини Катерини Зарицкої» [№ 163; 5], «В Україну вертають сини» (відкриття пам’ятника С.Бандері в с. С. Угринів) [№ 76; 5], «З історії української суспільної думки. Ярослав Стецько: Українська визвольна концепція» [№ 7; 16], «Історія нас виправдає» [Р. Скалій, № 5; 21], «Один по одному падав» [В.Сергійчук, № 123; 17], «Патріоти, а не колаборанти воїни Української дивізії «Галичина» [№ 3; 17], «Обман на целую войну» [В.Суворов, № 37; 17], «Євген Коновалець: За Україну, за її волю!» [№ 115; 5], «ОУН і «Молода гвардія» [Є Стахів, № 7; 17].

4. Політичні в’язні радянської тоталітарної системи. Після короткого періоду «хрущовської відлиги» швидко настав період тотальної цензури, заборони свободи совісті і слова. Однак українська інтелігенція не змирилася з таким станом речей, і відповіла спротивом. Таких «інакомислячих» влада намагалася «ламати» духовно, якщо це не вдавалося — арештовувала й на довгі роки відправляла у табори та психлікарні.

Радянські газети замовчували такі дії влади або підтримували їх. І лише з початком незалежності Україна змогла дізнатися імена тих, хто не зрадив національну ідею. Короткий огляд видань початку 90-х років ХХ ст. свідчить, що ця тема була актуальною для більшості газет: «Коротке «вільне» літо в неволі» [О.Андрущак, № 20; 16], «Серце для Вічності. Іван Світличний'BB [М.Москаленко, № 7; 17], «Найвища міра» [В.Коцюк, № 2; 17], «Микола Руденко про себе і свої переконання» [М.Слабошпицький, № 2; 17], «На коліна не стали (колишній політв’язень, голова Спілки українських політв’язнів Іван Чубко)» [№ 7; 17], «Розгортаю життя, як сувій полотна» [Н. Світлична, № 2; 17], «Мене судили за рішенням політбюро» [М.Руденко, № 6–7; 17], «Біль утрати» (на день пам’яті Зиновія Красівського та Ярослава Лесіва, багатолітніх політв’язнів радянської системи) [№ 14; 21], «Повернення» (до дня пам’яті Валерія Марченка) [№ 16; 21], «Повернення в Україну — Блаженнійший Мирослав Іван Кардинал Любачівський повертався в Україну 30 березня 1991 року» [Б.Климчак, № 104; 5], «Письменники України — жертви сталінських репресій» [О.Мусієнко, № 318; 14], «Крізь незгоєний біль» [А.Пашко, № 148; 5], «То пропікає душу Україна» [М.Дмитренко, № 44; 5], «Дисиденти» [Ю. Зайцев, № 86; 14], «Дорога болю» [№ 169; 14], «Ми вже твої коханці, смерте!» [Л.Лук’яненко про останні дні Василя Стуса, № 169; 14], «Загадка смерті Григора Тю - тюнника» [В.Коваль, № 207; 14], «У душі має бути тиша» [М.Фішбейн, № 109; 14], «Танець з вовками, або Щербицький вибачатися не вмів» [А.Яремчик, № 116; 14], «Під дамокловим мечем (М. Рильський у слідчих справах ДПУ- НКВС) [І.Ільєнко, № 9; 14], «Нескорений Вчитель Григорій Куделя» [Л.Гладун, № 19; 8]. 5. Досить популярною темою для всіх засобів масової інформації (на початку 90-х років) є події, що розгорталися у зв’язку з обранням депутатів до Верховної Ради СРСР та Верховної Ради УРСР, до складу яких потрапила велика кількість демократично налаштованих людей. Тоді вперше виборці мали альтернативу: обрати представників компартійної номенклатури чи діячів нової формації, високоінтелектуальних людей, колишніх дисидентів, політичних в’язнів, саме тих депутатів, які згодом приймуть Акт про незалежність України.

