Український науковий журнал

ОСВІТА РЕГІОНУ

ПОЛІТОЛОГІЯ ПСИХОЛОГІЯ КОМУНІКАЦІЇ

Університет "Україна"
Всеукраїнська асоціація політичних наук (ВАПН)

Державний інформаційно-комунікаційний менеджмент в Україні 2008–2009 років та його результати в світлі економічної кризи





Р. В. Шутов, аспірант Відкритого міжнародного
університету розвитку людини "Україна"
УДК 336.221.24

 

У статті розкриваються проблеми формування державної інформаційної політики України в контексті забезпечення інформаційної безпеки в 2008-2009 роках. Простежено прямий зв'язок між державним інформаційної - комунікаційним менеджментом та можливостями держави в управлінні економічними, політичними та соціальними процесами на теренах України в період кризи. Досліджено методи демократичного державного впливу на інформаційний простір з метою нейтралізації загроз інформаційній та національній безпеці.

 

Ключові словадержавний інформаційно - комунікаційний менеджмент, державна інформаційна політика України, економічна криза, національна безпека.

 

Насиченість та ефективність комунікаційної взаємодії стає запорукою ефективної діяльності у будь - якій сфері. Маємо наявні підстави стверджувати, що об'єктивні тенденції розвитку суспільства на сучасному етапі створюють конструктивно нову комунікаційну ситуацію, за якої інформаційні процеси можуть сприяти розвиткові процесів поза інформаційним середовищем. Це формує нові суттєві виклики політичній системі суспільства і ставить суб'єкти політичного процесу у якісно нові умови, де неабиякого значення набуває їх діяльність в інформаційному середовищі. Ця взаємозалежність, яка стала феноменом кінця ХХ - початку ХІХ століть, повсюдно знаходить своє підтвердження в практиці сучасних держав та суспільств. У 2008 році яскравим прикладом цього правила стала Україна, де інформаційна політика держави істотним чином вплинула на перебіг цілого комплексу економічних, політичних, соціально - психологічних процесів в країні в розпалі світової економічної кризи.

1. Інформаційна політика держави: функції та дисфункції в Україні 2008 року В українській та світовій політичній науці на сьогодні існує велика кількість підходів до визначень та дефініцій інформаційної політики  взагалі та інформаційної політики держави зокрема. Ряд вчених взагалі схильні вважати, що поняття «інформаційна політика» та «державна інформаційна політика» є тотожними і означають «цілеспрямоване вирішення завдань у соціальній, економічній, оборонній і іншій сферах громадського життя, що виражає домінуючі пріоритети і цінності застосування влади»; «політичний процес управлінського впливу інститутів держави на основні сфери суспільства, що спираються на безпосереднє застосування державної влади як при розробці, так і при здійсненні стратегії і тактики регулювання функціонуванням і розвитком економіки, соціальної сфери й інших підсистем суспільства за допомогою розміщення ресурсів, розподілу, перерозподілу суспільних благ та інших заходів» [8, 489]. Питання суб'єкту, яке часто залишається без уваги при дослідженні феномену інформаційної політики, для розуміння даної статті є принциповим, і саме ситуація в Україні, якій буде проаналізована нижче, доводить практичну важливість теоретичного розширення кола політичних суб'єктів інформаційної діяльності.

На нашу думку, є сенс говорити як про державну інформаційну політику, так і про інформаційну політику політичних партій та рухів, органів місцевого самоврядування, окремих владних інститутів, громадських організацій, міжнародних структур тощо.

Такий підхід дає можливість розвинути розуміння інформаційної політики як системи цілеспрямованих заходів адміністративно - управлінського характеру щодо збору, отримання, аналізу, збереження, поширення і використання інформації, спрямованих на реалізацію інтересів суб'єкта політики [6, 57]. Відповідно, державна інформаційна політика є сукупністю цілеспрямованих дій адміністративно - управлінського характеру щодо збору, отримання, аналізу, збереження, поширення і використання інформації, спрямованих на реалізацію державних інтересів.

Ключових моменти є три:

- дії є цілеспрямованими, тобто є частиною єдиної лінії, стратегії та мають на меті досягнення конкретного результату;

- дії виконуються державою в особі державних органів влади;

- дії спрямовані на реалізацію державних інтересів.