Чи не кожна газета різного рівня — від центральних до районних видань — подавала репортажі із засідань Ради, брала інтерв’ю в народних депутатів, друкувала виступи народних обранців на засіданнях. Так, періодичні видання 1990 1994 років подають такі матеріали: «Із сесійної зали Верховної Ради СРСР» [2], «До центру злагоди» [О.Гуцул, 14]. Постійна рубрика в газеті «Молодь України» під назвою «Від наших парламентських кореспондентів». «Пар ламент у пікетах» [14], «Се сія була особлива» [14], «Уряд можна змінювати часто— парламент тільки раз» [14], «Парламентский дневник» [17], «Так хто ж при владі, панове товариші?» [В.Чорновіл, 25], «Верховна Рада — ні потонути, ні випливти» [25], «Чергова парламентська криза — голову треба міняти» [25], «Міністри чекають звільнення, а депутати — нового портфеля» [14], «Танками не накормишь» [В.Долгунов, 17], «Звернення Верховної Ради до Збройних сил» [5], «Вчора над будівлею Верховної Ради піднято національний синьо-жовтий прапор» [5]. Також майже у всіх газетах протягом усіх років, за які здійснена вибірка, подаються репортажі власних кореспондентів з українського парламенту.

На жаль, президентські вибори та вибори до рад усіх рівнів, які проходили у другій половині дев’яностих, суттєво відрізнялися від перших демократичних. Незважаючи на появу цензури, тиску з боку засновників чи влади, чесні журналісти не боялися писати правдиві статті, називаючи речі своїми іменами.

Так, Т.Хомич у газеті «Молодь України» за 5 квітня 1994 року подає матеріал, що має красномовну назву «Порушення носили масовий характер». У статті йдеться про факти порушення виборчого закону колишнього прем’єр міністра Л.Кучми: «В Новгород-Сіверський приїхав Кучма, для якого зразу ж зібрали всіх керівників владних структур трьох районів для вироблення стратегії виборчої кампанії тільки одного кандидата. Суть зводилася до короткого і зрозумілого всім керівникам ультиматиму — або Л. Кучма нардеп, або шукайте в іншому місці керівного крісла. Прес-конференцію організували тільки для одного кандидата — Л.Кучми. Матеріалами цієї пресс конференції були завантажені всі номери трьох районних газет протягом двох місяців, які прославляли тільки Л.Кучму».

Обман, подвійна мораль, цинізм, торгівля не лише голосами, а й совістю — ось картина, яку змалював у своїй «Колонці редактора» і Віталій Карпенко, головний редактор «Вечірнього Києва», даючи оцінку передвиборчим баталіям. У виступах він аналізує виборчий закон і робить висновок: «Право на інформацію обмежене у новому виборчому законі» [1]. А далі читаємо: «Вибори народних депутатів — це ще не вибір народу», «Маємо те, що бачимо», «Країна Компроматія», «Велика гризня. Перед виборна», «Партія влади готується до виборів», «Перша передвиборна комедія. На сцені — нардепи, режисери — за лаштунками», «Передвиборний туман та багатопартійний обман», «Дещо про етику передвиборної боротьби» тощо.

Віталій Карпенко пише: «Вилити ківш помиїв на голову — ніби в порядку речей. Обляпати когось багнюкою — стало звичним і буденним. Розтиражувати на того чи іншогокапость — мало не правило доброго тону» [1]. При цьому ж називаються речі своїми іменами: паскудство — паскудством, ницість — ницістю. Автор запитує: «Хто за ким стоїть, навіщо це робиться і доки триватиме?» І не знаходить відповіді... Не знаходимо відповіді на ці запитання і в 2012 році — ті ж проблеми, та ж брехня, політтехнології, той самий чорний піар...

6. Не менш актуальними є матеріали про діяльність уряду, президента, дій органів виконавчої влади на місцях. Найтиповішими, для прикладу, є такі публікації: «Не застудіть 15-тимісячної дитини» [14], «Півроку президента Л.Кравчука» [14], «Слухи не безпідставні» [19], «Виборемо державу» [8], «Сто днів перебування на посту прем’єр –міністра Кучми» [Л.Хазан, 17], «До жи вем до раскулачивания» [Л.Чер но вець кий, № 24; 17], «Витольдова уха» [В.Борейко, 17], «Свои люди — сочтемся» [№ 77; 17], «На родное Вече голосует за отставку правительства Фокина» [№ 94; 17], «Куда полетит Фокин?» [№ 100; 17], «Щоб перемогти мафію, її треба очолити. Леонід Кучма» [Т.Хомич, № 45; 14], «Коли домінують амбіції» [В. Медведчук, № 52; 17], «Чому я голосував за Л.Кравчука» [№ 29; 11].

Публікуються інтерв’ю з людьми, які займають високі державні посади: В. Чорновіл «Нас об’єднав путч» [М.Миколаєнко, 8], «Микола Горинь про події в обласній раді» [№ 2; 12], «Идти до конца и проводить решение команды» [І.Погорєлова, № 20–21; 17], «Не людина для держави, а держава для людини» [М.Жулинський, № 91 92; 17], «Зі словом треба боротися словом» [В.Чорновіл, № 125; 14], «На хвилях стихії випливають авантюристи» [В.Чорновіл, № 109; 14], «Мені дивно і боляче, що є люди, які не хочуть державності України» [Л.Кравчук, № 195; 14], «Не хочу бути бідним в багатій державі» [Л.Табурянський, № 207; 14], «Все, що на території України — наше» [Л.Кравчук, № 51–52; 14], «Тепер я твердо стою на ногах» [В. Чорновіл, № 45; 5].

У друк виходять інтерв’ю з керівниками держав, які здійснювали офіційні візити в Україну: «Самостійність наших дій буде набагато стриманішою, ніж самостійні дії України» [С.Шушкевич, № 18; 14], «Ми повинні створити таку гарну Молдову, щоб вона не прагнула об’єднання» [М.Снєгур, № 36; 14].

Гортаючи газети першої половини дев’яностих років, пересвідчуємося, що в той час на сторінках будь-якого видання вільно висловлювали свої думки і опозиційно налаштований до влади В.Чорновіл, і Голова Верховної Ради, якого підтримувала комуністична більшість упарламенті, Л.Кравчук.

7. З відновленням незалежності почали швидко створюватися нові партії, дробитися ті, які були відомими, мали своїх прихильників. Всі ці події знаходили місце для висвітлення в засобах масової інформації: «Весна. УРП розмножується» [№ 32; 14], «Сильних партій ще немає» [С.Штанько, № 35; 14], «Соціалістичніше самих соціалістів» [В.Бондаренко, № 35; 14], «Рух юридично стане партією?» [О.Губіна, № 116; 14], «Рух проти Уряду» [№ 71; 14], «Хіба не може Рух помилятися?» [№ 9; 14], «Чего я жду от ІІІ республиканской конференции ЛКСМУ (МДС)» [№ 91–92; 17], «Скажи мені, який твій Рух,

і я скажу, хто ти» [С.Мичко, № 73; 24], «Є такі партії» [№ 1; 16], «Сесія Великої Ради Руху» [№ 70; 19], «Чорна книга України. Свідчення українців про злочини Комуністичної партії» [№ 12; 16], «Час братися за чорнову роботу. Репортажі з ІІ Всеукраїнських зборів НРУ» [№ 127; 13], «О ситуации в ЛКСМУ (МДС) накануне ІІІ республиканской конференции» [№ 85; 17], «Реакція Політбюро ЦК КПУ на рішення Верховної Ради про заборону Кому ністичної партії України» [№ 195; 9], «Політичні партії: УРП. Проростати корінням в народ. Виступи Л.Лук’яненка, С.Хмари, Б.Гориня, Ю.Шухевича, М.Руденка та ін. на з’їзді УРП» [№ 102; 5].

Переглядаючи підбірки друкованих видань, пересвідчуємося, що темою партійного будівництва, перебігом подій всередині партійних організацій цікавилися не тільки члени тих чи інших партій. Ця тема хвилювала не лише партійні часописи — майже кожна подія знаходила відгук у газетних публікаціях всіх загально національних видань.