Основною функцією інформаційної політики є інформаційно_комунікаційний менеджмент. В. Бебик визначив його як систему управління інформаційно - комунікаційною сферою суспільства на основі використання форм, методів і технологій правового, економічного, соціального, гуманітарного і політичного менеджменту і маркетингу [2, 168-169].

Основним завданням інформаційно - комунікаційного менеджменту держави є регулювання інформаційних відносин. Доволі повне визначення сутності державної інформаційної політики дав О. Флюр - це «регулююча діяльність державних органів, спрямована на розвиток інформаційної сфери суспільства, що охоплює не тільки телекомунікації, а всю сукупність виробництва і відносин, зв'язаних з створенням, збереженням, обробкою, демонстрацією, передачею інформації в усіх її видах».

Крім створення нормативно - правових засад обробки, збереження та поширення інформації, держава, як і будь - який інший суб'єкт політики, в межах інформаційно_комунікаційного менеджменту має здійснювати такі завдання, як:

- орієнтація та позиціонування себе в інформаційному полі;

- створення позитивного інформаційного середовища діяльності;

- нейтралізація дій конкурентів тощо.

Проте, на відміну від інших політичних суб'єктів інформаційної діяльності, таких як, приміром, політичні партії чи окремі лідери, метою цієї діяльності є не отримання преференцій для окремої групи, а забезпечення стабільності та порядку в суспільстві, суверенітету та територіальної цілісності, непохитності державного авторитету та прав і свобод громадян.

Отже, виконання державою своїх функцій передбачає певний мінімум впливу на інформаційні процеси на своїх теренах. Закордонні та українські вчені (такі як О. Соснін, В. Бебик,М. Дмитренко, О. Гнатцов, Г. Почепцов, О. Циганов, Ф. Сіберт, Т. Пітерсон, О. Пугачов, М. М. Мазур, К. Шеннон, У. Уївер) попереджували, що без дотримання цього мінімуму інформаційні процеси стають неконтрольованими, а це може зашкодити можливостям впливу та контролю держави над такими життєво важливими сферами, як економіка, фінансова система, оборона, територіальна цілісність та інші, а також може дискредитувати державу як суб'єкт внутрішньої та міжнародної політики.

Аналіз ситуації, що склалася на початок 2008 року в Україні, дає такі результати. Протягом сімнадцяти років незалежного існування в Україні не сформовано дієвої системи забезпечення інформаційної безпеки. Ані на рівні законодавства, ані на рівні програм уряду не закладено дієвої та конкретної стратегії інформаційної політики держави.

Як наслідок:

- залишався неврегульованим значний ряд аспектів інформаційної діяльності, зокрема роботи ЗМІ, відносини в сфері реклами, робота мережі Інтернет тощо;

- інформаційна активність органів державної влади втратила цілеспрямованість та системність, частими були протиріччя між пріоритетами центральних та регіональних органів влади. Проте до відставки уряду Ю. Тимошенко в 2005 році інформаційна діяльність центральних органів влади залишалась більш - менш єдиною, хоча могла змінюватись залежно від правлячої групи чи конкретної політичної ситуації;

- держава не мала інструментів оперативного реагування на інформаційні загрози ззовні та зсередини (що продемонстрували інформаційні конфлікти з Росією) та стала надзвичайно вразливою для інформаційних атак.

2008 рік відзначився як такий, коли ці негативні тенденції набули надзвичайної ваги. Поглибилась перманентна політична криза; інформаційний галас остаточно дезорієнтував населення; інформаційний вплив з боку інших держав (зокрема Росії) набули масштабів інформаційної війни; в інформаційному середовищі посягання на територіальну цілісність держави стали відкритими та постійними. Значну роль у цьому процесі відіграв Інтернет. Іншими словами, відбулася значна активізація негативних чинників та акторів для інформаційної безпеки країни в секторах, які вийшли з - під її контролю. Для забезпечення національних інтересів у цій ситуації надзвичайно важливою мала бути активізація діяльності суб'єктів, на яких покладено відповідальність за забезпечення інформаційної безпеки, тобто - центральних органів державної влади, зокрема Президента, Уряду, РНБОУ, Парламенту та Комітету з питань телебачення та радіомовлення.