8. Від першого дня незалежності України існувала і, мабуть, ще довго існуватиме загроза поглинання України Росією. Саме тому в багатьох виданнях друкувалися статті, роздуми, інтерв’ю, замітки, листи читачів про вирішення такої болючої проблеми, як цивілізоване «розлучення» двох держав, а пізніше — хроніка подій щодо відносин Росії і України.

Уперше реальна загроза навіки залишитися в московському ярмі конкретизувалася у всесоюзному березневому референдумі, який пропонував обрати не свободу, а «оновлений» союз. Незважаючи на титанічні зусилля українських демократичних сил та видань, народ не сказав твердого «Ні!» оновленому ярму. Лише тому, що події у СРСР почали розгортатися з шаленою швидкістю, Москва не зуміла знову запанувати над Україною.

У подальшому було ще багато спроб якось вплинути на керівників держави, апелювати до «братерських» почуттів і «краяти» територію.

Тематика публікацій говорить сама за себе: «Что Крым грядущий нам готовит?» [№ 34; 17], «Кримська мафія унезалежнюється» [№ 11; 16], «Крымский треугольник» [В.Анисимов, № 39; 17], «Меджліс — за єдність з Україною» [В.Притула, № 35; 14], «Чи розійдуться в морі кораблі?» [№ 70; 14], «Бродить по Криму не привид» [№ 76; 14], «Умом Россию не понять» [Д.Димов, № 39–40; 9], «Наша зброя — бюлетень» [№ 13; 16], «Зверення до українського та російського народів» (О.Гончар, І.Дзюба, І.Драч, Д.Павличко, Ю.Мушкетик, П.Кононенко, В.Яворівський, В.Ковтун, А. уйкін, Б.Окуджава, А.Приставкін, О.Руденко Десняк та ін.) [№ 15; 16], «Ні! — Союзному договору!» [№ 111; 14].

Ця проблема висвітлювалася на шпальтах багатьох газет. Так, головний редактор «Вечірнього Києва» Віталій Карпенко з болем нагадує про те, що «у нашого народу відібрали пам’ять, позбавили історичної пам’яті, його намагалися перетворити просто в населення та ще бажано в руськоязичне» [1; 8], адже, «щоб денаціоналізувати народ, треба його обезмовити, підтяти історичне коріння нації, замість рідної мови нав’язати замінник» [1; 31–32]. Ще більше журналіста хвилює те, що «Фактично Україна не може проводити самостійну політику, бо постарому залежить від Москви, яка постійно здійснює політичний тиск та економічний шантаж, спекулюючи на нафтогазовій трубі» [1; 6].

9. ГКЧП та події після провалу путчу. «Далекі від верхів, які «вирішують все», не причетні до всілякої політики — ми тими днями просто ходили на працю. А там — якщо ми друкарки — то передруковували програмні документи тих, кого потім назвали негідниками; якщо ж ми складальники, то, не замислюючись, набирали того текста, а далі тиражували на весь світ. Якщо ми диктори телебачення, то просто зачитували звернення державних злочинців, а перекладачі постаралися, щоб чужий ГКЧП став рідним ДКНС», — саме такими словами змалював ситуацію в Україні під час путчу П.Бальковський у часописі «Слово». Інші друковані видання по-різному відреагували на проголошення надзвичайного стану. Тих, хто не побоявся виступити з критикою, незгодою, несприйняттям ГКЧП, було небагато. Автор вищезгаданої публікації називає ті газети, які слухняно друкували всі постанови самозванців та ще й «закликали 21 серпня набратися терпіння, почекати рішень та оцінок Верховної Ради СРСР (!) «полохливо — мудрими...». Саме до таких зараховує парламентський «Голос України», газету «Освіта».