Але особливості політичного процесу в Україні сьогодні полягають у пріоритеті особистих чи корпоративних інтересів політичних лідерів над загальнонаціональними та державними. Основним чинником діяльності (в тому числі інформаційної) є актуальна схема розстановки політичних сил, а метою - ствердження власних позицій та дискредитація суперника. За таких умов неможливе підпорядкування інформаційної політики ключових політичних діячів та груп єдиним цілям та інтересам. В результаті держава як суб'єкт інформаційної активності розділилася на органи центральної влади і конкретних політичних лідерів як суб'єктів інформаційної активності.

Державна інформаційна політика втратила цілеспрямованість та системність не лише в розрізі інформаційної/медійної активності; в нормотворчій площині орієнтацію на національні інтереси також часто стали підмінювати політичними емоціями та корпоративною зацікавленістю. Було прийнято ряд рішень, які свідчать про значні дисфункції законодавчого регулювання інформаційних процесів. Мова йде і про державну політику в сфері обмеження діяльності іноземних мовників, і про розширення прав доступу народних депутатів до документів, що становлять державну таємницю. Коли народний депутат демонструє перед камерами документ із грифом «Цілком таємно», це суперечить усім принципам національної безпеки.

Отже, на момент початку економічної кризи 2008 року українська держава підійшла без дієздатної системи забезпечення інформаційної безпеки, без розробленої стратегії інформаційної політики, з неконтрольованим медіапростором та глибоким внутріполітичним конфліктом.

Економічна криза 2008 року як індикатор проблем інформаційного простору України

Події, пов'язані з кризою 2008 року, чітко виявили проблеми, пов'язані з виходом інформаційного простору України з - під державного контролю.

Одним з важливих наслідків подій 2004 року стало реальне ствердження свободи слова та свободи медіа в Україні. Проте українська практика показала, що будь - яка свобода є цінною та корисною лише за умови відповідальності та свідомого користування нею. Всім комерційним ЗМІ властиве прагнення до сенсацій та яскравих шоу. В 2005 - 2008 роках в українських медіа це прагнення цілком домінувало над почуттям соціальної відповідальності журналіста за наслідки своєї діяльності. Голоси «продавців сенсацій» за визначенням лунають голосніше речників здорового глузду, і за допомоги медіа саме ці голоси заповнили інформаційний простір, створюючи насичений інформаційний шум, вводячи населення у стан повної дезорієнтації, посилюючи почуття тривоги та безнадії, поглиблюючи соціально - психологічну депресію.

У вересні - жовтні 2008 року українські ЗМІ були наповнені тривожними прогнозами щодо кризи, що насувається на Україну. Часто необґрунтовані та абсурдні, надзвичайно емоційні, вони підготували аудиторію (тобто громадську думку) до повторення подій середини 1990 - х, повернення гіперінфляції, зникнення вкладів тощо. Як результат, з першими ознаками кризи Національний Банк України втратив контроль над курсом гривні. Посадовці визнали, що ключовою причиною знецінення національної валюти стали не стільки економічні передумови, скільки штучний ажіотаж, створений засобами масової інформації. Держава втратила контроль не над курсом валюти, а над інформаційно - комунікаційними процесами навколо нього. Події в інформаційній площині стали причинами проблем в економічній сфері.

Кризові ситуації вимагають від держави рішучих дій, що часто пов'язано з прийняттям непопулярних рішень. Швидке одужання економіки потребує консолідації нації навколо ідеї розвитку та певного кредиту довіри до державної влади з боку громадян.

Проте рівень довіри до держави продовжував стрімко падати. Завдяки популярним політичним ток - шоу на телебаченні політичне середовище (а, отже, і органи влади, і держава як інститут, і державність як найцінніше надбання нації) перетворилось на потворну виставу. Це вступило в резонанс із соціальним стереотипом безвладдя та безладу у владних структурах, позбавило політичну систему необхідного мінімуму легітимності, посилило опортуністські та абсентеїстські настрої, спонукало населення абстрагуватись від політики і всього, що стосується політичних відносин.