«Пізніше, після проголошення Верховною Радою Акту про незалежність, всі засоби масової інформації сміливо називатимуть злочинців злочинцями та вважатимуть за необхідне подати свій матеріал, свою точку зору на ті події. У 1991 р. сміливців було небагато: «Вечірній Київ», «Комсомольское знамя», «Молодь України», «Літературна Україна», «За вільну Україну» та ще кілька видань. Саме ці газети на своїх сторінках публікували такі статті: «Фінал сатанинського балу» [№ 152; 5], «Партійно мілітаристських заколотників — до відповідальності!» [В.Базів, № 152; 5], «Судімо один одного за єдиним вимірником — за вчинками» [Я.Кендзьор, Є.Гринів, № 152; 5], «Тисячолітня держава, або Ідея-фікс колишнього президента СРСР» [11], «Блокады Фороса не было» [Ю.Кулибаба, № 185; 17], «Гуренко уже допрашивают» [№ 167; 17] тощо.

10. Розбудова Української держави. Факт проголошення незалежності змусив владу вирішувати різні питання, які стосувалися розбудови власної держави. Стало питання створення повноцінного війська, залучення військовиків-патріотів. Важливим питанням (яке є актуальним і нині) була проблема єдності українського народу, створення нової Конституції, вироблення такої національної ідеї, яка б змогла все ж таки об’єднати наш народ.

Друковані періодичні видання першої половини дев’яностих років рясніли назвами таких статей: «Адмірал Кожин. Маю честь присягнути Україні» [В.Притула, № 69; 14], «Розбудова фло ту — справа всенародна» [№ 86; 14], «Україна має все для створення повноцінної власної армії» [К.Морозов, № 11; 16], «Матері сильніші за генералів» [М.Слабошпицький, № 1; 16], «Червону калину разом підіймемо» [В.Яворівський, № 1; 16], «Єднаймося!» [К.Фоменко, № 5 6; 17], «Сучасний український націоналізм як ідеологія» [С.Плачинда, № 29; 1].

Наприкінці першого десятиліття незалежності стало відомо, що національна ідея «не спрацювала», наша армія, легко позбувшись ядерної зброї, порізавши на металобрухт донині найкращі у світі винищувачі та одержавши після «чесного розподілу» союзівського майна замість сучасних військових кораблів з’їдені іржею «бляшанки», не маючи патріотичного керівництва, так і не стала повноцінною і професійною. Доля Конституції, прийнятої у 1996 р., є невідомою — парламентська «більшість» прагне її перекроїти. Не має український народ і єдності — ось таким є результат нашої тринадцятирічної незалежності. Причин такого стану речей у державі є багато. Та основною бідою українського народу, за визначенням колишнього головного редактора «Вечірнього Києва» є те, що «влада в Україні не булла і не є — українською, не за національністю і за прізвищами, а за духом, за сутністю, за ідеалами і за метою. За ділами влади треба судити про владу».

11. Питання релігійного життя та міжконфесійних відносин. За часів панування комуністичного атеїзму про релігійне життя в Україні не згадувалося в жодній газеті. Винятком були публікації, в яких розвінчувалисяпотуги священиків навернути до лона церкви прихожан, і в яких священнослужителі не називалися інакше, як попами, а релігія була «опіумом для народу».

У 1988–1989 роках греко-католицька церква, діяльність якої була суворо заборонена на всій території Радянського Союзу, а священики якої в більшості були ув’язнені, голосно заявила про себе чисельним мітингом та ходою до Кремля. Вимога віруючих була одна — да ти можливість відродитися греко-католицькій цер кві. Цього будо досягнуто, на радість галицьким та іншим віруючим. Поверталися до законних господарів відібрані у далеких 40 –х храми, священики масово переходили на службу у греко-католицьку церкву. Всі ці події висвітлювалися в друкованих виданнях. Так, газета «За вільну Україну» вмістила на своїх сторінках «За віщання Блаженнійшого Патріарха Києво Галицького і всієї Руси Йосифа Сліпого», який довгі роки карався у радянських таборах, але не зрадив своїй вірі. Закінчується послання такими словами: «Поховайте, Браття і Діти мої, та кріпіться в Господі. Зодягніться в усе оружжя Боже, щоб ви могли стати супроти хитрощів диявольських, бо наша боротьба не є проти крові і плоті, Але проти начальств і властей, проти правителів тьми віку цього, проти піднебесних сил злоби...

Молю до нашої Небесної Заступниці і Владичиці Богородиці — прийми під свій могутній Покров нашу Українську Церкву, наш Український Нарід!».

На жаль, мрії багатьох людей про возз’єднання церков здійснитися не судилося. Починаються конфлікти через неможливість поділитися майном. Православна церква ділиться на церкву Київського патріархату, Московського та Автокефальну. Деякі газети, відстоюючи інтереси однієї із сторін, виливають бруд на тих священнослужителів, які відважилися вийти з Московського патріархату. Особливо багато тенденційних публікацій на тему «зради» Фі ла рета знаходимо на шпальтах «Незави си мости»: «Председатель Президента в православии», «У Христа на елке»!, «Торжество КУМму низ ма»та ін.

Та більшість видань, у тому числі й релігійні, друкували статті про становлення, розвиток церкви, будівництво нових храмів тощо. Наведемо кілька: «І зважились на історичний крок» (Всеукраїнський православний Собор) [№ 57; 14], «Великий піст» [Ю.Бойко, № 80; 14], «Незалежна церква — самостійна Україна» [Р.Коваль, № 8; 16], «Народ. Держава. Церква» [В. Карпенко, 3], «Чекісти в рясах» [№ 54; 20], «Повчання Митрополита Іларіона. Як поводитися в Божому Храмі» [Є Сверстюк, № 5; 15], «Репортаж про приїзд патріарха Мстислава до Львова» [Б.Бондаренко, № 130; 5], «Арія московського гостя» [В.Королюк, № 22; 11], «Хрис тос став третім у табелях про ранги (виникнення та діяльність «Білого Братства»)» [В.Анісімов, № 10–11; 17].

Водночас сталася подія, яка сколихнула всю громадськість не лише України — побиття похоронної процесії спецзагоном міліції 18 липня 1995 року. У той день, який пізніше журналістами буде названо «чорним вівторком», православні українці хоронили свого Патріарха Во ло димира. Він 15 років життя провів у ГУЛА Гівських таборах і влада не дозволила, як і належить за церковними канонами, поховати його на території Святої Софії. Люди змушені були під гумовими кийками «беркутівців» опустити труну з тілом у яму, викопану на тротуарі...

Українська преса по різному висвітлювала цю трагічну подію. Державні засоби масової інформації всю відповідальність покладали на людей, які, нібито, порушили закон. Демо кратична преса розповідала правду, яка жахала жорстокістю влади.

12. Економічні проблеми, проведення приватизації в Україні. Економічні проблеми були надзвичайно актуальними: проведення приватизації, розділення колгоспів, роздержавлення підприємств, введення національної грошової одиниці, величезна інфляція, зникнення товарів та продуктів харчування з полиць магазинів — ось неповний перелік тем, які жваво обговорювалися в пресі.

«Гримасы черного рынка» [№ 50–51; 17], «Стоит ли хлестать плетьми поток инфляции» [№ 48; 17], «Введение гривен блокируется сознательно» [№ 14; 17], «Реформа цен? Нет, государственный бандитизм!» [В. Веретенник, № 178; 17], «Ціни» [В.Олійник, № 59; 14], «Плач по чотирнадцяти мільйонах» [№ 88; 14], «Податкам Фокіна жити недовго» [№ 116; 14], «Держава віддає квартири, але підвищує тарифи» [№ 128; 14], «Вільні ціни замість волі» [В.Олійник, № 206; 14], «Суворі тарифи» [В.Олійник, № 13–14; 14], «Як провести приватизацію?» [Ю.Литвиненко, № 5; 14], «Село. Гіркий присмак цукру» [№ 93; 5], «Голодаем, замерзаем и страдаем — без вины. Но упорно повторяем — только б не было войны» [А.Архангельський, № 31; 26], «Псевдокомерція, або Як ми торгуємо із Заходом» [Є.Романів, № 76; 5], «Де м’ясо? Де сало?» [А.Несільський, № 10; 5] тощо.