Про падіння рівня довіри населення до держави свідчать результати опитувань Центру Розумкова. Так, якщо у січні 2008 року 29% громадян вважали Президента України джерелом істотних порушень прав людини, то в лютому 2009 - 54,5%. Щодо Прем'єр - міністра, ця цифра виросла з 16% до 37,3%, Уряду - з 22,7% до 36%, Верховної Ради - з 28,9% до 37%, Голови Верховної Ради - з 9,5% до 19,6%, народних депутатів - з 44,9% до 49,2. Бачимо, що незадоволення населення діями центральних органів влади виросло подекуди в рази.

Цікавими є результати дослідження Research & Branding Group, проведеного в лютому 2009 року. Так, за даними цієї організації, 50% українців сьогодні відчувають тривогу, 28% - розгубленість, 20% - страх (порівняно з результатами  аналогічного дослідження в березні 2004 року - відповідно 27, 17 та 9 відсотків). Песимізм відчувають 15%, оптимізм - 12% (у 2004 - відповідно 8% та 24%). Надію мають 30% опитаних (порівняно з 42% у 2004), впевненість - 5% (проти 9%).

Ці цифри малюють загальну картину соціальних настроїв у розпал кризи. Навіть у порівнянні з «важким» 2004 роком рівень соціального песимізму та апатії є значно вищим.

Ще більше вражає порівняння результатів дослідження в Україні, де держава втратила контроль над інформаційним простором, і Росії та Білорусі, де держава практично є інформаційним монополістом. Респондентам було запропоновано обрати слова, які найбільш точно демонструють їх відношення до існуючої влади в його країні. Недовіру відчувають 25% росіян, 21% білорусів і 72% українців. Ненависть - лише 1% росіян, 3% білорусів і 20% - кожен п'ятий - українець. При цьому 3% українців виявили повагу до влади, в той час як серед росіян таких було 29%, серед білорусів - 21%; також 3% наших співвітчизників владу підтримують, коли серед росіян та білорусів ця цифра є відповідно 26% та 20%.

Різницю в цифрах важко пояснити лише в тому, що населення Росії та Білорусі відчувають менший тиск кризи. Справа також полягає в дієвих методах управління інформаційним середовищем, підтримки іміджу держави, соціально - психологічного клімату (не будемо зараз говорити про відповідність методів, що застосовуються в цих країнах, демократичним стандартам). Російський та білоруський уряд не допустили дискредитації державного керівництва, ерозії іміджу державних органів влади, соціальної апатії та зневіри. Вони залишили необхідний рівень підтримки, який, на відміну від України, дає їм більш широкий набір інструментарію для управління кризовою ситуацією, в той час, як український уряд обмежує себе у діях, аби не втратити решту легітимності.

Через втрату контролю за інформаційними процесами український уряд має обмежені можливості управління економічними та соціально - економічними процесами в Україні для виходу з економічної кризи. Економічні антикризові заходи мають відбуватися паралельно з інтенсивною інформаційною роботою.

Державний інформаційний менеджмент: операційний мінімум та демократичні межі

То які механізми має демократична держава, щоб конструктивно впливати на інформаційний простір, зберігати необхідний недійний дискурс і при цьому не переступати меж демократії? Які методи може застосувати український уряд, щоб вийти з соціально - психологічної кризи, що утворилася і яка має прямі економічні та політичні наслідки?

Визначаючи інструментарій, маємо завжди пам'ятати, що дії держави в будь - якому випадку не повинні обмежувати прав і свобод громадян. Демократична держава в своїй інформаційній діяльності не має права посягати на свободу слова і свободу ЗМІ.

В першу чергу ми маємо говорити про утримання держави від впровадження цензури. Цензура в перекладі з німецької означає:

1) контроль влади над засобами масової комунікації, щоб не допустити чи обмежити поширення небажаної для неї інформації;

2) органи та установи, які здійснюють такий нагляд [3].

Згідно з Конституції України, цензура в Україні заборонена [1, 5]. Слід зазначити, що цензура як метод захисту і контролю інформаційного простору з боку державних структур характерна, насамперед, для тоталітарних і авторитарних режимів. Класичною схемою існування цензури є наявність уповноваженої державної структури, яка видає ліцензії на право поширення інформації, здійснює моніторинг засобів масової інформації на предмет їх лояльності до влади та відхилень від певної ідеологічної лінії, вживає відповідних заходів у випадку порушення меж дозволеної свободи. Прикладом такої структури може бути Головне літературне управління, що існувало в структурі органів державної влади в СРСР. О. Литвиненко, проте, цілком слушно зауважує, що державна цензура може проявлятися у двох формах: прямій, яка є винятково прерогативою диктатури і авторитарних режимів, та опосередкованій, котра може практикуватися в країнах з нерозвиненим громадянським суспільством і слабкими демократичними традиціями [5, 123].

Інститут цензури в Україні, що залишився у спадок від тоталітарного минулого, закономірно увійшов у протиріччя із природними незворотними тенденціями демократизації, становленням конкурентного політичного середовища та інститутів громадянського суспільства. Перші паростки цих процесів спостерігалися в 2002 році; особливо гостро ці проблеми постали у виборчий період 2004 року. Відтоді помітні істотні позитивні зрушення, але, враховуючи нерозвиненість демократичних інститутів, перманентну політичну нестабільність в країні, цю проблему сьогодні ще рано вважати остаточно вирішеною.

Демократична держава має обирати такі інструменти впливу на інформаційний дискурс, які не є порідненими з насиллям та тиском, не обмежують права і свободи людини і при цьому є достатньо ефективними та дієвими. Орієнтири у цьому виборі дав Г. Почепцов, зображаючи радянську та західну моделі управління інформаційним простором [7, 308-309].

Так, згідно Почепцова, варіант радянської системи полягає у введенні точки контролю, поширюючи контроль він найвищого рівня до найнижчого. Західна схема передбачає введення ситуативної схеми контролю за окремими проблемами. Звідси, зазначає дослідник, витікає різниця в методах. Тоталітарна схема є негативно орієнтованою: вона може заборонити чисто фізично появу тієї чи іншої особи чи сюжету на екрані. Західна схема є позитивно орієнтованою: вона не забороняє, а намагається витиснути одну новину іншою. Звідси виходить її більша інтелектуальність та динамічність, вона використовує властивості самих медіа для досягнення своїх цілей, а не бореться з ними. Така модель практикується сьогодні в країнах розвинутої демократії.

Велику роль відводять у західній моделі так званому менеджменту новин. Словами Г. Почепцова, оскільки новини є відображенням уваги громадської думки до того чи іншого питання, то менеджмент новин і став тим інструментарієм, який дає можливість вводити елементи управління у сферу, яка, здавалося б, управлінню не підлягає [7, 304].

Якими засобами здійснюється менеджмент новин? Набір засобів є стандартним і нічим не відрізняється за формою від тих, які практикуються сьогодні в нашій країні.

У кожній державній організації здійснення зв'язку з мас - медіа покладено на відповідні служби. Як правило, це пресові або інформаційно - аналітичні служби (однак історія має чимало прикладів, коли за інформаційну політику суспільної (державної) організації відповідали структури, які виконували функції, ширші за чисто «прес - службовські»). Основними формами роботи прес - секретаря та прес - служби є [2, 181]:

- прес_конференції (1-2 рази на місяць - за потребою);

- брифінги (щодня або щотижня);

- статті в журналах та газетах (згідно з медіа - планом);

- теле -  та аудіопередачі та звернення (згідно з медіа - планом);

- письмові заяви для преси (оперативне реагування, коли не бажано виходити «на люди», але потрібно чітко продемонструвати свою позицію);

- інтерв'ю мас_медіа (згідно з медіа - планом) тощо.

Поданий інформаційний матеріал потрапляє до медіапростору через редакції місцевих ЗМІ, штатних власних кореспондентів всеукраїнських ЗМІ в регіоні, позаштатних кореспондентів всеукраїнських ЗМІ, інформаційні агенції, інтернет - портали, що мають власні «стрічки новин» [4, 41]. Особливо ефективним є створення «інформаційних приводів» - дії організації, що вже самі по собі є цінними для мас - медіа і потрапляють на шпальти газет та телеекрани без будь - яких зусиль з боку організації.