13. Мовна проблема в Україні. Мовне питання в Україні у всі часи було актуальним. Надії на те, що з розвитком та становленням української державності ця проблема втратить свою гостроту, не справдилися: преса здебільшого виходила російськомовна, наклади російських чи російськомовних видань набагато перевищували україномовні. Однак ті газети, які мали статус загальнонаціональних, час від часу зверталися (і продовжують це робити) до висвітлення мовної проблеми на сторінках своїх видань. Так, при огляді підбірок преси зустрічаємо такі назви статей: «Мова і нація» [І.Колодій, № 9; 5], «Філологія від лукавого» [№ 6; 12], «Шляхи українського правопису» [С.Караванський, № 1; 23], «То чи краще бути зґвалтованим, ніж українізованим» [В.Дивнич, № 1; 23], «Мова й ідеологія» [М.Масенко, № 10; 23], «До державності української мови — через... Африку?» [С.Вакуленко, № 15; 23], О.Пономарів веде постійну рубрику «Життя духовного основа» в газеті «Молодь України». 14. Тісно пов’язаною з проблемою мови є тема становища українських засобів масової інформації. Окрім проблеми особистої позиції журналістів, існувало ще багато проблем української преси, вирішити які в часи галопуючої інфляції було вельми непросто: нестача паперу, систематичне підняття цін на послуги доставки преси, невихід газет, а також намагання перефарбованої партноменклатури й надалі давати вказівки щодо матеріалів, які мали з’являтися на шпальтах газет. Водночас у таких газетах, як «Вечірній Київ», «Независимость», «Молодь України», «Літера тур на Україна» постійно друкуються матеріали, що висвітлюють перебіг подій: «Опереться можно только на то, что сопротивляется» [О.Муса фірова, № 10–11; 17], «Как премьер Фокин по купал «демократическую» прессу» [В.Кулеба, Г.Плескач, № 10–11; 17], «Звер нення альтернативного страйкому журналістів» [№ 21–22; 17], «Шьют дело, да неумело» (про відкриття кримінальної справи щодо газет «Вечірній Київ» та «Независимость») [№ 93; 17], «Без вільної преси нема демократії» [В.Базів, № 14; 5]. Саме у цій статті нинішній автор «темників» пише: «Во істину вершина журналізму — здатність мати власну позицію, яку оцінює єдиний суддя — читач», «Чи така вже незалежна наша преса?» [№ 4; 14], «Яка преса потрібна Україні?» [Є.Вер било, № 108; 11]. Автор з болеем пише, що «Най менша ж спроба газети писати «не так» спричинює припинення фінансування. Журна лісти змушені в таких умовах іти на компроміс із совістю».

У регіонах ситуація зі свободою слова була не кращою. С.Штанько у статті «Хто замовляє музику?» знайомить читачів з моніторингом луганської преси. Висновок: на Луганщині пресса поки що залишається інформаційним підрозділом структур влади. А хто платить, той і замовляє музику».

Як зазначає В.Лизанчук, «Важливою особливістюфункціонування інформаційних систем нових держав є те, що вони утверджуються на національному ґрунті в контексті світового інформаційного простору. Однак значна частина українських ЗМІ є такими собі «дистри б’юторами» російської мови і культури в Україні» [6]. На такий стан справ має вплив ще й те, що за роки незалежності замість очікуваного збільшення кількості тиражів україномовних газет вони різко зменшилися.

Впливовими чинниками залишаються і юридичне невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, прикрі традиції нехтування законами та інші негативні й асоціальні явища, неприпустимі, але й неуникні під час побудови правового демократичного суспільства [1].