Але, використовуючи стандартний набір методів, менеджмент новин при цьому істотно відрізняється від рефлективного відображення дій владного інституту у мас_медіа. Як і будь - який менеджмент, він відповідає таким вимогам:

- має конкретну загальну мету і конкретні завдання по кожній оперативній ситуації. Речник має знати, як саме подати те чи інше питання для отримання бажаного результату;

- має системний характер: об'єкт управління перебуває під впливом суб'єкта постійно, налагоджено ефективний зворотній зв'язок;

- ґрунтується на компетентному аналізі ситуації. Управління новинами (як і комунікаційно - інформаційний менеджмент взагалі) не є можливим без розуміння цілей та проблем, позицій гравців на полі, потенційних можливостей і загроз, власних сильних та слабких сторін, ресурсів (метод SWAT - аналізу).

Суб'єктом управління інформаційними процесами тут є прес - служба (інформаційна служба, аналітична служба) організації, об'єктом - новина як структурна одиниця інформаційного потоку, а конкретніше: а) інформаційний порядок денний - розстановка пріоритетів, що дозволяє витіснити небажані елементи з інформаційного потоку; б) значимість подій - привертання чи відвертання уваги громадян від того чи іншого елементу інформаційного потоку.

Вкрай важливим, особливо у світлі викладеного вище, є те, що організація, чи то державний орган, що здійснює в даному випадку інформаційну діяльність, в цьому керувалися не особистими інтересами керманичів, чи якоїсь групи, чи власними інтересами, а інтересами держави. Вона має керуватися принципами, пріоритетами та нормами, які є єдиними для всіх органів державної влади, що здійснюють інформаційно - комунікаційний менеджмент. Ці норми, пріоритети та принципи мають бути зафіксовані законодавчо і мати назву стратегії інформаційної політики України.

Отже, впорядкування інформаційної діяльності органів державної влади, підпорядкування її єдиним нормам та пріоритетам, орієнтація її на конструктивний вплив на інформаційний простір з метою нейтралізації інформаційних загроз є головним завданням, яке сьогодні стоїть перед українською державою.

Стає зрозумілим, що без чіткої стратегії державної інформаційної політики успішний розвиток держави стає неможливим. Ми не говоримо про стратегію, зафіксовану та задекларовану в програмних документах, оскільки вони не відображають реальної державної політки. Комплекс заходів з формування інформаційного суспільства в Україні та напрями інформаційної політики передбачено цілим рядом програмних державних документів, таких як «Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні», презентована на Всесвітній зустрічі на вищому рівні з інформаційного суспільства в Тунісі в 2005 році, Закони України «Про інформацію», «Про телебачення та радіомовлення», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та інші, Концепція національної інформаційної політики України, Концепція національної безпеки України, Угода про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС. Проте головною перешкодою реалізації програмних положень була й залишається майже повна відсутність фінансування цих програм та ігнорування пріоритетів, закладених у цих документах, самими органами державної влади.

Тому йдеться не тільки про формулювання загальних цілей та напрямів державної політики, які мають відбутися на основі глибокого компетентного аналізу існуючих загроз та можливостей, а про корінну зміну пріоритетів діяльності інститутів державної влади. Без зміни правил гри на політичному полі України, без порядку у владних структурах та консолідації політичних сил навколо спільних цінностей, головними з яких мають бути суверенітет України та права людини, неможливе впровадження дієвої інформаційної політики, гармонійний розвиток та існування незалежної суверенної України.

 

В статье раскрываются проблемы формирования государственной информационной политики Украины в контексте обеспечения информационной безопасности в 2008-2009 годах. Установлено прямую связь между государственным информационно - коммуникационным менеджментом и возможностями государства в управлении экономическими, политическими и социальными процессами в Украине в период кризиса. Исследовано методы демократического государственного влияния на информационное пространство с целью нейтрализации угроз информационной и национальной безопасности.

Ключевые слова: государственный информационно - коммуникативный менеджмент, государственная информационная политика Украины, экономический кризис, национальная безопасность.

 

In this issue the problems of state information policy making are discovered in the context of ensuring information security in 2008 - 2009 in Ukraine. The link is set between state information - communication management and state's capacity to manage economical, political and social processes at crisis time. The methods of how the democratic state can impact in information processes to neutralize the challenges to information and national security are researched.

Key words: the state information - communicative management, the state information politics of Ukraine, an economic crisis, national safety.



Номер сторінки у виданні: 178
Автор:

Повернутися до списку новин