Надзвичайно важливим є розв’язання чи не найголовнішої проблеми, яка існує не лише в українському медіа-просторі, але й має місце в будь якій країні, незалежно від розвитку та рівня її інформаційного простору — професійності журналіста, його розуміння своєї ролі та місця і свого призначення. Так, колишні вчителі, клубні працівники, в кращому випадку журналісти низових структур старої преси зі здобуттям незалежності хоробро взяли на себе відповідальність за власні видання, студії — і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно. Найгіршими виявилися три їхні невміння: – політичне: будувати взаємини з владою;

– професійне: продукувати якісний, конкурентоспроможний продукт;

– наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою. «Творчий працівник мас-медіа є ключовою фігурою складної системи забезпечення свободи слова в суспільстві. Громада його наймає, вона йому доручає бути гарантом передбаченої законом свободи слова» [2] — з цими словами В.Здоровеги важко не погодитись. Тому, як зазначає автор, людина, яка йде в журналістику, повинна бути певною мірою ідеалістом, вірити, що з допомогою чесного і правдивого слова можна змінити світ. Загалом професія журналіста — це не спосіб заробляння грошей, це робота за покликанням. У ній треба бути конкурентним на ринку та в інформаційному просторі. Однак основною умовою конкурентності є збереження власної гідності.

Водночас існує досить високий рівень непрофесіоналізму. Як зазначає В.Здоровега: «Професіоналізм журналіста — один з трьох китів, на якому тримаються засоби масової інформації будь якої цивілізованої країни… Навіть теоретично не можна уявити сильної преси при неефективній економіці, високого класу професіоналів — при правовій незахищеності журналістів» [3].

Проте непрофесійна журналістикає меншим злом, ніж професійна антижурналістика, яка також є достатньо модним явищем в сучасній Україні. Спроби створити неполітичну журналістику протягом двох-трьох років завершились тим, що в Україні нині є популярною журналістика на замовлення політиків або певних олігархічних структур, що не є за визначенням політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до того, що ЗМІ стали самостійним суб’єктом політики. Хоча, за логікою, вони мусили бути суб’єктом або елементом творення громадянського суспільства, а не політичного режиму.

Значна частина навіть журналістської еліти в Україні, на жаль, позбавлена практичних навичок демократичної журналістики; більш того, вони слабо обізнані з наукою про демократичне підґрунтя функціонування мас медіа, не володіють засадами філософських, політологічних, соціологічних, позапартійних оглядів [7]. На думку Валерія та Наталії Лапікурів, українські журналісти у масі своїй — істоти, глибоко уражені комплексами меншовартості, котрих намагаються позбутися, обливаючи брудом і без того недостатньо екологічно чисте довкілля. Особливо тягне цю публіку на телеекрани [5].

У цьому контексті В. Здоровега зазначав: «У демократичних країнах світу преса пройнята державницьким духом, вона об’єднує, сцементовує суспільство — лише в цих рамках вона плюралістична, вільнодумна і вільна» [3]. Однак в українському середовищі й нині бракує патріотично настроєних журналістів.

Отже, формування національних кадрів журналістів професіоналів після шовіністичного спустошення у країні — справа складна і тривала. Такий журналіст має бути, насамперед, переконаним патріотом, людиною християнської моралі, гуманних поглядів. Необхідне також усвідомлення, що журналіст впливає і формує громадську думку, тому він мусить керуватися, передусім, національними інтересами, державницькими позиціями, бути чесним перед собою і суспільством.

Аналіз ідейно тематичного навантаження публіцистики часів незалежності демонструє, що заборонені за радянських часів теми викликали найбільший інтерес у широкого загалу — історія УНР, громадянська війна, голодомор, репресіїтощо.

Теми, які були на часі на зорі незалежності, актуальні, як не дивно, і нині, адже позитивних зрушень, на жаль, не відбулося ні в політичному, ні в духовному житті українців. Особливої гостроти набули теми мовної проблеми, кримського питання, економічної і політичної незалежності України від Росії тощо.

Нинішній стан речей засвідчує, що самими закликами щодо дотримання вимог Конституції та удосконаленням законів про ЗМІ якість української журналістики не стане кращою, адже не є віддзеркаленням суспільства. Доки суспільство і влада не усвідомлять, що демократія — не вседозволеність, преса — не засіб для прославляння та пропаганди, а журналіст — не маріонетка в руках політиків, доти українські ЗМІ залишатимуться на теперішньому рівні (за деякими винятками) — провінційними і нецікавими для читача. 



Номер сторінки у виданні: 154

Повернутися до списку новин